Xreferat.com » Рефераты по истории » Перший імператор Росії - Лжедмитрій I

Перший імператор Росії - Лжедмитрій I

На мою думку, ця ідея не була спонтанною, адже ряд дослідників відзначає те, що Лжедмитрій I не був свідомим самозванцем, і вірив у своє царське походження. Отже, напрошується висновок про те, що або якусь дитину змалку готували до цієї ролі, або ж це був справді царевич Дмитрій, який чудом врятувався від вірної смерті. Проте не так важливо походження людини, а те що вона зробила, її внесок в історію. А щодо походження такого феномену як Лжедмитрій I , то професор Ключевський висловився так: «Он был испечен в польской печке, но заквашен в Москве» [15, с. 36].

Почувши про появу Самозванця, Борис Годунов не міг залишити це просто так, і зразу ж направив комісію для розслідування справи Лжедмитрія I. Вона показала історію Самозванця таким чином. Юрій чи Григорій Отрєп’єв, син галицького боярина Богдана Отрєп’єва, з дитинства жив у холопах в бояр Романових і у князя Бориса Черкаського, потім навівши на себе підозру Бориса Годунова, він постригся в монахи, і переходячи з одного монастиря в другий, потрапив в Чудівський монастир. Саме там молодого та талановитого хлопця запримітив патріарх Іов, і навіть призначив його своїм особистим секретарем. Проте похвальба про те, що він сам може стати царем дійшла до патріарха і Отрєп’єв був змушений тікати рятуючись від заслання під конвоєм у Кирилівський монастир. Вчасно попереджений, Григорій встиг втекти в Галич, потім у Муром, і, повернувшись знову в Москву, в 1602 р. втік з неї разом із послушниками Валаамом Яцьким і Місаілом Повадіном у Київ в Печерський монастир [1, с. 341-344].

Подорожуючи, він жив в Острозі, Дерманському монастирі у князів Острозьких – покровителів православної віри; а потім, попрощавшись зі своїми попутниками, трохи повчився у протестантській школі в Гощі у шляхтичів Гойських, набувши в своїх подорожах не тільки навички вільного поводження з догматами і обрядами, а й вміння їздити верхом на коні, рубати, колоти і стріляти.

Потім він поступив на службу до могутнього польського магната Адама Вишневецького. В 1603 р. перебуваючи в Брагині, він важко захворів. Слуга під суворим секретом повідомив священику, що сповідав його на смертному одрі, велику таємницю. Почуте настільки вразило останнього, що він не гаючи ні хвилини все доповів великому князю. Священик же повідомив, що уже певний час в княжому дворі переховується слуга, не хто інший як прямий спадкоємець російського престолу, син Івана Грозного, Дмитрій, який з допомогою покровителів уникнув смерті від рук Бориса Годунова. Хворий підозріло швидко видужав, і Адам Вишневецький прийняв активну участь у долі Самозванця [16, с. 530].

Поява претендента на російський трон в межах Речі Посполитої стало предметом складної політичної боротьби. Найбільш далекоглядні політики Польщі на чолі з коронним гетьманом Яном Замойським розцінили дії Адама Вишневецького як авантюру. Замойський користувався величезним авторитетом серед політичного бомонду Речі Посполитої і Вишневецькому прийшлось викласти йому свої пояснення. В листі від 25 вересня 1603 р. Адам приніс вибачення, що раніше не сповістив про цей факт коронному гетьману. У своїм листі він писав: «Оскільки в мій дім потрапив чоловік, який довірився мені, що він є сином Івана, того тирана …і хоче попросити допомоги в короля … прошу Вашої поради, що з ним робити». Аргументів у Вишневецького було два: отримання із Росії сприятливих новин та показання перебіжчиків [30, c.360].

Замойський зразу ж порадив Вишневецькому повідомити про все короля, а потім відіслати і самого претендента або до короля або до нього, гетьмана.

22 жовтня 1603 р. Сігізмунд ІІІ запросив папського нунція Рангоні і повідомив його про появу в помісті Адама Вишневецького москаля, який називає себе царевичем Дмитрієм. Король наказав привести претендента в Краків і викласти йому детальні відомості про особистість цієї людини. Однак Замойський переконав короля, що для Польщі цієї авантюри непотрібно.

Бачачи, що Сігімунд допомоги не надасть, Вишневецький уже в січні 1604 р. почав збирати своє військо для походу в Росію. Проте зібраних сил було надзвичайно мало, але Лжедмитрій I з покровителем надіялись знайти союзників на теренах України та за її межами. Особливі надії покладалися на кримського хана, який весною 1604 р. розірвав мир з Москвою і загрожував походом [5, с.142].

Проте все виявилось не так просто як уявлялося. Підбити Крим на похід не вдалося, а запорізькі козаки не повірили в обіцянки Самозванця. Лжедмитрій вирішив підключити до походу донських козаків. Він відіслав лист до донського низового отамана Івана Степанова, у якому покладаючись на авторитет свого батька, просив підтримки і допомоги, щоб посилити свій вплив серед козаків, й ті були готові визнати себе підданими лжецаревича. У Литву виїхали отамани Корела, Михайло Меженков та п’ять козаків. При них була грамота, датована п’ятнадцятим жовтня 1603 р.

Коли посли з Дону з’явилися в межах України, князь Януш Острозький повідомив короля, що по Україні поширюються рухи свавільних людей, які хочуть возвести «москаля» на російський трон. Розраховуючи на підтримку Замойського, Острозький пропонував королю прийняти негайні міри щодо донців, ще до того, як Дніпро кригою вкриється. Однак лист Острозького залишився без відповіді, оскільки на той час при королівському дворі перемогла партія прибічників війни з Росією [32, с. 498].

Несподівано для своїх підданих, Сигізмунд ІІІ наказав звільнити донських послів і доправити їх в Краків до Лжедмитрія I. Зовнішність наступника московського престолу не говорила на його користь: він був середнього, майже низького зросту, з сильною конституцією тіла, лице мав округле, неприємне, волосся рудуватого кольору, очі темно-голубі, був сумний, задумливий, незграбний. Ці риси прекрасно відображені в портреті Лжедмитрія I, що був написаний очевидцем [1, с. 341]. Рангоні дуже зрадів приїзду наступника російського престолу, і прийняв його з великою повагою. В досить довгій розмові з Отрєп’євим, нунцій досить ясно дав йому зрозуміти, що якщо той дійсно хоче домогтися допомоги з боку Сигізмунда, то він повинен відректися від православної віри і перейти в римо-католицьку. Лжедмитрій I погодився, і наступного тижня в присутності свідків дав урочисту клятву бути слухняним сином апостольського престолу, після чого Рангоні миро помазав його, а один з єзуїтських священників прийняв сповідь. Коли нунцій досягнув своєї цілі, то привіз новонаверненого до короля, і той визнав його царевичем. 13 березня 1604р. король звернувся до коронного гетьмана Яна Замойського за порадою, а фактично запропонував йому очолити похід на Москву. Гетьман, який очолював опозицію королю в Польщі, рішуче відкинув цю пропозицію [30, c. 163].

Мир на той час був категорично необхідним як для Росії, так і для Польщі. Польсько-литовські війська вели боротьбу з шведами в Лівонії. Канцлер Ян Замойський ще в кінці 1602 р. запропонував укласти союз з Росією і закріпити його шлюбом з Ксенією Годуновою. Проте Сигізмунд рішуче відкинув цю пропозицію. Король підозрював, що Москва спробує дістати шведську корону своєму ставленикові – королевичу Густаву, сину скинутого шведського короля Еріка XIV. Підозри правда виявились безпідставними, адже в 1601р. королевич Густав був засланий з Москви в Углич [4, с. 353].

