Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви
Московська церква стала на бік офіційної влади. Митрополит Московський Сергій у листі закликав до оборони СРСР, за пожертви вірних було споряджено військову танкову колону для фронту 85. Назовні все виглядало досить пристойно - світська і духовна влада об’єдналися для того, щоб зорганізувати народ для боротьби з жорстоким ворогом. Хоча ніхто не знімав з повістки дня боротьбу більшовиків проти Бога і Церкви. Прикриваючись лише іншими статями в законодавстві влада розправлялася з невигідними чи непоступливими священиками і мирянами. Це тривало аж до самої перебудови. Можна говорити, що на цій ділянці відносин між Церквою і державою Православна церква обрала принцип, що краще поганий мир, ніж добра війна.
Але була інша ділянка відносин Православна церква - Радянський Союз, де між партнерами були не то що мир, а навіть плідна співпраця. Така співпраця єднала цих двох партнерів по відношенню до Ватикану і Католицької церкви. В цьому питанні Церква і держава займали однакову крайнє ворожу позицію.
Митрополит Алексій, що його обрали у 1944 р. Патріархом вже в першому своєму посланні зазначив, що одним із найважливіших завдань Церкви, яку він очолює, є боротьба з Ватиканом та католицизмом 86.
Позицію влади можна зрозуміти з того, що у 1947 р. вийшла праця впливового радянського ідеолога сталінських часів А. Артурова “Ватикан и его политика”, де автор пояснює що “Радянський Союз всіма силами має боротися з Ватиканом, якщо хоче здобути провідне місце у сучасному світі, а будь-якого співіснування чи порозуміння між Католицькою церквою і комунізмом не може бути, бо всесвітній вплив Католицької церкви іде в розріз із комуністичним інтернаціоналізмом”87.
Ото ж видно спільні інтереси двох сторін які хотіли знищити Католицьку церкву, церкву, що вони вважали за чужу. Та набагато більше зростала злоба і завзяття до насильства, коли заходила мова про Східні Церкви, з’єднанні з Апостольським Престолом, які православні і дотепер вважають своїми, але як такі, що зрадили і відійшли від правдивої віри, як такі, що розкололи православ’я. Із властивими Московській церкві месіанством і думкою про власну винятковість88 вона старається навернути цих нерозумних і гордих (на її погляд) заблудших овець до правдивої кошари.
А коли дивитися в цьому контексті на Українську Греко - Католицьку Церкву, то тут додаються ще і великодержавні прагнення Москви захопити українські землі. Це бажання супроводить Московську державу ще з часів заснування Московського князівства, яке ласим і лукавим оком дивилося на Київську Русь. Цю ворожість старалися приховати надаючи її в різний час різних забарвлень, але вона ніколи не зникала.
Саме під таким кутом треба розглядати Львівський собор 1946р. З одного боку мілітарні сили Москви захоплюють всю територію України, включно з останнім острівцем українства, який був під Австро - Угорщиною - Польщею, а з іншого духовна влада - Церква, безумовно підконтрольна світській владі, прагне захопити у свій полон душі людей і витравити з них дух українства і мазепинства. Захопивши територію, Москва прагнула захопити душі, жорстоко нищачи того хто стояв на її шляху - Українську Греко - Католицьку Церкву.
Роль Радянської влади у розгромі Української Католицької Церкви розглянуто у попередньому пункті. Тепер варто зупинитисьна ролі Московської Патріархії у цій чорній справі, хоча треба зазначити, що Православна Церква діяла за спонукою держави і за її керівництвом, стиль якого видно скрізь усі демагогічні гасла про “возз'єднання з прадідівською вірою”. 89
Усунувши греко - католицьку ієрархію на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим, влада зробила наступний крок, яким була організація т. зв. “Ініціативної групи”, яка за офіційними даними постала 28 травня 1945р. у Львові90, хоча це вже був офіційний виступ цієї групи, яка звернулася з листом до Ради народних комісарів УРСР з пропозицією затвердити її для того, щоб перетворити Українську Католицьку Церкву на Православну.
Головними дійовими особами цієї групи були, як подано у зверненні, о. д-р Гавриїл Костельник - представник Львівської єпархії, голова групи, о д-р Михайло Мельник - представник Перемишльської єпархії і о. Антін Пельвецький - представник Станіславської єпархії91.
Влада в особі Уповноваженого Ради в справах Руської Православної Церкви при РНК УРСР П. Ходченка санкціонувала діяльність цієї групи 92.
Почалася робота по “переконуванню духовенства" 93. Це могло би бути окремою темою для дослідження, але коротко можна показати, якими методами діяла ініціативна група для подолання опору тих, які не хотіли приєднатися до Православної Церкви. Зокрема, о. Костельником, 3-го лютого 1946р. був надісланий ультиматум до о. Євгена Дуткевича, пароха церкви Св. Петра і Павла у Львові: “Повідомляю Вас, що оскільки до 5-го цього місяці Ви не приступите до ініціативної групи, то від того дня Ви не зможете правити Служби Божої ні в одній церкві і одночасно втратите всі права пароха”94.
Ініціативна група проводила збір списків тих, хто не хотів підлягати її юрисдикції, яку більшовики визнали за “єдиний тимчасовий церковно - адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі греко - католицькими парафіями в західних областях України”95.
Для того членами ініціативної групи були проведені з допомогою місцевої влади і працівників МДБ в кожному деканаті наради з греко - католицькими священиками з метою їх переходу на православ’я. Про добровільність тут говорити нема сенсу: “…Я знаю, що коли не перейду на православ’я, то мені буде тюрма і Сибір…” - так говорив на одній з цих нарад, що провадились за однаковим сценарієм о. Ів. Устиянович, парох с. Ст. Лисець96.
Наступним кроком до знищення Католицької Церкви було скликання в березні 1946р. собору у Львові. Це була лише жалюгідна спроба вдягнути на вовка овечу шкуру, тобто надати чинності всім тим злочинам проти Греко - Католицької Церкви. Собор могла скликати лише законна ієрархія на чолі з Митрополитом Сліпим, який в цей час сидів у київській в’язниці. Щоб надати вигляду законності, до участі в соборі було запрошено двох владик, колишніх греко - католицьких священиків о. Антонія Пельвецького і о. д-р Михайла Мельника, яких за згодою Патріарха Московського і всієї Русі Алексія було рукоположено 24 і 25 лютого 1946р. в Києві. Відповідно, одного - для Станіславської єпархії, а другого - для Перемишльської97.
То, що собор Греко - Католицької Церкви очолювали єпископи Православної Церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактично священиками не греко - католицьким, а православними, бо 22-25 лютого перейшли до Російської Православної Церкви 98 робить цей собор не важним.
Керувала всім цим фарсом більшовицька влада з допомогою репресивного апарату. Так підбір делегатів на той собор, їх реєстрацію і приїзд до Львова організовував полковник держбезпеки Богданов99. Він видавав делегатські мандати учасникам собору, а завіряв їх протопресвітер Костельник. Той самий полковник Богданов, як на фронті, видавав кожному делегату талон на обід і на 200 грамів горілки. Це мабуть для того, щоб краще відсвяткувати Торжество Православ’я, - першу неділю Великого посту, під час якої організатори собору вирішили завершити ліквідацію Української Церкви.
Весь хід собору був витриманий в тому ж дусі насильства і брехні. Свідченням того є хоча б аналіз “соборових документів”, які цілком витримані у дусі радянської публіцистики сталінських часів і великодержавного шовінізму.
Ось деякі з них, що стосуються великодержавної ідеї про роль “старшого брата”: “Якби Росія…не звільнила нас від польського гноблення, то наш народ перестав би існувати”100 (стор.43). “Православна Росія…спасла наш народ повної полонізації і латинізації" (стор.80). “…Радянський Союз, завдяки героїчним перемогам своєї армії…спас усі слов’янські народи від загибелі” (стор.44).
Крім Польщі нашим ворогом був Ватакан: “Національне визволення українського народу від вікового поневолення мусило потягнути за собою і церковно - релігійне воз’єднання його, а саме - ліквідацію Берестейської унії, розрив з Ватиканом і воз’єднання з Руською Православною Церквою" (стор.71).
Аналізуючи бачення Греко - Католицької Церкви Православна Москва говорить, що злука з Апостольським Престолом не є Божим ділом: “З історії уніатських соборів видно, що частина єпископату підтримували унію…однак народ Божий рішуче відмовився признати унію. Це означає, що на уніатських соборах виявлялася воля людська, а не воля Божа” (стор.176). Це вже є вершиною будь - якої самовпевненості - визначати, що є воля Божа, а що не є воля Божа. Але це робиться, як і багато що робилося більшовиками (тут вони, правда, всі в рясах, хоча читаючи такі вислови видно “лампаси з - під ряси”) від імені народу, вданому місці, від імені “народу Божого”. Відповідно, церква уніатська позбавлена Божої Благодаті. Тому греко - католицькі єпископи на чолі з Сліпим “не зорієнтувалися ні в політичній, ні в духовній ситуації, і хвиля духовного життя пройшла їм понад голови” (стор.45). От “ініціативна група”, очолювана о. Костельником іде “єдиним розумним і правильним шляхом” (стор.45). Як відомо всім, цей шлях вказували з Кремля. І той хто мав “гнучкий дух" (стор.85) пристали до нашої спасительки - Московської Церкви. Доцільніше було б о. Костельнику під час своєї промови вжити слова “гнучка совість”, яка немає жодних моральних орієнтирів і йде за зміною “політичної ситуації”. Тільки чи політична ситуація визначає поведінку людини, чи Христова Благовість?
18 травня 1981р. під час святкування 35-річчя Львівського собору митрополит Київський і Галицький Філарет сказав про греко - католицький єпископат: “Греко - Католицькі єпископи не виражали церковного Передання Східної Церкви,…вони пішли проти народу Божого; не Львівський Собор винен у тому, що ті єпископи не були на Соборі” (стор.180). Напевне за волею Божого народу їх тримали у казематах тюрем і на засланнях. Дійсно, собор у тому не винен. Винен народ?
Так, призналися ревнителі Москви, не лише наші єпископи “не зрозуміли свого призначення, не виправдали довір’я…” (стро.71), але й “дехто з наших людей з дитинства засліплений славою Римської Церкви” (стор.74). Тому цей народ треба перевиховувати і це “перевиховання духовенства і народу в дусі Православ'я щойно починається" (стор.72). Коли згадати про методи того “виховання” непокірних, то знову ж постає питання, що ж це за духовне оновлення і спасіння несла Московська Церква на українські землі.
Само зрозуміло, що таке виховання стало “можливе завдяки великим перемогам Радянського Союзу…” (стор.73). Тут повторилася історія з поділами Польщі, коли Росія здобувала крок за кроком українську землю, насаджуючи на ній православ’я, що подається як “схиляння до Православ'я" (стор.28). Дякувати треба нашій великій і могутній Православній Церкві, яка веде нас із темряви уніатства! Велика подяка також “Урядові Радянського Союзу за наше визволення та об’єднання всі українських земель” (стор.86).
Але попри те, що ініціативна група іде за вказівкою згори “тим єдиним розумним і правильним шляхом”, сумніви не залишають учасників собору: “…варто було б бодай перевірити ставлення народу до справи (об’єднання з Московською Церквою - О. К.) ” (стор.46).
А на справді, зацікавленим у цьому об’єднанні був уряд бо з “дозволу державної влади утворилася Ініціативна група" (стор.45).
Цікаво як відноситься до цієї “ініціативної групи" сам її голова, о. Гавриїл Костельник. У своїй доповіді на соборі він з усієї сили викриває й розвінчує унію як найбільше зло для нашого народу. Але він заговорився до того, що сказав: “Унія - це “ініціативна група по воз’єднанню всьго православного Сходу з папським Римом" (стор.81). Тобто, ідучи за думкою промовця найгірше явище для нашого народу, названо тим самим іменем, головою якого він є і з діяльністю якого буде пов’язане його ім’я в історії рідного народу - з сумнозвісною “ініціативною групою по воз’єднанню з Православною Церквою”. Виглядає, що в глибині душі отець Гавриїл розумів, що робить не правильно, але все ж таки пішов по шляху Юди - зрадив, не покаявся і помер. Як зазначив на міжнародній конференції, присвяченій 50-річчю Львівського собору Борис Гудзяк: “Трагізм, моральна криза і доля отця Костельника є вражаючими…”101
О. Костельник як і весь наш народ, як вся Церква попали у велику страшну машину. Хоча це зло мало в різні часи різну назву, в ХХ ст. воно називалося більшовизм - сталінізм. В книжці про Львівський собор, виданій в 1983р. про о. Костельника пишеться: “Отець д-р Гавриїл Костельник не тільки адміністратор Церкви, але й усіма признаний вождь усього великого церковного руху”. 102 Дуже дивна фраза. Вона ніяк не в'яжеться з богословською термінологією. Фраза загальна і не логічна: не відомо хто визнав Костелька вождем і якого саме церковного руху. Та й взагалі, відколи церковних достойників почали називати “вождями”? Відповіддю на всі ці запитання можуть бути наступна цитата з першого видання датованого 1946р." Діяння собору греко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові”, де на перед останній сторінці подано натхненника і організатора всіх тих звірств, що чинилися від Карпат до Тихого океану. Автор, доктор В.Р. Ваврик пише: “Дякуючи перемозі Червоної Армії і дипломатії великого вождя Й.В. Сталіна, Карпати увійшли в склад Радянського Союзу, і, як мильна булька, тріснула штучна унія на білоруських і українських землях. ”103
Ми добралися до причини, до режисера вистави, яка називалася Львівський церковний собор. Але попри те кожен міг зібрати в цій виставі гідну роль, а то, що він вибрав зраду, треба винити лише себе. Бо перед вибором стояли всі без винятку. І той вибір зробили. Кожен вибрав те, що йому більше підходило. Як зауважив на вже згаданій вище міжнародній конференції, що відбулася в травні 1996р. у Львові і була приурочена 50-річчю собору 1946р. науковець Олег Турій: “Одні (делегати “собору”) пили 200 грам горілки в готелі “Брістоль”, а інші, їдучи в Сибір, ділилися останнім куском хліба”104.
2.5 Роки ув’язнення
Львівський церковний псевдособор 1946р. мав на меті надати насильному знищенню Української Греко - Католицької Церкви вигляд канонічності. На цьому соборі група самозванців, за якими стояла радянська держава, хотіла вирішити долю усієї Української Церкви, виступаючи від імені цієї Церкви. В той же час законний глава українських католиків, Блаженнійший Кир Йосиф Сліпий знаходився під слідством органів безпеки.
Позиція самого Блаженнішого відносно рішень Львівського собору чітка і однозначна: “Рішення Львівського собору 1946р. …я не признавав і не признаю, бо вважаю, що сам собор проводився в супереч канонічних правил, тобто в неприсутності митрополита, як голови Церкви і єпископів…Головою Католицької Церкви я признаю Папу Римського…”105 Такі слова Кир Йосифа не могли не викликати негативної реакції у державної влади. І логічним було те, що ліквідувавши УГКЦ хотіли ліквідувати і її первоієрарха. Тому проти Сліпого сфабрикували судовий процес після, якого заслали етапом до Сибіру.
Чи не найважчим з усього в’язничного життя Кир Йосифа, тай будь - якого арештанта були етапи - перевезення в’язнів з місця на місце. Бо в камері чи в таборі був хоч і жахливий, але розпорядок, до якого людина звикала. Під час етапування цей розпорядок збивався і арештований не знав, що йому принесе завтрашній день. Тобто до всіх труднощів, яких було не мало, додавалася не визначеність, що сильно пригнічувала людину.
Ну а що до труднощів, то радянська каральна система створювала їх чимало. Обшукавши тих, кого відправляли по етапу, видавали їм на дорогу пайку чорного хліба і оселедець. Після такої їжі в’язні дуже терпіли від спраги, бо воду давали лише зранку і ввечері. Умов у вагонах, що перевозили в’язнів, - “зек вагонах" не було жодних. Через те в дорозі багато нещасних помирало, або терпіли від важких недуг.
Не обминула така частка і Йосифа Сліпого. Під час етапування з Києва через Москву до Новосибірська Митрополит захворів на дизентерію. Тому в табір у Маріїнську, де мав відбувати покарання, він прибув з високою температурою і з запаленням легень. 106 Та незважаючи на важкий стан хворого, його, за наказом начальника табору, виписали із стаціонару і помістили в один з найгірших бараків.
На протязі всього перебування Митрополита в таборах, можна помітити, що за ним пильно слідкувала адміністрація, яка як могла погіршувала і без того нелегкі умови перебування Йосифа Сліпого. Треба думати що таке відбувалося за наказом з гори. Тому нічим іншим, як Божим Провидінням треба вважати те, що вже немолодий чоловік, яким був Йосиф Сліпий, перебув ці довгі 18 років ув’язнення. Він кілька разів дуже важко хворів, перебуваючи майже при смерті, відбував часті і тривалі етапи, потерпав від знущань кримінальних злочинців, але кожного разу приходила якась допомога і підтримка. Якісь зовсім незнайомі люди ділилися з ним убогими табірними харчами, часом Митрополита брали під свою опіку молоді українські хлопці, колишні воїни УПА, оберігаючи його від “урків”. 107 Цей перший етап перебування Блаженнійшого у таборах (1946-1953) характерний тим, що є мало даних про життя Кир Йосифа. Каральна система хотіла знищити і забути людину, що не приймала її умов, з усіма наслідками які з цього виходили. Скільки терпінь міститься у коротеньких словах Блаженнійшого, який на допиті сказав про ці 7 років: “Після того, як я був засуджений весною 1946р. військовим трибуналом військ МВС до 8 років позбавлення волі, термін покарання я спочатку до осені 1947р. відбував у Сиблазі МВС СРСР в Маріїнську Кемеровської області. Восени 1947 року мене перевезли етапом для відбування терміну покарання на станцію Печора, в Печерлаг МВС СРСР, а восени 1948…мене знову перевели етапом на станцію Потьма, Мордовської АРСР, де у виправно - трудовому таборі я знаходився до весни 1953р., тобто до закінчення строку мого покарання”108.
Ці роки відірвали Митрополита Йосифа від праці. Але навіть у важких табірних умовах він знаходив можливість відправляти Служби Божі. Як подає у своїх споминах Франц Гробауер, що відбував покарання із Блаженнійшим, він для того використовував родзинки, що передавали в передачах. 109 Він також виконував душ пастирську працю для спасіння своїх вірних, яких радянська система у великих кількостях нагнала до таборів.
Але Митрополит Сліпий завжди був свідомий того, що він глава УГКЦ. За неї він був згоден віддати своє життя. Тому коли в 1953р. закінчився термін його перебування в таборі і умови дещо покращилися, знову можна зауважити відновлення старань Блаженнішого для легалізації своєї Церкви. Бо навіть після закінчення 8 річного терміну влада не відпускала його з поля зору. Його в березні 1953р. повідомили, що після відбуття покарання він буде направлений до Маклаковського дому інвалідів у Єнісейський район Красноярського краю. Але натомість Патріарха Йосифа повезли до Москви.
Радянське керівництво після смерті 5 березня 1953р. “вождя всього прогресивного людства" Й. Сталіна, вирішило дещо поміняти “стиль гри”. Треба було пристосовуватися до післявоєнних змін у світі. Це спонукало до пошуків засобів які могли дещо ушляхетнити комуністичну систему в очах світу. Одним з таких засобів було вибрано Католицьку Церкву. В Кремлі надіялися, що через Митрополита Йосифа їм вдасться налагодити відносини з Ватиканом. Для того його було привезено в Москву на переговори, під час яких представник Кремля генерал Жуков запитав: “Чи не могли б Ви нам допомогти унормувати відносини з Ватиканом? ”110
Блаженніший вхопився за таку можливість в надії покращити стан Католицької Церкви, яка зазнавала переслідування. На прохання генерала Жукова Кир Йосиф почав писати нарис історії нашої Церкви. Він отримав дозвіл працювати у бібліотеці в Москві, почав збирати матеріали для написання цієї праці.
Та з усуненням Л. Берії від влади переговори було припинено, а Митрополита відправлено назад у Сибір - у Маклаковський дім інвалідів. Умови перебування тут були дещо кращі і він навіть зміг організувати відправи Служб Божих для кількох десятків осіб. Правда це не залишилося поза увагою радянських органів, які пізніше долучили цей “злочин" до звинувачення Блаженнішого під час другого засуду.
В Маклаково Кир Йосиф, опираючись на зібрані матеріали, продовжував писати нарис історії Української Церкви. Це також пізніше послужило доказом неблагонадійності і підривної діяльності а написану працю долучили до справи. Крім того у 1954р. Блаженніший послав з Маклаково два послання: на Різдво і на Великий Піст. Переписувані від руки, вони дійшли на Захід.
Дбаючи за вірних на рідних землях Патріарх Йосиф написав ще одне послання: “Заблудшим священикам во Христі мир! ” В цьому посланні він звертався до колишніх греко - католицьких священиків, що підписалися на православ’я. Патріарх закликав цих священиків повернутися до своєї рідної Церкви, нагадував про небесну кару про відступство.
Ці послання були спрямовані на те, щоб підтримати вірних, допомогти вистояти проти валу атеїстичної пропаганди. Використовуючи послаблення режиму у Маклаково Сліпий починає гуртувати біля себе духовенство. Так о. Іллю Блавацького було назначено адміністратором на Центральний Сибір. Адміністратором на Східний Сибір було призначено о. Степана Ратича.
Така активна діяльність була помічена органами держбезпеки і 19 червня 1958р. Блаженнішого знову арештували і розпочали слідство, яке тривало цілий рік. Суд над ним відбувся 15-17 червня 1959р. 111
Після суду Митрополита знову відправили до таборів, що у величезній кількості розкинулися у безмежних просторах Радянського Союзу. Причиною такої жорстокості, хоч про неї офіційна влада, що тримала в ув’язненні Митрополита не говорила, була його непохитність і непіддатливість на всі облудні пропозиції. Вибравши терпіння і переслідування Блаженнійший залишився вірний своїй Церкві, Апостольському Престолу.
Про цю героїчну людину не забували в Римі. Так з нагоди 40-річчя священства Папа ПійХІІ написав привітального листа до Кир Йосифа, називаючи його “достойним братом”. 112
Не останню роль відіграв Апостольський Престіл у визволенні Патріарха Йосифа з неволі, бо хоч і Верховна Рада СРСР на пропозицію Микити Хрущова вирішила звільнити 1963р. Блаженнішого, та коли його було викликано до управління табору, де зачитали постанову про звільнення, урядовці повідомили, що його звільняють, “щоб зробити послугу Івану ХХІІІ”. 113
Розділ III. Спадщина Йосипа Сліпого
3.1 Пасторальна праця
Доля митрополита Йосипа Сліпого склалася так, що на протязі майже двох десятків років він, перебуваючи в ув’язненні, був усунутий від управління своєю Церквою. Звичайно, під час заслання він, як Глава Української Греко-Католицької Церкви, видавав пастирські листи, проводив роботу для зміцнення своєї Церкви, зокрема, назначав адміністраторів, а 4 лютого 1963 року114 по дорозі з Сибіру до Риму висвятив у готелі в Москві о. Василя Величковського на єпископа - щоб він міг на місці опікуватися Католицькою Церквою. Але цього, звичайно, було мало для того, щоб відродити зруйновану більшовиками Церкву.
З визволенням Блаженнішого він отримав більше можливостей для того, щоб рятувати ситуацію. Хоч завжди треба мати на увазі, що Кир Йосип Сліпий, перебуваючи за межами своєї рідної землі міг зробити лише частину того, що він зробив би, перебуваючи в осідку Києво-Галицьких митрополитів.
Та навіть те, що вже немолодий Митрополит Сліпий встиг зробити вражає. Після 18-річної ізоляції він швидко зорієнтувався в новій ситуації, яка була в світі. Це був час протистояння між Сходом і Заходом - демократичні країни і "держави народної демократії", очолювані комуністами, перебували в стані "холодної війни". Щоб забезпечити собі добрий імідж, комуністи старалися одягнутися в одежу “демократів”. Після смерті Сталіна дещо пом'якшилося політичне життя у СРСР, а "відлига", що почалася за М. Хрущова, дезорієнтувала деяку частину сил Заходу, які надіялися, що Радянський Союз змінився і що з часом повернеться до принципів демократії, до загальнолюдських принципів життя. Були такі сили і в Церкві. В 1958 році після смерті папи Пія XII, якого комуністи і їх прихильники вважали "реакціоністом" і "ворогом прогресивних сил"115 трон св. Петра обійняв новий папа Іван XXIII, який, бажаючи, щоб Церква йшла в ногу з часом, почав проводити політику "Аджорнаменто" - "осучаснення", "ущоденнення" Вселенської Церкви. Такий крок був наслідком щирого бажання змін на краще, кроком до того, щоб Церква була виразницею всіх потреб своїх вірних, була їх матір’ю і вчителькою. Коментуючи таке бажання папи Івана XXIII, вже після смерті, його секретар о. Лоріс Каповілля сказав, що Папа "рішився на нову політику після довгих молитов і медитацій, але, - як сказав о. Каповілля, - Іван XXIII мав сумніви, чи його "східна політика" не є "ілюзією", але боявся перервати контакти з Москвою, що їх могло дати йому в руки саме "провидіння". 116 Ми бачимо, що збоку Папи був щирий пошук змін на краще і