Причини та наслідки югославської кризи
Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичні корені югославської кризи
Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі
1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки
Розділ 2. Інтернаціоналізація та ескалація югославської кризи
2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми
2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу
2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН
2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу
Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання
3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту
3.2 Співпраця українського уряду з новоутвореними балканськими країнами
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики — забезпечення національної безпеки — набула дещо нового змісту. Сьогодні для будь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональному та на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпеки національної.
Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторів національної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби держав міжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональних інститутів (ООН, ОБСЄ, НАТО, СНД) в рамках діючого міжнародного права врегульовувати ті складні конфліктні ситуації, з якими вони зіткнулись наприкінці цього століття в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикистан, Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван та інших. Одним з прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільш вибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були й залишаються Балкани, особливо з огляду на події, які відбуваються сьогодні у Косово.
У цьому контексті Україна не є виключенням. Вона послідовно виступає за створення всеохоплюючих міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них базовим компонентом своєї національної безпеки. Виходячи з свого важливого геостратегічного положення, Україна не може стояти осторонь процесів, які проходять як у регіоні, так і у світі в цілому.
Не маючи можливості вичерпно дослідити генезу політичних процесів на території Югославії, ми ставимо за мету зосередити увагу на вивченні причин та наслідків розпаду колишньої СФРЮ, а також участь України у вирішенні питань, пов’язаних з розпадом даної держави, а також визначити рівень співпраці українського уряду з урядами новоутворених колишніх югославських республік.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період початку ХХ і до кінця ХХ століття.
Якщо казати про територіальні межі дослідження, то вони, як це видно з вищесказаного, охоплюють територію колишньої союзної республіки Югославія та автономних одиниць – Косово та Воєводина.
Якщо вести мову про літературний доробок з даної проблематики, то тут можна зазначити, що при розкритті комплексу питань використовувалась література публіцистичного і наукового характеру, а також сайтів Інтернет.
Зокрема дослідження Каменецького В. безпосередньо присвячене характеристиці політичних процесів в югославському регіоні (Каменецький В. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - №2-3). Важливою також вбачається і праця Волкова В., об’єктом дослідження в якій стали етнократичні тенденції в югослов’янському суспільстві (Волков В. Трагедия Югославии //Вопрси истории. – 1992. - №2).
Нараховується ряд статей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дати власну оцінку діяльності українського уряду в регулюванні балканської кризи. Зокрема це статті Денисенко С.( Денисенко С. Україна і сучасне балканське питання //Історія в школі. – 1999. – №1-2), Сіліної Т. (Украина на Балканах: партнер или бедная родственница //Зеркало недели. – 2001. - №30.).
Загальну групу складають дослідницькі розвідки щодо участі збройних сил України в миротворчих операціях ООН на Балканах та співпраці українського уряду з новоутвореними колишніми югослов’янськими республіками. Зазначимо, що у більшості статей інформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.
Втім саме врахування всього спектру існуючого історіографічного доробку за вивчаємою тематикою дозволить максимально повно і об’єктивно розкрити суть дослідження.
Розділ 1. Історичні корені югославської кризи
Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі
Південні слов'яни (хорвати, словенці, чорногорці, македонці) випробовували національний гніт з боку австро-угорського уряду. У роки Першої світової війни різко загострилося питання про майбутній статус словенських і хорватських земель.
20 липня 1917 р. керівники югослов’янського уряду підписали Корфську декларацію, що передбачала утворення Королівства сербів, хорватів і словенців на югослов’янських землях Австро-Угорщини, Сербії й Чорногорії. За формою правління нова держава повинне було стати конституційною монархією.1
США до ідеї утворення нової держави південних слов'ян віднеслися стримано. В “14 пунктах” В. Вільсона мова йшла тільки про автономні права народів Австро-Угорщини. Англія не хотіла ліквідації імперії Габсбургів.
Катастрофічне положення австро-угорських військ на фронтах у другій половині 1918 р. і ріст анти габсбурзьких виступів прискорили падіння Австро-Угорської імперії. Питання про незалежність югослов’янських народів вимагав невідкладного рішення.2
6 жовтня 1918 р. у Загребі було створено Народне віче, що оголосило себе представником інтересів словенців, хорватів і сербів. Провідні позиції в Народному вічі займали представники Хорватії. Основною метою своєї роботи віче вважало проголошення незалежності південних слов'ян.
29 жовтня 1918 р. було оголошено про державотворення словенців, хорватів і сербів і його відділення від Австро-Угорщини. Однак уже незабаром після оголошення незалежності держава виявила свою нежиттєздатність.
Не були здійснені аграрна реформа й соціальні заходи, не були проведені вибори в місцеві органи влади, на місцях не виконувалися рішення центральних органів влади. Нове державне утворення не було визнано світовим співтовариством. Італія захопила частину земель держави, оголосивши, що вони входять у сферу її інтересів.1
У цей час Сербія починає відігравати провідну роль у справі об'єднання південних слов'ян: виступає проти прояву сепаратизму югослов’янськими народами. Представники Сербської радикальної партії й королівського двору активно пропагують ідею “возз'єднання всіх югословянских земель у єдиній державі”.2
Великосербська ідея про унітарну державу південних слов'ян завойовувала усе більше прихильників. За об'єднання із Сербією виступили хорвато-сербська коаліція й більшість політичних партій. Чорногорці ухвалили рішення щодо створенні із Сербією єдиної держави. Представники Воєводіни також затвердили акт про приєднання до Сербії.
Представники держав миру - учасників Паризької мирної конференції заявили, що хочуть мати справу з урядом майбутнього Королівства сербів, хорватів і словенців.
1 грудня 1918 р. у Белграді представники Народного віче передали принцові Олександру заяву про возз'єднання югослов’янських земель із королівством Сербія. Нова держава одержала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС).
Незабаром границі нової держави були визначені системою міжнародних договорів 1920-1921 р.
28 червня 1921 р. була затверджена Видовданська конституція, що проголосила КСХС монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів і закріпила унітарний устрій держави. Конституція узаконила пануюче положення Сербії в королівстві й ігнорування прав інших національностей.1
КСХС включало у свій склад Сербію, Чорногорію, Хорватію, Словенію, Далмацію, Боснію, Герцеговину, Воєводіну. У новій державі з 12-мільйонного населення серби становили 41,6%. Королівство об'єднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку: Словенія й Хорватія були економічно розвиненими, їм трохи уступала Сербія, інші регіони були економічно відсталими.2
КСХС було багатонаціональним і багато релігійною державою. Серби, чорногорці, македонці сповідали православ'я; хорвати й словенці – католицтво, жителі Боснії, Герцеговини й Косово - іслам.
Пануюче положення в королівстві займали правлячі кола Сербії, що проводили великосербську націоналістичну політику: придушувалися національні інтереси інших народів, не були організовані органи місцевого самоврядування на несербських територіях, при цьому серби висунули ідею про “трьохіменний народ” (серби, хорвати, словенці).
Ідея сербського унітаризму зустрічала відсіч із боку хорватських федералістів і чорногорських автономістів. Ситуація загострювала міжнаціональні відносини й поглиблювала політичну кризу в КСХС. В 1929 р. криза завершилася державним переворотом і перейменуванням КСХС у Королівство Югославія. Підсилилися репресії проти несербського населення. Національні проблеми вирішувалися твердими методами, підсилилася політика сербізації суспільства.3
1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки
Після Другої світової війни Югославія будувалася як федеративна держава, що складається з автономного краю Косово й шести республік: Боснії й Герцеговини, Сербії, Македонії, Хорватії, Чорногорії, Словенії. Після смерті в 1980 р. І. Броз Тіто, якому вдавалося стримувати національні звади, Югославію потряс сильний сплеск націоналізму на тлі складного релігійного складу населення (католики, православні, мусульмани). З 1981 р. почалася криза югославської державності, викликана прорахунками в національній політиці: границі між республіками були встановлені бюрократичними шляхом, думка народу в розрахунок не приймалося, не дотримувався принцип рівності національних меншостей, ігнорувалися права турків, албанців, угорців.1 Основну частину уряду й верхівку партії становили серби, тоді як найбільші доходи в бюджет приносили Хорватія й Словенія.2 Ці республіки почували себе защемленими, уважали, що вони містять всю країну.
Перебудова в СРСР й “оксамитові революції” у Європі прискорили процес розпаду країни. В 1989—1990 р. були утворені нові, переважно на національній основі, політичні партії. Навесні - восени 1990 р. пройшли вибори у всіх республіках і були прийняті республіканські конституції. У червні 1991 р. Словенія й Хорватія заявили про незалежність. Якщо Словенії після нетривалої війни з югославською армією вдалося відстояти свою незалежність, то Хорватія була утягнена у військовий конфлікт, у якому загинуло 30 тис. чоловік.3
В 1992 р. відбувається остаточний розпад Югославії й виникають нові держави: Союзна республіка Югославія (Сербія й Чорногорія), Хорватія, Македонія, Словенія, Боснія й Герцеговина.
Положення нових держав збільшувалося економічною нестабільністю, неоднорідністю розвитку, міжрегіональними військовими конфліктами, що вилилося в жорстоку громадянську війну. Втручання миротворчих сил ООН не привело до врегулювання конфлікту. У складі миротворчих сил минулого й українських підрозділів (наприкінці 90-х рр. українських миротворців виводять із Боснії й Герцеговини). У листопаді 1995 р. у Дейтоні (США) була прийнята угода, по якому Боснія й Герцеговина залишилися єдиною державою із двома автономіями — Мусульмано-Хорватською федерацією й Сербською республікою.
Невирішеною залишилася проблема автономного краю Косово, населеного албанцями, різко загострилася в січні 1999 р. і привела до збройних зіткнень між албанськими сепаратистами й сербськими військами. США й НАТО спробували вирішити цей клубок гострих етнічних і релігійних конфліктів силою. Військове командування НАТО під керівництвом X. Салани завдало бомбардуванню Союзної Республіки Югославії влітку 1999 р. Більшість країн Європи схвалило цей крок. Уряд Російської Федерації різко засудив агресію й неодноразово піднімав питання про її припинення. У ході війни застосовувалися нові види озброєння.1 У самій Югославії загинули сотні мирних громадян. В XXI в. невирішеними залишаються національні й релігійні проблеми.
Таким чином, ще в 20-і роки в Югославії були закладені національні протиріччя, що призвели наприкінці ХХ століття до розпаду Югославії й найжорстокішої міжнаціональної й релігійної війни.
Розділ 2. Інтернаціоналізація та ескалація югославської кризи
2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми
Активну участь в югославському конфлікті брали США. Американська політика по відношенню до югославської кризи слідкувала типовими зразками “м’яких та жорстких санкцій”, які потім перетворювалися з економічних і політичних засобів давлення в прямий воєнний нажим і реальну можливість військового втручання.1 Прикладом цього може слугувати те, що в Адріатичному морі перебував один з чотирьох американських авіаносців. Але Вашингтон в той же час надавав і гуманітарну допомогу мешканцям районів, в яких йшли бойові дії.
Керівництво США, використовуючи розпад Югославії, намагалося утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримував Хорватію й боснійських мусульман і зберігав презумпцію винності Сербії і сербської сторони.
За пропозицією США почали обговорювати питання про створення трибуналу ООН для суду над військовими керівниками Сербії. Історія знає лише один міжнародний трибунал – Нюрнбергський, але його юридичним підґрунтям стала беззастережна капітуляція Німеччини. А на якій базі такий трибунал міг бути створений тоді. І хто повинен капітулювати. Здається, що політики Заходу тоді вже мали відповідь на ці запитання. Засоби масової інформації провідних західних країн вели масову атаку на Сербію та Чорногорію.
США виступали за жорстокий режим міжнародних економічних санкцій стосовно СРЮ. Представник Білого дому Дж. Стефанопулос повідомив, що американські делегації провели “плідні дискусії” з представниками Угорщини, Хорватії, Албанії, України, Румунії, Болгарії та Македонії й заручилися їхньою підтримкою щодо пожорстокішання контролю за постачаннями в Югославію із сусідніх країн товарів і техніки й покарання порушників режимом ембарго.1 “Чим ширшим буде співробітництво між союзниками, - сказав Дж. Стефанопулос, - тим успішніше ми зможемо чинити дедалі потужний тиск на Сербію”.2
Американська “югославська ініціатива” відрізняється від плану колишнього держсекретаря США Сайруса Венса та лорда Оуена більш різко вираженим силовим підходом, що характерно для дій США на світовій арені як нині (Ірак, Сомалі), а також у далекому минулому (доктрина Монро). Вироблений у Вашингтоні план також позначений, на відміну від позиції ООН, жорстокою антисербською спрямованістю.
Судячи з усього, США вирішили кинути на шальки терезів конфлікту на Балканах свій політичний престиж і свою військову могутність, хоча цей останній аспект плану всіляко конфліктували. Тоді удача або провал на Балканах була удачею або провалом Америки, сказав Роберт Хантер, експерт вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень.
У Вашингтоні та інших західних столицях тоді говорили про небезпеку втягнення збройних сил США та їхніх союзників по НАТО у кривавий і багатосторонній національний конфлікт. За словами колишнього міністра обороні США Джеймса Шлесінджера, “у Боснію легко попасти, але звідки важко вибратися. Й це не кліше, а правда.”3
Військові фахівці також зазначали, що військове втручання в кризу мало б мати вельми тривалий характер і привести до людських утрат, які дуже болісно сприймають в Америці. До того ж США не мали досвіду дій у країні, яку розшматовують національні конфлікти ( за винятком невдалого досвіду в Лівані в 1983 р.). але варто згадати, що обіцянка “покарати агресивних сербів” була одним із пунктів передвиборчої кампанії Клінтона.4 Судячи з усього, американцями керувало вкорінене у національному характері ідеалістичне бажання покарати злочинців, в роль яких запросили сербів.1
2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу
Крім США, до подій на Балканах виявила посилений інтерес Туреччина, яка намагалася досягти тих цілей, які ставила перед собою Османська імперія.
Турецький уряд неодноразово висловлювався за проведення військової інтервенції в Югославії, а турецькі добровольці воювали на боці боснійських мусульман проти сербів. Анкара вважала рішення по Боснії і Герцеговині такими, що не відповідають реальному становищу в цих країнах. За ініціативою Туреччини у листопаді 1992 р. в Анкарі відбулася конференція міністрів закордонних справ балканських країн з приводу подій в Югославії. Проте, всупереч прогнозам Туреччини, її позиція у цьому питанні була зустрінута учасниками конференції вельми стримано, що пояснюється їхнім небажанням визнати Туреччину в ролі лідера регіону.
Керівники Туреччини вважали, що треба взяти під контроль склади зі зброєю сербів, піддати бомбардуванню позиції сербської артилерії. Якщо це не принесе результатів, то на думку Анкари, варто скасувати ембарго ООН на постачання зброї у Боснію і Герцеговину, аби дати можливість цим країнам захистити себе від сербської армії.
2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН
Заклик надати всебічну підтримку мусульманам у Боснії і Герцеговині пролунав на сесії міністрів країн – членів Організації ісламської конференції, яка відбулася у грудні 1992 року в місті Джідда, Саудівська Аравія. Її учасники (представники 51 держави) заявили, що якщо ООН не скасує ембарго стосовно Боснії і Герцеговині, то ісламські держави вживуть власних кроків щодо спасіння одновірців. Причому вони виступали не за політичне, а за військове розв’язання Балканського конфлікту.
На початку лютого 1994 р. Сараєво відвідали прем’єр-міністри Туреччини Т. Чіллер та Пакистану Б. Пхутто. Ці візити двох високопоставлених дам засвідчили про новий рубіж в політиці ісламського світу по відношенню до югославської кризи.
За такого розвитку подій не було жодної гарантії, що війна в Югославії не пошириться за межі Балкан, що викликало серйозні побоювання на Заході. Перед лицем турецької загрози для захисту спільних інтересів могли об’єднатися греки, серби, болгари, македонці.1
Про введення в Югославію сил НАТО заговорили коли щойно почалася громадянська війна. Кораблі блоку брали активну участь у морській блокаді Сербії і Чорногорії, а літаки вели спостереження за повітряним простором над Боснією і Герцеговиною. Офіцери із натовських штабів надавали допомогу військам ООН в районі Сараєво.
Покладаючи всю відповідальність на Сербію, низка країн блоку пропонувала піддати бомбардуванню з повітря сербські позиції. Справа дійшла до того, що у США заговорили про інтервенцію у Боснію і Герцеговину. Йшлося про висадку на Балканах щонайменше стотисячної багатонаціональної армії без будь-яких гарантій на швидкий успіх. Проведення такої операції вимагало відповідей на питання: хто має брати участь у цих міжнародних силах, хто буде її фінансувати, хто командувати, на які бази вони спиратимуть?
Низка членів НАТО (США, Нідерланди, Туреччини) виступили на сесії НАТО в Брюсселі з жорстокими вимогами до Сербії. Вашингтон і Гаага запропонували використати їхні бойові літаки у небі над Боснією.1
Сесія НАТО ухвалила “Декларацію про Югославію”, в якій заявила про готовність надати допомогу ООН у контролі заборони польотів сербської авіації над Боснією і Герцеговиною.2
Впродовж низки місяців спеціальна група офіцерів Пентагону під особистим контролем Пауела розробляла “План можливих операцій у колишній Югославії”. Про це повідомив журнал “Ньюсуік”.
Наприкінці грудня 1992 року генсек ООП Б. Галі надіслав у НАТО листа, в якому сказано, що ООН розраховує на підтримку НАТО у разі, “якщо Рада Безпеки ухвалить рішення про виживання додаткових заходів” для врегулювання конфлікту. Між тим Рада НАТО вже вповноважила військові органи блоку планувати конкретні операції в Югославії.
Проте військовим фахівцям ставало дедалі ясніше, що відправлення військ Заходу в Югославії може обернутися ще більшим кровопролиттям. Адже ці війська прирікували себе на участь у тривалій безперспективній партизанській війні, пов’язаній з чималими жертвами. Західні політики, закликаючи до збройного вторгнення у Боснію і Герцеговину, не враховували того, що сербська система оборони могла трансформуватися в міжнародний тероризм. Уже тоді у Сербії лунали голоси про завдання ударів по головних, з точки зору СРЮ, винуватцях югославського конфлікту – Німеччині, Угорщині та Австрії.
Від самого початку виникнення збройного конфлікту в Югославії ООН здійснювало низку спроб зліквідувати конфлікт. До Югославії були відправлені спеціальні представники Генерального секретаря ООН для вивчення обстановки на місці.
Для розв’язання кризи у Женеві була організована зустріч супротивних сторін. Під час переговорів, коли конфліктуючі сторони готові підписати угоду про припинення військових дій, хорватські війська напали на територію республіки Сербська Країна, яка перебувала під охороною миротворчих сил ООН.1
Водночас почався наступ мусульманських формувань у Боснії і Герцеговини. Мілошевич розцінив ці дії як провокацію, яка мала привести до інтервенції у СРЮ багатонаціональних сил.
Після тривалих переговорів у Женеві Раді Безпеки ООН надали план мирного врегулювання у Боснії і Герцеговині, відомий як план Венса – Оуена. План передбачав поділ Боснії і Герцеговини на десять провінцій, дев’ять з яких будуть утворені за національно-територіальним принципом і одна (столична) мала бути змішаною.2 При цьому кожна національна община (мусульманська, сербська та хорватська)отримували по три провінції. До складу тимчасового центрального уряду в Сараєво могли б увійти по три представники від кожної общини. Кожні чотири місяці посаду глави уряду по черзі мав би займати представник общини. Головним завданням тимчасового уряду була підготовка і проведення вільних виборів на підставі нової конституції Боснії і Герцеговини.
Недоліком плану Венса - Оуена було необґрунтовано високе представництво хорватської общини, яке не відображало реального співвідношення чисельності національних общин.3
Але більш за все страждали серби. Виявилося відторгненою низка територій з переважно сербським населенням. Боснійським сербам ставили в провину, що вони контролюють більшу частину територію Боснії та Герцеговини. Але ж це історичний факт, який має місце ще з часів Османської імперії.
Світова преса, аналізуючи план Венса - Оуена, констатувала пріоритет Хорватії на шкоду Сербії. Це пояснюється тим, що Хорватію підтримували Німеччина, Угорщина, Австрія й закулісно США.1 План по-суті підтверджував ті територіальні захоплення, які здійснив у Герцеговині хорватський експедиційний корпус.
Порочність плану Венса – Оуена, на думку деяких політиків, полягала в тому, що він розбудований на ідеї національного розмежування й, по суті, заохочував націоналізм. А розмежуватися за цим принципом у Боснії і Герцеговині не можна, позаяк у ній все переплетено. Культивування національного розмежування й, призвів би неминуче до етнічних “чисток” з усіх боків, до міграції населення, насильства і страждань…Цей план являв собою бомбу вповільненої дії не тільки для Балкан, але й для цілої Європи.2
Із трьох зацікавлених сторін тільки Союзна Республіка Югославія заявила про підтримку плану Венса - Оуена. В її заяві було зазначеного план може бути основою для подальших переговорів, під час яких окремі недоліки плану могли бути усуненими.
За переконанням лідера боснійських сербів Годована Караджича, єдиний розумний вихід із посталої ситуації - потрібно було наново проаналізувати запропоновані Венсом та Оуеном карти розподілу й змінити окреслені кордони етнічних областей, керуючись історичними прецедентами й здоровим глуздом (план забезпечував боснійським сербам контроль над 43% території республіки, де вони тоді займали 70%).
Розроблений і прийнятий ООН план щодо Боснії являв собою, можливо, останній шанс поновити мир. Проте у самій Боснії розбудовані у підсумку складної роботи й базовані на консенсусі ідеї замирення практично не мали підтримки. Більшість учасників тривалої агонії демонстрували готовність продовжити бійку, але не йти на компроміси.
Політика світового співтовариства, зокрема мала бути спрямована на надання всім трьом общинам права на територіальний взаємообмін з метою досягнення національної єдності у своїх провінціях. Потрібно було задовольнити вимогу боснійських сербів щодо надання їм північного сухопутного коридору між Бібліною та Баня-Лукою. Без нього сербській провінції Баня-Лука загрожувало відрив від Сербії, рівно як і прирікалося на долю „другого Карабаху” Сербської Країни.1
Як показували події того часу, неможливо було зліквідувати кризу, без справедливого й певного розв’язку сербської проблеми за участю сербів. Серби у Боснії та Герцеговині не могли більше вірити ні хорватам, ні мусульманам. Урегулювання у Боснії і Герцеговині мало бути базуватися на двох принципових позиціях:
- угода між трьома етнічними групами населення (сербами, хорватами та мусульманами);
- повний територіальний поділ між ними з тим, щоб згодом, коли пройде чимало часу, спробувати налагодити спільне життя.
На думку деяких політологів, громадянська війна в Югославії наочно показує, як прорахунки в економіці впливають на політичну обстановку в регіоні. Непродумане входження у ринкову економіку, за якого заторкують інтереси мільйонів людей, неминуче приводить до вибуху.
Англійські економісти Р.Ноув і Х.Хо у виданій 1982 року книзі віщували, що запровадження ринкових відносин в економіку соціалістичних країн спричинить перманентні урядові кризи, найгостріші міжетнічні конфлікти й катастрофічне падіння обороноздатності їх країн.
Це віщування виявилося цілком реалізованим в Югославії, З. Бжезінський в одній із своїх книг двадцятирічної давності писав, що тільки внутрішній націоналізм розпалюваний ззовні, здатний підірвати й знищити соціалізм. Практика показує, що ця концепція посилено запроваджувалася країнами Заходу в республіках Югославії.
У боснійському конфлікті виявилося задіяною велика кількість країн. Він переріс рамки регіонального конфлікту. Навіть Арабські Емірати надто далеко від Боснії і Герцеговини виражали готовність надати допомогу мусульманським братам.1
Необхідно включити використання у політичних силах релігійного чинника. Російський міністр закордонних справ А.Козирєв, слідом за ним і демократична преса, постійно застерігали від солідарності з сербами на ґрунті православ’я. Водночас систематично і широко використовувався ісламський чинник для нагнітання ворожнечі між народами Боснії і Герцеговини, які говорять однією мовою. Не такий безгрішний і Ватикан, який вніс чималу лепту в крах соціалізму у Східній Європі, а потім намагався розширити зону впливу католицтва на Балканах, де завжди сильним було православ’я. Велику зацікавленість в югославській кризі виявляла Німеччина. Вона із всіх країн Європейського співтовариства найбільш рішуче виступила в підтримку Хорватії і внесла найбільший внесок в міжнародне визнання її незалежності і самостійності. З точки зору Белграду, тодішній німецький міністр іноземних справ Г.- Д. Геншер повністю перейшов на хорватські позиції в ході югославської кризи. Це викликало на його адресу в край неприємні епітети в сербській пресі та звинувачення в намаганні до гегемонії на Балканах – давній меті Німецької імперії та “третього рейху”.2 Можливо поновлюються зв’язки між Німеччиною та Хорватією, які мали місце в роки другої світової війни? А можливо, виявляється прагнення реваншиських сил Німеччини покарати Сербію за свою поразку у війні?
2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу
Тепер же розглянемо позиції Росії щодо югославської кризи, так як Балкани завжди були одним з важливих регіонів її впливу.
Про власну політику Росії в югославській кризі можна говорити принаймні до кінця 1991 - початку 1992 р. коли здійснився розпад СРСР і закінчило існувати загальносоюзне Міністерство зовнішніх справ. Правонаступництво Російської Федерації в Міжнародних справах не означало продовження того курсу, котрий намітився в останні роки існування Союзу, навпаки, в ряді дій новий курс будувався антитезою колишнього і політика по відношенню до Югославії не стала виключенням.
Російське Міністерство іноземних справ відійшло від тезису про відповідальність всіх учасників югославської кризи за збройні сутички: перейшла на точку зору, що провина лягає на Сербію і ЮНА.
Як зазначають російські політики, дипломатія їхньої країни допустила ряд дуже важливих помилок, які призвели до підриву престижу російської дипломатії у вирішенні югославської проблеми.1
Однією з досить значних помилок російської дипломатії була її участь в економічних санкціях проти Союзної Республіки Югославія. Спроби пояснити цей крок виявили дві групи аргументів. Перша базувалася на існувавшім тоді розумінні приорітетів, згідно яким головна увага, приділялась розвитку відношень з західними країнами і США. При такій системі цінностей російська дипломатія просто не могла дозволити собі виступити проти ініціатив, які вилилися в рішення Ради Безпеки ООН покарати Сербію і Чорногорію.
Другою групою аргументів слугувало те, що в західних засобах інформації звернули увагу на співпадання за часом рішення російської дипломатії підтримати санкції з її ж проханням до західних кредиторів надати Росії мораторій на погашення боргів строком на п’ять років. Зв’язавши ці події, західна преса назвала підтримку санкції "валютним рішенням", яке було викликане надіями на фінансову допомогу Заходу. Сам факт появи такої версії засвідчував, про підрив престижу Російської дипломатії в вогнищах засобів масової інформації.
Не залишилося непомітним і та обставина, що план Венса - Оуена був вироблений без участі російської дипломатії. Оцінка такому факту могла бути лише одна: Росію почали м’яко відводити від урегулювання.1
Але ж звичайно доля Росії в розв’язанні югославської кризи є, але яка вона - значна, чи ні - це визначать спеціалісти.
Подальший хід подій в Югославії був пов’язаний з тим, що кожна з сторін, які брали участь в регулюванні югославського конфлікту, намагалися вирішити проблему на свою користь. В листопаді 1995 в Дейтоні (США) відбулися переговори між президентами Сербії, Хорватії, Боснії й Герцеговини щодо врегулювання на Балканах. Досягнуті домовленості зафіксувала угода, підписана в грудні 1995 р. в Парижі, яка передбачала скасування ембарго на ввезення зброї у "визнанні" держави, відміну економічних санкцій щодо СРЮ, поділ території між ворогуючими сторонами, підтвердження права Хорватії на Східну Славонію, Баранью та Срем (території, контрольовані хорватськими сербами).
Отже, виникнення югославської кризи призвело до її інтернаціоналізації з боку світового співтовариства. Більшу активність в ньому проявляли США, Німеччина і плюс НАТО. Використовуючи розвал Югославії США намагаються утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримує Хорватію і боснійських мусульман, а також так звану "презумпцію винності" Сербії в розв’язанні конфлікту. Німеччина теж в свою чергу бореться за посилення свого впливу на Балканах, та і взагалі в Європі. Тут у неї виникає "суперництво" за сфери впливу з США та в намаганні вирішити югославську проблему на свою користь. Югославського проблемою зацікавлені не лише європейські країни, а й країни Організації Ісламської конфедерації. Вони виступали за військове розв’язання Балканського конфлікту і створення в Європі ісламської держави - як аванпост для подальшого проникнення .
Щодо політики
Росії до цього
конфлікту, то
тут слід зазначити
те, що Балкани
завжди були
одним із головних
об'єктів зовнішньої
політики. Але
Росія переживала
не кращі часи,
коли вибухнула
та криза. Зв’язана
фінансовими
боргами по
відношенню
до США, вона
вимушена була
згоджуватися
з політикою
США