Рішуча позиція коронного гетьмана Я. Замойського, Жолкевського, Василя Острозького, Збаражського та інших сенаторів, справила значний вплив на королівський двір. Сигізмунд був змушений відмовитись від офіційної підтримки Самозванця і не пропонував більше посилати армію в похід на Росію. Проте передчуваючи вигоду від цієї авантюри, король пішов на хитрість: він визнав Дмитрія царевичем, хоча й не публічно, призначив йому щорічну допомогу( 40 тисяч злотих), і дозволив панам, приватним чином, допомагати йому.

Найбільш рішучим прихильником негайної війни з Росією виявився сенатор Юрій Мнішек, який не належав до числа впливових державних чиновників того часу. Гетьман Станіслав Жолкевський писав, що Мнішек діяв засобами брехні та підлабузництва, але особливо важливою для нього була допомога його родича кардинала Б. Мацієвського, що мав великий вплив при королівському дворі. Мнішек допоміг Лжедмитрію I заручитися допомогою литовського канцлера Лева Сапеги. Канцлер заявив, що Дмитрій дуже схожий на покійного царя Федора Івановича і обіцяв прислати в допомогу 2000 вершників [7, с.320].

Тим часом чутки про Самозванця поширювалися на території Росії, і дійшли до Бориса Годунова. Той негайно ж взявся приймати міри. І тут же в Польщу, від імені бояр, Борис відправив дядька Григорія – Смирного-Отреп’єва, і що ж сталося? В грамоті ні слова не було про самозванця! Там тільки написали про безчинства суддів королівських! Існують також відомості, що бояри таємно відправили до короля Ляпунова, щоби той попросив короля допомогти Дмитрію. З цього видно позицію бояр, які будь-яким чином намагалися скинути з трону Бориса Годунова [19, с.498].

Що ж робив Борис готуючись до боротьби з Самозванцем? В Москві патріарх Іов і князь Василь Шуйський, що є сили умовляли народ не вірити чуткам про царевича, який справді помер в Угличі, і він князь Шуйський, сам поховав його, а під іменем царевича виступає злодій Грішка Отрєп’єв. Але народ не вірив ні князю, ні патріарху. По областях пройшов наказ від патріарха духовенству, щоб ті молилися за упокой царевича Дмитрія. А священики на службі мали розповідати прихожанам про поганого самозванця, який глумиться над іменем царевича.

Тим часом 2 червня 1604 р. у Самборі був підписаний таємний договір між Лжедмитрієм I та Мнішеком. В силу королівських кондицій самозванець зобов’язувався передати короні Чернігово-Сіверську землю. Обов’язок потім було підтверджено особливим договором про передачу короні шести міст в князівстві Сіверськім (очевидно, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля) а також мала відійти Смоленська земля з її центром – м. Смоленськом.

Однією з умов став шлюб самозванця. Причому мова йшла не скільки про дозвіл, а стільки про зобов’язання Лжедмитрія одружитися на підданій короля. «Дозволяємо йому одружитись на наших землях, щоби вона царицею московською була. Щоправда, ім’я майбутньої нареченої неназвали. Договір з Краковом і визначив всю подальшу долю Марини Мнішек. По поверненню в Самбор, Мнішек впевнено довів справу до кінця. Під страхом прокляття, Дмитрій клянеться одружитись на Марині. Умови шлюбного контракту зводились до наступного: Самозванець зобов’язувався виплатити Мнішку мільйон польських злотих із московської казни на виплату боргів і переїзд в Москву. Марина в якості цариці повинна була отримати на правах удільного князівства Новгородську і Псковську землю з думними людьми, дворянами, духовенством, з приміськими поселеннями, і селами, зі всіма доходами. Самозванець урочисто обіцяв, що Новгород і Псков фактично будуть виведені з під влади Москви [27, с. 245].

У плані релігії набожні Мнішки поставили перед Дмитрієм суворі умови. Він повинен був перевести все Московське царство з православ’я в католицтво за рік. У випадку не виконання цієї умови, Марина мала право розлучитися, але, розуміється, зберігала за собою всі земельні надбання.

Під час переговорів з королівськими чиновниками в Кракові Отрєп’єв попросив короля, щоби той приставив до нього сенатора Мнішка і дозволив розпочати воєнні приготування – збирати козаків і добровольців на польських землях. Зіткнувшись з протидією сенаторів і сейму, Сигізмунд ІІІ не міг використовувати королівську армії у війні з дружньою державою. Як не писали польські хроністи, що військо було зібрано завдяки коштам Юрія Мнішека, Костянтина Вишневецького та інших панів, ця думка є не точною. Оскільки ні Сигізмунд ІІІ, ні член сенату Речі Посполитої Юрій Мнішек аж ніяк не були приватними особами, а пряма підтримка короля мала вирішальне значення для успіху авантюри.

Воєнні приготування в Самборі і Львові набули широкого розмаху. Коронний гетьман Ян Замойський вимагав від Мнішка пояснень чому збирають солдат без відома короля, і суворо попередив, що такі приготування можуть нанести велику шкоду Речі Посполитій.

Самборська казна була постійно пуста, і Мнішек не міг виділити Лжедмитрію навіть тих 4000 злотих, які король пожалував царевичу на утримування. Тим не менше, сенатору вдалось отримати деякі кошти, і він приступив до формування війська. До середини серпня 1604р. покровителі самозванця зібрали в передмісті Львова деяку кількість кінноти і піхоти. Під прапори царевича сходились найманці з усіх боків, які залишились без діла після закінчення бойових дій в Лівонії. Серед тих, хто прийшов на службу до Лжедмитрія I, були ветерани Баторія, мародери та інші волоцюги. Ставки найманців в Європі були досить високими, і Мнішку було важко оплачувати їх послуги. Не отримуючи зарплати браве вояцтво почало грабувати місцеве населення. Діло дійшло навіть до вбивств [29, с. 86].

Не дивлячись на обіцянки канцлера Лева Сапеги, самозванець ніякої допомоги з Литви не отримав. Не бажаючи війни з Росією (воно й зрозуміло, адже через своє сусідство з російськими землями литовці би прийняли на себе перший удар) литовські магнати рішуче відмовились підтримати авантюру. Такі настрої в загальному і переконали Сапегу не підтримувати Дмитрія.

Московська дипломатична переписка зберегла відомості про те, що Сигізмунд ІІІ робив спроби підштовхнути до війни з Росією кримського хана. Літом 1604 р. кримський мурза А. Сулишев повідомив Москву, що король бачився з кримським послом Д. Черкашеніним і пообіцяв виплатити кримському хану неабияку винагороду, якщо Крим допоможе тому, кого величають московським царевичем. Коли посильний прибув з цією пропозицією до хана, той погодився. Але так сталося, що секретне звернення короля не мало ніякого успіху, оскільки не було підкріплене грошима. Без погодження з сеймом король не міг виконати своїх щедрих обіцянок [30, с. 630].

Політика, яку вів польський король була хитрою і подвійною. На словах він нібито виступав за збереження мирних відносин з Москвою, а на ділі готував війну. Поки наймане військо стояло в Львові, король залишав без розгляду скарги населення на останніх. Лише, коли пройшло півтора тижня відколи Мнішек покинув Львів і виступив похід, Сигізмунд видав запізнілий наказ про розпуск найманої армії. Папський нунцій Рангоні отримав при дворі достовірну інформацію про те, що королівський посланець мав чітку інструкцію не спішити з доставкою в Львів.

Тим часом армія самозванця повільно підходила до кордонів Московської держави. Загони робили в день не більше 2-3 миль. Збереглась поденна записка походу, складена невідомим із оточення Мнішка. Записка містить повний розклад походу, в яких рицарство зупинялося на постій. Мнішек володів селами в околиці Львова, але найманці зупинились там лише на день. Значно більше часу вони провели у володіннях князів К. Вишневецького і Ружинського, київського католицького єпископа та інших осіб [31, c. 175].

Самозванець щедро обдаровував кредиторів борговими розписками. Погасити їх він думав за рахунок багатої московської казни. А поки весь тягар походу несли українські селяни з тих помість, де зупинялись солдати.

Лжедмитрій I розраховував на те, що в дорозі його військо поповниться озброєними загонами великих магнатів – князів Вишневецьких, Сапеги, Ружинського та інших, але надії його не виправдались. Князь Ружинський письмово зобов’язувався прийти з кількома сотнями вояків на виручку Самозванцю. Пан Халецький і пан Струсь обіцяли привести тисячу вершників. Проте виконання своїх обіцянок вони відклали на майбутнє.

Протягом двох тижнів самозванець залишався на території Львівщини. Під час зупинки в Глинянах, на початку вересня, був проведений огляд війська. Рицарство зібралось в коло і вибрало своїх командирів. Головнокомандуючим був призначений Мнішек, полковниками були вибрані – Адам Жулицький і Адам Дворжецький, а син Мнішека Станіслав став командувати гусарською ротою. Таким чином, Мнішек та його найближче оточення повністю сконцентрували командування військом у своїх руках [35, с. 650].

Станом на початок вересня 1604 р. армія Мнішка нараховувала біля 2500 чоловік. До неї входили 580 гусар, 500 чоловік піхоти, 1420 козаків та п’ятиборців. До моменту переходу через кордони ряди козаків зросли до 3000 чоловік. В армію самозванця пішли деякі надвірні козаки, які служили у великих магнатів. Таким чином, українці складали дві третіх війська. Крім православного українського населення, біля Самозванця почали збиратися і московські люди. Уже в кінці 1603 р. А. Вишневецький повідомляв королю про прибуття до царевича двадцяти москалів. Але це передусім були вихідці з простого народу [30, c. 397].

До початку походу в таборі самозванця зібралось біля 200 москвичів, які тікали за кордон з різних земель. Польські джерела називають по імені лише одного з московських керівників – Івана Прошина. Сімя Прошиних не належала до царського двору. Але якийсь Ждан Прошин вислужив чин дяка в приказі Великого приходу в 1592 – 1597 рр. Після воцаріння Бориса Годунова його кар’єра обірвалася. Серед дворян, які прийшли підтримати істинного царевича, найбільш відомими були брати Дубенські-Хрипунови. В Росії вони служили як вибрані дворяни із Зубцова. Не пізніше 1603 р. дяки зробили помітку в Боярському списку: Іван, Кирило, та Данило Путятині діти Хрипунова. Зрадники. Хрипунови втекли в Литву не тому, що вирішили підтримати Дмитрія, а тому, що їх підкупив литовський канцлер Сапега. Вони забезпечували канцлера різною інформацією секретного змісту, але були викриті і зберегли собі життя втечею. Зрада Хрипунових була добре оплачена: п’ять братів – Іван, Кирило, Данило, Прокопій і Іван Менший – отримали земельні володіння і 1000 злотих на рік [28, с.129 -130].

Православна церква вела постійну пропаганду проти католиків як про заклятих ворогів істинної православної віри. Тому православні люди, які опинились у таборі Лжедмитрія I, з тривогою спостерігали за засиллям єзуїтів та інших латинян. Такі малоприємні вісті дійшли до Мнішка, і він вирішив скористатись ситуацією, щоби поставити московітів на місце. Скориставшись доносом одного із росіян, Мнішек наказав схопити сина боярського Якова Пихачова і без суду стратити його. Мнішек сам повідомив про це папського нунція Рангоні в листі, який датується 8 вересня 1604 р. Згідно з версії воєводи, Пихачов був підісланий в Самбор Борисом Годуновим, щоб убити царевича. Однак, в це важко віриться, адже він ніколи не впускав нагоди забруднити репутацію російського царя. Скоріше всього бідолаха необережно висловився щодо Дмитрія, назвавши його Отрєп’євим [26, c. 78].

Десь у липні 1604 р. із Самбора на Дон виїхав литовець Счасний Свірський з запорожцями. Він відвіз козакам «царський» прапор – червоне полотнище з чорним двохголовим орлом посередині. Донці спорядили в Польщу нових послів. Вони з’явились в табір самозванця 25 серпня 1604 р. В грамоті козаки знов підтверджували свою готовність виступити на боці «істинного царевича», «природженого государя».

Московська влада своєчасно дізналася про появу гінців самозванця на Дону і спробували зупинити повстання козаків. З цією метою вони направили до них дворянина Петра Хрущова. Останній був добре відомий козакам. Пройшло лише 12 р. з того часу, як правитель Борис Годунов пропонував донцям прийняти Хрущова в столиці їх війська. На той час вільні козаки відкинули посягання московського престолу на їх вольності. Провалилася місія Хрущова і в 1604р. Козаки зв’язали російського посла і вивезли в Польщу, де і передали його в руки Лжедмитрія I. Як виявилось на допитах, посол повинен був схилити донців до війни з самозванцем [12, с. 464].

Канцелярія Мнішка добре обробила протокол допиту, перетворивши його на памфлет, який викривав московського царя. Причому додали, що цариця Ірина, вдова царя Федора, признала Дмитрія «природним государем», за що, була убита своїм братом Борисом Годуновим. В Москві той же тиран наказав стратити двох дворян – Смирнова Васильєва і Меншого Булгакова – тільки за те, що ті будучи в дома пили за здоров’я царевича Дмитрія.

Противники війни з Росією не тільки протестували проти дій Мнішка, але й приймали практичні міри, щоб не порушити мирного договору. Ще в травні 1604 р. Януш Острозький сповістив короля, що він застосовує насильство, щоби зупинити рух загонів лжецаревича до російських кордонів. У краківського каштеляна були власні війська, та й інші магнати вислали свої загони. У червні Острозький звернувся до Отрєп’єва з попередженням, що не дасть йому форсувати Дніпро. Український шляхтич підтверджував свою погрозу тим, що зібрав трохи південніше Києва значні сили. І діяв він, видно, в повній згоді з Замойським [20, с. 320].

Київський воєвода Василь Острозький разом з сином Янушем боялися, щоб з’єднані війська самозванця і козаків, не викликали нового спалаху козацько-селянського повстання в Україні. Розмістивши свої війська південніше Києва, Януш перерізав шляхи, які вели в Запоріжжя та на Дон. Воєнні цілі князів переслідували й іншу мету. Знаючи про насиллях найманців у Львові, вони намагались запобігти грабежам та іншим злочинам в Києві та його околицях. В своїх листах Януш Острозький не раз висловлював свої побоювання з приводу того, що Дмитрій втягне Річ Посполиту у війну з Росією, а козацькі загони, які підтримують царевича, зможуть затіяти новий бунт на території України. В посланнях до короля князь детально виклав план санкцій щодо свавільців. Проте король підтримував Лжедмитрія I, і це завадило Острозькому повністю виконати свої погрози. Він лише забрав з київської переправи всі пороми та судна [13, с. 635].

Протягом кількох днів війська лжецаревича безславно тупцювали біля переправи. Самозванця виручили кияни, які забезпечили переправу. Пройшовши за два місяці шлях від Львова до Дніпра, армія Мнішка зібралась на берегах Десни, і готувалася до вторгнення на російські землі.

В жовтні 1604р. Лжедмитрій I увійшов в області Московської держави. Жителі першого прикордонного містечка, Моравська, взнавши, що іде цар з польським військом, стали хвилюватися і більше від страху, чим по добрій волі, відправили до самозванця послів з покірністю і присягнули йому. Козаки, які завжди йшли попереду головного війська, наблизились до Чернігова, були зустріті пострілами, але потім взнавши, що Моравськ здався, чернігівці вступили в переговори і зв’язали воєводу, який не хотів здаватися царевичу. Не дивлячись на те, що козаки до приходу головного війська, встигли напасти на посад і пограбувати його, Лжедмитрій I наказав усе повернути, бо інакше він поведе на козацтво своїх рицарів. Козаки довго відмовлялись і сварились, однак змушені були повернути здобич, хоч і не всю. Чернігів піддався, але не скорився Новгород-Сіверський, де засів воєвода Петро Федорович Басманов, улюбленець Годунова, який підвищив його, незважаючи на місництво. На вимогу капітуляції з Новгороду відповіли: «А … дети! Приехали на наши деньги с вором». Басманов відбив наступ, не дав запалити місто, і нетерплячий Лжедмитрій, роздратований перешкодою, почав дорікати полякам: «Я думав більше про поляків – але тепер я бачу, що вони такі ж люди як інші. Рицарство відповіло: «Ми не зобов’язані брати міста приступом, однак від цього не відмовляємося, пробий тільки пролом у стіні» [30, c. 405].

Поляки уже було хотіли покинути його, як прийшла вістка, що воєвода князь Василь Рубець Мосальський здав Путивль, найважливіше місто Сіверської землі. За Путивлем, багато українських міст і містечок також здались, і на території протяжністю 600 верст з півдня на північ Самозванця визнали істинним царем. Народ бачив цього царевича, оточеного поляками, але й бачив його зусилля до віри православної: так, він наказав перенести з Курська в Путивль чудотворну ікону Богородиці, зустрів її з почестями і поставив у своїй спальні, кожен день молився перед нею, ця ікона супроводжувала його і в Москву, де він також тримав її при палаці.

Царський воєвода, боярин князь Дмитрій Шуйський, непорушно стояв біля Брянська, не допомагаючи Басманову, й писав царю, що потрібно вислати більше війська. Борис наказав набирати полки, але в наказі відмітив, що людські ресурси армії надзвичайно збідніли: одні перейшли до Самозванця, інші, розкошуючи в своїх маєтках, навіть і не думали воювати за державні інтереси. Військо було сформоване з патріарших, митрополитських, архієпископських та монастирських слуг [17, с. 329-330].

Нова рать була доручена першому боярину, князю Федору Івановичу Мстиславському, якому цар обіцяв віддати свою дочку, з досить солідним приданим, куди входили Казань і Сіверська земля. Мстиславський зійшовся з військами самозванця під Новгород-Сіверським 18 грудня: царські війська налічували від 40 до 50 тисяч у війську Самозванця було не більше 15000 чоловік. Здається перевага колосальна, але якщо взяти до уваги небажання солдат воювати проти природженого государя, цілковиту бездарність командирів, погану організацію царського війська та недостачу бойового досвіду – то шанси Лжедмитрія I різко зростають.

Мстиславський підступив до табору Самозванця, але не спішив, чекаючи підмоги: видно 50 проти 15 тисяч йому було мало. В той же час, Лжедмитрій I якраз і не хотів чекати: 21 грудня завівши війська промовою, він ударив на царське військо, яке зразу ж кинулось тікати. Мстиславський був збитий з коня і отримав декілька ран в голову; царське військо втратило 4000 чоловік вбитими, і лише недосвідченість молодого царевича спасла царську армію від повного краху [28, с. 156].

Не дивлячись, однак, на цю перемогу, яка по справжньому повинна була підвищити бойовий дух війська, справи для нього погрожували піти на спад. Лев Сапега написав Мнішку, що в Польщі на його кампанію дивляться досить негативно, і радив повертатися. Мнішек, під приводом зібрання сейму, став збиратися в Польщу. Тим часом найманці почали вимагати зарплатню, погрожуючи повернутись в Польщу. Лжедмитрій I ходив від однієї роти до іншої, вмовляючи їх залишитись. Проте марно, більшість поляків поїхало з

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: