Xreferat.com » Рефераты по истории » Зовнішня політика СРСР (1921-1941)

Зовнішня політика СРСР (1921-1941)

і по мірі свого розвитку «соціал-фашизм» все більш буде ставати схожим па «чистий фашизм».

До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу із соціал-демократією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпеку стрімко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посилення Німеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене проти Великобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVI з'їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агресивних і мілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розвитку міжнародних відносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між провідними капіталістичними державами.

Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін у згаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вона вступає у наступний етап - політичної кризи, головними рисами якої будуть, по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, наростання загрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З 1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвердженій Комінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немало сприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністів на боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск соціал-демократичного ландтагу в Пруссії, віталася газетою «Правда» як «найсильніший удар, що був коли-небудь нанесений робітничим класом по соціал-демократії». Ні прихід до влади Гітлера, ні арешти тисяч комуністів, ні підпал рейхстагу і оголошення компартії поза законом - ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністю втратив здатність до самокритики. 1 квітня 1933 р. президія Виконкому Комінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованої Тельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933 р.. до великого задоволення радянського керівництва, нацисти ратифікували протоколи про поновлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджував силу Рапалльських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиною продовжувалася ще кілька місяців.

Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійну загрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно, грали важливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни. Прискорення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання в необхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямого нападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеної фортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між великими державами з тим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянські керівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обговорювалося китайське питання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсолютно необхідно всіма способами уникати будь-яких конфліктів і провокацій, оскільки країна переживала період найглибших економічних і соціальних потрясінь і була ними на якийсь час значно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиною радянська дипломатія направила свої зусилля на розширення відносин з іншими державами, сподіваючись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного для виконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.

9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана Келлога про загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцями раніше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією, Естонією, Польщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персією, яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальних суперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були відновлені відносини з Великобританією, де пост прем'єр-міністра знову зайняв Макдональд.

Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність стала ще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділяти більше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час і індустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх відносин з Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потенційний ринок. Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукало країни, що піди пса.) ні Версальські мирні договір і зацікавлені в збереженні післявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Розпочаті 1931 р. рядом країн переговори йшли, однак, з великими труднощами. Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль, підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5 лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).

Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький уряд на чолі з Ерріо підписав франко-радянський договір про ненапад, розраховуючи таким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення між СРСР і Німеччиною. Крім статті про ненапад договір містив зобов'язання у разі нападу на одну з них третьої країни не надавати ніякої допомоги агресору.

Якщо в Європі радянська дипломатія, прагнучи забезпечити безпеку

СРСР, домоглася значних успіхів за столом двосторонніх переговорів, підписавши цілий ряд договорів про нейтралітет і ненапад, то па Далекому Сході ситуація ставала все більш напруженою. Вторгнення Японії в Маньчжурію (1931 р.) прямо загрожувало радянським інтересам у цьому регіоні. У 1931-1933 рр. радянській дипломатії з великими труднощами вдавалося лавірувати між трьома сторонами, що брали участь у конфлікті: Японією, Гоміньданом і китайськими комуністами. У відносинах з Японією радянське керівництво то вдавалося до демонстрації сили, збільшуючи радянський військовий контингент, розміщений на Далекому Сході під командуванням Блюхера, то виступало з ініціативами, направленими на примирення (пропозиція про продаж Китайсько-Східної залізниці). Одночасно, прагнучи не допустити зближення між Японією і Гоміньданом, Радянський Союз терпляче обговорював можливості відновлення дипломатичних відносин з урядом Чан Кай-ши, який, починаючи з 1927 р. розглядався як «найпідступніший ворог комунізму». Відносини з Гоміньданом були відновлені в грудні 1932 р. Чан Кай-ши пішов па цей крок, оскільки тільки Радянський Союз міг надати йому військову допомогу в боротьбі проти японських агресорів, тоді як інші великі держави виявилися здатні лише па чисто символічне моральне засудження Японії. У той же час Радянський Союз намагався підштовхнути китайських комуністів, які на чолі з Мао Цзедуном проголосили Китайську Радянську Республіку, на оголошення війни Японії. Оскільки області, контрольовані комуністами знаходилися далеко від окупованих Японіє ю Маньчжурії і Північного Китаю, такий крок безпосередньо не вів до конфлікту; однак він зобов'язував Чан Кайши прийняти виклик і включитися в загальнонародну боротьбу проти загарбників.

Радянська дипломатична діяльність, як на Далекому Сході, так і в Європі відображали складність міжнародної ситуації, що безперервно загострювалася, в якій все більшу роль грала агресивна і динамічна політика двох держав - Німеччини і Японії. Здавалося, що в 1933 р. цілі, сформульовані радянською дипломатією ще в 1919-1920 рр., були майже досягнуті. Встановлений «нав'язаним імперіалістичними розбійниками» Версальським договором європейський порядок безсоромно і систематично порушувався відтоді, як Німеччина здійснила переозброєння своєї армії. Ліга Націй, з якої вийшли Японія, а потім і Німеччина, демонструвала свою повну безпорадність. Небаченої сили економічна криза 1929-1933 рр. стрясала весь капіталістичний світ. Здавалося, що зростання напруженості в світі ось-ось приведе до виникнення широкомасштабних міжнародних конфліктів.

Однак такий довгоочікуваний радянським керівництвом розвиток події! па ділі виявився, зрештою, несприятливим і навіть загрозливим для СРСР. Замість того, щоб сприяти поширенню комунізму, криза привела до зміцнення сил агресії. «Загострення міжімперіалістичштх протиріч» не посилило позицій «батьківщини соціалізму», а привело до розвитку мілітаристської, реваншистської і націоналістичної ідеології в Німеччині і Японії, що перетворювалися на потенційних противників Радянського Союзу.

У другій половині 1933 р. радянські керівники вимушені були відмовитися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми радянської зовнішньої політики, відповідно до якої всяке посилення міжнародної напруженості було тільки на користь СРСР, а всякий елемент міжнародної політичної стабільності (наприклад, зростання авторитету Ліги Націй, відродження європейської економіки) апріорі мав негативний для Радянського Союзу вплив.


4. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА ЬЕЗГЇЕКА» (1934-1939)


Погіршення радянсько-німецьких відносин протягом літа 1933 р. стало першою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації радянського керівництва. У червні СРСР заявив Німеччині про те, що військова співпраця двох країн, яка продовжувалася десять років, з вересня буде припинена. Таким чином, були поховані і «дух Рапалло», і надії на широкомасштабний спільний радянсько-німецький економічний розвиток, заснований на поєднанні величезних ресурсів робочої сили і сировини в Радянському Союзі, з одного боку, і передової німецької технології - з іншого.

Проте, зміна відношення до нацизму йшла повільно. Дуже швидкий перегляд його міг би внести ще більшу паніку в ряди Комінтерну, який і без того розбурхували часті заклики Троцького до утворення єдиних фронтів соціалістів і комуністів і до засудження «злочинної» політики, що проводилася з 1928 р. Сталіним і Комінтерном відносно нацизму і привела до розгрому і заборони компартії Німеччини.

На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в січні 1934 р., Бухарін присвятив велику частину свого виступу роз'ясненню того, що ідеологія німецького фашизму, цього «звіриного обличчя класового ворога», викладена Гітлером в його книзі «Майн кампф», надзвичайно небезпечна, що гітлерівська ідея захопити «життєвий простір на Сході» означає відкритий заклик до знищення Радянського Союзу. На відміну від Бухаріна Сталін продемонстрував досить спокійне відношення до приходу Гітлера до влади. Він підкреслив, що, оскільки в Німеччині ще аж ніяк не перемогла нова політична лінія, «яка нагадує в основному політику колишнього німецького кайзера», у СРСР немає ніяких підстав докорінно змінювати відносини з Німеччиною. «Звичайно, -заявив Сталій, - ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині. Ллє справа тут не у фашизмі, хоч би тому, що фашизм в Італії не перешкодив СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».

29 грудня 1933 р. у промові на IV сесії ЦВК СРСР Литвинов виклав нові напрями радянської зовнішньої політики па найближчі роки. Суть їх полягала в наступному:

- ненапад і дотримання нейтралітету в будь-якому конфлікті. Для Радянського Союзу 1933 р., надламаного страшним голодом, пасивним опором десятків мільйонів селян (призовний контингент у разі війни), чистками партії, перспектива виявитися втягнутим у війну означала б, як дав зрозуміти Литвинов, справжню катастрофу:

- політика заспокоєння відносно Німеччини та Японії, незважаючи на агресивний і антирадянський курс їх зовнішньої політики в попередні роки. Цю політику потрібно було проводити доти, доки вона не стане доказом слабкості; в будь-якому випадку державні інтереси повинні були переважати над ідеологічною солідарністю: «Ми, звичайно, маємо свою думку про німецький режим, ми, звичайно, чутливі до страждань наших німецьких товаришів, але менше всього можна нас, марксистів, докоряти в тому, що ми дозволяємо почуттю панувати над нашою політикою»; - вільна від ілюзій участь в зусиллях по створенню системи колективної безпеки з надією на те, що Ліга Націй «зможе більш ефективно, ніж в попередні роки, грати свою роль у запобіганні або локалізації конфліктів»;

- відвертість відносно західних демократій - також без особливих ілюзій, враховуючи те, що в цих країнах, у зв'язку з частою зміною урядів, відсутня будь-яка спадковість у сфері зовнішньої політики; до того ж наявність сильних пацифістських і пораженських течій, що відображали недовіру трудящих цих країн правлячим класам і політикам, була здатна викликати те, що ці країни могли «пожертвувати своїми національними інтересами на догоду приватним інтересам пануючих класів».

За два роки (кінець 1933 - початок 1936 р.) «новий курс» дозволив радянській зовнішній політиці досягти деяких успіхів. У листопаді 1933 р. відбувся візит Литвинова у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом і К.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Штатами і встановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У червні 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий (тридцятьма дев'ятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до Ліги Націй і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальне повернення як великої держави в міжнародне співтовариство, з якого вій був виключений шістнадцятьма роками раніше. Принципово важливо, що СРСР повертався в Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводу боргів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.

Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею був розцінений радянським керівництвом як серйозний удар по всій попередній співпраці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що антибільшовизм Гітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складав основу його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянські керівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформульованих наприкінці травня 1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачала справжній «східний Локарно», що об'єднало б у багатосторонньому пакті про взаємний ненапад усі держави Східної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; друга полягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і Радянським Союзом. Першому, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зі смертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександром хорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту, вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Лаваля, який став міністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношення до нього частини французьких політиків, був завершений підписанням 2 травня 1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разі будь-якої агресії в Європі. Прийняті сторонами взаємні зобов'язання наділі були малоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р. цей договір не супроводжувався якими-небудь військовими угодами. Л аваль під час свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямо поставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталін запропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічно висловив повне розуміння і схвалення політики державної оборони, що проводиться Францією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребам її безпеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французької компартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу комуністів із соціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборах наступного року Народного фронту.

На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії «загального фронту», покликаного перегородити дорогу фашизму, було основною метою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж об'єднані в «крамничці», як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані під приводом необхідності посилення «антифашистської та антикапіталістичної боротьби», отримували наставляння, як «боротися за мир і безпеку Радянського Союзу». Незважаючи на кардинальну зміну відношення до «соціал-фашизму», VII конгрес довів до логічного завершення ті установки, які були затверджені на попередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як «двигун світової пролетарської революції», «база загального руху пригноблених класів, осередок світової революції, найважливіший чинник всесвітньої історії». Повне підкорення діяльності національних компартій політиці Радянського Союзу було підтверджене всіма делегатами конгресу. «У кожній країні, - заявив генеральний секретар Комінтерну Г.Дімітров, - боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тій або іншій формі». Французькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати за військові кредити, а інші компартії, навпаки, - посилити боротьбу проти «мілітаризації молоді». Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожного конкретного випадку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щоб уникнути будь-яких - «правих» або «лівих» - ухилів. Звісно, що тактика «загального фронту» не означала пі встановлення компартіями контактів з «троцькістськими елементами», ні підтримки так званим «хворим демократіям». І вже, звичайно, компартії не повинні були згладжувати «гостроту міжімперіалістичних протиріч», яка (як із задоволенням констатували всі делегати) перешкоджала формуванню єдиного антирадянського блоку.

На початку 1936 р. договір із Францією залишався основним козирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронту капіталістичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася і відбулася лише 28 лютого 1936 р., через дев'ять місяців після підписання. Така повільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл і широкої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більш посилилася після перемоги Народного фронту. «Протягуючи руку Москві, - заявив маршал Гістен, - ми простягли її комунізму... Ми дозволили комунізму стати в ряд прийнятних доктрин» і нам, ймовірно, скоро представиться нагода про це пожаліти». Остаточно ця течія затвердилася після того, як Французька компартія відмовилася брати участь в уряді, керованому Леоном Блюмом, а країну захлеснула хвиля страйкового руху.

Ратифікація радянсько-французького договору послужила приводом для ремілітаризації Рейнської області. 7 березня 1936 р. Гітлер заявив: «На постійні численні запевнення Німеччини в дружбі і миролюбстві Франція відповіла альянсом із Радянським Союзом, направленим виключно проти Німеччини, що є прямим порушенням угод по Рейнській області і відкриває ворота Європи більшовизму».

Ремілітаризація Рейнської області, на яку Франція та Великобританія відповіли лише усним протестом, сильно змінила військово-політичну ситуацію в Європі. Військові гарантії, надані Францією її східним союзникам, ставали нездійсненними: у разі війни з Німеччиною, яка виявилася тепер надійно захищеної рейнськими укріпленнями, французька армія була нездатна більше швидко прийти на допомогу якій-небудь країні Нейтральної та Східної Європи. Положення ускладнювалося відмовою Польщі пропускати через свою територію іноземні війська. Ця нова політична реальність, коли західні демократії і Ліга Націй виявилися безсилі протистояти грубій силі, такій, наприклад, як ремілітаризація Рейнської області або агресія Італії в Ефіопії, а Версальський договір втрачав свою силу, - ця реальність наочно продемонструвала радянським керівникам усю крихкість європейської рівноваги і необхідність збереження в інтересах власної безпеки повної свободи рук.

Громадянська війна в Іспанії сильно ускладнила політичну гру радянської дипломатії. Спочатку Радянський Союз якийсь час намагався обмежити свою участь в іспанських подіях. Як і інші великі держави, в серпні 1936 р. він оголосив про політику невтручання, па якій особливо наполягали Франція та Великобританія. Лише в жовтій СРСР відкрито заявив про свою підтримку Іспанської республіки. Інтернаціоналізація громадянської війни, наростаюче втручання в неї фашистських режимів Німеччини та Італії па стороні путчистів поставили перед СРСР складну дилему: з одного боку, залишити ліві сили в Іспанії без своєї підтримки означало не просто відкрити свої фланги перед троцькістською пропагандою, яка звинувачувала сталінське керівництво в зраді справі соціалізму, але й дозволити розгорітися, особливо в Каталонії, першому великому вогнищу єресі під керівництвом Всесвітньої об'єднаної робітничої партії (ВОРП) - іспанської секції троцькістського IV Інтернаціоналу - в союзі з анархістами; з іншого боку, пряма інтервенція радянських військ в Іспанію означала б для європейських країн прагнення Радянського Союзу експортувати в Іспанію комуністичну революцію, що зробило б неможливою будь-яку спробу зближення із західними демократіями. У листі, направленому в грудні 1936 р. Сталіним, Молотовим і Ворошиловим прем'єр-міністру Іспанії Л. Кабаллеро, містився пристрасний заклик «вжити всіх заходів, щоб вороги Іспанії не змогли зобразити її комуністичною республікою».

Спробуємо простежити особливості радянської участі в іспанських подіях, яка здійснювалася поступово і була обмеженою. В обмін на дуже значну кількість золота Радянський Союз надав республіканському уряду військову техніку (якість якої часто була незадовільною, а кількість не досягала й десятої частини німецької допомоги військам Франко). Крім техніки, Радянський Союз направив в Іспанію три тисячі «радників» (серед яких були не тільки військові фахівці, але й політробітники, і представники органів держбезпеки). Незначна, по суті, військова допомога республіканській армії являла собою лише один з аспектів радянського втручання. Другим - і головним - його аспектом була боротьба проти інакомислячих в середовищі лівих сил: антисталінських елементів, анархістів, анархо-синдікалістів, прихильників ВОРП, істинних або уявних троцькістів. Оскільки троцькісти, які співробітничають з фашистами, все більше проникають в ряди республіканців, - говорилося в заяві президії Комінтерну від 14 квітня 1937 р., - політика всіх комуністів повинна бути направлена на повну і остаточну поразку троцькізму в Іспанії як непорушну умову перемоги над фашизмом. Керуючись цими положеннями, сталінські «радники» посилили провокаційну діяльність, а потім сприяли арешту (в червні 1937 р.) як контрреволюціонерів головних керівників ВОРП. Андрес Нін був також арештований, але спроба радянського керівництва організувати в Іспанії судові процеси і вирвати у арештованих публічні «зізнання», які б підтверджували «правдивість» процесів, що пройшли в Москві, не увінчалася успіхом.

Московські процеси, чистка в рядах Червоної Армії переконали як німців, гак і французів, і англійців, що Радянський Союз переживає серйозну внутрішню кризу (загалом погано зрозумілу), яка на якийсь час позбавляє його можливості грати вирішальну роль на міжнародній арені. Викладаючи 5 листопада 1937 р. перед генеральним штабом свої плани відносно Австрії та Чехословаччини, Гітлер категорично відкинув всяку можливість військової реакції на це Радянського Союзу у зв'язку з пануючим в країні хаосом, викликаним чисткою військових і політичних кадрів. На думку повіреного у справах Німеччини в Парижі, французький уряд також висловлював серйозні сумніви відносно міцності радянського режиму і боєздатності Червоної Армії. «Військові і політичні кола Франції, - писав він на початку 1938 р., -все більше задаються питанням про користь від такого союзника і про довіру до нього». У той час як французьке керівництво все більше переконувалося, що, підписавши договір з СРСР, воно, за висловом, П.Гаксотта, «придбало ніщо», пасивність Заходу перед обличчям німецької агресії ще більше посилила недовіру Радянського Союзу по відношенню до європейських демократій.

17 березня 1938 р. радянський уряд запропонував скликати міжнародну конференцію для розгляду «практичних заходів проти розвитку агресії і небезпеки нової світової бойні». Ця пропозиція була знехтувана Лондоном як така, «що посилює тенденцію до утворення блоків і підриває перспективи встановлення миру в Європі». Зустрівши таке відношення, Радянський Союз почав шукати зближення з Німеччиною і в березні 1938 р. підписав з нею нові економічні угоди, відкликавши при цьому посла СРСР в Германії Я.Суріца - єврея і тому неугодного нацистам. Новому послу, О. Мерекалову, Гітлер зробив 4 липня наступну заяву: «Я із задоволенням ознайомився з декларацією, що викладає принципи, якими Ви будете керуватися в Ваших зусиллях по встановленню нормальних відносин між Німеччиною та Радянським Союзом».

Після окупації Німеччиною Чехословаччини Радянський Союз розпрощався з останніми ілюзіями щодо ефективності політики колективної безпеки. До того ж Франція та Великобританія, уряди яких Литвинов марно намагався переконати в тому, що СРСР спроможний викопати свої зобов'язання, виражали сильний сумнів з приводу боєздатності Червоної Армії, спустошеної чистками, і не бачили, яким чином радянські війська зможуть брати участь у бойових діях через відмову Польщі і Румунії пропустити їх через свої території. Радянський Союз, безумовно, взяв би участь у міжнародній конференції, але йому навіть не було запропоновано підписати Мюнхенські угоди29вересня 1938 р. Підписаний Ж.Бонпеі І.РІббенгроном6грудня 1938 р. в Парижі між Францією та Німеччиною договір про ненапад був розцінений в Москві як крок, який в тій або іншій мірі розв'язав Гітлеру руки на Сході.

До кіпця 1938 р. зовнішньополітичне становище СРСР здавалося більш крихким, ніж коли-небудь, а загроза створення єдиного «імперіалістичного фронту була цілком реальною. У листопаді 1936 р. ця загроза конкретизувалася після підписання Німеччиною та Японією «Аптикомінтернівського пакту», до якого потім приєдналися Італія та Іспанія. У такій ситуації радянське керівництво вирішило піти па примирення з Чан Кайши і переконати китайських комуністів в необхідності створення єдиного фронту з націоналістами для боротьби проти японської агресії. У серпні 1937 р. СРСР і Китай уклали договір про ненапад. Влітку 1938 р. почалися озброєні дії між Японією та Радянським Союзом. Запеклі битви відбулися в серпні 1938 р. в Східному Сибіру в районі озера Хасан, а потім в Монголії, де ще тривали кілька місяців наземні і повітряні бої в районі Халхін-Голу і закінчилися перемогою радянських військ під командуванням Г. Штерпа та Г. Жукова. 15 вересня 1939 р. було укладено перемир'я. Перед обличчям загрози капіталістичного оточення Радянський Союз ухвалив рішення про подальше зближення з Німеччиною, не відмовляючись при цьому від переговорів із західними демократіями.


5. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1939-1941)


Напередодні вступу німецьких військ в Прагу Сталін направив своє перше «послання» нацистській Німеччині. 10 березня 1939 р. він заявив делегатам XVIII з'їзду ВКП(б), що якщо Захід має намір вселити Радянському Союзу думку про наміри Гітлера захопити Україну, щоб тим самим спровокувати конфлікт з Німеччиною, то СРСР не дасть себе обдурити і не має наміру для «паліїв війни» (під якими малися па увазі західні демократії) «тягати з вогню каштани». Лише з дуже великими коливаннями СРСР через кілька днів погодився з ідеєю приєднання до декларації про «безумовні гарантії», надані Великобританією та Францією Польщі. Однак глава МЗС Польщі полковник Бек відкинув можливість будь якої угоди, яка б допускала присутність радянських військ на польській території. 17 квітня 1939 р., СРСР запропонував Великобританії та Франції укласти трьох сторонню угоду, військові гарантії якої розповсюджувалися б на всю Східну Європу від Румунії до прибалтійських держав. У той же день радянський посол в Берліні поставив до відома фон Вайцзекера, статс секретаря німецького міністерства іноземних справ, про бажання радянського уряду встановити найкращі відносини з Німеччиною, незважаючи па обопільні ідеологічні розходження.

Через два тижні був зміщений М.Литвинов, який очолював НКЗС СРСР і приклав немало зусиль для забезпечення колективної безпеки, а його пост був переданий голові Раднаркому Молотову. Ця акцій була справедливо розцінена як сигнал про зміну курсу радянської зовнішньої політики у бік покращення радянсько-німецьких відносин. У травні німецькому послу в Москві Шуленбургу було доручено зайнятися підготовкою переговорів з Радянським Союзом у зв'язку з рішенням Німеччини окупувати Польщу. Бажаючи поторгуватися, радянська дипломатія одночасно продовжувала вести переговори з Францією та Великобританією. У кожного з учасників переговорів були свої приховані цілі: західні країни, прагнучи, передусім, перешкодити радянсько-німецькому зближенню, затягували переговори і намагалися в той же час з'ясувати наміри Німеччини. Для СРСР головним було досягти гарантій того, що прибалтійські держави не виявляться, так чи інакше, в руках Німеччини, і отримати можливість у разі війни з нею перекидати свої війська через територію Польщі і Румунії (оскільки СРСР і Німеччина не мали спільного кордону). Однак Франція та Великобританія як і раніше ухилялися від розв'язання цього питання.

З наростаючою тривогою Радянський Союз стежив за підготовкою західними демократіями нового Мюнхену, що тепер вже приносив у жертву Польщу і разом з тим відкривав Німеччині шлях на Схід. 29 червня «Правда» опублікувала статтю, підписану Ждановим, яка піддавала різкій критиці небажання англійського та французького урядів укласти рівноправний договір з СРСР. Через два дні західні уряди дали згоду включити балтійські держави в сферу дії «східної гарантії» за умови, хоч і ілюзорної, «західної гарантії» відносно Швейцарії, Голландії і Люксембургу. СРСР відмовився від такої угоди: ні па Заході, ні на Сході згадувані в ній держави не бажали таких «гарантій».

Розуміючи, що переговори зайшли у глухий кут, англійці і французи погодилися на обговорення військових аспектів угоди з СРСР. Однак відправлені 5 серпня морем представники Англії та Франції прибули в Москву тільки 1 і серпня. Радянська сторона, представлена наркомом оборони Ворошиловим і начальником генштабу Шапошниковим, була незадоволена тим, що їх партнерами виявилися чиновники низького рангу, з дуже туманними повноваженнями (особливо англійці), які виключали переговори з таких важливих питань, як можливість проходу радянських військ через території Польщі, Румунії і прибалтійських країн, або зобов'язання сторін по конкретній кількості військової техніки і особистого складу, що підлягає мобілізації у разі німецької агресії.

21 серпня радянська делегація перенесла переговори на більш пізній термін. До цього часу радянське керівництво вже остаточно зважилося піти на укладення договору з Німеччиною. З кіпця липня поновилися переговори німецьких і радянських представників на різних

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: