Xreferat.com » Рефераты по истории » Українські січові стрільці

Українські січові стрільці

І ще один, дуже важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломну для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою загладити нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, лояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу - були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.

Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовець кого провідника та авторитетного національно-демократичного політика, - д-ра Костя Левицького; далі - сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, - Михайла Павлика, і вкінці - особа соціалістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, - Миколи Ганкевича, - були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдності нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.

Могутній клич єдності пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.

Похід російського царату на ліквідацію "мазепинського гнізда"

А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіалістичні мрії Росії - завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда - Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені - перед невідомим майбутнім, без свого слова, без власного імені. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.

В планах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Притуплено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник "Раду", журнали-місячники "Літературно-Науковий Вістник" і "Українську Хату" та тижневик "Село". Редактора "Української Хати" Павла Богацького вислано на Сибір.

Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імені. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!"

Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріумфі приступив до виконання свого ганебного плану - ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О. Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, заарештовано сотки провідних громадян з митрополитом Андрієм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало "визволення" галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколайович у своїм маніфесті, заявляючи: "Вам, народи Австрії і Угорщини - Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії..." Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів - почали своє "визвольне" діло.

Один із провідних людей Росії, Меншиков - так писав тоді в газеті "Новоє Время":

"Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Руська армія і руська влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основне продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, - вони всі повинні бути переловлені і усунені із руського суспільства".

Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.

Українське громадянство в Росії і війна

Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.

І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, - це були або державні сепаратисти, або "пораженці", які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясності образу, - наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.

Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціатор усіх важкіших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії - Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:

"На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання "обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа". Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.

Всі ми були певні, що перемога Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення... А.В. Ніковський і я рішуче стали на так звану "пораженчеську" позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження".

А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині - Є. Чикаленко так пише: "В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати".

Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, - так оповідає про настрої російських українців на початку війни:

"Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим "підйомом". Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грому. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас".

Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:

"Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій "тюрмі народів". Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерті в петлі всеросійської шибениці.

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний "застєнок" усякої волі і права".57

Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:

"Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй... Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильності. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні..."

Крім повитої негоції російського імперіалізму, - Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:

"Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існування такі великі, що можуть усе витримати.

Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю - українська. Не нейтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, організуюча.

Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західному боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!

Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, - були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.

Відома заява лояльності "Украинской Жизни" супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, - думала своєю вірнопідданчою заявою для "спільної батьківщини" - Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю лояльну декларацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, "пораженчеське" становище до російського імперіалізму.

Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої декларації, вияснює цю зміну в думках і настроях лояльних українців в Росії, в той спосіб:

"Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелом у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившись із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства".

Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, - існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціалістичні студентські революційні організації в різних містах України - в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету "Боротьба" та цілий ряд брошур проти російського змісту і проти воєнних прокламацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України, що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або нейтральні держави. Ці організації енергійно поширювали та популяризували проти воєнні кличі та гасло самостійності України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.

Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи - В. Семець, Ю. Охримович та І. Лизанівський. Зокрема Ю. Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми.

Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.

Із бойовим гаслом "Розгром Росії, воля Україні!" - вступив український народ у першу світову війну.

Велика збірка Українських Січових Стрільців у Львові

Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломний історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.

Не було часу довго роздумувати. Треба було діяти негайно й енергійно.

Як уже згадано - ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців.

Тепер, коли ініціативу творення українського війська перебрало в свої руки загальнонаціональне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді. Довголітня, щоденна, витривала, національно-виховна праця молоді в стрілецьких, січових, сокольських, студентських, середньо шкільних та пластових організаціях, видала тепер свій зрілий плід. Добровільно, без особливої спонуки та агітації, ведені стихійною силою свого глибокого національного почуття, із радісним і гордим одушевленням, вирушили із своїх батьківських хат тисячі молодих добровольців до місць збірки, у Львові й інших повітових містах. Вирушили із веселою піснею січовою, із бадьорими маршами сокольськими, із Франковим гімном "Не пора". З повних молодечих грудей залунала по всій галицькій Україні бойова пісня про Україну.

Василь Стефаник - змалював у своєму оповіданню "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра у поход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і не усвідомлюючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось.

Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС - Українська Бойова Управа. Інші збиралися по провінціальних містах. Кошти утримання та організацію УС стрільців взяла на себе УБУ права, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.

Був також план зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливості зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріальну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУ Ради д-р К.Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб.

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріальне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУ права. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл оголошених добровольців. Начальником УСС призначила спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Та крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди, на нашого старого "приятеля" ворожу австро-польську адміністрацію. Це той, ганебної пам'яті чинник, що цілими десятиліттями спиняв наш національний розвиток у Галичині та був основною підпорою польської гегемонії у Східній Галичині. Він користав із дволичної політики Австрії супроти українців та мов у старій шляхетській Польщі господарив на українській землі, інтригував, представляв українців перед віденською владою як зрадників Австрії, а сам всіма силами підтримував москвофільство, щоб ослабити або спинити зростаючу силу українського руху в Галичині. Це той старий, підлий галицький "порядок", що разом із небіжкою Австрією так неставно перейшов до історії. Його агенти сиділи по всіх урядах і установах, що мали вирішальне політичне значення, передусім на становищах повітових старостів, краєвих намісників та навіть на вищих військових посадах. Це вони спиняли демократизацію політичного життя в Галичині, стримували завзято творення українського середнього шкільництва та університету, переслідували січовий рух, не допускали до закладання стрілецьких організацій.

Тепер, коли тисячі українських добровольців стягались у ряди УСС для боротьби з Росією, вони почали ставити всякі можливі перешкоди для успішної мобілізації добровольців, забороняючи їм збиратись по повітах, утруднюючи можливість переїзду до Львова чи до Стрия, розганяючи зібраних добровольців та арештуючи організаторів "Боєвої Управи" - висланих на провінцію, а навіть були випадки, що деяких арештованих добровольців відправляли в концентраційні табори. Це була робота вшехпольських старостів, які планували при нагоді війни безпощадно розрахуватись із українцями. Та ворожі плани були ширші. Вони вирішили взагалі не допустити до створення українського війська, або щонайменше так обкроїти чисельний стан формації УСС, щоб поставити її при найближчій нагоді в стан цілковитої ліквідації. Польські шовіністи не могли уявити собі, що під їх боком зорганізується самостійна українська військова частина, не із січовими топірцями, а таки з смертоносними крісами в руках тисячі УСС, що таким же оком дивляться на московську неволю українського народу як і на "конституційний" режим польських намісників і старостів.

В українськім інтересі було зовсім самозрозуміле, щоб формація УСС була якнайчисленніша. В перших тижнях формування УСС ніхто із австрійської військової влади не згадував навіть про можливість обмеження чисельного стану УСС. Щойно після того, коли шефом штабу львівського корпусу, в районі якого знаходились УСС, - став полковник ген. штабу граф Лямезан, спольщений німець (оженений з полькою Урбанською), дались чути із кол австрійського командування голоси, що чисельний стан формації УСС має виносити тільки три тисячі. Як стверджено пізніше на основі заяви одного із вищих австрійських старшин, автором проекту обмеження сили формації УСС - був граф Лямезан. Зрештою це його вороже відношення до УСС стало пізніше загально відомим, коли він старався за всяку ціну не допустити, щоб УСС діставали доповнення. Тим способом він планував зліквідувати УСС. Так отже над Українським Січовим Стрілецтвом уже з самого початку зависла поважна небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості та зведення його до невеликої військової групи, яка мала в короткім часі зникнути із воєнної сцени. Ця небезпека, на жаль, стала за кілька днів дійсністю в Стрию.

На цьому місці треба згадати, що відношення австрійської команди до польських добровольчих військових формацій (легіонів), було тоді дуже прихильне. Австрійська Начальна Команда дозволила полякам на організування двох окремих легіонів по вісім куренів піхоти, та окремі частини кавалерії і артилерії. Так на ділі виглядало протегування Австрією і Німеччиною українського національного руху, про яке пишуть деякі польські історики.

Незважаючи на тяжкі обставини та близькість фронту, бойовий вишкіл УСС поступив значно вперед впродовж місяця серпня. Сотні усталили свій склад і своїх старшин. Становища молодших старшин, комендантів чет та підстаршин зайняли переважно учасники передвоєнних стрілецьких і пластових організацій. Вони також надали ідейний напрям та особливий стрілецький, товариський стиль усьому Стрілецтву. Тут вперше стрінулись УСС із делегатами Союзу Визволення України, російськими українцями, що виголошували в сотнях виклади про відносини на російській Україні, інформуючи стрілецтво про дійсність за Збручем та про методи і зміст політичної праці на Україні, на випадок в маршу УСС на східноукраїнські землі.

Незабутній місяць серпень 1914 року минув серед гарячої праці тисячі УСС-ів, серед радісного підйому духа, серед надій на краще майбутнє, серед бадьорої пісні-маршу першої сотні: "Ой з-за гори чорна хмара встала...", що весь місяць лунала львівськими вулицями від підніжжя Святоюрської гори (Дяківська Бурса) аж до площі вправ на Кайзервальді.

З кінцем серпня підійшли російські війська під Львів. Дня 30 серпня 1914 року все Українське Січове Стрілецтво зібране у Львові переїхало на новий постій до Стрия.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: