Xreferat.com » Рефераты по истории » Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання

Непівська суспільна модель, її протиріччя та причини згортання

партії існували різні точки зору на питання про принципи побудови єдиної багатонаціональної держави. Комісія Політбюро ЦК РКП (б) під керівництвом И. В. Сталіна підготувала проект про входження радянських республік у РСФСР на правах автономних об'єднань. Але В. И.Ленін піддав “план автономізації” різкій критиці. Він вважав, що всі радянські республіки повинні об'єднатися в єдиний союз на засадах рівноправності і збереження своїх суверенних прав. При цьому за кожною республікою повинне зберегтися право вільного виходу з державного союзу. ЦК РКП(б) схвалив ленінські принципи національно-державного устрою.

Актом заснування нової держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) став договір, укладений 27 грудня 1922 р. між чотирма республіками: РСФСР, Україною, Білорусією і Закавказькою Федерацією. Його основною метою оголошувалося створення, у кінцевому рахунку, всесвітнього союзу комуністичних республік.

Вищим органом влади був оголошений Всесоюзний з'їзд Рад, а в період між з'їздами – Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад. Він складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу і Ради Національностей – і мав свій керівний орган – Президія ЦВК. Вищим виконавчим і адміністративним органом стала Рада Народних Комісарів СРСР. Ці положення були закріплені в прийнятій 31 січня 1924 р. першій Конституції СРСР.

Таким чином, більшовики зібрали більшу частину території Російської імперії в єдину державу (адже РСФСР була самою великою із усіх радянських республік, займаючи 92% території колишньої імперії, що залишилася). СРСР сприймався у світі як спадкоємець Російської імперії. Такий підхід давав західним демократіям можливість говорити про відновлення реальності, що існувала до світової війни. Почався черговий етап розвитку Російської держави тепер вже у формі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.


3. ДІЯЛЬНІСТЬ НЕПУ. НЕП У НАРОДНОМУ ГОСПОДАРСТВІ.

Нова економічна політика давала можливість виходу на:

    • економічні зв'язки міста і села;

    • розвиток промисловості на базі електрифікації;

    • кооперування на базі населення країни;

    • повсюдне впровадження госпрозрахунку, особистої зацікавленості в результатах праці;

    • удосконалювання державного планування і управління;

    • боротьбу з бюрократизмом, адміністративно-командними замашками;

    • підвищення культури у всіх сферах діяльності людини.

Хоча державна промисловість і вчинила поворот до Непу, трудові колективи підприємств не одержали тієї господарської самостійності, що дав селу продподаток.

Госпрозрахунок застосовувався тільки в об'єднаннях (трестах), а вхідні в них підприємства були в повній залежності від старих державних структур і позбавлені самостійності. Державні підприємства знімалися з бюджетного утримування і переводилися на господарський розрахунок, тобто повинні були своїми доходами покривати свої видатки. Вони одержали відому самостійність і могли розпоряджатися частиною вироблюваної ними продукції. Це також сприяло пожвавленню торгового обміну в країні. Уся діяльність підприємств, як госпрозрахункових одиниць, була спрямована на здійснення основних принципів госпрозрахунку – самооплатності й одержанні прибутку. Витрати кожного підприємства повинні були відшкодовуватися за рахунок вартості продукції даного підприємства, а не сукупного суспільного продукту. Держава за борги трестів не відповідала і дотацій на покриття збитків не виділяла. Така система взаємин між державою і підприємствами стимулювала більш високі нагромадження шляхом підвищення продуктивності праці, зниження собівартості й економії сировини і матеріалів, створювала об'єктивні можливості для виявлення збитковості або прибутковості госпрозрахункових підприємств. Таким чином, госпрозрахунок періоду непу був ринковим, по суті, методом господарювання, який сприяв подоланню витратного ведення державного господарства.

Значні темпи економічного росту в період Непу багато в чому пояснювалися “відбудовним ефектом”: у промисловості – введенням в експлуатацію вже наявного устаткування, що не використовувалося, тому що населення було зайнято війнами і революціями, у сільському господарстві – відновленням закинутих орних земель. Коли наприкінці 20-х рр. ці резерви вичерпалися, країні знадобилися величезні капіталовкладення для реконструкції старих заводів і створення нових галузей промисловості.

У 1928 році прибутковість промислового виробництва була менше, ніж до війни. Не можна було розраховувати і на сільське господарство, яке ще недавно було постачальником експортної продукції. Одним з результатів Непу було дроблення селянських господарств, опосередкування села, що, у свою чергу, приводило до зменшення виробництва товарної продукції, тому що середняк робив продукти, насамперед для власного споживання і задоволення особистих потреб і майже не був зв'язаний з ринком. До революції основним постачальником товарного хліба були поміщицькі господарства. Тепер вони були ліквідовані. До того ж нова влада всіляко перешкоджала росту індивідуального великого господарства в селі.

Націоналізація землі, відсутність земельного ринку перешкоджали створенню капіталів в аграрному секторі. Селянське господарство дробилося і дрібніло. Правда, між 1923 і 1925 р. держава змушена була зняти ряд обмежень, уведених Декретом про землю: на заборону оренди землі і наймання робочої сили. Але оренда носила короткостроковий характер, а наймання працівників ставила наймача в розряд “куркулів”, до яких влади відносилися з підозрою. Ряд рішень Раднаркому відновив переселенську політику, а також можливість виділення селян на хутори й отруба, але без власності на землю. Але і ці міри дозволили трохи поліпшити до 1926 р. продовольче постачання населення.

У країні, де майже 80% населення як і раніше становило селянство, на цей шар людей лягала основна вага податкового тягаря. Але селянство в масі своєї було недостатньо заможним, щоб забезпечувати потрібні суми податкових надходжень. Тому держава постійно прагнула підсилити оподатковування всіх більш-менш заможних приватних елементів у сільському господарстві, промисловості і торгівлі. Так сільгоспподаток становив максимум 5% (коливався в залежності від якості землі, кількості худоби і т.д.).

У місті приватник сплачував 1,5 % з обігу і додатковий податок у місцевий бюджет. Прибутковий податок поділявся на основний і прогресивний.







Платили все громадяни, окрім поденників, Платили ті, хто отримував додатковий

чорноробів, держпенсіонерів, робочих и прибуток: непмани, приватно-практикуючі

службовців с заробітною платою менше лікарі, адвокати, журналісти и т.д.

75 рублів в місяць.


До 1925 р. стало ясно, що народне господарство виявилося на розвилці: подальшому просуванню до ринку заважали політичні й ідеологічні фактори; поверненню до військово-комуністичного типу господарства заважали спогади про масовий голод, острах антирадянських виступів.

Нова економічна політика створювала умови для підйому сільського господарства, що було надзвичайно необхідно і для відновлення і розвитку промисловості. Селу потрібні були промислові товари: одяг, взуття, сільськогосподарські знаряддя. Молода радянська промисловість у той період ще не могла забезпечити село достатньою кількістю товаром в обмін на її продукти. Тому держава тимчасово дозволила відкрити дрібні приватні підприємства: невеликі заводи, крамниці і т.д.

Свідченням успіхів відновлення народного господарства стала Перша сільськогосподарська і кустарно-промислова виставка СРСР у Москві (1923). Усі райони країни надіслали продукти своєї праці. Зарубіжні гості дивувалися, що Росія, розорена війною, учора ще голодна, змогла показати на виставці великі досягнення. Більш мільйона чоловік оглянули її експонати. У жовтні 1923 р. виставку відвідав В.И.Ленін. Це був останній приїзд В.И.Леніна в Москву з Горок.

У 1925 р. посівна площа досягла довоєнного рівня. Селяни засіяли майже таку ж площу, як у довоєнному 1913 р. Валовий збір зерна склав 82% у порівнянні з 1913 р. Поголів'я худоби перевищило довоєнний рівень.

13 млн. селянських господарств були членами сільськогосподарської кооперації. У країні було близько 22 тис. колгоспів.

Зштовхнувшись з фактичною відсутністю необхідних для модернізації засобів, більшовицька влада вже із середини 20-х рр. намагалася вирішити цю проблему шляхом усе більшої централізації в руках держави фінансових і матеріальних ресурсів і жорсткості розподільної політики. Однак конкретні форми і методи коректування економічного курсу визначилися в результаті складної політико-ідеологічної боротьби серед партійних лідерів.

Партія враховувала, що дозвіл приватної торгівлі і підприємництва приведе до деякого пожвавлення капіталізму, але керівництво господарством країни міцно зберігалося в руках Радянської держави. Головною політичною й економічною силою в Радянській країні як і раніше були робітничий клас і трудове селянство. Великою промисловістю, фінансами, транспортом, землею, зовнішньою торгівлею керувала Радянська держава. Це дозволило контролювати й обмежувати діяльність приватних підприємців, поступово створювати перевагу над ними соціалістичного сектора в народному господарстві країни, вести справу до остаточного знищення капіталізму.

Робітники гаряче взялися за відновлення фабрик і заводів. Трудилися часто в неймовірно тяжких умовах, не рахуючись з часом, недосипаючи, недоїдаючи. На московському металургійному заводі “Серп і молот” не вистачало самих необхідних матеріалів, багатьох деталей машин. Робочі самі виготовляли відсутні деталі. Старі кадрові робітники-пічники по кілька діб не виходили з заводу, прагнучи скоріше пустити мартени. На заводі “Червоний пролетар” всю зиму 1921/22 р. доводилося працювати при температурі нижче нуля. У холодних цехах працювали і путіловці. Коли було потрібно, робітники ставали грабарями і вантажниками, заготовляли і доставляли на завод паливо.

Тульські робітники зі своєї ініціативи збільшили норми виробітку. У ряді галузей промисловості робітники брали зобов'язання підвищувати продуктивність праці, знижувати накладні витрати, щоб село одержувало більш дешеві товари. На Дніпропетровськом металургійному заводі робітники стали випускати більше цвяхів і обіцяли селянам: “Буде у села дешевий цвях і дешеве дахове залізо”.

Завдяки героїчній, самовідданій праці робітничого класу промислове виробництво в країні за рік збільшилося вдвічі. Трудовий підйом робітничого класу прискорював темпи відновлення промисловості. У 1925 р. обсяг виробництва в країні склав 75% довоєнного вироблення продукції. Найважча задача відновлення зруйнованої промисловості була вирішена в досить короткий термін - за 5 років.

У молодій Радянській Республіці почали освоювати нові види промислових виробів, невідомі царської Росії. 7 листопада 1924 р. по вулицях Москви на Червону площу рухалися 10 вантажних машин. Це були перші в нашій країні автомобілі з вітчизняних матеріалів.

У 1924 - 1925 р. заводи “Червоний путіловець” Харківський паровозобудівний випустили перші 400 тракторів.

Під керівництвом тоді зовсім молодого авіаконструктора А.Н.Туполева були сконструйовані і побудовані перші радянські суцільнометалеві літаки. Вони прославилися на увесь світ своїми літальними якостями. Улітку 1925 р. наші льотчики пролетіли на вітчизняних літаках по трасі Москва – Пекін через пустелю Гобі.

У період НЕПу почалося здійснення плану ГОЭЛРО – першого перспективного плану відновлення і розвитку країни на основі електрифікації. План ГОЭЛРО був розрахований на 15 років. 22 грудня 1920 р. на VIII Всеросійському з'їзді Рад на всю Росію пролунали ленінські слова: “Комунізм – це є Радянська влада плюс електрифікація всієї держави”.[3;64] В основі плану лежало будівництво 30 великих електростанцій у Європейській частині Росії, а також на Уралі, у Сибіру, у Туркестані. За рахунок розвитку електрифікації передбачалося швидко підняти, модернізувати і розширити виробничу базу країни, перегнати в цьому відношенні розвинені капіталістичні держави. Планувалося збільшити видобуток нафти в 4 рази, кам'яного вугілля – більш ніж у 7 разів, виплавку чавуна – у 70 разів, виробництво бавовняних тканин – у 13 разів.

1 травня 1922 р. відбулося урочисте відкриття первістка ГОЭЛРО – Каширської електростанції потужністю 12 КВт, а через 5 років, у 1927 р., у країні вже працювали 5 нових електростанцій. Вироблення електроенергії збільшилося в 6 разів у порівнянні з 1920 р. Усього до 1935 р. побудували близько 90 великих електростанцій. Засоби для виконання плану ГОЭЛРО були отримані в результаті здійснення нової економічної політики.


4. ТРУДНОЩІ І ПРОТИРІЧЧЯ, КРИЗИ І ЗГОРТАННЯ НЕПУ.

Початок Непу співпало з небувалими труднощами. Перший рік Непу супроводжувався катастрофічною посухою, що охопила Поволжя, південь України і Північний Кавказ - ті райони, де під час громадянської війни особливо люто і довго бешкетували інтервенти і білогвардійці. З 38 млн. десятин, засіяних у європейській Росії, врожай загинув цілком на 14 млн., так що продподатку було зібрано лише 150 млн. пудів. Була проведена евакуація жителів уражених районів у Сибір, маса людей (близько 1,3 млн. чоловік) йшла самостійно на Україну й у Сибір. Офіційна цифра потерпілих від голоду становила 22 млн. чоловік. По офіційним даним, у результаті голоду загинуло більш 5 млн. чоловік.[6;219]

Центральний Комітет партії і Радянський уряд організували всенародну боротьбу з голодом. По всій країні проводилися добровільні збори під гаслом “Десять забезпечених повинні прокормити одного голодного”. На організацію суспільного харчування голодуючих держава виділила мільйони пудів хліба й інших продуктів, у багатьох місцях створювалися безкоштовні їдальні, пункти медичної допомоги, лікарні для тифозних, з голодуючих районів вивозили дітей. Через границю, в основному зі США від Американської організації допомоги (АРА), була отримана допомога в розмірі 1,6 млн. пудів зерна і 780 тис. пудів іншого продовольства. Шок від неврожаю послужив тому, що сільськогосподарські роботи 1922 р. були оголошені загальнодержавною і загальнопартійною справою.

Після страшної посухи 1921 р. і голодного 1922 р. сільське господарство стало поступово збільшувати свої обсяги. До 1923 р. в основному були відновлені дореволюційні посівні площі. У 1925 р. валовий збір зерна майже на 20,7% перевищив середньорічний збір найбільш сприятливого для Росії п'ятиліття 1909-13 р.

Переведення промисловості на госпрозрахунок зажадав відмови від сформованої в часи воєнного комунізму системи оплати праці, що знищувала особисту зацікавленість у результатах виробництва. У цей період натуральна оплата праці робітників, інженерів, директорів і т.д. у вигляді пайка переважала над грошовою, причому розмір її визначався не інтенсивністю і кваліфікованістю праці робітника, а розміром його родини. Усереднений робітник одержував стільки ж, скільки і ледар, кваліфікований робітник – той самий пайок, що і чорнороб. До початку 1921 р. натуралізація зарплати досяг своєї вищої точки: натуральна частина становила 94%. Різниця в оплаті праці робітників 12-го і 1-го розрядів у цей час реально вимірялася всього 2%. Справа доходила до того, що в ряді випадків заробіток інженера 35-го розряду був нижче заробітку найменш кваліфікованого чорнороба або сторожа.

Задача зміни системи оплати праці була поставлена вже в перший рік непу. У декреті РНК РСФСР від 10.09.1921р. “Основні положення по тарифному питанню” указувалося: “Збільшення оплати повинна бути зв'язана прямо і безпосередньо зі збільшенням продуктивності, зі ступенем участі робітників у підвищення виробництва... При встановленні тарифних ставок робітником різних кваліфікацій, службовцем, середньому технічному і вищому адміністративному персоналу всяка думка про зрівняльність повинна бути відкинута”. У грудні того ж року була введена нова 17-розрядна тарифна сітка. Ставка висококваліфікованого робітника по ній перевищувала ставку чорнороба в 3,5 рази. Здійснювався поступовий перехід від натуральної до грошової форми заробітної плати. За 1922 р. питома вага грошової оплати праці підвищилася з 22,2% до 79%, а в першій половині 1923р. натуральна частина становила всього 9%. Робітникам давалася можливість з підвищенням продуктивності праці збільшувати свій заробіток незалежно від процентного відношення суми заробітку до основної тарифної ставки.[6;112]

До 1928 р. країна по основних економічних показниках, у тому числі і по національному доходу, досягла довоєнного рівня. Це створило умови для деякого поліпшення матеріального становища робітників, селян, службовців. У промисловості й інших галузях була відновлена грошова оплата праці, уведені тарифи зарплати, що виключають зрівнялівку, і зняті обмеження для збільшення заробітків при зрості виробітку. Реальна заробітна плата робітників до 1925-1926 р. у середньому становила 93,7% їхнього довоєнного заробітку. Тривалість робочого дня дорівнювала 7 годин при 6-денному робочому тижні. Були ліквідовані трудові армії, скасовані обов'язкова трудова повинність і основні обмеження на зміну роботи. Організація праці будувалася на принципах матеріального стимулювання, що прийшли на зміну позаекономічному примусу "воєнного комунізму".

Серйозною проблемою було безробіття. НЕП об'єктивно вів до росту безробіття серед керівників: до січня 1924 р. серед 1 млн. безробітних нараховувалося 750 тис. колишніх службовців. Безробіття загострювало класові протиріччя в країні в цілому. І хоча допомога по безробіттю становила 27 руб. 56 коп., на які можна було купити 2 демісезонних пальто, безробітного мучили питання іншої властивості: за що ж боролися, за що кров проливали?[12;47]

Для підйому трудової активності було потрібно створити економічну зацікавленість, звільнити робітника від військово-адміністративного примусу до праці. Структурні перетворення викликали появи безробіття серед тих, кому раніш була забезпечена стабільна зайнятість на державній службі незалежно від рівня професійної кваліфікації і стану економічної кон'юнктури. Різке скорочення числа і штатів усіх радянських установ, масова демобілізація з рядів Червоної Армії, переведення усіх підприємств промисловості на повний госпрозрахунок призвели до перевищення пропозиції праці над попитом на робочі руки. Для підйому продуктивних сил необхідно було забезпечити збалансованість робочої сили і робочих місць на новій економічній і організаційній основі з обліком регіональних і галузевих умов формування зайнятості. У результаті на ринку праці з'явилися не конкурентноздатні групи працівників, незайнятість яких приймала стійкі форми. Потрібно було забезпечувати їхню трудову активізацію, адаптацію на виробництві, захистити від адміністративної сваволі, підтримати на період безробіття.
У листопаді 1922 року був прийнятий Кодекс законів про працю, що зафіксував корінні зміни в його громадській організації, пов'язані з проведенням НЕПу. У кодексі було зафіксоване повне скасування трудових організацій і повинностей.

Важливою формою боротьби з масовим безробіттям, що приймало в ряді регіонів країни застійні форми, стали суспільні роботи. Для жінок були введені пільгові умови, посилки на роботу, у тому числі групами, організовані жіночі артілі, робота в їдальнях і пральнях. Біржі праці були відкриті для всіх бажаючих одержати роботу.

НЕП призвів до появи ринку праці. При всіх достоїнствах Непу виникле тоді безробіття звичайно відносять до однієї із серйозних негативних її сторін. Дотепер її ліквідація визнається безсумнівною заслугою того соціалізму, що був споруджений на руїнах Непу. Після "великого перелому" у чаді економічного романтизму на тлі узятих високих темпів і рубежів валових показників було урочисто проголошено, що в нашій країні назавжди покінчено з цим соціальним злом, спадщиною капіталізму.

Безробіття, як феномен Непу мала обґрунтування, обумовлені всім ходом суспільного розвитку: соціально-економічними змінами, галузевими зрушеннями, регіональними особливостями і демографічними процесами.

НЕП так і не довів до кінця вирішення проблем зайнятості і безробіття. Перешкодив "великий перелом", що відродив адміністративний примус до праці, який довічно прикріпив працівника до фабрично-колгоспної системи. І все-таки уроки Непу не пройшли безслідно. Засвоюючи, їх ми починаємо розуміти, що перебудова економіки на принципах ефективності вимагає формування ринку праці, звільнення працівника від пута “принудиловки”, створення особистої зацікавленості у високопродуктивній творчій праці.

І все-таки в цілому відчувалася різка недостача промислових товарів, що приводило до збільшення цін, а це, у свою чергу, гальмувало ріст життєвого рівня всіх категорій населення. У 1921р. пуд рисового борошна коштував 140 тис. карбованців, за проїзд однієї станції в трамваї брали 500 карбованців; один номер газети «Правда» коштував 2500 руб. У порівнянні з довоєнним часом ціни на цукор виросли в 162 тисячі разів. Ось чому доводилося господарці брати із собою на базар чи у крамницю кілька мільйонів, щоб купити необхідне для обіднього столу.[12;34]

Житлове питання, незважаючи на проведені в перші революційні роки “ущільнення буржуазії”, не тільки не було вирішене, але і ще більше загострилося. Справжнім нещастям для країни було аграрне перенаселення: у селі існувала багатомільйонна маса “зайвого” населення, яке з трудом зводило кінці з кінцями. Величезна кількість таких людей у пошуках кращої долі спрямовувалися в міста. У місті селяни розраховували дістати який-небудь пайок. Наприклад, робітники Москви, зайняті важкою фізичною працею, одержували в день 225 г. хліба, 7 г. м'яса чи риби, 10 г. цукру. По країні бродили мільйони безпритульних дітей. Лютували епідемії тифу, холери, віспи, іспанки. Померзлі будинки, закриті заводи, домни які остигли, вагони і паровози, які мляво стоять на рейках. Дитяча злочинність у порівнянні з 1913р. виросла в 7,4 рази. Не вистачало самого необхідного. Коштовністю був навіть шматок звичайного мила.[11;69]

Уряд посилено шукав вихід з цих труднощів. Був створений ряд комісій допомоги голодуючим. У країні установилося тимчасове єднання політичних сил, що допомагають голодуючому селу. Але врятуватися від голоду лише при опорі на внутрішні засоби не вдавалося. Радянський уряд звертається до світу з закликом про допомогу. Її пропонують і надають Американська адміністрація допомоги (АРА), міжнародний пролетаріат, європейські держави. Однак подібне вирішення проблеми не могло витягти країну з убогості і розорення. Потрібні були глибокі економічні і фінансові перетворення. Почалася кампанія російської церкви по добровільній здачі своїх цінностей у фонд порятунку голодуючих, цінності стали надходити від російських емігрантів. Однак незабаром на церкву почалися гоніння.

Спочатку 20-х років почалися репресії проти церкви. Вони були розграбовані, як і наказав Ленін, з “нещадною рішучістю” і “у найкоротший термін”. Розстріляно 40000 священиків, дяків і ченців, а також близько 100000 віруючих, що входили в церковні “двадцятки” і громади. Чистий прибуток від грабежу церковного майна склав 2,5 млрд. золотих карбованців. Храмів і монастирів у Росії було дуже багато, і існували вони в середньому по 300 років.

У травні 1922 р. патріарх Тихон був арештований разом із усіма членами Священного Синоду, 32 митрополита й архієпископа були розстріляні. Під офіційним словом “розстріл” часто ховалося звіряче убивство. Київський митрополит Володимир знівечений, оскоплений, застрелений і голим кинутий на наругу. Петербурзький митрополит Веніамін, що повинен був замінити патріарха у випадку смерті, перетворений у крижаний стовп холодною водою на морозі, а потім утоплений. Тобольський єпископ Гермоген, який у свій час добровільно поїхав з царем у заслання, був живим прив'язаний до колеса пароплава і розмачулений лопатами. Пермський архієпископ Андроник, у минулому місіонер у Японії, закопаний живим у землю. Чернігівський архієпископ Василь розп'ятий на хресті і спалений.[11;157]

Розправа над російським духівництвом була проведена на основі секретного директивного листа, спрямованого Леніним 19 березня 1922 р. членам Політбюро, керівництву ГПУ, Наркомату юстиції і Ревтрибуналу, які готувалися до наради з приводу “оптимізації і координації дій різних служб у виконанні Декрету про вилучення церковних цінностей”.

4.1. Кризи.

НЕП, що випробує то в меншому, то в більшому ступені адміністративно-командний тиск, був приречений на кризи. То і справа пріоритет політики, що нагадував про себе, над економікою вносив збої в механізми Непу. Позначалися і прорахунки в керівництві економікою.

Перша криза Непу в 1923 р., як і наступні 1925-1926р., 1928-1929р., була викликана як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Вона охопила усі сторони життя суспільства. Надзвичайною стала економічна ситуація. Що ж відбулося?

В економіці виникла криза збуту. 100 млн. селян, що одержали економічну волю, наповнили міський ринок дешевою сільськогосподарською продукцією. Щоб стимулювати продуктивність праці в промисловості (5 млн. робітників), держава штучно завищує ціни на промислові товари. До осені 1923 р. різниця цін склала більш 30%. Це явище з подачі Л.Троцького стали називати «ножицями» цін.

Криза, загрожуючи “смичку” міста і села, усугублялась соціальними конфліктами. У ряді промислових центрів почалися робочі страйки. Справа в тому, що кредити, одержувані підприємствами раніше від держави, були закриті. Сплачувати робітникам стало нічим. Проблема ускладнилася ростом безробіття. Із січня 1922 р. по вересень 1923 р. кількість безробітних збільшилося з 68 тис. до 1 млн. 60 тис.[11;302]

Економічна криза тісно перепліталася з кризою ідеології і політики. У керівництві країни знову починає назрівати розкол. Його поглиблює хвороба загальновизнаного лідера – В.И.Леніна. До кризових факторів додається боротьба за владу, що, у свою чергу, додає своєрідність пережитим країною труднощам.

Який вихід з становища, що створилося, бачили восени 1923 р.? Більшість керівників вважали, що центр проблеми – нормалізація ринку, зниження промислових цін, залучення державних резервів. Ці погляди виражали представники лівої опозиції – Н.Осинський, Б.Преображенський, Л.Троцький, Б.Пятаков і ін. Вони бачили “корінь зла” у відсутності плану, випадковості і безсистемності діяльності керівних органів.

Таким чином, у житті суспільства кризи: економічні, політичні, внутріпартійні тісно перепліталися. Тому цілком закономірно, що на долю країни так впливали дискусії усередині правлячої (до того ж єдиної легальної) партії. Правда, внутріпартійна дискусія йшла не тільки навколо економічних проблем. Вона охопила широкий спектр питань: про робочу і партійну демократію, про бюрократизм і апарат, про стиль і методи керівництва.

Хто ж протистояв один одному в дискусії 1923 р.? Назвемо головних учасників. Це так називаний “тріумвірат”, створений Зинов'євим, Камєнєвим, Сталіним, і група Троцького. Оскільки за Троцьким йшла меншість, вона виявилася в положенні опозиції.

Друга криза: у 1925 р. Л.Троцький зненацька пропонує вирішити проблему закупівлі імпортного устаткування для розвитку фермерських господарств у селі, вважаючи, що такий крок допоможе стати промисловості на ноги, а потім з її допомогою колективізувати сільське господарство.

Троцький так само зненацька відмовився від своєї ролі заступника фермерів і висловлювався за примусове вилучення в куркуля хліба. Що означало “застосування в селі методів “воєнного комунізму”. Непослідовність Троцького могла бути викликана зривом державних постачань хліба в 1925р. Але це міг бути і черговий політичний маневр.

1925 р. приніс нові економічні проблеми і труднощів. Якщо в ході відбудовного періоду країна відразу одержувала віддачу у вигляді сільськогосподарських і промислових товарів, то при будівництві нових і розширенні старих підприємств віддача наставала через 3-6 років, а окупалося будівництво ще довше. Товарів країна одержувала поки мало, а зарплату робітником треба було виплачувати регулярно. Де взяти гроші, забезпечені товарами? Їх можна “викачати” із села, підвищивши ціни на промтовари, або додрукувати. Але підвищити ціни на промтовари ще не означало дістати більше продуктів із села. Селянство просто не купувало ці товари, ведучи натуральне господарство; стимулів продавати хліб у нього ставало усе менше. Це погрожувало скороченням експорту хліба й імпорту устаткування, що у свою чергу стримувало будівництво нових і розширення старих виробництв.

У 1925-1926 р. вийшли з труднощів за рахунок резервів валюти і дозволу державного продажу спиртного. Однак перспектив на покращення положення було усе менше. До того ж тільки за один рік безробіття в країні внаслідок аграрного перенаселення збільшилося на 300 тис. чол. і склало в 1926-1927р. 1 млн. 300 тис. чол.[5;22]

Третя криза Непу була зв'язана з індустріалізацією і колективізацією. Індустріалізація - створення великого

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: