Xreferat.com » Рефераты по истории » Суспільно-політична роль Джорджа Вашингтона у формуванні державної незалежності США

Суспільно-політична роль Джорджа Вашингтона у формуванні державної незалежності США

стосується платні, те прошу збори повірити мені, що я не бажаю витягати ніяких доходів зі свого положення, тому що ніякі розрахунки на вигоду не могли б спонукати міні прийняти цей важкий пост і відмовитися від домашнього спокою й щастя”. Офіційно зведений у чин генерала й вибраний головнокомандуючим, Вашингтон відправився в діючу армію, що стояла під Бостоном.

Розлютований безтактними діями Гэджа, загін американців чисельністю 1500 чоловік під командуванням генерала Путнама відділився від армії, що осаджувала Бостон, захопив пагорби біля гавані й зміцнився там. Англійці з найбільшою працею й більшими втратами витиснули американців із цієї позиції, вусі більше й більше переконуючись, що не так^-ті легко мати справу з американськими “обшарпанцями”. 2 липня Вашингтон прибув у Кембридж, де перебувала головна військова квартира американської армії. Народ скрізь урочисто зустрічав його, армія також прийняла його сердечно. Це дуже підбадьорило Вашингтона й зміцнило його віру в собі.

Всі ці недоліки армії утягнули Вашингтона у велику переписку з конгресом, що з більшим інтересом ставився до доповідей, аркушам і проектам головнокомандуючого. Алі проте, Вашингтон довгий година не міг домогтися посилення військової влади й продовження терміну військової служби. Як істинно демократичний установа конгрес украй підозріло ставилася до думки про постійну армію й до посилення влади головнокомандуючого. Терміном військової служби конгрес спочатку призначив один рік; алі за один рік неможливо було належним чином навчити солдат, і смороду, тільки-но привыкнув до військової справи, запозбавляли служби, так що щороку доводилося мати праворуч із зовсім недосвідченими новобранцями. Вашингтона наполягав на тому, щоб термін військової служби був продовжений до трьох років, алі конгрес довгий година й чути про це не хотів [ 12, 69]. Це зв'язувало головнокомандуючого по руках і ногам; недовіра конгресу до нього сильно його ображало, алі він розумів і цінував спонукання, що керували конгресом, а тому не міняв добрих відносин з їм і свято дотримував всі його приписання, хоча б ці приписання йшли врозріз із його поглядами. В усі годину революції ніщо не могло похитнути поваги Вашингтона до цивільної влади, і він завжди був переконаний, що цивільна влада винна стояти вище військової. Щодо цього Вашингтон виявляє собою зразок республіканського генерала, справедливо порівнюваного з доблесними полководцями стародавності.

Тому що конгрес був позбавлений виконавчої влади, ті Вашингтону волею-неволею доводилося звертатися до місцевих установ колоній, переважливо до законодавчих зборів, для здійснення приписань конгресу: виконавча влада цілком перебували в руках місцевих установ. Від їх залежавши підвіз амуніції й провіанту, призначення офіцерів і так далі. Переписка з місцевими установами змусила Вашингтона приходити в зіткнення з основними елементами громадської організації й ознайомитися як не можна краще з механізмом громадського самоврядування; звідси його чудовий досвідченість у цивільних справах, виявлена їм під година президентства.

У жовтні генерал Гэдж був відкликаний в Англію. Під година війни йз французами Гэдж був товаришем Вашингтона: зрозуміло, з качаном революції відносини між ними змінилися. Довідавшись про дурний обіг англійців з полоненими американцями, Вашингтон письмово просив Гэджа звертатися з ними по-людськи. Гэдж відповів на це прохання грубимо аркушем, де доводив, що звертається з американцями краще, ніж смороду того заслуговують, тому що їх усього варто було б перевішати як заколотників. Тоді Вашингтон написавши Гэджу, що буде не менш суворо обходитися з військовополоненими англійцями. Алі він ніколи не здійснював своєї погрози, уважаючи дурний обіг з полоненими несумісним з великою справою революції. У відповідь на небажання Гэджа визнавати його чин Вашингтон писав: “Ви говорите, що не бажаєте визнавати чин, що не виникає з такого ж джерела, як ваш. Я ж не можу собі представити більше почесного чина, чим тої, котрий дається непідкупним вибором мужнього й вільного народу. Це - первісне джерело й саме чисте джерело всякої сили й влади”. Після від'їзду Гэджа в Англію головнокомандуючим англійською армією в Америці був призначений лорд Гоу.

Тім годиною, рік наближався до кінця, і для більшої частини солдатів минав термін військової служби. Вашингтона серйозно побоювався, що опиниться один у спустілому таборі, тому що конгрес, незважаючи на всі його подання, не погоджувався продовжити терміну служби. Конгрес задовольнявся тім, що відправив у табір особливу комісію для перегляду військового уставу й для вповноваження головнокомандуючого особисто від собі, крім конгресу, розсилати накази про набір рекрутів. Одним зі членів цієї комісії був Бенджамин Франклін, з яким Вашингтон тепер близько зійшовся. У листопаді в табір з'явилися лише 5 тисяч новобранців замість полагавшихся 20 тисяч. Однієї з головних причин повільного набору нової армії були грошові нагороди, допомогою яких колонії залучали людей на військову службу. У різних колоніях ці нагороди були різні, а тому бідні колонії, які не могли обіцяти великої винагороди, ніяк не могли набрати достатньої кількості війська. Вашингтона енергійно повставав проти таких нагород, і конгрес заборонивши їх. Проте, смороду практикувалися в усі годину війни й сильно гальмували справу.

Армія набиралася так повільно, і притім відчувався такий недолік зброї й пороху, що неможливо було атакувати ворога, хоча вся країна жадала від армії дії. Вашингтона починали дорікати в повільності, у недоліку мужності. Положення його було воістину трагічне. На щастя, лорд Гоу, що очікував підкріплень із Англії, не починав воєнних дій, сподіваючись, що американська армія розпадеться сама собою. Вашингтону доводилося вичікувати й сподіватися на краще майбутнє. У цей година до нього приїхала з Маунт-Вернона дружина, із цього години всяку зиму що проводила йз чоловіком у таборі.

На качану 1776 долі справи американської армії значно покращилися: запас пороху й зброї збільшився, і щодня приходили нові партії новобранців. Вашингтона нарешті скликавши військову раду й запропонував обговорити план атаки Бостона, поки ворог не встиг ще одержати більших підкріплень. План Вашингтона полягав у тому, щоб заняттям Дорчестерских висот біля гавані виманити частина англійської армії з Бостона й, таким чином, полегшити американцям заняття міста. Увечері 4 березня Дорчестерские висоти були зайняті й укріплені американцями під командуванням генерала Томаса. Поки Томас зміцнював позицію, Вашингтона розпорядився відкрити вогонь із американського табору, щоб відволікти увага англійців. Алі узяття міста виявилося простіше, ніж очікував головнокомандуючий. Лорд Гоу одержавши з Англії приписання пересунутися з усією армією й флотом в один з південних портів [14, 109]. Гоу готувався вже до виступу, коли йому повідомили, що англійський флот перебуває під угрозою дорчестерских батарей, споруджених американцями. Тоді Гоу оголосив бостонцам, що не стані руйнувати їхній міста, якщо американці не перешкодять виступу англійського флоту з гавані, розраховуючи на ті, що Вашингтон побажає пощадити місто. Він не помилився. Вашингтона сам був радій, що праворуч окончится без кровопролиття. 17 березня англійський флот покинувши гавань Бостона, і в тої ж день генерал Путнам на чолі двох американських дивізій вступивши в місто й зайняв всі пости. Наступного дня вступивши в місто Вашингтон, сердечно приветствуемый населенням. Законодавчі збори Массачусетса й конгрес виразили головнокомандуючому свою подяку за великі його послуги країні, і на згадку звільнення Бостона конгрес покаравши отчеканить золоту медаль із зображенням Вашингтона.

Після звільнення Бостона від англійців Вашингтон мав у своєму розпорядженні вже значну армію завдяки успішному набору солдатів у колоніях Нової Англії. Побоюючись, що Гоу може раптово напасти на Нью-Йорк, Вашингтона рушив туди, як тільки англійський флот зник. Тім годиною з Канади, куди Вашингтон відправив полковника Арнольда з невеликим військом для дій проти Квебека, приходили самі безвідрадні звістки. Від армії, посланої туди, залишалися лише жалюгідні залишки, які не могли б упоратися зі свіжими англійськими силами, що очікувалися цієї ж весною. На вимогу конгресу Вашингтон відправив у Канаду підкріплення з метою перешкодити ворогу проникнути усередину країни. Для обговорення подальшого плану військової кампанії необхідно була особиста присутність Вашингтона на конгресі, і тому наприкінці травня 1776 долі він відправився у Філадельфію.

У цей година членуй конгресу перебували у великому утрудненні. З Англії отримані були звістки про готовність метрополії примиритися з колоніями, і багато членів конгресу були прихильниками догоди з Англією. Алі Вашингтон, що недавно ще допускав можливість примирення, тепер примкнувши до тої партії конгресу, що не бажала догоди й з сен-джемским кабінетом: головнокомандуючий був твердо впевнений, що Англія, незважаючи на свої солодкі мови, хоче тільки виграти година й у майбутньому має намір продовжувати свою колишню, принизливу для американців, політикові. Щоб вчасно згасити розбрат, що вже починався серед членів конгресу під впливом підступу Англії, необхідно було раз і назавжди відрізати всяку можливість примирення. Більшість конгресів давно вже носилося з думкою про проголошення незалежності колоній; тепер же ця міра здавалася особливо бажаною. Вашингтона гаряче стояв за неї, погоджуючись із віргінськими законодавчими зборами, що перше запропонувало конгресу оголосити колонії незалежними й об'єднаними штатами. Разом з найбільш сміливими членами конгресу Вашингтон уважав оголошення незалежності самим могутнім засобом, щоб змусити сильніше битися всі серця й досягти того, щоб населення напружило всі свої сили для боротьби за велику справу.

Покинувши Філадельфію, Вашингтона повернувся в Нью-Йорк і діяльно прийнявся за зміцнення цієї позиції. Разом з тім йому довелося впливати на цивільну владу й вимагати придушення підступу так званих торуй, або таємних прихильників англійського короля на американській землі. Незважаючи на свою гуманність і терпимість до всякого роду переконанням, Вашингтон був прихильником арешту й конфіскації имуществ торийской партії, гніздо якої перебувало в Нью-Йорку: ці люди були вкрай небезпечні для ледь, що зароджується волі, Америки [4, 269]. Побоювання Вашингтона щодо намірів англійців підступити до Нью-Йорка виявилися обґрунтованими: уже наприкінці червня англійський флот з'явився перед Нью-Йорком, алі не починав воєнних дій, очікуючи підкріплень із Англії.

Тім годиною конгрес зважився на тої крок, якого давно вже чекало населення колоній: 4 липня 1776 долі колонії оголошені були вільними й незалежними штатами. Ця жадана звістка швидко пронеслася від одного кінця країни до іншого й скрізь зустрічалася з ентузіазмом. Одержавши від конгресу офіційне повідомлення про цю подію, Вашингтон вибудував свої полки й покаравши голосно прочитати перед ними декларацію про незалежність Північної Америки, і гарматний салют сповістив усьому світу про початок нового порядку. Військо було охоплено захопленням; довго не вгамовували радісні лементи й рукоплески. Наказ дня, розісланий Вашингтоном по всьому таборі, закінчувався наступними словами: “Генерал сподівається, що ця новий подія змусить шкірного солдата діяти мужньо, усвідомлюючи, що благо країни залежить, крім Бога, від успіху нашої зброї й що кожний з їх служити державі, що має силу нагородити всякого по заслугах і відкрити йому доступ до найвищих почестей”.

12 липня частина флоту Гоу вступила в Гудзон і качану підніматися нагору по ріці. Гоу хотів відрізати армію Вашингтона від Канади, а Нью-Йорк - від повідомлення йз країною. Незабаром з'явився й брат генерала Гоу з Англії з умовами догоди метрополії з колоніями; умови ці показували, що Вашингтона анітрошки не помилялася щодо намірів англійського уряду, що стосуються колоній, і чи навряд подібні умови могли б мати успіх і до оголошення незалежності. Тепер же про успіх місії лорда Гоу не могло бути й мови. Генерал Гоу в цей година відправив Вашингтону офіційний аркуш, адресувань просто “Джорджу Вашингтону”, тому що представник Англії не вважав за можливе поставитися до заколотника, називаючи його “превосходительством”. Вашингтона ж, не бажаючи принижувати влади, отриманої їм від народу, відмовився прийняти аркуш. Від як сам він пояснює свій учинок: “Я нізащо не пожертвував би сутністю справи зазаради формальності; алі в цьому випадку я вважав своїм обов'язком щодо моєї країни й мого положення наполягти на належному мені вираженні поваги, від чого я охоче відмовився б із усякої інший, алі не йз суспільної крапки зору”. Конгрес цілком схвалив поводження Вашингтона, і генерал Гоу, ще раз зазнавши невдачі при посилці аркуша, примушений був здатися й надалі називати американського головнокомандуючого “Його Превосходительством” [11, 101].

Через неминучість зіткнення Вашингтона особливо сильно зміцнив острів Нью-Йорк, вибудувавши на ньому дві міцності - форт Вашингтон і Чи форт. У Гоу, після одержання підкріплення, були 30 тис. війська й чудовий флот; у Вашингтона ж було лише 11 тис. чоловік, та й те не звиклих до табірного життя й до дисципліни. Смороду часто вступали в сперечання, і Вашингтон намагався діяти на них переконанням, вселяючи їм, що всяке розходження національностей і провінцій повинне зникнути в шляхетній боротьбі за загальну волю й що всі смороду повинні насамперед навчитися почувати собі американцями. Наприкінці серпня армія Вашингтона значно підсилилася підкріпленнями, присланими з різних штатів і досягла майже 20 тисяч. Нарешті, генерал Гоу почав висаджувати свої війська на один з Нью-йоркських островів, Лонг-Айленд, з усіх боків укріплений американцями. На жаль, американський генерал Грін, що споруджував зміцнення на Лонг-Айленде й добрі знайомий з місцевістю, винний був через хворобу передати командування генералові Путнаму, незнайомому з положенням, а це не передвіщало нічого гарного. І дійсно, завдяки помилці Путнама американці незабаром опинилися між двох вогнів і кинулися навтіки. З 3 тисяч американців біля половини було захоплено в повний і вбито; правда, їм довелося мати праворуч з пятнадцатитысячной англійською армією, і їхня мужність і стійкість визнані були навіть ворогами.

Вашингтона бачив, що англійська армія легко могла відрізати острів Нью-Йорк від американської армії, а тому з усім своїм військом поспішив висадитися на цьому острові [11, 134]. Цей відступ було блискучим образом задумане й виконано, причому головнокомандуючий зірко спостерігав за всіма деталями й протягом 48 часів підряд не сходивши з коня. Англійці помітили переправу на Нью-Йорк тільки тоді, коли останній човен перепливав через ріку. Проте, в Америці багато хто були незадоволені образом дій Вашингтона й поразкою при Лонг-Айленде; Вашингтон же думав, що, незважаючи на кількісну переваги ворога, пручатися було необхідно, щоб не деморалізувати армію, і вважав кращим окремими сутичками послабляти й затримувати ворога, алі не вступати з їм у відкриту боротьбу, поки американська армія недостатньо до цього підготовлена. Всі осудження й докори по своїй адресі Вашингтона виносила з удивительною стійкістю, неухильно продовжуючи виконувати свій борг. Коли ж упалим духом солдати почали дезертирувати й на шкірному кроці доводилося зіштовхуватися з порушенням дисципліни, Вашингтон зажадав у конгресу реорганізації армії й створення постійного війська, принаймні на годину війни. На думку Вашингтона, тільки постійна армія могла гарантувати певною мірою щасливий кінець війни з Англією.

З такою армією, яка перебувала в розпорядженні Вашингтона, німа чого було й думати про збереження Нью-Йорка. Вашингтона вирішив поступово відступати, намагаючись у тої ж година окремими сутичками якнайбільше шкодити ворогу. 15 вересня англійці почали висаджуватися на острові Нью-Йорк. Вашингтона напередодні відправився оглядати позицію, куди передбачалося відступити. Почувши гарматну пальбу, він поскакавши назад. Під'їхавши до свого війська, Вашингтон побачив приголомшуюче видовище: ціла дивізія звернулася в безладну втечу, не зробивши жодного пострілу, хоча ще не більше сотні англійців висадилося на берег. Такий жах уже встигли вселити англійці американцям! Вашингтона, втративши всяке самовладання, як скажений, ринувся в юрбу, що біжить, бив ціпком офіцерів, лаючи їхніми підлими трусами, потім вихопив шаблю й бив нею плашмя ліворуч і праворуч із метою зупинити солдатів. Алі всі було дарма. У розпачі Вашингтон, що волів смерть такій ганьбі, один кинувся назустріч ворогу, і важко сказати, чим би це скінчилося, якби деякі офіцери не встигли схопити його коня за вузду. Вашингтона була людина йз сильними страстями, алі й з величезним самовладанням; коли ж він - що траплялося надзвичайно рідко - втрачав своє самовладання, те ставав жахливий [7, 116]. Вся американська армія відступала до Гарлемским висот у самому пригнобленому стані духу, що, втім, трохи піднявся після однієї вдалої сутички з ворогом, де американці билися, як леви. Сам Гоу знаходив, що з американцями далеко не так легко впоратися, як це багато хто думають, і просив підкріплення з Англії, тому що американці відмовлялися надходити до нього на службу.

Скориставшись перервою воєнних дій, Вашингтон, що одержавши нарешті згоду конгресу, узявся за організацію армії. Конгрес продовжив термін служби у війську на три роки, і Вашингтон набирав армію на цей рядків. Вся армія винна була складатися з 88 батальйонів, і кожний штат при цьому винний був надсилати стільки батальйонів, скільки дозволяли його засобу, а також доставляти своїм батальйонам всі необхідне. Платня офіцерам було збільшено, і їм обіцяно було у вигляді нагороди по закінченні війни по 20 доларів і по 100 акрів землі. Простимо рядовим також обіцяно було видати земельні ділянки. Від всі, чого вдалося Вашингтону домогтися від конгресу. Призначення офіцерів, спочатку надані штатам, незабаром, однак, через незручність цього, надано було головнокомандуючому.

Розділ 3. Суспільна діяльність Вашингтона


3.1 Президентство й останні роки Вашингтона


У половині квітня 1789 долі в Маунт-Верноне Вашингтон одержавши від голови сенату офіційне повідомлення про обрання його президентом республіки. Вусі було вже готове до від'їзду, і 16 квітня Вашингтон пустився в шлях, цього разу особливо неохоче розстаючись із сільським життям. “Я попрощався з Маунт-Верноном, із приватним життям і з домашнім щастям; придушень самими тривожними й важкими почуттями, я направивши свій шлях у Нью-Йорк із найкращими намірами ще раз послужити батьківщині, алі зі слабкими надіями гідно виконати її ожидания” [14, 187].

Подорож Вашингтона в Нью-Йорк було дійсним тріумфальним ходом. Від одного міста до іншого його супроводжували зажени легкої кавалерії. У всіх містах його зустрічали дзвоном і гарматними залпами. Скрізь виходили йому назустріч і представники цивільної влади, депутації від релігійних і наукових суспільств і від городян. Народ юрбився по дорогах, щоб подивитися на свого президента. У Нью^-Джерсі зустріли його представники від обох палат конгресу (палати депутатів і сенату). Звідси Вашингтон поплив у Нью-Йорк у разубранной зеленню й прапорами човну, супроводжуваний величезної толпою. Ледь у Нью-Йорку він висадився на берег, як пролунав гарматний залп і загуділи всі дзвони міста. Удома були прикрашені прапорами й квітами, юрба привітала його радісними лементами. Вашингтона як щирий представник демократичного правління, не захотів їхати в кареті, а відправився у відведений для нього будинок пішки, у супроводі народу, вищих сановників, духівництва й нью-йоркської міліції. Увечері місто було иллюминован. Це було 23 квітня. 30 квітня Вашингтон приніс присягу конституції у Федеральної залі, куди президента супроводжували обидві палати конгресу, війська й вищі державні чиновники. Вашингтона вийшов на балкон і, поклавши ліву руку на серце, а праву на Біблію, на очах усього народу вимовив формулу клятви. Після цього на куполі будинку здійнявся національний прапор, багатотисячна юрба оголосила повітря захопленими лементами й із всіх нью-йоркських батарей пролунав гарматний залп. Вашингтона, сильно схвильований, увійшов у залу засідань, щоб виголосити вступну промову. “При цьому велика людина була так збентежена, як ніколи не бентежився перед спрямованою на нього гарматою, – говорити один очевидець. – Він тремтів і переривчастим голосом читав свою мову”. Інший очевидець додає: “Це була зворушлива й урочиста сцена. Вид у нього був серйозний, майже сумний; голос його був глухий, трохи тремтячий і ледве чутний”. Закінчивши мову, у якій виражав надію, спільно йз представниками народу, сприяти благу країни, Вашингтон відправився в церкву св. Павла, де було зроблено врочисте богослужіння.

Прийнявши доповіді від осіб, тимчасово поставлених на чолі різних відомств, Вашингтон самим ретельним образом вник в усі справи молодої держави, сам рився в архівах і робив витягу з найважливіших документів. Алі незабаром йому довелося перервати цю діяльність: тяжка недуги на цілих три місяці відволік його від державних справ. Ледь оправившись від хвороби, він одержавши звістку про смерть матері, що померла 25 серпня 1789 долі, 82 років від роду. Вона дожила до слави свого сина, алі ніколи не хвастала цим, до кінця днів зберігши простоту, не позбавлену суворості. Чуючи похвали синові, вона мовчала або говорив: “Джордж завжди був гарним сином, і я сподіваюся, що як людина він виконав свій борг”. Вашингтона щиро оплакував свою матір, який многим був зобов'язаний у житті.

Тім годиною конгрес встиг організувати виконавчу владу республіки. Створено було 4 департаменти (по-нашому, міністерства): іноземних справ, фінансів, військовий і юстиції. Вашингтона призначив міністрами здатних і чесних осіб, виявивши вміння неупереджено вибирати собі ділових помічників. Вашингтона поставивши собі за правило нікого не призначати ні на якові посаду по протекції. Він не обертав уваги ні на походження, ні навіть на політичні принципи чиновників; йому потрібна була тільки гарантія, що дана особа відрізняється чесністю, працьовитістю й необхідними для справи відомостями [12, 156]. Ніколи не соромився Вашингтон відмовляти своїм друзям або знайомим, що просили його прибудувати кого-небудь, хто не годився для справи, до теплого містечка, і завдяки цьому уник інтриг, заздрості й тому подібного, що панують суцільно й поруч у чиновницьких сферах. Тільки один раз призначив він на одному посаду свого родича, та й те переконавшись у його пізнаннях. Керуючись цими здоровими принципами, Вашингтон поставивши на чолі міністерства закордонних справ (куди включено було й відомство внутрішніх справ) Джефферсона, людини енергійного й талановитого, незважаючи на ті, що Джефферсон відрізнявся набагато більше крайніми демократичними переконаннями, чим Вашингтон. Фінанси були доручені Гамильтону, військове відомство - генералові Ноксу, а департамент юстиції - Джею. Помалу політичний механізм Сполучених Штатів почав діяти.

Багато години віднімали у Вашингтона візити як часток, так і офіційних осіб. Приймальня президента була завжди переповнена. Прийоми стомлювали його тім більше, що й без них справи бути безліч, та й роки його вже були не молоді. Розрахунки Вашингтона на делікатність публіки не виправдувалися - усякий хотів скористатися своїм правом особисто звертатися до президента. Нарешті за порадою друзів Вашингтон установивши для цих прийомів певна час, і щовівторка йз трьох до чотирьох часів у приймальню президента міг бути всякий, і він особисто йз усяким невимушено розмовляв. По п'ятницях увечері відкритий був салон миссис Вашингтон для всіх, хто бажав відвідати будинок президента й бачити Вашингтона, що завжди був присутній на цих зборах. Смороду відрізнялися простотою, але всяка фамільярність була виключена як щось несумісне з повагою до положення хазяїна. Раз у тиждень всі членуй кабінету обідали в президента разом з його близькими друзями. Неділя Вашингтон завжди проводила в колі своєї родини. Розподіляючи в такий спосіб свій година, Вашингтон устигав викроїти година й для зайняти своїм улюбленим Маунт-Верноном, для відповідей на листи керуючого, причому як і раніше вникав в усі великі й дрібні справи свого маєтку. У своєму домашнім господарстві в Нью-Йорку Вашингтон завів строгу економію, не бажаючи непродуктивно розтрачувати гроші, які виплачувалися йому державою у вигляді платні. Він погодився одержувати лише таку платню, що було необхідно для офіційних прийомів і для змісту будинку, а саме 25 тис. доларів у рік [1, 451]. Незважаючи на всю економію, часто доводилося робити збільшення зі своїх засобів для покриття витрат, сполучених з таким високим положенням. Щодня Вашингтон переглядав і вписував в особливу книгу витрати, перевіряючи всі рахунки, надавані йому дворецьким.

12 грудня 1799 долі Вашингтон, як звичайно, до обіду об'їжджав свої ферми, не обертаючи уваги на огидну погоду. Ішов змішаний зі снігом дощ і дул холодний вітер. Вашингтона промок до костей і сильно змерз; коли він повернувся додому, ті пластівці снігу зависли в нього на волоссях і вода струменіла за комір. Однак, незважаючи на прохання дружини, воно не погодився перемінити плаття. На інший день він почував озноб і біль у горлі; проте, він довго возився в саду, власноручно відзначаючи дерева, що заслоняли вид на ріку: їх він розпорядився зрубати. До вечора йому стало гірше, алі він не хотів приймати ніяких мір, говорячи стривоженим домашнім, що “це пройді так саме, як прийшло”. Весь вечір він провів зі своєю родиною, читаючи їй уголос, незважаючи на хрипоту, цікаві витримки з газет. Уночі лихоманка підсилилася, і пухлина в горлі не давала йому дихати. Довелося послати за доктором Крэком. Ще до прибуття його Вашингтон покаравши одному зі своїх службовців пустити йому дах; алі це не допомогло. Вашингтона сильно страждав, подих його ставало вусі сутужніше. Крэк, що прибув із двома іншими лікарями, знову вдався до кровопускання, так що в цілому було випущено 32 унції крові, що остаточно позбавило старого сил. Вашингтона відчув наближення кінця. “Я бачу, що вмираю, – сказавши він з покірністю. – Це – борг, що всі мі повинні сплатити” [4, 123]. Він просив дружину спалити його старий заповіт і залишити нового, позначеного 9 липня 1799 долі; секретареві своєму покаравши упорядкувати свої документи, листи й рахунки. Страждання його всі підсилювалися. З вираженням подяки в очах він сказавши секретареві, старавшемуся допомогти йому лягти зручніше: “Це добрі; це борг, що мі повинні платити один одному, і я сподіваюся, що коли вам знадобиться така ж допомога, те ви знайдете її”. “Доктор, – звернувся він до Крэку, – смерть у міні важка, алі вмерти я не боюся”. До вечора він ставши сильніше задихатися, алі лежав, не рухаючись і не скаржачись. Близько 10 часів вечора він із зусиллям промовив: “Момент настал~ Я умираю~ Поховаєте міні належним образом~ алі не раніше, ніж через три дня~ Зрозуміли?”. Трохи згодом він ставши дихати вільніше, сам хотів було обмацати в собі пульс, алі рука його безсило впала. У ніч

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: