Xreferat.com » Рефераты по истории » Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства

Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства

відзначився особистою хоробрістю. У Галицько-Волинському літописі збереглися уривки пісень про нього: “Він-бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив (їх), як той крокодил, і переходив землею їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізраїльтян…”, і в іншому місці: “Він завзявся на поганих як лев – половці лякали ним дітей”.[3,6]

Але найбільший інтерес становить його політичний план переустрою Русі, який він запропонував іншим князям у 1203 р.

Цей план залишав верховним зверхникам Русі Київського великого князя, якого обирають шість вищих удільних зверхників (ідея курфюшеств, запозичена з Германської імперії). Цими курфюстами мали бути такі князі: Галицький, Чернігівський, Полоцький, Смоленський, Суздальський та Рязанський, тобто по два від Південної, Північно-Західної та Північно-Східної Русі. Такий склад забезпечував рівновагу поміж трьома головними інтеграційними осередками, що відбивали тогочасну етнічну структуру Русі. Всередині кожного з курфюшеств пропонувався суворий майоратний принцип спадкування влади, тобто наслідування престолу старшим сином, а за відсутності такого – старшим братом небіжчика. Таким чином продовжувало б діяти вотчинне право, задеклароване ще в ході Любецького з’їзду.

Пропозиція Романа зустріла рішучу опозицію, зокрема Суздальського князя Всеволода Юр’євича, якому, звичайно не дуже імпонувало стати під зверхність Київського князя, хто б не був обраний на цей престол. [11,156 - 157]

В контексті конкретних політичних заходів князя Романа цілком логічно виглядає його ідея створення нової системи князівського управління Руссю “добрий порядок”, яка фактично повинна була затвердити на юридично-правовому рівні об’єднання Волині і Галичини, сприяти у подальшому успадкування галицького столу його нащадками. [15,94]

Коли визнати автентичність проекту Романа Мстиславича, то в особі цього князя ми маємо одного з перших політичних теоретиків України. Вказаний проект був породжений обставинами тогочасного руського життя. Русь, як єдина імперська держава, перестала існувати. Київ занепав, виділялися нові нові політичні центри, між якими йшло змагання. При подальшому зростанні відцентрових тенденцій і посиленні зовнішньої загрози, Русь, як відносно єдиний політичний, економічний і культурно-релігійний простір могла припинити своє існування, що, власне, з часом і сталося. Роман Мстиславич бачив цю невтішну перспективу. [37,63]

Звісно, цей проект був своєрідним “моральним виправданням” Романа Мстиславича , який скинув з київського престолу “законного правителя”, а, отже, йому потрібно було виправдати свої дії реформаторством. Це реформаторство виглядало як цілком доцільне. На жаль, воно не увінчалося успіхом.

Можливо, Роман Мстиславич не бачив для себе особливих перспектив у східноєвропейській (руській) політиці, почав виявляти більший інтерес до політики центрально-, і, навіть, західноєвропейської.

Останнім епізодом діяльності Романа Мстиславича був його похід на Польщу в 1205 р. Під час якого, 19 червня, біля м. Завихоста він загинув.

Неодноразово в історичній науці ставилося питання про причини походу Романа. Джерельний матеріал і література дають нам декілька гіпотез, які можна сприймати як можливі мотиви походу. Проте й сьогодні немає усталеного погляду на визначальну причину, що спонукала князя Романа вирушити в похід на Польщу.

Аналізуючи вже висловлені думки, можна згрупувати причини виступу руського князя на Лешка Білого таким чином:

По-перше, можлива інтрига третіх осіб, які були зацікавлені у послабленні обох, чи котрогось одного з втягнутих у конфлікт суперників. З польської сторони, відштовхуючись від досліджень Б. Володарського, таким міг бути великопольський князь Владислав Тонконогий. З руського середовища, йдучи за В. Пашуто та І. Крип’якевичем, представник галицького боярства – Владислав Кормильчич. Ці роздуми базуються на звістці Галицько-Волинського літопису.

По-друге, причиною походу, на основі повідомлення цистеріанського монаха Альберіка, мала би бути участь Романа на боці Філіпа Швабського у його боротьбі за німецьку корону проти Оттона ІV Саксонського. Цю гіпотезу розвинули С. Томашівський, М. Кордуба та ін.

І по-третє. Роман виступив проти Лешка Білого, маючи намір підпорядкувати собі Люблінську землю. На думку автора, це була визначальна причина трагічного для Галицько-Волинського князя походу літом 1205 р. Обгрунтування полягає на основі розгляду звістки польського історика ХV ст. Яна Длугоша.

Потрібно також звернути увагу, на те, як грунтовно готувався Роман до головного виступу. Недаремно, Длугош зазначає, що руський князь дошкуляв нападами Сандомирській і Любомльській землям, а, також, “у багатьох місцях навіть поробив збройні стани і багатьма людьми осадив”. [51,98]

Потрібно відзначити, що Роман жив у дружбі з головною лінією польської династії – Краківським князем Казимиром Справедливим, та його синами Лешком і Конрадом, і обидві сторони надавали взаємну допомогу. В 1190 р. Роман разом із братом Всеволодом допоміг здобути Краків. В 1195 р. він взяв участь у боротьбі. Яку Лешко і Конрад вели проти свого батька Мєшка Старого, і в бою під Мозговою був поранений. Лешко ж дав Романові допомогу, коли він займав Галичину. Нез’ясованим залишається питання про те, з яких причин ці дружні взаємини зіпсувалися. [4,87]

Випадкова загибель Галицько-Волинського князя у зеніті слави поставила крапку на його інтеграційній діяльності. Михайло Грушевський слушно допускав, що хід політичної і культурної історії України-Русі міг піти іншим шляхом, якби державна діяльність Романа могла подовжуватися далі, а не була перервана його передчасною загибеллю.

Коротке п’ятирічне князювання Романа Мстиславича у Галичі, який він зробив столицею об’єднаного князівства, було насичене подіями внутрішнього життя, міжнародної політики і війн. Як свідчать польські хроністи, він нещадно придушував боярську опозицію. Частина бояр наклала головою, інша – подалася до Угорщини і Галицького Пониззя. Однак Роману Мстиславичу все ж таки не пощастило створити міцну централізовану державу.

Тому існували вагомі, історично об’єктивні причини. Занадто коротким було князювання Романа в Галичі, занадто сильним – тамтешнє боярство, щоб можна було остаточно викоренити цю страшну соціально-політичну силу, що підгинала під себе всіх його попередників, не обминувши навіть такого мудрого й авторитетного государя, яким був Ярослав Володимирович. За роки свого тривалого князювання у Володимирі він консолідував землю, об’єднав навколо себе її феодальну верхівку. На томість галицьке князівство за неповних шість десятиріч свого існування так і не стало належною мірою об’єднаним і не мало сильної центральної влади. Тим зрозуміліше, що в короткі роки сидіння на галицькому престолі Роман просто не встиг цього зробити. Одним словом, створене ним велике князівство трималося на авторитеті й військовій силі засновника. [33,3]

Отже, Волинська земля у складі Галицько-Волинського князівства та в особі державця усієї Руської землі Романа Мстиславича відіграла домінуючу роль в об’єднавчому русі України-Русі. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава, за висловом І. Крип’якевича “продовжила на ціле сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.


1.3. Волинська земля в часи правління Данила Галицького та його наступників.


Загинувши у розквіті сил і політичних звершень Роман залишив по собі двох малих синів, героїв Галицько-Волинського літопису, 4-х річного Данила і 2-х річного Василька. Від імені старшого стала правити мати, княгиня Анна. Вона спиралася на віддану її чоловікові частину волинського боярства та на його бойову дружину. Бояри, що повернулися з еміграції, приєдналися до вцілілих під драконівських заходів проти них Романа почали боротьбу проти його родини. На довгих сорок років Галицько0Волинська Русь занурилася у багно удільної (феодальної) роздробленості. Про державу Романовичів не може й бути й мови аж до сер. 40-х рр. ХІІ ст.

Зовнішні обставини склалися також несприятливо для Романовичів, як називає синів загиблого Галицько-Волинський літопис. Давній ворог Романа, колишній київський князь Рюрик Ростиславич, якого Галицько-волинський князь скинув з престолу і запровадив до монастиря, почувши про його кончину “смета с себе чернецькые порты и седе Кыеве”. Десь у 1205 р., дуже швидко по смерті Романа Мстиславича, Рюрик, у спілці з чернігівськими князями Ольговичами, і найнятою за великі гроші половецькою ордою пішов на Галич. Однак спільними зусиллями бойової дружини і міського ополчення той похід було відбито. Та в наступному, 1206 р., над Галицько-Волинською Руссю нависла нова небезпека. [33,4]

Традиційні вороги єдності Русі і спільники половецьких ханів Ольговичі знову вчинили похід на князівство Романа. З ними пішов Рюрик Росталавич і чимало інших князів. А із заходу сунув краківський князь Лешко, недавній союзник Романа. Княгині Анні довелося звернутися по допомогу до союзника – угорського короля. Андрій ІІ зустрівся з нею в галицькому місті Сянику. Було поновлено союзну угоду. Анні довелося визнати зверхність короля, котрий поставив свою залогу в Галичині. Відтоді Андрій ІІ самозванно титулував себе в своїх грамотах королем Галичини й Волині. Угорський король перешкодив польському вторгненню на Волинь, але не схотів, певно, завадити наступові Ольговичів та їхніх союзників на Галич. Сподівався, мабуть, скористатися з міжусобної боротьби на Русі , щоб загарбати спадщину Романа.

Ольговичі, сини героя “Слова о полку Ігоревім” Ігоря Святославича Володимир, Роман, Святослав і Ростислав, підійшли до Галича, та не насмілилися вибивати угорську залогу з міста. Тоді Андрій ІІ навмисно вивів її з Галича. Ольговичів підтримали бояри на чолі з могутнім родом Кормильчичів. Ольговичі вокняжилися в Галицькій землі влітку 1206 р. Старший Володимир, де почувався певніше.

Та Ольговичі не задовольнилися Галичиною, а почали претендувати і на Волинь. Вони вислали до громади Володимира якогось посла котрий почав вимагати видання Романовичів: “Не зостанеться города вашого, якщо ви мені не видасте обох Романовичів і якщо не приймете брата мойого Святослава княжити у Володимирі”.[3,8] Тоді Анна вирішила залишити розвалене на той час Галицько-Волинське князівство: “А назавтра княгиня [Анна], довідавшись про це, вчинила раду з воєводою Мирославом, із дядьком і на ніч утекли вони в Ляхи. При цім Данила узяв дядько поперед себе і вийшов із города дірою городської стіни”. [3,9] В оригіналі “дырею градною», очевидно, ідеться про підземний таємний хід під городською стіною. М. Котляр стверджує, що Анна виїхала з Володимира в супроводі ближніх бояр та бойової дружини чоловіка, розгорнувши княжі стяги і хоругви через головні ворота. [33,5] Романова вдова з синами подалася до Малопольщі.

Анну люб’язно прийняв краківський князь Лешко Білий. Річ у тому, що по смерті Романа угорський король та польський князь уклали угоду по захист династичних прав його синів. Насамперед старшого, Данила. Однак тієї угоди вони дотримувалися формально і нещиро, намагаючись використати її у власних цілях. Андрій ІІ прагнув загарбати Галицьку, а Лешко Волинську землю. Угорсько-Польський союз був стверджений приїздом Данила до Угорщини, де він жив при королівському дворі чи то як гість, чи то як бранець… [29,166]

У вересні 1211 р., з угорською допомогою і на запрошення бояр, 9- річний Данило перший раз вокняжився в Галичі. Він ще не раз і не два упродовж наступної чверті століття то сідатиме на галицький стіл, то втрачатиме його, аж поки напередодні Батиєвої навали на Русь не утвердиться на ньому, та й то на неповних три роки.

А бояри викупили в угорського воєводи захоплених ним у полон Ігоревичів і прилюдно… повісили їх на площі Галича. Цей єдиний в історії Давньої Русі випадок публічної розправи бояр над своїми князями ще раз продемонстрував світові неймовірну силу, зарозумілість і нахабність галицького боярства, з яким у цьому могло зрівнятися хіба що боярство Новгорода Великого.

Помалу Романовичі підростали… В 1219 р. Данило Романович досяг 18-ліття і став уже повноправним князем невеликої частини Волині. Княгиня Анна визнала свою місію регента закінченою й пішла до монастиря. А Данило того самого року одружився з дочкою нового галицького князя, насадженого польським князем і прийнятого боярами Мстислава Мстиславича Удалого (Вдалого), що до того княжив теж у боярському царстві – в Новгороді Великому. Уграм довелося забратися із Галича. Далі Данило Романович, сподіваючись на поміч тестя, починає головну справу свого життя – відновлення Галицько-Волинського великого князівства, створеного його батьком. Незабаром після одруження з Мстиславівною старший Романович блискавичним походом відбирає у Лешка Білого забузькі землі. Тесть утримався від допомоги , мовивши Данилу, що в нього існує дружня угода з польським князем, яку він не в змозі переступити. Тоді розлючений Лешко поновив дружбу з угорським королем, яка перервалася за кілька років перед тим, коли Андрій ІІ забрав у польського государя Західну Волинь, віддану тому в Спіші. Союзники вирішили завдати удару по Галицькій землі: король не змирився з тим. Що там сидить не його син, а Мстислав Мстиславич. Останній закликав на допомогу Данила, і разом вони відстояли землю. Данило дав битву ворогові біля Кривого Броду і примусив його відступити. А наступного. 1221 р., Мстислав з Данилом розбили угрів біля валів стольного Галича. Не пощастило й Лешкові знову загарбати втрачену ним частину Волинської землі.

Того самого, 1221 р. Лешко Білий, після чергової невдачі у справі заволодіння Західною Волинню, змушений був укласти мир з Данилом, бо той напустив на Малопольщу союзних йому литовських князів. На час Лешко відмовився від підтримки давнього ворога і суперника Романовичів, белзького князя Олександра Всеволодовича. Це дозволило їм повернути на час собі Белзьку землю. Та під’южуваний боярами Мстислав звелів Данилові знову віддані її Олександрові.

Ще через рік галицькі бояри остаточно посварили Мстислава й Данила. Вони перетворили старого князя на іграшку в своїх руках, і страшенно боялися того, що Мстислав поверне зятеві Галицьку землю. Наступні п’ять років (1223 – 1228) пройшли під знаком ворожого ставлення Мстислава до Данила. Та благородний Романович платив тестеві підтримкою проти ворогів і поводився з ним вищою мірою толерантно. Безумовно, Мстислав підпав також під вплив угорського короля... Бояри схилили слабохарактерного Мстислава до династичного союзу з Угорщиною, аби тільки перешкодити Данилові повернутися на батьківський престол.

У 1227 р. галицькі бояри наполягали на передачі Галича синові угорського короля, нахабно заявляли Мстиславу: “Не можеши держати сам, а бояри не хотять тебе”. Мстислав так і зробив, а сам поїхав до свого володіння на півдні Київської землі, м. Торчеська, де наступного року і помер. Галичина надовго перейшла до Угорщини, при тому, що бояри час від часу садовили на стіл кого-небудь із слабких і покірних їм князів: белзького князя Олександра, або чернігівського княжица Ростислава.

Тверезий і далекоглядний політик, Данило не заходився відразу відвойовувати Галицьку землю в Угорщини і ворожих йому бояр – для того ще не настав час, бо ще не була воз’єднана Волинь. Наприкінці 20-х рр. ХІІІ ст. він збирає під своєю рукою майже всю Волинську землю. [33,6 - 7]

У 1227 – 1228 рр. Романовичі заволодівають Луцьком, Пересопницею і Чорторийськом, які Данило разом з Берестом передає братові. Василько проголошується волинським князем. [35,86] Останній клаптик феодальної смути, Белзьке удільне князівство, був приєднаний до Волині у 1234 р. Тоді ж був усунутий з політичного життя Олександр Белзький. Відтоді настала черга Галицької землі.

Якими були мотиви такої діяльності Данила? Безумовно, одним із головних чинників було бажання Данила зібрати батьківську спадщину. Він був людиною свого часу, і не варто модернізувати його образ: князь дивився на Галичину і Волинь як на спадкову власність. [30,73]

У 30-ті рр. Данило Романович кілька разів оволодівав Галичем, і кілька разів втрачав його. Надто сильними були бояри, а в столичному граді землі ще й стояла звичайна угорська залога.

Кілька разів боротьба між боярами, Ростиславом і уграми, з одного боку, й Романовичами – з іншого, тривала з перемінним успіхом. Поступово Данило заволодів стратегічною ініціативою. До справи втрутилися “мужі градські” – патриціат Галича, що 1238 р. закликали старшого Романовича на стіл: [33,7] “І Данило увійшов у город свій, і прийшов до церкви Пречистої Святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак звитяги поставив на Німецьких воротах хоругву свою”. [3,53] Дізнавшись про те, що Данило увійшов до Галича, Ростислав утік до Угорщини, до короля, зятем якого стане у 1242 р. Туди ж емігрувала частина особливо ворожих Романовичам бояр. Всі інші бояри кинулися до ніг Данила з молінням про прощення. І князь простив їх, хоча, навряд чи щиро.

Перемога Романовичів була повною і, здавалося, остаточною. Було насамперед відновлено Галицько-Волинське князівство Романа Мстиславича, подолана феодальна опозиція, владнано стосунки із сусідами. Однак перемога мала гіркий присмак – якраз тоді західних земель Русі досягла звістка, що орди Батия вдерлися на Північно-Східну Русь.

Сплюндрувавши Рязанське, Володимиро-Суздальське та інші князівства Північно-Східної Русі, загарбники наприкінці березня 1238 р. досягли невеликого чернігівського міста Козельська. Облога тривала майже два місяці. Жителі захищалися вперто і героїчно. Лише підтягнувши з Волги облогові машини, татари змогли вдертися до міста. Городяни билися відчайдушно, здійснили сміливу вилазку, перебили чотири тисячі нападників і всі полягли. Татари назвали Козельськ “злим містом”. [33,8]

У березні 1239 р. штурмом здобули Переяславль Південний, а в жовтні – Чернігів. Далі монголо-татари посунули на схід уздовж Десни і Сейму, де знищили міста і фортеці, збудовані для захисту від половців –Путивль, Рильськ, Глухів та ін.

Данило більше не мав сумнівів: монголо-татарська гроза не мине його князівства. Тому він із сином Левом поїхав до Угорщини, намагаючись укласти угоду з королем Белою, скріпивши її шлюбом Лева з королівною. Та король остерігся пов’язувати свою долю з Данилом, передбачаючи напад татар на Західну Русь. Він сподівався, що ворожа навала обмине його державу, і помилився. Зазнавши невдачі в Угорщині, Данило Романович так само безуспішно силується підняти проти Батия малопольського і мазовецького князів. А тим часом монголо-татарське військо впритул наблизилося до Києва.

Київ мав тоді воістину циклопічні фортифікації, рівних яким не існувало в східнослов’янському світі. Три ряди могутніх валів із дубовими стінами на них оточували центр міста. Там перебувала залога на чолі з намісником Данила, загартованим у боях тисяцьким Дмитром. Адже напередодні Батиєвої навали старший Романович поставив у залежність від себе цей стольний град Русі. [29,196]

Монгольська навала аніскільки не зменшила зацікавленості провідних князівських ліній в придбанні київського столу. В 1238 – 1240 рр. Тут послідовно змінювалися представники Мономаховичів, Ольговичів, Ростиславичів, Романовичів. Данило Романович заволодів Києвом, вигнавши Ростислава Смоленського, весною 1240 р. незадовго перед початком тривалої облоги Києва ордами Батия 5 вересня 1240 р. Загроза неминучого зіткнення з ворогом, який вже підкорив половину Русі, перед яким спасував, кинувши Київ осінню 1239 р., його давній суперник Михайло Чернігівський, не злякала волинського князя. Перспектива зійти хоч на мить на Олімп давньоруського політичного життя, скориставшись ситуацією, пересилила страх тим більше, що князь Данило вирішив не ризикувати, покинувши Київ. [53,99] Лише зосередивши всі свої полки, застосувавши могутню облогову техніку, монгольський хан після двотижневого штурму з граничним напруженням сил зміг оволодіти Києвом. Так само, як і в інших містах, населення було майже повністю винищене. У рабство забрали частину молодих людей в ремісників.

Здобуття Києва відкрило шлях Батиєві на захід. Операції для завоювання південноруських були організовані його воєводами з вражаючими уяву навіть сучасної людини розмахом. Наприклад, для здобуття невеликого волинського міста Колодяжин вони застосували аж 12 таранів! Можна лише уявити, скільки їх бухало в стіни і брами міст Києва, Галича і Володимира.

Але й майстерність поневолених ханами іноземних механіків та інженерів мала свої межі. Створені ними облогові машини виявилися безсилими перед могутніми фортецями Крем’янця і Даниліва на Волині – ці міста уникнули ворожого сплюндрування.

Тим часом головні сили монголо-татарського війська наблизилися до Володимира. Подробиці штурму Володимира Батиєм залишилися невідомими, але ми знаємо, що він був взятий штурмом: “Прийшов Батий до Володимира і взяв його на спис і перебив людей, не милуючи”.

Коли через кілька місяців Данило повернувся з еміграції до міста, він побачив страшну картину спустошення і смерті: “ В городі Володимирі не зосталося жодного живого. Церква Святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви теж були наповнені трупами”. [6,61]

Під ударами ворожих таранів упав і Галич. Княжий двір і дружинники перебралися з розореного міста до нової столиці – заснованого Данилом у 30-х рр. І улюбленого ним Холма, неприступної фортеці, що стояла на високій горі. Сам Данило в той час перебував у Польщі, де марно схиляв князів до помочі Русі, яка знемагала під ударами монголо-татрських орд.

На весну 1241 р. вороже військо завоювало всю Південно-Західну Русь. Воно зазнало великих втрат. Його тумени (корпуси) і тисячі (полки) виявилися дуже поріділими, а воїни – втомленими. Це зірвало плани Батия завоювати всю Європу, дійти до Риму і Середземного моря. Орди Батия спустошили Угорщину, Польщу, Хорватію, Сербію, Болгарію, Трансільванію і Молдавію. По тому вони повернулись до пониззя Волги, де заснували свою державу – Золоту Орду. [29,197]

Загарбники встановили на Русі важке, принизливе і жорстоке іго. Щоправда, монголо-татрські намісники – баскаки не отаборились в Галицько-Волинській Русі, й до часу верхівка Орди коректно ставилася до Романовичів. Певно, Батия і його оточення стримувала близькість цих земель до країн Заходу, які мали величезний економічний і військовий потенціал. Близькими були спогади по поразку, якої завдали батиєвим військам чеські важкоозброєні рицарі в 1241 р.

Данило Романоич повернувся додому після того, як орди Батия пішли далі на захід. Міцно, здавалось, об’днана було його владою Галицько-Волинська Русь знову потрапила в руки боярства. Воно скористалося із послаблення князівської влади, викликаного ворожою навалою і винищенням значної частини воїнів, волинського і галицького рицарства. Коли на шляху з Мазовії підійшов до волинського міста Дорогочина, боярин, що сидів там, просто не впустив його до міста. Повернувшись до Володимира, Данило почав докладати зусиль до нового об’єднання Волинської і Галицької земель… Тим часом великі бояри Доброслав Судьїч і Григорій Васильович порядкували в Галичині.

У скрутному становищі Данило Романович показав себе добрим політиком і стратегом. Він уміло зіграв на суперечностях між цими боярами, примусив їх прийти до нього на суд і ув’язнив обох. Але у відсутності Данила галицькі бояри знов закликали до княжіння Ростислава Чернігівського. Угорський король віддав за нього дочку, чим відверто виявив свої наміри – забрати собі Галицьку землю. Відтоді Бела ІV послідовно й сильно підтримує Ростислава проти Романовичів. Наступні три роки (1242 – 1245) спливли у суперництві між під’южуваними Угорщиною Ростиславом і Данилом з Васильком. Кілька разів бояри відчиняли браму Галича перед Ростиславом, і кожного разу він втрачав місто і землю. Справа наближалася до кульмінаційного зіткнення між сторонами.

У липні 1245 р. угорський кроль дав Ростиславу велике військо на чолі з досвідченим воєводою Фільнієм, щоб той допоміг його зятеві здобути Галич. Ворожі Романовичам бояри привели до Ростислава численні загони озброєних людей. Його підтримали й польські контингенти. Коаліція здобула західну твердиню Галичини Перемишль, а далі обложила добре укріплену фортецю Ярослав. Залога разом з жителями відбили перший штурм ворога. Тоді Фільній наказав привезти з Угорщини облогову артилерію. [33,9]

Довідавшись про напад на його західні землі, Данило з військом спішно вийшов з Холма і пішов на зустріч з Ростиславом з Фільнієм. Вирішальна для долі Галицько-Волинського князівства і самих Романовичів битва відбулася біля Ярослава 17 серпня 1245 р. Вона принесла повну перемогу Данилові, котрий виявив себе як вмілий і талановитий полководець. Ростислав із залишками свого війська втік до Угорщини, а Данило, нарешті, постинав голови лідерам боярської опозиції. Після Ярославської битви літописець зовсім не згадує про боярський опір Данилові. З 1245р. і до кінця життя Данила маємо підстави говорити про об’єднання і централізацію Галицько-Волинського князівства.

Та не встигли Романовичі та їхні соратники насолодитися радістю великої перемоги, як над Галицько-Волинською Руссю нависла нова біда. Того самого 1245 р.: “Прислав посла свого хан Могучий до Данила і Василька, коли вони обидва були в городі Дороговську: “Дай Галич!” [3,73] В Орді пильно придивлялися до успішної політичної, державотворчої діяльності старшого Романовича й стривожилися, коли він розбив ворожу коаліцію й приборкав боярську фронду. Батий вирішив поставити в залежність від себе Данила, і його намісник у Південно-Західній Русі Мадці пред’явив князеві ультиматум: або Данило йде з поклоном до Орди, або має поставити частину своєї землі під пряму владу монголо-татар. [33,9]

Данило вирішив їхати до Батия. В ханській ставці він щасливо уникнув небезпек, був приязно прийнятий Батиєм і одержав від нього ярлик (грамоту) на управління своїм князівством. Так само вчинили на той час майже всі давньоруські князі. Його благополучне повернення з Сараю, де поклав голову не один руський князь, справило велике враження на можновладців Європи. Одразу угорський король Бела ІV , що раніше побоявся надати допомогу Данилові поти монголо-татар, шукає миру і дружби з ним. На початку 1246 р. Бела ІV прислав до Данила одного зі своїх сановників з пропозицією династичного шлюбу – видати свою доньку Констанцію за сина князя Лева. Данило з довгими ваганнями і нехіттю погодився на цей шлюб – все ж таки він забезпечував сякий-такий мир з Угорщиною.

Та надії на угорського короля і взагалі на государів Заходу в справі допомоги проти Батия у Данила не було. Він пам’ятав як відмовили йому в допомозі той же Бела ІV і польські князі у 1240 – 1241 рр., коли насувалася монголо-татарська гроза. Тому Галицько-Волинський князь підшукує собі союзників на Русі. Данило Романович зав’язав стосунки з

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: