Xreferat.com » Рефераты по истории » Сучасники й історики про особистість Петра Першого

Сучасники й історики про особистість Петра Першого

побачені їм в Європі, потрясли царя. Він вирішує провести швидку модернізацію Росії на європейський зразок, щоб відстале Московське царство не стало легкою здобиччю європейських держав. Заколот стрільців змусив Петра терміново виїхати до Росії. На слідстві розкрилися зв'язки між повсталими і царівною Софією. Більше тисячі стрільців була страчена, причому Петро з найбільшим задоволенням особисто рубав голови непокірним і вішав їх трупи на стінах Новодевічьего монастиря під вікнами опальної царівни.

Початок ХVIII сторіччя ознаменувався введенням нового літочислення, святкуванням Нового року, а також носінням нового плаття, голінням борід і введенням самоврядування посадника. Так почалися грандіозні петровскі перетворення. Їх наслідки до цих пір грають величезну роль в російській, європейській і світовій історії. У новому сторіччі цар ухвалює два доленосні рішення: укласти мир з Туреччиною, оскільки Росія відвоювала побережжя Азовського моря, і почати війну з Швецією з метою виходу Росії на Балтіку.

Приїзд російського посольства до Стамбулу на фрегаті «Фортецю» провів приголомшуючий ефект на турецького султана Мустафу II. Він вимушений був укласти мир на російських умовах. По особистому указу Петра було проведено декілька залпів «сильного пороху» всіма знаряддями, із застосуванням особливих фейєрверків. За умовами мирного договору до Росії відійшов Азов і прилегла до нього місцевість. Імперія Османа визнала владу Москви над Запорізькою Січчю.

Боротьбу з Швецією, яку підтримували Англія і Голландія, сучасники прозвали Великою Північною війною. З боку Росії це була визвольна боротьба за повернення споконвічно російських земель, втрачених по Столбовському миру, коли шведські війська, викликані на прохання царя Василя Шуйського для боротьби з польськими інтервентами, обманом і хитрістю захопили Новгород і Псков. Петро забезпечив собі дипломатичну підтримку низки європейських країн. Він уклав союз з Данією, Мовою Посполитої, Саксонією, Пруссією і Ганновером для сумісних дій проти шведської гегемонії на Балтіке. Проте кампанія склалася невдало. Під Нарвой шведське військо розбило тисячну російську армію. Сам Петро напередодні битви спішно виїхав до Пскова, щоб поквапити російські полиці, що йдуть до Нарве. Командувач, перший російський генерал-фельдмаршал герцог Карл-Євгеній де Круа, не зміг перешкодити паніці, що охопила російські війська, і здався без бою. Нарвська баталія змінила характер пануючи. З того часу він перестав довіряти іноземцям-командувачам і вирішив в стислі терміни підготувати нову, більш боєздатну і дисципліновану армію, за прикладом Преображенського, Семеновського полків і дивізії Вормса. Вони з невеликими втратами відбили численні шведські атаки і вийшли під барабанний бій з розгорненими прапорами з поля бою. Шведи відпустили росіян увязнених, оскільки не могли забезпечити їх зміст. Перші невдачі багато чому навчили молодого царя. Він почав розуміти, що успіх військової кампанії залежить від багатьох обставин. Для досягнення перемоги важливі особистий приклад, майстерність воєначальників і виучка солдатів, злагодженість бойових сил, а також наявність сучасної зброї і резервів. Тому в подальших кампаніях Петро особисто керував основними битвами і битвами. він штурмував шведський місто- фортеця Нотебург, який перейменував до Шліссельбурга (Ключ-місто). Петро і Меншиков на човнах захопили в гирлі Неви два шведські бойові кораблі. Це були останні ворожі кораблі в акваторії Неви. серпня. Петро з ходу оволодів містом-фортецею Нарвой, переодягнув своїх гвардійців в шведську форму. Військова хитрість блискуче вдалася. Петро з тисячами драгун також з ходу напав і розгромив тисячний корпус генерала Льовенгаупта у села Лісовою, коли він переправлявся через річку Леснянка. Росіяни втратили тисячу солдатів, а шведів було убито тисяч, останні потрапили в полон. російські війська під керівництвом Петра наголову розбили шведів під Полтавою. Через три дні тисячний корпус Меншикова, що переслідував Карла ХII, розбив і захопив в полон шведських солдатів і казну в тисяч талерів корпусу Льовенгаупта. У . Петро особисто бере участь в штурмі неприступної фортеці Виборгськой. По його наказу корпус Апраксина, пройшовши по льоду Фінської затоки, раптово захоплює місто, після п'ятиденного артилерійського обстрілу замку, його гарнізон ганебно капітулював. Були узяті в полон 0 тисяч шведів, захоплено мортир, гаубиць і гармата. Так під безпосереднім керівництвом Петра була повністю знищена сама краща європейська армія того часу. цар командує розгромом шведського флоту при Гангуте. Петро призначається командуючим російським, данським, англійським, голландським флотами і в десять днів очищає Балтійське море від шведських каперов. Бойова потужність шведського флоту була остаточно підірвана. Швеція зводиться на положення другорозрядної сухопутної і морської держави. У французький король Людовик ХV нагороджує самодержця персональною медаллю, в якій Петро Олексійович іменується Царем-Государем Російської імперії. Цю медаль цар дбайливо зберігав у себе до кінця життя як знак визнання величі Росії з боку Франції.

Шведи, що підбурюються Англією і Голландією, проте тягнули з укладенням миру, хоча Петро неодноразово висував мирні пропозиції. В середині травня в Швеції висадився російський десант. Він пройшов переможним маршем більше трьохсот кілометрів по шведських дорогах, розігнав всі гарнізони, захопив багато судів і різних трофеїв. мир був підписаний. Результати Північної війни для наший країни мали величезне значення. Перемога повернула їй спрадавна належне обширне прибалтійське побережжя. Вона забезпечила Росії життєво необхідний вихід до моря. Росія вийшла на широку міжнародну арену, перетворилася на впливову світову державу, без якої вже не вирішувалися загальноєвропейські проблеми.

А ось із завоюванням побережжя Чорного моря Петро Олексійович зазнав фіаско, хоча плани його були одночасно і реалістичні, і грандіозні. Цар заручився підтримкою господарей Молдавії і Валахиі, а також сприянням Польщі. Вони обіцяли виставити тисячне військо. Петро зібрав тисячну армію. Вона була поділена на три групи. Государ виступив на чолі тисячної армії на територію Молдавії і зайняв місто Ясси. Турецький султан Ахмет III, побоюючись повстання християнських народів, запропонував Петру мир за посередництва патріарха Єрусалимського і господаря Валахиі Бранкована. Блискуча Порту пропонувала Росії всі землі ка Дунаю. Проте Петро відповів відмовою. Він переоцінив свої сили, допомога союзників і зробив найкрупнішу помилку свого царювання. Бранкован і польський король Серпень II відхилилися від участі у війні, а молдавський господар Кантемір не заготовив продовольства для російських військ і замість 00-тисячного війська зміг зібрати погано озброєних селян. Великий візир Балтаджі спорядив тисячне військо і оточив тисячний російський загін на річці Пруть. Петро вирішив дати останній бій і підписав указ Сенату, щоб у разі його полонення ніякі його розпорядження не виконувалися. Спроби яничар з ходу захопити укріплений табір російських військ були відбиті. Почалися переговори. Чоловіка Петра, Катерина, пожертвувала всі свої особисті прикраси на подарунок Великому візиреві. В той же час яничари, зазнавши відчутних втрат, вимагали припинення війни і відмовилися брати участь в бойових діях. Карл ХII, навпаки, наполягав на розгромі російської армії і полоненні Петра. Великий візир і Петро підписали Прутський договір: Росія повертала Азов з його округом, знищувала зміцнення на Дніпрі і Доні, а також таганрозьку фортецю. Петро відмовлявся втручатися в польські справи і давав пропуск Карлу ХII до Швеції. Невдача Прутського походу відсунула на півстолітті звільнення північного причорномор'я і на півтора століття Валахиі і Молдавії від ярма Османа. Погодься Петро на первинні пропозиції султана, межа з Туреччиною проходила б по Дунаю, а замість ворожої Румунії у складі імперії знаходилися б дружні молдавські князівства. На жаль, провалом закінчилася і інша південна експедиція князя Бековича-черкасского, коли його тисячний загін був знищений із-за підступності Хивінського хана. Вдалішим був персидський похід. Цар зібрав тисячне військо і весною попрямував до Персії по берегу Каспійського моря. Російська армія без бою зайняла все побережжя, а до складу Росії увійшло дев'ять ханств. Пізніше, після смерті Петра, за наказом тимчасового виконавця Бірона російські війська були виведені, а все побережжя перейшло під владу персидського шаха. Тільки через сто років російські війська займуть північний Азербайджан.

Очевидно, що європеїзація і модернізація російської армії в першій чверті XVIII ст. заклали основи майбутніх військових успіхів наший країни. З іншого боку, необхідно відзначити, що військові перетворення Петра були багато в чому непослідовні і хаотичні. Це зумовило суперечність військових реформ в майбутньому.

Тривалі військові кампанії виснажували тяглове населення, лягали непідйомним вантажем на господарське життя Росії. У три рази зріс податковий тягар, з'явилися нові податки і повинності. Селяни, люди посадників і купці розорялися, по купецькому стану сильно ударило введення торгових монополій. У була проведена перша ревізія, під час її проведення відбулася остаточна уніфікація різних соціальних груп, завершилося прикріплення всіх піддатних станів до державного тяглу і була введена паспортна система. Вона збереглася до цих пір як пережиток крепостнического будуючи.

Посилення государно-податного гніту викликало цілу серію крупних повстань і заколотів. Серед них слід зазначити стрілецький бунт в Москві, озброєні виступи людей посадників і робочих, стрільців, солдатів в Астрахані а також козацьке повстання К.І. Булавіна в селянські хвилювання в Башкирії і інших частинах країни. Всі вони були жорстоко пригнічені, активні учасники повішені і заслані до Сибіру. Соціальні суперечності посилювалися наявністю релігійного розколу і утисками інакодумців. Серед старовірів, які піддалися жорстоким переслідуванням, почалися масові самоспалення. Цар Петро був оголошений ними антихристом, а його царювання ознаменував-де початок кінця світу. Слід зазначити, що такі новації, як гоління борід, носіння яких почиталося на Русі як символ образу Божія, активна участь Петра в «Всепьянейшем і Всешутейном соборі», введення нових свят на європейський лад, конфіскація церковних дзвонів для литва гармат і інші дії влади — все це створювало сприятливий грунт для обурення і бунтів. Почалася масова втеча з центральних районів на околиці, яке привело до зубожіння центру Росії. Більше селян числилося в перегонах. Щоб подавити бунташні настрої, Петро вводить закон про поселення полків. Тепер вся армія розміщувалася на постій по всіх провінціях країни. Військове командування стежило за збором подушної податі, інших податків і зборів, а армія виконувала численні поліцейські функції. Вона наглядала також і за дотриманням паспортного режиму. Ці заходи, а також перехід на подушну подати привели до того, що доходи бюджету виросли.

Імператор став новатором і в новій для своїх сучасників області. При особистій участі Петра Олексійовича Феофаном Прокоповічем була розроблена патріотична ідеологія «служіння Вітчизні», викладена їм в трактатах «Слово про владу і честь царської» і справді волі монаршої». Цар вважав, що він перший працівник на благо Вітчизни, а всі останні — від генералісимуса і канцлера до солдатів, матросів, селян і міщан — винні, не щадивши своїх животів, постійно і неухильно виконувати свій обов'язок перед державою Російським. Так були закладені конструкції культу держави, який в разних обличях і модифікаціях проіснував до цього дня, що несли.

Жорстокість пануючи, його ригоризм викликали незадоволеність частини боярства, яке виразилося в змові царевича Олексія. Реальний Олексій, на відміну від літературного і кінематографічного героя, був копією отця. Проте у них не склалися особисті відносини. Після насильницького весілля з Шарлоттой-Кристиной-Софией Брауншвейг-вольфенбюттельськой у Олексія народився син Петро, майбутній імператор. Тоді ж цар зажадав від Олексія або змінити свою поведінку, або відректися від престолу і піти в монастир. У серпні Олексій біг до Австрії, де правив його свояк Карл VI. За дорученням царя граф П.А. Толстой заманив в Олексія на корабель в Неаполі і відправив до Москви. На вимогу царя Олексій офіційно відрікся від престолу і видав п'ятдесят своїх спільників. Цар жорстоко розправився з ними, особисто піддав колесуванню А.В. Кикина. царевич після жорстоких тортур помер.

У особистому житті, як і в державній діяльності, Петро був повний суперечностей. Цар вів як розмірене, так і розгульне життя. Вставав в чотири години ранку, сам готував собі їду, розводив вогонь і одягався. Потім в шість годинників відправлявся на верфі, в казарми, в сім годинників приступав до вирішення державних справ в Сенаті, через дві години керував роботою Військової ради, а ще за годину обходив колегії, караючи недбайливих чиновників важкою тростиною. Під час дня куштував просту їжу. Після обіду відпочивав дві години, потім працював в кабінеті, писав і редагував укази, листи, записки. Всього їм написано більше тисяч документів, зокрема законів. Вечори проводив або за роботою в своїй майстерні, або на офіційних прийомах. Після семи годинників цар влаштовував асамблеї і прийоми, де в неофіційній обстановці вирішувалися складні і лоскітливі справи. Після дев'яти годинників, коли починалася загальна вакханалія, цар мовчки, по-англійськи йшов спати. Наступного дня, незалежно від кількості випитого, він вставав зі свіжою головою, енергійний і повний найграндіозніших планів.

Такий бурхливий спосіб життя підточив могутнє здоров'я імператора. До того ж він не відмовляв собі в жіночій ласці і мав неофіційно цілий гарем коханок, яких любив потім видавати заміж за своїх сподвижників. Так, наприклад, в браку Марії Матвєєвой, колишній пасії Петра, і Олександра Румянцева народився майбутній прославлений полководець Петро Румянцев-задунайський, якого сучасники вважали сином пануючи.

Петро I зумів з'єднати в одне суперечливе ціле східну деспотію Московського царства і західну бюрократію, створити новий тип суспільства, де все було підпорядковано інтересам імперської держави, що динамічно розвивалася. Інший порок петровских реформ полягав в тому, що його перетворення в першу чергу проводилися на користь дворянського стану і вищої бюрократії, для переважної більшості населення імперії вони були надмірно обтяжливими і незрозумілими. Процес європеїзації у той час був обтяжений багатьма забобонами, поспішними і непродуманими рішеннями, що відображали імпульсну і деспотичну натуру головного перетворювача. На жаль, історичний досвід, позитивні уроки і нагадування про негативні наслідки цих перетворень не завжди були затребувані подальшими реформаторами. Як справедливо говорив В.О. Ключевський, « історія пані строга і за незнання її законів карає зі всією строгістю і нещадною».


Петро Великий очима сучасників і істориків


Епоха Петра Першого в історії Росії, особа цього видатного державного діяча, полководця, дипломата користується увагою як у вітчизняній, так і в зарубіжній історичній науці.

Вивчення цієї епохи має багату традицію - адже почалося воно ще за життя найбільшого реформатора; зараз же література про Петра Великому і його часу може скласти цілу бібліотеку. Великі досягнення в багатьох областях суспільного і державного життя, перетворення Росії з розташованої на задвірках Європи країни у велику світову державу, що стало свого роду феноменом історії, пояснюють стійкий підвищений інтерес до епохи Петра в світовій історичній науці.

Майже всі найбільші учені - історики, фахівці з історії Росії за кордоном, починаючи з вісімнадцятого сторіччя і до наших днів, так або інакше відгукувалися на події петровского часу. Зарубіжній літературі про Росію епохи Петра Великого, не дивлячись на відмінності в підході вчених до оцінки подій того часу, властиві деякі загальні риси. Віддаючи належне правителеві, тим успіхам, які були досягнуті країною, іноземні автори, як правило, з деякою недооцінкою або з відкритою зневагою судили про допетровскої епохи в історії Росії. Великого поширення набули погляди, згідно яким Росія зробила стрибок від відсталості, дикості до більш передових форм суспільного життя за допомогою «Заходу» - ідей, запозичених звідти, і численних фахівців, що стали помічниками Петра Першого в проведенні перетворень.

Таку ж давню традицію має поширене в зарубіжній, і частково вітчизняній історичній науці зіставлення Росії і країн Заходу, антитеза «Росія - Захід», «Схід - Захід». Зображення Росії і СРСР як антипод Заходу, європейській культурі, часто крім історичної мало і політичну спрямованість (особливо під час «Холодної війни»).

Варто відзначити, що це відноситься не тільки до праць недавнього минулого, існувала така точка зору і в до-революціонний період. До цих пір можна зустріти твердження про кардинальну відмінність історичного шляху Росії порівняно із західними країнами, «різному корінні» їх історичних традицій, відсталому «азіатському» характері господарства, суспільному житті, культури Росії на відміну від передової європейської цивілізації, що ніби то представляла якусь єдність і що протистояла тому, що було і є у відсталій Росії. Ці два світи являют де дві «протистоячі» друг-другу культури.

Уявлення про фатальну розбіжність історичних шляхів Росії і Західної Європи (та і всього Заходу взагалі) харчуються, серед іншого, концепціями, згідно яким на формування російської державності сильний або навіть вирішальний вплив зробили візантійські традиції, монголо-татарске ярмо, які зіграли свою роль в тому, що розвиток Русі а потім Росії пішов убік, протилежну від Європи. Прихильники так званої «Євразійської теорії», коріння якої сходить до державної школи і слов'янофілів, проповідує ідеї про те, що Росія, будучи «сумішшю східного і західного» залишається мостом між Сходом і Заходом.

Звідси твердження про добродійну дію Золотої Орди на еволюцію державності в Північно-східній Русі, про якийсь симбіоз Орди і Русі, що поклав сильний відбиток на всю подальшою історію Росії царської і імператорської епох. (До істориків, що розділяють цю думку належить, наприклад, Л.Н. Гумільов.) У даній роботі розглядатимуться позиції росіян учених «государників», таких як Солов'їв, Богословський. Їх можна згрупувати не по історіографічних напрямах і класових установках, а по характеру, змісту їх праць (спеціальні вони або ж загальні), по позиціях авторів, одні з яких розглядають епоху Петра на тлі попереднього періоду російської історії, інші порівнюючи з положенням в тодішній Європі, треті в плані її значення для подальшого розвитку Росії.


Оцінка істориками ходу реформ


Друга з найвиразніше поставлених проблем в загальній дискусії про реформи Петра містить в собі питання: якою мірою для реформаторської діяльності були характерні планомірність і систематичність?

У Соловьева реформи представлені у вигляді строгого послідовного ряду ланок, складових всесторонньо продуману і заздалегідь сплановану програму перетворень, жорстку систему чітко сформульованих цільових установок, що має в своїй основі: «У цій системі навіть війні відведено заздалегідь певне місце в числі засобів реалізації загального плану». В цьому відношенні праця Соловьева випробувала вплив такою, що передувала його написанню історіографії і публіцистики. Його основні ідеї можуть у багатьох випадках прослідкувати до робіт безпосередньо посляпетровский епохи. Задовго до Соловьева загальною стала думка, що діяльність Петра і її результати були породженням майже надлюдського розуму – здійсненням диявольського плану або проявом вищої мудрості, реформатор традиційно характеризувався як «антихрист» (розкольниками) або «людина, Боові подібний» (М.В. Ломоносовим).

Але не всі історики дотримуються такого утішного для Петра погляду на ре-форму. Точка зору щодо очевидної безплановості і непослідовності перетворень Петра розділяється В.О. Ключевським, який підкреслює, що рушійною силою перетворень була війна. Ключевський вважає, що структура реформ і їх послідовність були цілком обумовлені потребами, нав'язаними війною, яка, на його думку, теж велася досить нетямущо.

В протилежність Соловьеву Ключевський заперечує, що Петро вже в ранній період свого життя відчував себе покликаним перетворити Росію; лише у останнє десятиліття свого царювання Петро, на думку Ключевського, почав усвідомлювати що створив що - те нове, одночасно і його внутрішня політика почала втрачати риси скороспішності і незавершеності рішень.

Цей погляд поклав початок ряду інших точок зору, більш зусереджений на різних нюансах реформ. У радянській історіографії з питання планомірності реформ теж не існувало єдиного погляду. Як правило передбачався глибший сенс перетворень, ніж тільки підвищення ефективності військових дій. З іншого боку, поширеною була думка, що хід війни мав вирішальний вплив на характер і спрямованість петровских перетворень. Наголошувалося і те, що реформи набували все більш виразного характеру планомірності і послідовності у міру неухильно зростаючої переваги Росії над Швецією в Північній Війні. Для авторів таких досліджень характерним є прагнення провести межу між першою «гарячковою» фазою війни, коли внутрішні реформи мали хаотичний і незапланований характер, і останнім десятиліттям життя Петра, коли уряд мав в своєму розпорядженні достатню кількість часу для обдумування перспективніших рішень. До цього періоду і відносяться найефективніші і істотніші перетворення.

Оцінка історичної суті реформ


Існує ще одна тема, що викликає сильні розбіжності, - це історична суть реформ. У основі розуміння цієї проблеми лежать або переконання, засновані на марксистських поглядах, тобто що вважають, що політика державної влади заснована і обумовлена соціально - економічною системою, або позиція, згідно якої реформи - це вираз єдино-особистої волі монарха. Ця точка зору типова для «державної» історичної школи в дореволюційній Росії. Перший з цієї безлічі поглядів - думка про особисте прагнення монарха європеїзувати Росію. Історики, що дотримуються цієї точки зору рахують саме «європеїзацію» головною метою Петра.

На думку Соловьева зустріч з європейською цивілізацією була природною і неминучою подією на шляху розвитку російського народу. Але Солов'їв розглядає європеїзацію не як самоціль, а як засіб, перш за все стимулюючий економічний розвиток країни. Теорія європеїзації не зустріла, природно, схвалення у істориків, прагнучих підкреслити спадкоємність епохи Петра по відношенню до передуючого періоду.

Важливе місце в спорах про суть реформ займає гіпотеза про пріоритет зовнішньополітичних цілей над внутрішніми. Гіпотеза ця була висунута вперше Мілюковим і Ключевським. Переконаність в її непогрішності привела Ключевського до виводу, що ре-форми мають різний ступінь важливості: він вважав військову реформу початковим етапом переобразовальній діяльності Петра, а реорганізацію фінансової системи - кінцевою його метою. Решта реформ же була або наслідком перетворень у військовій справі, або передумовами для досягнення згаданої кінцевої мети.

Самостійне значення Ключевський надавав лише економічній політиці. Остання точка зору на цю проблему - «ідеалістична». Найяскравіше вона сформульована Богословським - реформи він характеризує як практичну реалізацію сприйнятих монархом принципів державності. Але тут виникає питання про «принципи державності» в розумінні пануючи. Богословський вважає, що ідеалом Петра Першого була абсолютистська держава, так звана «регулярна держава», яка своїм всеосяжним пильним піклуванням (поліцейською діяльністю) прагнула регулювати всі сторони суспільного і приватного життя відповідно до принципів розуму і на користь «загального блага».

Богословський особливо виділяє ідеологічний аспект європеїзації. Він, як і Солов'їв, бачить у введенні принципу розумності, раціоналізму радикальний розрив з минулим. Його розуміння реформаторської діяльності Петра, яке можна назвати «освічений абсолютизм», знайшла безліч прихильників серед західних істориків, які схильні підкреслювати, що Петро не був видатним теоретиком, і що перетворювач під час своєї зарубіжної подорожі брав до уваги перш за все практичні результати сучасною йому політичної науки. Деякі з прихильників цієї точки зору стверджують, що петровская державна практика зовсім не була типовою для свого часу, як це доводить Богословський.

У Росії при Петрові Великому спроби утілити в життя політичні ідеї епохи були набагато більш послідовними і такими, що далеко йдуть, ніж на Заході. На думку таких істориків російський абсолютизм у всьому, що стосується його ролі і дії на життя російського суспільства займав абсолютно іншу позицію, чим абсолютизм більшості країн Європи. В той час, як в Європі урядову і адміністративну структуру держави визначав суспільний устрій, в Росії мав місце зворотний випадок - тут держава і політика, що проводиться ним, формували соціальну структуру. В зв'язку з цим потрібно відзначити і те, що в дискусії про суть російського абсолютизму, що зав'язалася в радянській історіографії, знайшлися прихильники тієї точки зору, що державна влада в Росії займала значно сильнішу позицію по відношенню до суспільства, чим європейські режими. Але ця точка зору в радянській історіографії домінуючої не була.

Радянські історики, які прагнули дати петровскому державі і його політиці свою характеристику, як правило приділяли особливу увагу економічним і соціальним перетворенням; при цьому відносини класів служили відправною крапкою. Єдине в чому тут були розбіжності - це в поні-манії характеру класової боротьби і співвідношення протиборчих сил в цей період. Першим, хто спробував визначити суть реформ Петра з марксистських позицій був Покровський. Він характеризує цю епоху як ранню фазу зародження капіталізму, коли торговий капітал починає створювати нову економічну основу російського суспільства. Як наслідок переміщення економічної ініціативи до купців, влада перейшла від дворянства до буржуазії (тобто до цих самих купців). Наступила так звана «весна капіталізму». Купцям необхідний був ефективний державний апарат, який міг би служити їх цілям як в Росії так і за кордоном. Саме по цьому, на думку Покровського, адміністративні реформи Петра, війни і економічна політика в цілому, об'єднуються інтересами торгового капіталу.

Деякі історики, надаючи торговому капіталу велике значення, пов'язують його з інтересами дворянства. І хоча теза про домінуючу роль торгового капіталу була знехтувана в радянській історіографії, можна говорити про те, що думка щодо класової основи держави залишалася в радянській історіографії з середини до середини років пануючим. У цей період загальновизнаною була точка зору, згідно якої петровское держава вважалася «національною державою поміщиків» або «диктатурою дворянства». Його політика виражала перш за все інтереси феодалів - кріпосників, хоча увага приділялася і інтересам буржуазії, що набирає силу. В результаті аналізу політичної ідеології і соціальної позиції держави, що проводиться в цьому напрямі, утвердилось думку, що суть ідеї «загального блага» демагогічна, їй прикривалися інтереси правлячого класу. Хоча це положення розділяють більшість істориків, є і виключення.

Наприклад, Сиричників, в своїй книзі про петровском державу і його ідеологію, повністю приєднуються до даної Богословським характеристики держави Петра як типово абсолютистської держави тієї епохи. Новим в полеміці про російське самодержавство стала його інтерпретація класового фундаменту цієї держави, яка базувалася на марксистських визначеннях передумов Європейського Абсолютизму. Сиричники рахує, що необмежені повноваження Петра грунтувалися на реальній ситуації, а саме: протиборчі класи (дворянство і буржуазія) досягли в цей період такої рівності економічних і політичних сил, яка дозволила державній владі добитися відомої незалежності по відношенню до обох класів, стати свого роду посередником між ними. Завдяки тимчасовому поляганню рівноваги в боротьбі класів, державна влада стала відносно автономним чинником історичного розвитку, і дістала можливість отримувати вигоду з суперечностей, що посилюються, між дворянством і буржуазією. Те, що держава стояла таким чином у відомому сенсі над класовою боротьбою, у жодному випадку не означало, що воно було повністю неупереджене. Поглиблене дослідження економічної і соціальної політики Петра Великого привело Сиромятникова до виводу, що переобразовальна діяльність царя мала в цілому антифеодальну спрямованість, що «виявилася, наприклад, в заходах, проведених на користь міцніючої буржуазії, а також в прагненні обмежити кріпацтво».

Ця характеристика реформ, дана Сиромятниковим, не знайшла значного відгуку у радянських істориків. Взагалі радянська історіографія не прийняла і критикувала його виводи (але не фактологію) за те, що вони були дуже близькі до знехтуваних раніше положень Покровського. До того ж багато істориків не розділяють думку про рівновагу сил в петровский період, не всі визнають буржуазію, що ледве народилася в 00 столітті, реальним економічним і політичним чинником, здатним протистояти по-місцевому дворянству. Підтвердилося це і в ході дискусій, що йшли у вітчизняній історіографії в 00-х роках, в результаті яких було досягнуто відносно повна єдність думок щодо непридатності тези про «нейтральність» влади і рівновагу класів стосовно специфічних російських умов.

Проте, деякі історики,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: