Xreferat.com » Рефераты по истории » Чехословацька криза 1968 року

Чехословацька криза 1968 року

був спрямований заклик про зміну керівництва КПЮ. Восени 1948 р. в північній Адріатиці на острові Голі Оток було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у якому одноразово утримувались до 2 тис. людей.

Югославські органи держбезпеки заарештували ряд колишніх білоемігрантів, які одержали після війни радянське громадянство, але продовжували проживати в ФНРЮ. їх було офіційно звинувачено у шпигунстві на користь СРСР. З цього приводу відбувся обмін нотами між урядами двох країн. У радянській ноті (18 серпня 1949 р.) зазначалося, що якщо югославський уряд буде і надалі продовжувати практику незаконних арештів і нелюдського обходження з радянськими громадянами, то "Радянський уряд вважає за доцільне заявити, що він не буде миритися з таким становищем і буде змушений вдатися до інших, більш дійових засобів, необхідних для захисту прав та інтересів радянських громадян у Югославії". Цю заяву було сприйнято в ФНРЮ як ультиматум. Війська кількістю в півмільйона чоловік було приведено до повної бойової готовності.

28 вересня 1949 р. СРСР денонсував радянсько-югославський Договір про дружбу, взаємодопомогу та післявоєнне співробітництво. В тому ж дусі здійснювались і дипломатичні відносини між СРСР та ФНРЮ. 9 жовтня 1949 р. у "шпигунській діяльності" та "зв'язках з Л.Райком" було звинувачено і оголошено персоною "нон грата" посла ФНРЮ в Москві К. Мразовича. В листопаді за "підривну" діяльність було вислано нового посла Л. Латиновича. Зі свого боку югославський уряд оголосив персонами "нон грата" радянського консула в Загребі І.Володимирова, помічника військового аташе І. Зеньковича, представника Радінформбюро В. Кирсанова. За югославськими даними з 24 червня 1948 р. по 1 червня 1950 р. кількість висланих з країн Східної Європи та СРСР югославських дипломатів та представників становила 145 чол.

У другій половині листопада 1949 р. в Будапешті відбулася нарада Інформбюро, на якій було прийнято резолюцію "Югославська компартія в руках убивць і шпигунів". Як і попередні, вона була побудована на вигаданих і провокаційних звинуваченнях на адрес КПЮ. Зазначалося, "кліка Тіто" за останній період еволюціювалась "від буржуазного націоналізму", до "фашизму і прямої зради національних інтересів Югославії", що цей перехід "не випадковий і вчинений за вказівкою англо-американських імперіалістів".

В цей період в самій Югославії будівництво суспільства, як і раніше ґрунтується на використанні "радянської моделі соціалізму". Так, у квітні 1948 р. було прийнято другий закон про націоналізацію, який ліквідував остаточно приватний сектор у промисловості, на транспорті та в оптовій торгівлі. Пленум ЦК КПЮ (січень 1-949 р.) прийняв рішення про проведення масової колективізації. Було вирішено завершити її, охопивши переважну більшість сільських господарств, до кінця 1951 р. Продовжувала зміцнюватись централізована адміністративна система управління і планування. Здається, що керівництво КПЮ намагалося таким чином довести безпідставність резолюції Інформбюро.

Але вже у другій половині 1949 р. (особливо після прийняття в листопаді нової резолюції Інформбюро) в Югославії намітився відхід від копіювання "радянської моделі соціалізму". З 1950 р. в країні почали запроваджуватися нові форми і методи господарювання. Було проведено часткову децентралізацію у керівництві - і планування економіки, надано більше самостійності підприємствам. Було припинено колективізацію. Поступово почався розпуск сільськогосподарських кооперативів.

Суспільно-економічні зміни, що відбувалися у ФНРЮ, були закріплені у рішеннях VI з'їзду КПЮ (листопад 1952 р.), на якому партія була перейменована в Союз комуністів Югославії. В доповіді з'їзду поряд з критикою диктатури "бюрократичної касти" в СРСР, відходу керівництва ЦК ВКТІ(б) від марксизму-ленінізму, що проявилося у "гегемонізмі та експансіонізмі" щодо інших країн, стверджувалося, що Радянський Союз перетворився на країну "державного капіталізму" з нерівноправними відносинами."

Зміни у внутрішній та зовнішній політиці Радянського Союзу після смерті Й.Сталіна в березні 1953 р. призвели до початку процесу, нормалізації відносин з Югославією. 6 червня 1953 р. уряд СРСР запропонував їй обмінятися послами, обов'язки яких до тої виконували тимчасові повірені у справах. Югославська сторона прийняла цю пропозицію. ЦК КПРЄ та радянський уряд визнали з необхідне зняти зі своєї сторони нашарування, які призвели до конфлікту і виникали за його часів. У прийнятій наприкінці травня 1954 р. Постанові Президії ЦК КПРС відзначалося, що розрив відносин з Югославією завдав шкоди як Югославії так і СРСР. ЦК партії визнав необхідним вступити до переговорів з керівництвом Югославії. Вже у жовтні 1954 р. відновилися радянсько-югославські торгівельні відносини.

Візит М. Хрущова у 1955 р. до Югославії і відповідний візит Й. Тіто у 1956 р. до СРСР, укладення двосторонніх, міжурядової та міжпартійної, декларацій відіграли вирішальну роль у розвитку подальшого радянсько-югославського співробітництва. Ці події широко висвітлені в радянській історіографії. Нормалізація відносин викликала щире схвалення і підтримку народів двох країн, яких зв'язувала давня дружба, загартована в спільній боротьбі з фашизмом і які важко переживали трагічні роки конфлікту.

Проте, негативні наслідки резолюції Інформбюро 1948 р. не були в ті роки повністю подолані. Ось як оцінював саму резолюцію М. Хрущов, виступаючи на V з'їзді СЄПН (липень 1958 р.) в Берліні: "Але що ж сталося в 1948 році? Тоді наші партії піддали критиці опортуністичні і націоналістичні помилки керівництва компартії Югославії: Неправильною була не наша критика, від якої ми ніколи не відмовлялися, а заклик до зміни керівництва в компартії Югославії, який містився в резолюції Інформбюро". СКЮ також офіційно не зняв звинувачень проти СРСР та КПРС, які були висунуті на VI з'їзді КПЮ/СКЮ. Але саме М. Хрущов та Й. Тіто зробили дуже багато для початку нормалізації радянсько-югославських відносин.

Події, які відбувалися в період з 1948 р. по 1953 р. з усією очевидністю показали, до чого може призвести волюнтаристський підхід в міждержавних відносинах, зазіхання на незалежність інших. Подальший розвиток радянсько-югославських відносин підтвердив правильність загальновідомої тези про те, що співробітництво між країнами та народами може здійснюватися тільки на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності, рівноправності і невтручання у внутрішні справи. В середині 50-х рр. в результаті здійснення форсованої індустріалізації було створено значний економічний потенціал, але ціна, яку заплатили за це народи східної Європи, виявилась надто великою. Диспропорції в розвитку народного господарства, перевага; надана великій і оборонній промисловості при занедбанні сільського господарства та виробництва споживчих товарів, не сприяли підвищенню життєвого рівня народів цих країн. Відсутність демократії, зростання бюрократизму та авторитарності, утвердження командно-адміністративних та вольових методів управління утворювали перешкоду на шляху розв'язання суперечностей, що виникали, і зміни установленої моделі суспільного розвитку. Перші ознаки кризи тоталітарних режимів почали проявлятися майже відразу ж після смерті "вождя всіх часів і народів" Сталіна.

Початок п'ятдесятих років в Польщі відзначився помітними перетвореннями у всій польській економіці Це були роки реалізації завдань шестирічного плану розвитку економіки (1950-1955 рр.), відбудови зруйнованого війною господарства, зміцнення державної оборони, будівництва промислових підприємств, а також здійснення сільськогосподарської реформи. Прагнення керівництва перетворити Польщу в індустріальну державу вели до бурхливого розвитку промисловості, сприяли зростанню міського населення та спустошенню сільської місцевості.

Але рівень життя народу залишався досить низьким: невистачило товарів першої необхідності, заробітна плата не встигала за стрімкий зростанням цін, була введена карткова система на м'ясо та жири. 8 січня 1953 р. було підвищено ціни на основні продукти харчування на 100%. Зростала спекуляція, розцвів "чорний ринок". Будівництво житла в містах йшло дуже низькими темпами. Польща у 1955 р. за кількістю квартир на тисячу мешканців посідала останнє місце у Європі. Важке матеріальне становище трудящих утруднювалось жахливими умовами праці на виробництві, що вело до зростання травмованості робітників. Все це негативно впливало на психологічний клімат в трудових колективах, викликало невдоволення. Але головним приводом для подій 1955 - 1956 рр. була нестача продуктів харчування. Чому таке могло статися в аграрній країні?

На рубежі 50-х років в Польщі розпочалось проведенні колективізації. Чисельність приватних господарств зменшувалась, в той же час зростала кількість держгоспів та кооперативів. Стан на селі ще більш загострився у зв'язку із введенням примусових постачань зерна, м'яса, молока, картоплі та ін. Система жорстких поставок та адміністративні репресії за їх невиконання призводили до зубожіння навіть рентабельних господарств.

Як показали подальші події, форсування темпів індустріалізації і колективізації, без врахування національних особливостей країни, не принесло очікуваного результату. Скорочення реальної заробітної плати вело до погіршення матеріального становища трудящих. Вибух суспільного незадоволення розпочався в робітничій Познані і охопив металургійний комбінат ім. Цегельського, ремонтні залізничні майстерні, гумову фабрику "Стоміль", міське транспортне підприємство. Безпосереднім приводом для виступу робітників було затримання виплати заробітної плати, погане забезпечення харчуванням, спецодягом і т.ін. Переговори робітників з дирекцією виявилися безрезультатними, звернення до центральних органів у Варшаві залишилися без відповіді.

28 червня 1956 р. декілька тисяч робітників вийшли на вулиці Познані, до яких потім приєдналася учнівська та студентська молодь. Демонстрантів закликали прямувати до міськради та воєводського комітету ПОРП і захопити їх. Вони увірвалися до адміністративних будинків, били працівників апарату, трощили меблі, руйнували устаткування.

Керівники міста звернулися за допомогою до військової комендатури. Розлютований натовп не тільки зупинив, але й спалив машини, що були направлені на поміч. В той же час демонстранти захопили радіостанцію та тюрму.

Біля будинку комітету держбезпеки почалася стрілянина, з'явилися перші вбиті та поранені. Були також захоплені будинки суду та прокуратури, розпочалося знищення документів. Тоді проти демонстрантів було кинуто танки. В результаті познанських подій загинуло 55 чоловік, пізніше від ран померло 19, понад 300 чоловік, з яких переважна більшість - молоді люди, були заарештовані. До 30 червня становище у Познані стабілізувалося. Жертвам познанської трагедії потім було споруджене пам'ятник - Хрест-розп'яття.

У жовтні 1956 р. восьмий пленум ЦК ПОРП першим секретарем обирає В. Гомулку, виправданого і звільненого з-під арешту напередодні познанських подій. Під час культу особи його було безпідставно звинувачено у "підготовці державного перевороту" з метою недопущення побудови соціалізму в Польщі. Кандидатура В. Гомулки була підтримана більшістю населення країни, яке сприйняло і його програму подальшого розвитку Польщі.

Одним з головних рішень того часу було надання можливостей для розпущення селянських об'єднань, чим селяни і скористалися. Якщо у 1955 р. в країні налічувалося близько 10 тис. сільськогосподарських об'єднань, то у 1957 р - тільки 1,5 тис. Але й ця кількість продовжувала зменшуватися, незважаючи на існуючі пільги для колективних господарств.

Характеризуючи події 1956 р., В. Гомулка підкреслював, що причини познанської трагедії і всього незадоволення робітничого класу лежать в керівництву партії та уряду. Вибуховий матеріал накопичувався довгі роки. Не пролилась би робоча кров, якби партія прийшла до трудівників своєчасно. Спеціальна комісія ЦК ПОРП по розслідуванню причин і розвитку суспільних конфліктів у Польщі, створена за рішенням надзвичайного з'їзду партії у 1981 р., характеризувала події 1956 р. як результат неспроможності влади приймати необхідні рішення. "Помилково оцінивши події, як виключно диверсійні і провокаційні, керовані ворожими центрами влада тим самим зняла з себе відповідальність за події, ще трапились".

Після подій 1956 р. в країні відбулися деякі зміни у політичній сфері: змінилося ставлення до питання про свободу віросповідання було проведено амністію і реабілітацію репресованих, проведено реформи в сфері культури, прийняті нові закони стосовно армії, суспільних організацій, сейму, народних рад. Значно був поновлений партійний апарат на місцях: з 18 перших секретарів воєводських комітетів 11 було знято з посад.

В пошуках відповіді на поставлені кризою 1956 р. питання керівництво країни звернулося до провідних вчених, економістів. На II Конгресі польської науки вони розробили проект необхідних перетворень у польській економіці, в якому передбачалися: реорганізація центральних органів планування, апарату управління, місцевої влади, розвиток робітничого самоврядування тощо. Суть децентралізації в економіці, на думку учасників конгресу, повинна була полягати у значному розширенні прав підприємств. Слід, нагадати, що основні положення цієї програми можна було зустріти у моделях економічного розвитку Югославії, пізніше Чехословаччини.

Але всі пропозиції щодо проведення економічної реформи у Польщі наштовхувались на протидію всього партійного апарату, частково господарського, а також першого секретаря В. Гомулки Практичні результати наукових розробок вилились у розширення прав місцевих народних рад, а також у підготовку "Тез з питання деяких змін економічної політики".

Серед нововведень в системі господарювання слід відмітити включення до планування і самих підприємств, що стало можливим завдяки новому статусу трудового колективу. Правове становище робітничих рад на підприємствах закріплював закон від 19 листопада 1956 р. На робітничі ради було покладено контроль за адміністрацією підприємства, розробка проекту виробничого плану, проведення структурних змін на виробництві, участь у розподілі доходів. Робітничі ради обиралися колективом підприємства шляхом прямого голосування. Завдяки робітничим радам трудові колективи ставали учасниками управління економікою країни. Робітничі ради, я» відомо, "відіграли позитивну роль у зростанні ініціативи трудового колективу в реалізації господарчих планів, у покращенні умов праці. Після подій 1956 р. політична діяльність робітничих рад мала велике значення для зростання свідомості трудящих.

Новий закон не забарився із прийняттям: у 1958 р. було введено деякі обмеження прав робітничих рад. Відтепер створювались конференції робітничого самоуправління, але до їхнього складу поряд з робітниками вже входили представники дирекції та парткомів. Таким чином, робітнича рада втратила права прийняття самостійних рішень.

Позитивними наслідками подій 1956 р. були зміни у політиці і галузі сільськогосподарського виробництва. Селянам було надане право самостійно вирішувати свою долю. При цьому перевагам», користувалися приватні власники та прості форми кооперації» Держава підтримала також дрібних власників, правовий статус яких було відновлено після 1956 р. Дещо змінилася і зовнішня політика Польщі: було створено товариство зв'язку із поляками за кордоном - "Полонія". Було також ліквідовано комітет держбезпеки, функції якого покладено на міністерство внутрішніх справ. Але послідовності в демократизації суспільного життя не було: керівництво країни не наважувалося провести вільні альтернативні вибори кандидатів до Фронту єдності народу. В подальшому спостерігався відхід від демократичних перетворень і в сфері економіки країни.

Після подій в Польщі та Угорщині у другій половині 50-х рр. у більшості країн регіону керівництво дещо пом'якшило політичний режим і внесло корективи в економічну політику. Було припинено масові репресії, оголошено про реабілітацію частини засуджених з політичних мотивів. Визнано необґрунтованість звинувачень на адресу керівництва Югославії і відновлено відносини з нею. При збереженні курсу на прискорену індустріалізацію, були дещо збільшені капіталовкладення в розвиток сільського господарства, легкої та харчової промисловості. В Польщі, Угорщині та НДР було створено обмежені умови для розвитку дрібного приватного виробництва і діяльності приватного сектора у сфері послуг. На початок 60-х років, вже без прямого насильства над селянами і з використанням економічних стимулів було завершено процес колективізації сільського господарства. У Польщі та Югославії Відмова від масової колективізації привела до збереження в селах переважно індивідуального селянського господарства.

При визначенні завдань подальшого "соціалістичного будівництва" керівники країн Східної Європи, як і раніше орієнтувались на Радянський Союз. Чергова ідеологічна догма КПРС "про можливість більш-менш одночасного переходу до комунізму всіх соціалістичних країн", причому у відносно короткі історичні строки, дістала цілковиту підтримку більшості керівництва компартій регіону. Так, лідери КПЧ висловили думку, що країна перебуває ш. порозі безкласового суспільства і повторила лозунг, проголошений в 1961 році КПРС: "Нинішнє покоління людей житиме при комунізмі!". У Болгарії було проголошено завдання - на рубежі 70-80-х рр. почати поступовий перехід до комунізму. В інших країнах керівництво більш обережно підходило до оцінки перспектив подальшого розвитку.

Усвідомлюючи необхідність прискорення темпів економічного розвитку, подолання відставання від розвитку капіталістичних країн, керівництво деяких східноєвропейських країн в 60-ті роки почало проводити економічні реформи: підприємствам надавалась деяка самостійність у розв'язанні виробничих питань, була дещо підвищена матеріальна зацікавленість в результатах своєї праці і т.ін. Але позитивні результати цих реформ знецінювались тим, що зберігалися незмінними самі тоталітарні режими, з пануючою там адміністративно-бюрократичною системою управління суспільством. Не відбувалось будь-яких істотних змін і в політичній системі, а проголошення у зв'язку з осудженням культу особи Сталіна і власних "вождів" демократизація суспільно-політичного життя в ряді країн взагалі не здійснювалась. Такий курс, що зберігав основні риси сталінської. моделі соціалізму, створював грунт для виникнення все нових і нових кризових явищ, особливо там, де керівництво було невзмозі розв'язати назрілі політичні, соціальні та економічні проблеми, які з кожним роком накопичувались у арифметичній прогресії.

Недосконалість централізованого керівництва економікою у Чехословаччині - однією з провідних східноєвропейських країн, гальмувало розвиток всього народного господарства. Вихід було знайдено у економічній реформі. В січні 1965 р. чехословацьким керівництвом були прийняті "Принципи вдосконалювання системи планового управління", які передбачали перехід до ринкових відносин: поєднання діяльності центральних органів управління з використанням товарно-грошових відносин, розширенням уповноважень і відповідальності підприємств, стимулюванні ініціативи трудящих. Основний тягар було покладено на ринкові механізми господарювання: вільний вибір підприємствами партнерів, конкуренцію, комерційний кредит, договірне ціноутворення. Але програма реформи комуністичної партії та уряду Чехословаччини за своїм змістом не виходила за межі соціалістичної системи господарювання. Вона повинна була сприяти динамічному розвитку економіки, розширенню демократії, стимулюванню самоуправління. Перетворення, розпочаті в економіці, викликали зміни і в політичному керівництві - на пленумі (січень 19(68 р.) ЦК КПЧ першим секретарем було обрано О. Дубчека.

Навесні 1968 р. КПЧ прийняла "Програму дій", у якій по-новому ставився ряд принципових питань: правляча партія повинна здійснювати свою керівну роль не шляхом панування над суспільством, а служачи йому, і взаємовідносини між різними партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності та партнерства. Намічався перехід до федерального устрою країни, проведення глибокої економічної реформи..

Відродження охопило суспільно-політичне життя. Активізувалися реформаторські сили: "Клуб активних непартійних", "Клуб колишній засуджених за антидержавну діяльність" (К-231), "Коло незалежних письменників" та ін. У профспілковому русі втілювалося в життя гасло "Профспілки без комуністів!". Спілка чехословацької молоді розкололася більш ніж, на двадцять молодіжних рухів та клубів. В Словаччині загострилися національні проблеми.

Спроби провести реформи лідерами "празької весни" насторожували "апологетів соціалізму" як в країні, так і за її межами. Будь-яка можливість перетворень відкидалась як можлива "втрата переваг соціалізму". На початку серпня 1968 р. відбулася зустріч керівників КПРС та КПЧ, яка не привела до будь-якої домовленості. Керівники соціалістичних країн "вбачали у розвиткові чехословацьких подій загрозу соціалізму". На черговій зустрічі керівників п'яти країн ОВД (18 серпня) були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльності реформаторів "празької весни", що загрожує "завоюванням соціалізму". Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи керівництво КПРС спиралося на лист з яким звернулись до нього відомі політичні та громадські діячі Чехословаччини, із проханням ввести війська та "захистити соціалізм". В засобах масової інформації країн - членів ОВД повідомлялося про очікування контрреволюційного перевороту в Чехословаччині.

Події у Чехословаччині, як і в інших східноєвропейських країнах, " були тісно зв'язані з подіями в СРСР. Зняття у жовтні 1964 р. М. Хрущова, завершило період "політичної відлиги". На зміну прийшов період "доктрини Брежнєва", згідно якої радянське керівництво присвоювало собі права вирішувати, що відповідає "справі, соціалізму", а що їй завадить. Обґрунтовувалася також необхідність "завоювань соціалізму" всілякими засобами.

Ще до серпневих подій 1968 р. під виглядом військового навчання в Чехословаччину була введена одна мотострілецька дивізія. Вторгнення головних сил здійснювалось силами Прибалтійського та Білоруського військових округів, які були приведені у бойову готовність. За командою Л. Брежнєва: "Вводити війська" - у ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. армії СРСР, Болгарії, НДР, Польщі та Угорщини (124 тис. військових, 500 танків) окупували Чехословаччину. Були захоплені найважливіші стратегічні пункти: вокзали, аеродроми, радіо, телебачення, ЦК КПЧ, резиденція уряду, Академія наук, МЗС та ін., а також конфісковано зброю міліції.

Президія ЦК КПЧ звернулася до всіх громадян республіки із закликом "До народу ЧССР", де закликала населення дотримуватися спокою і не чинити опору військам вторгнення. Вона оцінила цю акцію як втручання у внутрішні справи суверенної держави, що підриває елементарні норми міжнародного права. Текст звернення передавався по радіо опів-на другу ночі.

О. Дубчек, Й. Смрковський, О. Черник, Ф. Кригель, Й. Шпачек були арештовані і літаком відправлені до Москви. За перші три дні вторгнення на вулицях міст загинуло близько ЗО і поранено понад 300 чоловік. Президент Л. Свобода наказав армії дотримуватися спокою, не виходити з казарм, не чинити опору військам союзників. Населення зустріло цю акцію із здивуванням. Студентська молодь намагалася чинити опір всіма підручними засобами. В одному з цехів празького заводу ЧКД у Височанах 22 серпня 1968 р. відбувся надзвичайний (XIV) з'їзд КПЧ, на якому, були представлені більше тисячі делегатів. З'їзд прийняв основні резолюції і звернення до комуністичних і робітничих партій світу. Було обрано керівні органи партії, до яких увійшли всі заарештовані лідери. За рішенням Височанського з'їзду 23 серпня було проведено одногодинний загальний страйк, протесту. По всій країні вили сирени, гриміли дзвони... Це був протест народу проти некликаних гостей у постаті іноземних військ, трагічним проявом протесту було самоспалення на Вацлавській площі в Празі в січні 1969 р. студента Карлового університету Я. Палаха.

Опір населення Чехословаччини, Височанський з'їзд КПЧ, по-суті, перекрили можливість здійснення стратегічного завдання вступу військ ОВД 21 серпня: створення маріонеткових органів та інститутів влади в окупованій країні. В цих умовах президента Л. Свободу та інших державних, діячів ЧССР 23 серпня примусили приїхати до Москви. Після багаточасових переговорів, під тиском радянського керівництва, чехословацька делегація вимушена була підписати "Програму виходу з кризової ситуації", яка складалась з 15 пунктів. "Московський протокол" являє собою зразок диктату з позиції сили. Цей документ став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи країни.

В решті решт 27 серпня чехословацьке керівництво повернулося до Праги. У відповідності із "московським протоколом" рішенні Височанського з'їзду визнавались недійсними, хоча на ньому до ЦК були обрані всі ті, хто користувався дійсною довірою та повагою співвітчизників, з метою уникнення розколу партії, чехословацькими комуністами було вирішено провести офіційний з'їзд (XIV) трохи пізніше, а до ЦК кооптувати нових членів, списки яких були узгоджені з Москвою.

Виправдовуючи силову акцію проти Чехословаччини лідери інших чотирьох країн - членів ОВД робили досить відверті та красномовні заяви. Польський лідер В. Гомулка був впевнений, що в соціалістичній Чехословаччині розпочався процес перетворення "у буржуазну республіку", тому необхідне термінове втручання". Лідер УСРП Я. Кадар казав, що О. Дубчека за ніс водять праві, або в особі О. Дубчека ми мали хитрого словацького селянина, який хоче водити за ніс КПРС та всіх нас. Керівник НДР В. Ульбріхт підкреслював: "Дубчек та його оточення - "хитрі ревізіоністи", треба "виробити І програму виправлень допущених у Чехословаччині помилок". Перший секретар БКП Т. Живков повчав: "Дубчеку, Чернику, Смрковському довіряти не можна... Вони невзмозі, а може статися і не хочуть перемінити ситуацію в країні. Треба спиратися на інші сили". Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена урядами багатьох країн світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. Вони засудили насильницьке втручання у справи суверенної Чехословаччини і відкидали будь-які спроби його обґрунтування. Представники багатьох країн в ООН вимагали негайного виведення іноземних військ і звільнення заарештованих чехословацьких лідерів. 21 серпня відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене "чехословацьке питання". Десятьма голосами "за", двома - "проти" (три - "утрималося") була прийнята резолюція, яка засуджувала інтервенцію і зажадала від окупантів негайного виведення своїх військ з території ЧССР. 22 серпня міністр закордонних справ країни І. Гаєк заявив в ООН рішучий протест проти вторгнення в країну військ ОВД. Але ця резолюція черев радянське "вето" в силу не вступила.

Чехословацькі події викликали вибух обурення серед світової громадськості і привели до глибокої кризи в європейському робітничому русі. Генеральна рада Соцінтерну (21 серпня 1968 р.) засудила вторгнення в ЧССР, як "чисто агресивний акт, що викриває імперіалістичний характер відносин, в котрі СРСР прагне утиснути своїх союзників по Варшавському пакту".

Воєнна акція ОВД припинила процес утворення "соціалізму із людським обличчям". Система "реального соціалізму", яка трималась на силі тоталітаризму, забезпечувала спокійне та безтурботне панування "вищої касти" - партійно-державного апарату. Тому будь-яке прагнення до реформування існуючої системи було приречене на поразку.

Таким чином, "празька весна" була розчавлена танками» союзницьких держав. Хоча пізніше танків на празьких вулицях не було видно - вони сховалися у найближчі ліси - радянські війська за тільки що підписаною угодою "про тимчасове перебування", влаштувалися у Чехословаччині на десятиріччя.

І хоча біля керма держави після серпня 1968 р. залишилися ті ж самі особи, було ясно, ' що "нормалізація", заради якої, як стверджують, і була надана "інтернаціональна допомога" союзниками ОВД, означає повернення до таких політичних і економічних порядків, до "історичного досвіду будівництва соціалізму в СРСР", до курсу, який " прокладає передовий загін світового революційного руху - КПРС".

Із побудовою "соціалізму із людським обличчям" було покінчено. До системи "реального соціалізму", що забезпечував спокійне безтурботне існування вищої касти, "людське обличчя" з його індивідуальною особистістю не вписувалося.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак та його оточення. Повернення старих методів призвело до подальшої стагнації чехословацької економіки. Г. Гусак відійшов від "Програми дій" і провів широку чистку в партії, вигнав з її лав півмільйона чоловік, яких було піддано гонінням. За цим настала негласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції. Письменники, вчені, журналісти, актори стали вантажниками, кочегарами, мийниками вікон, конторськими службовцями. Височанський з'їзд було названо "з'їздом самозванців", оголошено незаконним, який було проведено з метою зробити переворот правоопортуністичного характеру.

Придушення "празької весни" породило тяжкі наслідки для всієї "соціалістичної співдружності", перш за все для Чехословаччини: "Перемога" 1968 р. перекрила кисень реформам, зміцнила позиції догматичних сил, посилила імперські риси радянської зовнішньої політики, дала поштовх афганській трагедії 1979 р. Це призвело до втрати престижу КПЧ серед більшості населення, повернення до .застійних тенденцій, до відставання Чехословаччини від розвинених країн Європи.

Тільки 5 грудня 1989 р. в радянських засобах масової інформації було повідомлено про два документи - Заява Радянського уряду і Заява керівників п'яти держав, що були прийняті на варшавській зустрічі. В цих документах введення військ у Чехословаччину в серпні 1968 р. кваліфікувалося як втручання у внутрішні справи суверенної держави, як неправомірні дії, що перервали процес демократичного оновлення в ЧССР і що мали довготермінові негативні наслідки.

У 50-ті та 60-ті роки майже у всіх сферах культурного і ідеологічного життя Польщі переважали догматичні підходи і рішення. "Забувалися" національні герої, замовчувалися історичні події і перекручувалися факти, особливо там, де це було невигідно з точки зору радянсько-польської дружби, посилилась цензура. Найбільш яскраві представники національної культури піддавались гонінню, всіляким утискам, багато творів, що більш менш об'єктивно відображали російсько-польські і радянсько-польські стосунки, замовчувалися й заборонялися. Насадження диктаторських методів в галузі культури, загострення відносин із костелом, економічна стагнація - все це призвело до кризи 1968 р. Представники найбільш активного крила інтелігенції звернулися до уряду із "Листом 34" (1964 р.), де висувалися вимоги відміни цензури, переміни урядової політики відносно культури. Майже такого ж змісту був і "Відкритий лист до членів партії". Автори вищеназваних політичних звернень, як правило, переслідувалися, залишалися без роботи, найактивніших було піддано арештам, інтернуванню в глиб країни або висилці за кордон. Представники гуманітарних професій, що були викинуті у сферу фізичної праці, внаслідок політичного або бюрократичного тиску на творчий процес, являли собою люмпен-інтелігенцію, яка є найбільш активним носієм соціального незадоволення. Вони створювали підпільні, нелегальні організації, які пізніше відіграли не останню роль в становленні незалежної профспілки "Солідарність".

Гоніння на національну культуру, інтелігенцію, що досягло свого апогею забороною п’єси А. Міцкевича "Дзяди", арештом багатьох суспільних діячів, вилились у березневі події 1968 р. Мітинги і . демонстрації на цей раз охопили польські вузи: у Варшавському університеті страйкувало Понад тисячу студентів, у Варшавському політехнічному інституті - 1,5 тис, вузах Кракова -

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: