Російська держава в період кризи кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.
Хто був цей перший самозванець - дотепер точно не встановлено. Уряд Бориса Годунова, а згодом й офіційна версія оголосили його ченцем Чудова монастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнаний про дитинство справжнього царевича Дмитра, про що, мабуть, подбали його покровителі.
Для тих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права на російський престол особливого значення не мали. Більше того, чим менше був зв'язаний він з аристократичними родами, тим краще було для польських магнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у момент ослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати на його повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді "удружити" цареві Борисові, Лжедмитрія (додаток 5) використовувати в боротьбі з Годуновим, щоб розчистити собі шлях до влади.
Самозванця, скорішу за все, давно готували до цієї ролі. Утікши за кордон, він почав свою службу в князя Костянтина Острозького, потім перебував у школі в містечку Гоще, де проходив науку володіння "конем і мечем", а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала Адама Вишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничили з територією Російської держави. Тут часто відбувалися військові зіткнення. За кілька років до появи самозванця. Адам Вишневецький, як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власні війська й почував себе необмеженим государем на своїх великих володіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російські прикордонні пункти Прилуки й Снятки.
Саме тут, в Адама Вишневецького, самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.
Адам Вишневецький доставив "царевича" до свого брата, князя Костянтина Вишневецького, а той - до свого тестя Юрія Мнішека, сандомирського воєводи. Звістка про спеченого Вишневецькими "царевича Дмитрія" швидко поширилася серед польських феодалів, зацікавлених у територіальних придбаннях за рахунок російської держави, і більшість їх відразу ж виступила і підтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер Лев Сапега, що давно мріяв про багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, що бігли ще при Івані Грозному з Москви, кілька людей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцеві зробив сандомирський воєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувала в неоплатному боргу, що розтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитрієм далекоглядні плани особистого збагачення, за допомогою захоплення російських міст і цінностей. Тому він постарався забезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучити до нього увага самого короля Сигізмунда.
Католицьке духівництво й особливо єзуїти, протягом декількох десятиліть пильно спостерігали за російською державою, взяли активну участь у долі новоявленого претендента на Московський престол. Папський нунцій Рангоні, краківський архієпископ кардинал Мацеповський (двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надавати Лжедмитрію допомогу й заступництво.
Між самозванцем і папою Климентом VIII зав'язалася особиста переписка. Через Рангоні папа Римський запропонував Лжедмитрію підтримку в боротьбі за російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтво російський народ.
Рангоні влаштував у Кракові аудієнцію Лжедмитрія з королем Сигізмундом.
Сигізмунд не міг самостійно вирішити питання про те, у якій формі підтримати Лжедмитрія, і запитав у лютому 1604р. думку по цьому питанню польських сенаторів. Частина польської знаті, настроєна особливо войовничо, вимагала негайного й відкритого втручання. Однак деякі польські магнати й пани вважали, що для відкритої підтримки самозванця час ще не наступив, тому що в результаті втручання в російські справи спалахне війна з Московською державою, а сили останньої ще великі, і вся ця авантюра може закінчитися повним крахом, послабивши й дискредитувавши Польщу.
Тому Сигізмунд повинен був спочатку обмежитися тим, що визнав Лжедмитрія царевичем Московським, постачав його коштами й дозволив йому набирати на території Польщі військо, необхідне для походу на Москву.
Це могло негативно проявитись у відносинах із урядом Годунова, якби він втримався при владі, але Сигізмунд не зупинився перед цим, розраховуючи на великі вигоди у випадку успіху самозванця. А вигоди очікувалися чималі.
Лжедмитрій підписав у Кракові зобов'язання передати Речі Посполитій Смоленськ і Сіверські міста, сприяти католицькому духівництву в поширенні католицької віри, допомогти Сигізмундові домогтися шведської корони.
У травні 1604р. у місті Самборі Лжедмитрій вручив панові Мнішеку зобов'язання одружитись на дочці Мнішека Марині й звести її на Московський престол. При цьому він зобов'язався передати їй особисто в повне володіння Новгород і Псков з повітами, із правом ставити на цих землях католицькі костьоли й школи й віддати їй діаманти й столове срібло із царської скарбниці. Нарешті, самозванець таємно прийняв католицтво й дав цілий ряд зобов'язань представникам папи Римського і єзуїтам, що пильнували за ним. Навколо самозванця зібралося більше тисячі великих і дрібних польських феодалів, авантюристів, аматорів легкої наживи, на чолі з Юрієм Мнішеком. Активним учасником у це товариство ввійшов відомий магнат і найбільший землевласник литовський канцлер Лев Сапега, особисто зацікавлений у захопленні Смоленщини.
Вербуючи війська в Польщі, самозванець одночасно розсилав через своїх агентів листи і грамоти в Московську державу в кожне місто, всім боярам, окольничим, дворянам, торговцям і чорним людям, призиваючи їх "від зрадника Бориса Годунова відректися" і цілувати йому хрест, обіцяючи при цьому, що нікого не буде карати за службу Годунову, що боярам подарує старі вотчини, дворянам і приказним людям буде робити милості, а торговельним людям і всьому населенню надасть пільги й зменшить митах і податі.
При переході московського кордону в жовтні 1604 р. у війську самозванця головним чином були польська й литовська шляхта із запорізькими козаками. Частина донських козаків зустріла самозванця ще на правом березі Дніпра, а більша частина їх пішла "кримськими" дорогами до Москви.
Самозванець почав своє вторгнення в Московську державу через Сіверську Україну. Спершу ним був захоплений Чернігів, а потім царські воєводи здали йому без бою такі міста, як Путивль, Севськ, Кроми, Бєлгород. В Сіверській Україні усе ширше розгорталось селянське повстання, підсилюючи позиції самозванця. Селяни повірили, його обіцянкам і чекали від нього, як від "гарного царя" порятунку від феодально-кріпосницького гніту.
Із цієї причини не мали успіху ті заходи, які впроваджував уряд Годунова, і здобуті ним перемоги не зупинили самозванця, що вміло використовував селянське повстання, однак аж ніяк не в інтересах народних мас.
Найбільш важливою воєнною операцією була облога царськими військами фортеці Кроми, до якої повинні були відійти війська Годунова під тиском повсталих уже на всій Сіверщині селянських мас.
Однак облога цієї фортеці закінчилася для урядових військ невдало. Вони були відкинуті донськими козаками, якими командував отаман Карела.
У цей критичний момент цар Борис раптово помер — 13 квітня 1605р. — і на престол вступив його 16-літній син Федір.
Смерть Бориса Годунова сприяла успіху самозванця. В урядових військах підсилилися вагання. 7 травня на сторону Лжедмитрія перейшло все царське військо на чолі з воєводами - боярином П. Басмановим і князями Голіциними. Самозванець, не зустрічаючи вже опору, швидко наближався до Москви.
У Москві почалася паніка, особливо серед посадських людей. 1 червня з Лобного місця на Червоній площі гінці самозванця Плещеєв і Пушкін оголосили вміло складену грамоту претендента на царський престол: "Годунови нашу землю не жалують, та й жалувати їм не було чого, тому що чужі володіли й вотчину нашу Сіверську землю й інші міста і повіти розорили й православних християн не за провину побили".
У той же день у Москві спалахнуло повстання, при активній участі бояр, першочерговим завданням яких було скинення Годунових. Молодий цар Федір і його мати були вбиті, близькі прихильники їх були відправлені в заслання.
20 червня самозванець урочисто вступив у Москву під голосні звуки труб і польських литавр. Поляки вступили в Москву у всеозброєнні, їхній в'їзд нагадував хід переможців.
Своїм успіхом самозванець був зобов'язаний польським військам, козацтву, і частково тому дворянству, що зубожіло в голодні роки. Вагому підтримку одержав самозванець із боку князівсько-боярської опозиції, яка прагнула використовувати його тільки для боротьби з Годуновими й ставила перед ним завдання - розчистити їй шлях до влади. Повстання на Сіверській Україні, використане Лжедмитрієм, безумовно зіграло важливу роль у поразці урядових військ. Але це нічого не міняло в характеристиці Лжедмитрія, як ставленика польсько-литовських інтервентів.
Московські, бояри й насамперед князь В. І. Шуйський, відразу ж спробували повести боротьбу проти непотрібного їм тепер самозванця, але репресії, що обрушилися на них, змусили їх на деякий час відступити.
Намагаючись зміцнити своє становище Лжедмитрій маневрує. Він намагається, з одного боку, залучити на свою сторону небезпечну для нього феодальну аристократію й повертає з заслання всіх бояр, засланих при Годунову. З іншого боку, він хоче забезпечити себе таким союзником, як дворянство, і, дратуючи цим боярщину, щедро роздає служивим людям платню й маєтки. Трохи полегшивши кабалу служивої маси, він зберігає в недоторканності кабальне холопство. І зовсім природно, що нічого не міг і не хотів він зробити для полегшення життя селянства. Як не намагався самозванець задовольнити апетити своїх хазяїв - польського короля, папи Римського й польсько-литовських феодалів, але й тут він змушений був затягувати з виконанням узятих на себе зобов'язань, щоб не втратити престолу.
Король Сигізмунд уже в лютому 1606р. відправив у Москву послів, які вимагали передачі не тільки обіцяних Смоленська й Сіверської України, але також Новгорода, Пскова й інших міст. Щоб заспокоїти короля й панів, самозванець відправив їм коштовні хутра, золото, срібло й діаманти із царської скарбниці. Подарунки ці були вручені королеві Сигізмундові, впливовим вельможам, панові Мнішекові і його дочці Марині.
Дяк Афанасій Власьєв був відправлений у Польщу за Мариною. У Кракові відбулися урочисті заручини. Дяк Власьєв представляв відсутнього Лжедмитрія. Король Сигізмунд був присутній на цій церемонії й заявив, що Марина, як московська цариця, повинна зажадати від свого майбутнього чоловіка якнайшвидшого здійснення даних ним обіцянок.
Настільки ж наполегливою була й римська церква. Папа Римський писав Лжедмитрію в Москву кілька разів, зокрема надіслав йому в липні 1605р. вітальну грамоту, нагадуючи про взяті на себе зобов'язання. Папський нунцій у Польщі Рангоні зі своєї сторони відправив у Москву, як надзвичайний посол, свого племінника, якого Лжедмитрій прийняв з великою пошаною.
Марина Мнішек прибула в Москву 2 травня 1606 р. Її супроводжували майже дві тисячі збройних польських шляхтичів, які надіялись на швидке збагачення в Московській державі, і більше трьохсот слуг. "Цар" зустрів їх з винятковими почестями. Але в цей час становище нового "царя" у Москві стало вже зовсім хибким.
Населення Москви швидко розчарувалося в новому царі, зрозумівши, що було обмануте ним. Із Лжедмитрієм приїхали польські й литовські пани, які вели себе в Москві зухвало й розпусно. Вони забирали товари, не платячи за них, гордовито поводилися з мешканцями тих будинків, де їх оселили. Московське населення було ображено привілеями, які цар надавав іноземцям. Лжедмитрій перейменував на польський лад боярську Думу в Сенат, увів нові чини з польськими назвами. Особливо багато шляхтичів приїхало із Мариною Мнішек, і брутальність та насильства приїзжих ще більше підсилилося.
Національні почуття росіян було глибоко ображене як поводженням іноземців, так і самим Лжедмитрієм.
8 травня 1606р. Лжедмитрій святкував своє весілля з Мариною. Вона була вінчана царською короною, хоча залишилася католичкою, і це дуже гнітило народні маси. Порушення споконвічних московських традицій під час церемонії (наприклад, заборона народу проходити в Кремль на царське весілля) також викликало невдоволення. Проти Лжедмитрія виступило й духівництво на чолі з Казанським митрополитом Гермогеном. Бояри на чолі із Шуйським вирішили використовувати антипольські настрої, щоб захопити владу, їхні люди агітували народ проти самозванця.
У ніч із 16 на 17 травня спалахнуло повстання. В 2 години ночі вдарили на сполох. Поки повсталий народ громив двори, де перебували польські пани й бив їх, бояри й близько 200 чоловік увірвалися в Кремлівський палац. Самозванець намагався втекти, вистрибнув з вікна у двір, упав і зламав ногу. Його наздогнали й убили. Через кілька днів труп його був спалений, попіл вклали в гармату й вистрілили убік Польщі, звідки прийшов самозванець. Тільки одинадцять місяців удержався на московському троні ставленик польської шляхти.
Всю ніч у Москві збуджені юрби громили зачинених у своїх дворах польських магнатів і шляхтичів. До двох тисяч поляків стали жертвою народної люті. Шуйські, Голіцини й інші бояри постаралися припинити повстання, що стало загрожувати й московській знаті. Через якийсь час уцілілі й узяті в полон поляки були розіслані в різні російські міста. Пан Мнішек і Марина були відправлені в м. Ярославль.
Так завершилась перша спроба польських інтервентів встановити свій контроль над Московською державою. Вирішальна роль у такій розв’язці подій належить простим людям, насамперед жителям Москви, які відповіли на ті злодіяння котрі чинили поляки на їхній землі. Але це було далеко не завершення тих лихоліть які випали на долю всієї країни, головні події і страждання були ще попереду…
Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії
Через три дні після загибелі Лжедмитрія царем був "вибраний" родовитий боярин князь Василь Іванович Шуйський (додаток 6), ватажок боярської московської знаті.
Намагаючись взяти справу організації влади у свої руки й зміцнити своє політичне становище, бояри, знаючи, як ненавидить їх народ, не могли піти на такий ризик, як скликання для обрання царя Земського Собору. Разом із представниками багатих купців Москви вони вивели князя Шуйського на Лобне місце й "проголосили" його царем. В Успенському соборі новообраний цар цілував хрест, беручи на себе зобов'язання не віддавати нікого на страту без суду (звичайно, боярського суду) і взагалі діяти не на підставі доносів, а "творити суд праведний". Цим хрестоцілувальним записом бояри хотіли вберегти себе від нещасть, що обрушились на них при Івані Грозному й Борисові Годунову.
Особисті якості Василя Шуйського відштовхували від нього. Його вважали лицеміром і клятвопорушником.
Цей у минулому "лукавий царедворець" не володів талантом великого державного діяча, а захищав інтереси боярської верхівки, які були протилежні інтересам народу.
Уряд Шуйського був урядом феодальної реакції, урядом антинародним. У перший же місяць новому цареві довелося зіштовхнутися з декількома спробами повстання московських міських низів, які йому вдалося тимчасово придушити.
Вся внутрішня політика Шуйського була спрямована не тільки проти селян і холопів, вона була не просто кріпосницькою, вона безумовно в найвищому ступені різко погіршила положення селянства. Але одночасно боярська політика нового царя була спрямована й проти дворянства, зводила його до того положення, яке воно займало до опричнини Івана Грозного. Все це неминуче вело до загального селянського повстання, в умовах наростаючого зіткнення, що наближалося, між двома прошарками феодалів: боярством й дворянством. Не дивно, що вже незабаром після вступу на престол Шуйського стали поширюватися слухи в Москві, що Лжедмитрій врятувався, що замість нього вбили когось іншого.
Повстання проти Шуйського починалися в різних містах і областях. Але найнебезпечнішим і глибоким виявилося повстання селян і холопів Сіверської України, які згуртувалися навколо Івана Болотнікова.
І.Болотніков був у молодості холопом князя Телятевського. Не бажаючи терпіти жорстоку неволю, він утік на Дон, звідти пішов воювати з татарами, потрапив у полон і кілька років провів на турецькій галері. Звільнившись із полону, Болотніков потрапив в Італію, а звідти став пробиратися на батьківщину. Багато труднощів випробував Болотніков і повертався на Русь смертельним ворогом гнобителів.
До Болотнікова - енергійного, здібного, всією душею відданого справі боротьби з феодальним гнітом, стали стікатися холопи й селяни, всі знедолені й пригноблені. Приєднувалися до Болотнікова й провінційні служиві й посадські люди.
Повстання під керівництвом Болотнікова із самого початку виявилося спрямованим своїм вістрям не тільки проти боярського правління Шуйського, а взагалі проти феодально-кріпосницького гніту.
Зазнавши поразки від Болотнікова, царські війська відступили до Москви, ряди прихильників Шуйского стали рідіти. І навпаки, повстання селянських мас усе більше розширювалося й незабаром охопило заокські й південні міста й західні від Москви райони. Тульські служиві люди, яких вів Істома Пашков, і рязанські дворяни під проводом Прокопія Ляпунова примкнули до Болотнікова вже під самою Москвою, що виявилася оточеною щільним кільцем повсталих.
На сході, в середньому Поволжі, піднялася мордва, що оточила Нижній Новгород.
22 жовтня 1606р. Болотніков зупинився у селі Коломенському в 7 верствах від столиці. Положення Шуйського ставало усе більш критичним, здавалося, що його чекає неминуча й близька гибель. Але в таборі Болотнікова не було й не могло бути повної єдності.
Дворяни Пашков і Ляпунов, що прагнули використати рух селян, щоб скинути ненависне їм боярське правління, були лише короткочасними попутниками Болотнікова. Служивим людям були глибоко ворожі далекосяжні антифеодальні, антикріпосницькі гасла Болотнікова.
Кріпаки й холопи захотіли стати вільними людьми. Цього не могли допустити дворяни, що примкнули до руху. "Прокляті листи" Болотнікова, як називали їх у боярському таборі, загрожували не тільки боярам, але й всім феодалам, великим й дрібним, родовитим й неродовитим землевласникам. А рать Болотнікова все росла й росла, нараховуючи до ста тисяч чоловік.
Облога Москви тривала півтора місяці. Болотніков, не маючи сил взяти добре укріплене місто, обложив Москву з усіх боків, припиняючи підвіз продовольства. "Прокляті листи" Болотнікова проникали в Москву й збурювали населення.
Але стихійне антифеодальне повстання Болотнікова не могло в той час закінчитися перемогою. Поразка Болотнікова була прискорена зрадою дворян, що примкнули до нього. Рязанські дворяни на чолі з Ляпуновим і Сунбуловим покинувши повстанців приїхали в Москву. Ляпунов вирішив відкласти зведення рахунків із царем Василем і 15 листопада 1606р. приклонився перед ним. Перехід рязанського дворянства на сторону царя підсилило його позиції не тільки в самій Москві, але й в північних й північно-західних областях держави, які залишалися вірні цареві. Створювався єдиний фронт феодалів проти повсталих селян. На допомогу Василю Шуйському підійшли підкріплення - дворянське ополчення від Смоленська, стрільці із Двіни. 2 грудня 1606р. війська царя Василія перейшли в наступ.
Болотніков доручив загону Істоми Пашкова вдарити царські війська з тилу, але Пашков зі своїм загоном із дворян і стрільців, по заздалегідь виробленому плану, для того щоб поставити Болотнікова в безвихідне положення, уже під час бою перейшов на сторону царя. У результаті Болотніков зазнав поразки й відступив у Серпухов, а потім до Калуги. Василь Шуйський запропонував Болотнікову здатися, обіцяючи йому високий чин. Але Болотніков відповів: "Не вподібнюся зрадникові Істомі".
Царські воєводи обложили Калугу, яку Болотніков встиг сильно зміцнити. Взяти місто приступом не вдавалося. Облога тривала всю зиму 1606-1607р. Навесні 1607р. сили повсталих збільшилися за рахунок прибулих з Дону донських козаків, що обложили Тулу. Незабаром Болотніков з'єднався з козаками й захопив Тулу, нанісши поразки урядовим військам.
Тоді Василь Шуйський оголосив "всенародне ополчення", зібрав велике військо й сам повів його. Після двох вдалих для нього битв цар у травні обложив Тулу. У Тулі в Болотнікова було близько 20 тис. чоловік. Тула була взята тоді тільки, коли царю вдалося загатити ріку Упу й затопити місто.
Бояри тріумфували. Болотнікову було спершу обіцяне збереження життя. Його заслали в місто Каргополь, але Василій Шуйський не стримав свого слова, наказав спершу осліпити Болотнікова, потім втопити. Інших учасників повстання, захоплених у полон, палили, саджали у в'язниці, повертали колишнім панам.
Так скінчив свої дні Іван Болотніков, який більше року стояв на чолі повсталого селянства й холопства. Селянська війна, вождем якої він був, з'явилася як стихійний протест пригноблених селян проти феодального гніту поміщиків і держави. Незважаючи на всі свої слабкі сторони, рух Болотнікова мав прогресивний характер, і саме він дав змогу простим людям відчути власну силу.
Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави
Тим часом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями у Московській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склалася в Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції, незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни. Справа в тім, що в цей час у Речі Посполитій відбувалось повстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ці події відволікли всі сили й увагу короля й не дозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж після загибелі самозванця. Але в 1607р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився, боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненні в Російську державу, а король Сигізмунд був радий відправити ворожі йому елементи в цю експедицію.
Влітку 1607р. у м. Стародубі з'явився так званий другий Лжедмитрій, висунений польськими інтервентами. Польсько-литовські війська становили основну силу нового самозванця.
Ян Сапега прийшов до нього із загоном в 7500 чоловік, князь Рожинський з'явився з 4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванця великі й малі авантюристи зі своїми збройними загонами. Рожинський одержав титул гетьмана й став на чолі всього війська.
Влітку 1608р. Лжедмитрій II (додаток 7) підійшов до Москви й зайняв Тушино, в 17 верствах від Москви по Волоколамській дорозі, звідки йшов зручний шлях у Польщу. До цього часу польські війська самозванця досягли величезної, як на той час цифри — 40 тис. чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.
Прибули до другого самозванця донські козаки на чолі з Іваном Заруцьким, перейшли на його сторону Путивль, Стародуб, Чернігів.
Коли Лжедмитрій II став табором під Москвою й становище царя Василія похитнулось, в Тушино до польського ставленика потягнулися незадоволені Шуйським бояри: Іван Микитович Романов і глава роду Романових митрополит Філарет, що одержав у Тушину сан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаський і багато інших. Бояри, що залишилися в Москві, також мали зв'язки з поляками. Самий родовитий з них, князь Ф. Мстиславський, писав Янові Сапезі, називаючи його "братом і другом".
Переходили до тушинського злодія й дворяни, яким Лжедмитрій II охоче видавав жалувані грамоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєтки й Сапега.
Селяни, козаки й холопи справедливо вважали своїми ворогами всіх феодалів - як бояр, так і дворян.
Природно, що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настільки строкатого по своєму соціальному складі тушинського табору було неможливо.
Польські й козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючи мирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя", зверталися в Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам у вотчини.
Але Лжедмитрій II тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів. Справжніми хазяїнами в Тушино були шляхтичі. Звертання до нього не давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляху до порятунку, писали прямо панові Сапезі: "Б'ємо чолом тобі, государеві великому панові, про свою велику бідність і руйнування від ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тих ратних людей грабіж і насильство велике".
Організатори інтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владу над Московською державою. Всі справи в Тушино перебували в руках спеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливу роль в інтервенції й надіялись здійснити в Московській державі унію православної й католицької церков, зіставили докладний "наказ" самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю держави перенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.
У червні 1608р. польський уряд уклав з Василієм Шуйським офіційне перемир'я на три роки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всі польські загони. Однак Юрій Мнішек і Марина, які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу, опинилися в Тушино. Панові Мнішеку Лжедмитрій ІІ обіцяв передати 300 тисяч рублів і 14 міст Сіверської землі. Так була куплена згода Марини "визнати" його її чоловіком. Всі поляки залишилися в Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали "конфедерації", обирали собі проводирів, піддаючи країну повному руйнуванню.
У населення відбирали все нажите, стягували величезні побори на утримання тушинського двору й польської армії, просто грабували без усякого приводу.
Були захоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда. Багатий Троїцький монастир був обложений 15-тисячним загоном Лісовського й Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбивав всі штурми інтервентів, які зрештою були змушені зняти облогу.
Грабежі й побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти них повстання як у містах, так і в селах.
Спершу піднялося тягле населення й посадські люди центральних і північних областей Московської держави. До кінця 1608р. проти самозванця повстали Помор'я, заволзькі й замосковні міста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибраних зі свого ж середовища. На чолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші - Григорій Лапша, в Балахонському повіті - Іван Кувшинніков, у Городецькому - Федір Наговіцин і інші.
З міст першими відійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстання зазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владу польського ставленика, спробували перейти в наступ на тушинців. Нижній Новгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводу Аляб'єва, і той прогнав тушинців з Балахни, Шуї, Арзамаса.
Тоді тушинський "полковник" Лісовський з великим загоном поляків пішов утихомирювати повстання. Селянське не навчене військовій справі ополчення не могло витримати натиск професійного війська Лісовського й після декількох невдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовський повернувся в Тушино, як повстало Пошехоньє й знову піднялися тільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центром нового повстання стала Вологда - багате торговельне місто, а опорним пунктом - Великий Новгород, де діяв молодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.
Тим часом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви. Взяти добре укріплене місто Лжедмитрій не зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвіз продовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князь Дмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородського ополчення, розбив тушинців біля міста Коломни й зберіг коломенську дорогу, що з’єднувала Москву з рязанським краєм.
У такій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоко вклинилися в країну. Здавалося, що Московській державі загрожує неминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматися російський народ, що, пройшовши через важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війна потребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період - третій період польської інтервенції.
Важке становище Московської держави ще більше ускладнило в 1609р. На початку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в 1606-1607р. шведський король Карл IX пропонував Василію Шуйському свою збройну допомогу проти Польщі. Карл IX сподівався таким чином не допустити закріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свого заклятого ворога, і самому скористатися тимчасовим ослабленням Московської Русі для "земельного збагачення шведської корони".
У лютому 1609р. у м. Виборзі був підписаний договір між Швецією й урядом Шуйского. Цар поступався на користь Швеції м. Корели (Кексгольм) із північно-західним узбережжям Ладозького озера, зобов'язався укласти з нею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькому найманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому в боротьбі із Лжедмитрієм II.
М. В. Скопін-Шуйський, набравши в Новгороді тритисячний загін, разом зі шведами почав успішний наступ на тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля, Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентів ряд районів північніше й на схід