Xreferat.com » Рефераты по истории » Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького

Громадсько-культурна діяльність князя Костянтина-Василя Острозького

яку збирав на українських землях. Листи із Царгорода наповнені постійними проханнями і вимогами. Православне духовенство стогнало під тягарем цих вимог. "Ми такі вівці, - скаржилися українські священики, - котрих тілько доять і стрижуть, а не кормлять".

Через рік після від'їзду патріарха митрополит скликав у Бересті синод. Архієреї нарікали на патріарха і братства, особливо на Львівське, яке після 1593 року перебувало під його безпосереднім керівництвом. "Як, - обурювалися архієреї, - яким-небудь сходинам пекарів, купців, сідлярів, кушнірів, неуків, що нічого не розуміють з богословських діл, дають право переглядати суд церквою установлених властей і укладати присуд про діла церкви Божої [26, с. 309]". І дійшли висновку: краще підкоритись папі, ніж Царгородському патріарху.

Братства відіграли важливу роль у розвитку української культури. Справді, можна погодитись, що братський рух являв собою певний крок уперед. Виникнення братств — своєрідна реакція на цеховий устрій тогочасного суспільства, спроба захистити свої інтереси. Братства сприяли духовному розвитку, монополізувавши певні сфери культурного життя суспільства (книгодрукування, школи тощо).

Діяльність же Василя-Костянтина Острозького у релігійному та культурно-національному житті виглядає зовсім по-іншому. Закладаючи друкарню в Острозі та Дермані, князь не керувався матеріальними вигодами. Гуртуючи навколо себе видатних вчених та сучасників-інтелігентів, він створює в Острозі культурний центр, який дійсно відіграв фундаментальну роль у становленні української культури та національної самосвідомості. Князь палко прагне надихнути православ’я шляхом освітньої діяльності. Василь-Костянтин виношує плани створення вселенської християнської церкви.


1.4 Костянтин-Василь Острозький і церква


У 1593 році володимирським єпископом обрали Іпатія Потія — людину світську, берестейського каштеляна. Князь Василь-Костянтин підтримував цю кандидатуру, оскільки Потій вважався його родичем. Польський король не заперечував, зважаючи якраз на цю обставину і сподіваючись у такий спосіб уласкавити могутнього українського вельможу.

Князь Острозький покладав великі надії на Потія, ділячись з ним своїми задумами і конкретним проектом щодо унії. Острозький, ще на початку 80-их рр. XVI ст., обговоривши можливість унії з папськими дипломатами, в червні 1593 р. вислав Потію своє бачення можливої унійної угоди. Згідно з нею Київська митрополія мала домовлятися зі східними патріархами та Московською й Молдавською церквами про спільну участь в порозумінні з Латинською Церквою. Йшлося про порозуміння, яке б не порушувало обрядових традицій християнського Сходу і яке забезпечувало б права і гідність, рівні з Римо-Католицькою церквою. Тобто князь вважав альянс можливим лише тоді, коли до нього приєднаються інші церкви. На його переконання, унія мала стати такою злукою церков, яка б привела до створення вселенської християнської церкви (не виключено, що патріархом такої церкви Василь-Костянтин мислив самого себе). Тонко вловивши ці пориви князя, римська курія не переставала вести з ним активні переговори. У Ватикані добре зрозуміли, хто є господарем Русі. Варшавський нунцій Балоньєтті в одному із своїх листів писав, що старий князь виявив таку добру прихильність до цієї справи, що навіть публічно заявив: "Якщо патріарх (Константинопольський) не прийде до згоди з Апостольським престолом, то він і без нього сам прийде до згоди".

Василь-Костянтин настільки вірив у реальність унійних поривань, що навіть радив Володимирському єпископові Потію поїхати у цій справі до Москви. Метою унії князь вважав заснування шкіл, освіту проповідників і взагалі поширення знань. Отже, укладення унії, з його точки зору, мало передусім носити загальний просвітницький характер.

Безумовно, у підході князя до розуміння унії проявився вплив протестантизму. Спостерігаючи за цією церквою, він, очевидно, дійшов висновку: належить багато чого змінити в церковних обрядах православної церкви, в її управлінні. Усунути, як він казав, людські видумки. Потій на це відповів так: "Східна церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити: в Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля [26, с. 309]". Єпископ добре розумів консерватизм православної церкви і не наважувався ризикувати. Із середини 1593 р. протягом наступних двох років українсько-білоруські єпископи, поодинці й спільно, опрацьовували плани унії та ознайомлювали з ними ієрархів Римської церкви і представників цивільної влади Речі Посполитої. Владики готували кілька декларацій про унію, які набирали дедалі обширнішої форми; вони практично виключили від переговорів з католицькою стороною українсько-білоруських магнатів, в тому числі Василя-Костянтина Острозького. Судячи з напрямів реформ, які пропонувалися, і текстів унійних декларацій, ієрархи хотіли вийти не лише з-під юрисдикції Царгородського патріарха, а й з-під сильних впливів світських кіл. Не рахувалися єпископи і з пропозиціями князя. І коли Острозький зрозумів це, він круто змінив свою точку зору щодо ідеї єднання з Римом. Ніякі вмовляння і переговори з ним успіхом не увінчалися. Іпатій Потій усвідомлював негативні наслідки цього протистояння, всіляко намагався переконати князя в правильності шляху ієрархів — одного разу навіть на колінах, - Острозький залишився непохитним противником унії. Це не могло не вплинути на її сприйняття шляхтою, міщанами і чернецтвом.

Не зумівши схилити В.-К.Острозького до унії в редакції відомих "Артикулів", православні владики в 1595 році спорядили посольство до Риму, де присягнули папі на вірність. Однак це був акт "послуху", а не єдності, відмова від юрисдикції патріархові та підпорядкування у всьому владі Ватикану. На честь цієї події понтифік навіть викарбував пам’ятну медаль із зображенням власної персони, яка благословляє "руських послів", і надписом латиною "Рутеніс рецептіс". Рим, таким чином, досяг своєї мети, а Потій і Терлецький — задоволені збереженням православного обряду в результаті здійсненої інкорпорації. Правдоподібно, мова тут йшла не про якесь політичне лицемірство чи зумисну лінію у стосунках з православними; певною мірою це апріорна настава католицької релігійної ментальності і культури.

Князь слушно вбачав у діях Іпатія Потія ошуканство і назвав володимирського єпископа зрадником, не гідним високого стану. 24 червня 1595 року Василь-Костянтин написав та розіслав послання до всіх православних обивателів Польщі і Литви, в якому підносив православну віру і сповіщав, що головні її провідники є пастирями мнимими. Митрополит та єпископи, за його словами, стали вовками, відступили від східної церкви, "притулилися до західних" і замислили відірвати від віри всіх благочестивих. "Багато з обивателів тутешнього краю держави його милості мого короля, послушних святій східній церкві, -писав князь, - вважають мене передовим чоловіком в православ'ї, хоч я сам уважаю себе не більшим, як рівним між іншими щодо правовірності; з тої причини боюся, щоб я не став винуватим перед Богом і вами; тому завіщаю вам про се, про що запевне дізнався я, бажаючи разом з вами одностайно стати проти супостатів, щоби з Божої помочи при вашій дбалості ті, що приготовили на нас сіті, самі в ті сіті попали. Що може бути соромніше і безправніше, коли шість або сім злодіїв відпало від своїх пастирів, котрі їх настановили; а вважають нас безсловесним товаром, важаться самовільно відривати нас від правди і вводити нас в загибель з собою? [26, с. 310]".

Коли виходити з тези, що в справах церкви Василь-Костянтин діє скоріше як політик, стає зрозумілим: він образився на Іпатія Потія, бо впевнився, що його просто ошукали. Відтак князь звертається до короля з проханням скликати собор, на якому були б присутніми як духовні, так і світські представники для обговорення питання унії. Монарх спробував умовити В.-К.Острозького пристати до неї. Особливо наголошуючи на тому, що грецька церква перебуває під владою такого патріарха, який утримується волею невірних магометан.

Згідно з римсько-католицькими канонами церковні справи мають вирішувати особи духовні. Але, добиваючись дозволу короля на собор, Василь-Костянтин спробував організувати спільний з протестантами демарш проти католиків. Він писав у зверненні-заклику: "Всі, що признають Отця і Сина й св. Духа, люди одної віри; як би в людей було більше терпимості між собою, як би люди з шаною гляділи, як їх брати славлять Бога каждий після свого сумління, то менше було б сект і наук на світі. Ми повинні злучитися зі усіма, хто тільки віддаляється від латинської віри й сприяє нашій долі: всі християнські ісповідання повинні боронитися проти "папежників". Його королівська милість не схоче допустити нападу на нас, тому що в нас самих може явитися двадцять, а бодай п'ятнадцять тисяч оружних людей, а панове папежники можуть взяти верх над нами хіба числом тих кухарок, котрих ксьондзи держать у себе замість жінок [28, с. 235] .

Король Сигізмунд, ознайомившись з цим посланням, висловив Василю-Костянтину догану за грубі випади, особливо за натяк про "ксьондзівських кухарок". Разом з тим монарх не забував: він має справу не з простим шляхтичем! Погроза виставити тисячі озброєних людей щось та могла значити, адже в країні панував дух анархії. Свавільні магнати, зосередивши в своїх руках величезну силу, ні з ким не рахувалися, не зважали на рішення суду, а самі розправлялися із суперниками. Наїзди на володіння сусідів вважалися звичайним явищем. І на погрози такої людини, як Василь-Костянтин Острозький, король змушений був зважати.

Тим часом рух проти унії в Україні шириться. У Віденському братстві виходить "Книга Кирила объ Антихрист ", написана Стефаном Зизанієм, що носила гостро антипапістський характер. У ній доводилось, що понтифік — Антихрист, про якого існує давнє віщування, а час унії — це і є час антихристового царства.

І серед духовенства, і серед світських твір С.Зизанія користувався неабияким успіхом. Втрутився король, заборонивши книгу, а автора велів посадити у в'язницю. Проте рух проти підпорядкування православної церкви Римові не вдалося зупинити репресивними заходами. Львівське братство настільки різко виступило проти цієї злуки, що єпископ Балабан, приєднавшись спочатку до унії, налякався так, що звернувся до суду, твердячи про нечинність підпису, оскільки, мовляв, поставив його на чистий папір...

Листами від 7 лютого 1596 року понтифік сповістив короля Сигізмунда III про укладення унії, а митрополиту Михайлові Рогозі наказав скликати собор єпископів для сповідування віри, виголошене в Римі Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким. Прибулі до Берестя відразу поділились на два табори. Члени уніатського синоду (собору) навіть думки не припускали про можливість проведення єдиного зібрання з православними, які не згодилися на унію. Тому два собори обмінялись прокляттями і взаємними звинуваченнями у гріхах, а відтак відлучили один одного від церкви. Ті , хто прийняв унію, сповістили про це оригінальним чином: "Хто тебе, від нас проклятого, буде вважати в данім сані, той сам проклятий буде від Отця і Сина і Святого Духа".

Потім обидві сторони звернулись до короля. Православні, зокрема, просили не вважати зложених духовними особами і змусити їх повернути церковні володіння, щоб віддати їх тим особам, котрі будуть знову обрані. Та король взяв сторону уніатів, а голову православного собору Никифора24 велів ув’язнити. Тільки завдяки заступництву Василя-Костянтина вирішення справи перенесли до 1597 р. і сам князь особисто доставляє Никифора на суд сенату. Оскільки справа Никифора не була духовною, а суто політичною, то й ставлення до неї виявилося відповідним: Никифора звинуватили в чародійстві та шпигунстві на користь турків.

Як і слід було чекати, суд справді виявився неправим. Виходячи навіть із римсько-католицьких правил, світські особи не мали права судити людей духовного стану і чужоземців. Никифор же був якраз таким чужоземцем, призначений самим царгородським патріархом бути його представником у Бересті.

Князь Василь-Костянтин гостро відреагував на подібне рішення, кинувши в обличчя короля слова: "Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління. Яко сенатор не тільки сам дізнаю зневаги, але бачу, що все те веде до загибелі королівства Польського; після того нічиї права, нічия воля не обмежені: незадовго настане розлад; може бути, тоді додумаються до чого іншого! Предки наші, присягаючи на вірність своєму володареві, і від його також приймали присягу, що пильнуватиме справедливості, милості й охорони. Між ними була обопільна присяга. Схаменіться, ваша милість! Я вже у високих літах і надіюся скоро покинути сей світ, а ви зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, — православну віру! Схаменіться, ваша милість! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав, навпаки нехай Бог позволить мені на старості літ почути про добре здоров'я його і про кращу охорону вашої держави й наших прав! [26, с. 315]"'.

Закінчивши промову, яка справила на всіх велике враження, розгніваний князь покинув сенат, залишивши напризволяще Никифора. Стурбований король послав навздогін Василеві-Костянтину його зятя Криштофа Радзивіла, щоб умовив того повернутись. "Король, - переконував тестя Радзивіл, - жалкує над вашою прикрістю: Никифор буде звільнений". Украй роздратований князь навідріз відмовився повернутись до сенату, кинувши спересердя: "Нехай же собі і Никифора з'їсть...".

Княжа честь виявилася вищою життя ієрарха. Никифора заслали у Марієнбург, де він згодом і помер у в'язниці.

Через два роки після цієї події князь Острозький разом з іншими православними панами та шляхтою знову спробував ініціювати конфедерацію з протестантами для спільної боротьби проти католицизму. Був навіть розроблений проект угоди між православними і протестантами. Однак особливого успіху ця акція не принесла і виявилася останньою в протистоянні унії. До того ж на очах князя у католицизм переходили рідні сини та онуки, а старець вже не мав ні сил для спротиву, ні натхнення.

У боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування відокремлених християнських церков. З огляду на це його можна назвати великим утопістом в історії України. Адже спроба злучити всі християнські церкви в одну, наднаціональну, виявилася глибоко романтичним, утопічним у своїй основі, екуменічним проектом. Про жодні практичні заходи щодо його здійснення тоді не йшлося, та й, мабуть, не могло йтися. У XVI ст. ідея об'єднання церков не могла прищепитися у суспільстві і пустити глибоке коріння. Представниками кожної течії християнства: і католиками, і протестантами, і православними — Василь-Костянтин сприймався відступником і єретиком. Можливо, саме цим утопізмом і пояснюється його толерантність до власних синів, до того факту, що вони перейшли в католицизм. А може це добре продуманий політичний хід?

У релігійній літературі, присвяченій періодові унійного руху в Україні, знаходимо досить однозначні характеристики князя Василя-Костянтина Острозького. Та довіряти церковним історикам навряд чи можна. Тим паче, коли існують деякі факти з життя князя, котрі аж ніяк не вписуються у задані схеми. Зокрема, підтвердженням нашої думки може служити епістолярна спадщина нунція А.Болоньєтті. Так, у листах кардиналу Комо в червні-липні 1583 року папський посланець детально змальовує свої зустрічі та розмови із синами Василя-Костянтина — Янушем та Костянтином, а також тривалі бесіди із самим князем. При всіх розмовах, які точилися навколо церковної єдності, несподівано на поверхню випливає ще одна справа. Справа, що проливає зовсім інше світло на зацікавленість князя у переговорах з католиками. Виявляється, острозький магнат мав давню тяжбу з імператором за землі в Богемії і звертався через кардинала до понтифіка за допомогою у її вирішенні [32, с. 88, 94].

Князь "гаряче просив, - пише Болоньєтті, - щоб я звернувся з проханням до його святості (папи римського), написати листа в цій справі до його імператорської величності [32, с. 88]". З листа видно, що у стосунках з папою князя цікавлять швидше економічні, суто меркантильні, мотиви. Далі Болоньєтті констатує: "...коли цей пан (князь) буде переконаний, що я сприйняв його прохання близько до серця, то можна буде отримати від нього те, що необхідно для служіння богу, а отримати можна від нього багато [32, с.88]".

Отже, виходячи з щойно наведеного, стає зрозумілим й прохання князя прислати до Острога вчителів з Риму. Без сумніву, магнат добре розумів, яку політику гнутимуть прислані до Острога вчені мужі. В одному з листів той же Болоньєтті зізнавався: "Слід було б послати кількох єзуїтів, які знають мову і грецький обряд, які б однак не розкривали себе (тому, що інакше їх не допустили б), а своїм одягом та справами підкреслювали б, що вони священики грецького обряду [32, с. 83-84]".

В іншому місці Болоньєтті повідомляє, що генеральний управитель Василя-Костянтина погоджується, аби "отці єзуїти були б для цієї справи (навчання в школі) найбажанішими, але вони можуть викликати підозру [32, с. 83-84].

Більше згадок про Богемію у листах не зустрічаємо. Судячи з усього, інтерес князя до папи не просто згас, а його поведінка викликала спротив.


1.5 Діяльність князя у релігійному та культурно-національному житті


Наприкінці XVI століття налагодились активні контакти князя з патріархом Мелетієм Пігасом. До речі, всі листи зберігаються в архівах монастиря на острові Патмос. У своїх посланнях патріарх Пігас неодноразово висловлює задоволення діяльністю нашого князя на користь православної церкви і просить не залишати цих починань, порівнюючи його з візантійським імператором Костянтином Великим. Та найголовніше, що цікавить патріарха, - це фінансова допомога. "Пригадай трохи, - пише він, - і про нашу неволю і подай коли-небудь руку допомоги, адже можеш з Богом це зробити [36, с. 75]". А ще просить: "до всіх трудів його для істини додати і наступне: відкрити училище, цю найкращу охорону благочестя [36, с. 75]". Очевидно, відкриття у 1602 році навчального центру при Дерманському монастирі — наслідок спонукань патріарха.

Князю Острозькому присвятив свій твір "Про єдність церкви божої" Петро Скарга, добре розуміючи вагу магната в боротьбі за об'єднання католицизму та православ'я. Схильність останнього до діалогу конфесій, заклик до використання занепадаючим православ'ям, особливо на середньому та нижчому пастирському рівні, інтелектуальних, філософських, богословських, загальнокультурних здобутків католицького Заходу розцінювалися Скаргою як повна підтримка князем ідеї злиття обох конфесій. З погляду Скарги, таке об'єднання мало відбуватися під егідою Риму, щоб нести, так би мовити, світло Заходу в темряву занепалого Сходу. Це аж ніяк не відповідало виношуваним Василем-Костянтином планам.

Не менш важливим, особливо з огляду на те, що князь В.-К. Острозький був активним учасником тогочасних подій, є аналіз наслідків Берестейської унії. Без сумніву, цей союз носив чисто ідеологічний характер, поєднуючи в собі не адміністративні, а духовні структури. Оцінка його в сучасній церковній історіографії тенденційна з обох сторін - як захисників унії, так і її противників. Офіційна точка зору донедавна визначалась доктриною офіційної державницької історіографії XIX століття, яку можна сформулювати так: "самодержавство — православ'я — народність". Православна церква в цій тріаді отримала статус державної і перехід з православ'я до будь-якої іншої християнської конфесії розглядався як карний злочин.

Берестейська унія мала і зовнішні, і внутрішні передумови. XVI ст. — доба Реформації та Контрреформації в Європі — для української церкви стала чи не найважливішою сторінкою в її історії. У цей час для православ'я питання повстало руба: бути чи не бути? Як уже говорилося, світський патронат, ставропігія братств із правом контролю над єпископами, неспроможність східних патріархів оздоровчо впливати на зболений організм української церкви, загроза її латинізації та спольщення, тиск Москви — нагально вимагало динамізації церковної форми, зміни способів її діяльності. Це усвідомлювали в Київській митрополії як духовні, так і світські особи. Деякі вбачали вихід з кризового стану в злуці з Римом, хоча форми унії вони розуміли кожен по-своєму.

Бачення унії, скажімо, князем Василем-Костянтином Острозьким, далеко випереджало свій час. У цьому баченні йшлося про союз всіх конфесій, покликаний привести до створення вселенської християнської церкви.

Можливо саме тому, адже князь Василь-Костянтин Острозький був аристократом, для якого польський лад мав багато чого привабливого, він не вдавався до рішучих дій проти насилля влади в питаннях церковної унії. У листі до Львівського братства він писав: "Посилаю вам декрет, уложений на минувшім сеймі, вельми противний народному праву, а більш усего святій правді, і даю вам не іншу раду, як тільки сю, щоби ви були терпеливі і дожидали Божого милосердя, поки Бог по своїй доброті не склонить серця його королівської милості до того, щоби нікого не обиджував і кожного лишив при своїх правах [26, с. 316-317]".

Не можна не погодитися з М.Костомаровим, що дійсно вища верства в Польщі була всемогутньою і якби твердо стояла у вірі і міцно боронила її, ніякі хитрощі короля та католиків не змогли б їй зашкодити. До того ж завдяки далекоглядній політиці польських монархів (надання привілеїв, формальне зрівняння у правах з католиками і т.д.), українські можновладці не мали підстав для боротьби. Вони просто купилися. Очевидно, це розумів і князь Острозький, не вдавшись у цій ситуації до збройного протистояння.

А далі трапилось найцікавіше. Унія, на початку задумана для принади вищої української верстви, виявилась зайвою. Українське вище панство і без неї мігрувало в католицизм. Це ще раз підтвердило аксіому, що не ідеологія перетворює світ, а економічні чинники. Внаслідок — у самій Польщі уніатська церква стала нижчою, простонародною, не вартою уваги вищої верстви. На українських землях вона поширилася тільки на західних теренах, і знову ж таки переважно серед простого люду.

Отже, можна дійти висновку: незважаючи на дії конкретних осіб щодо створення унії, об'єктивно вона стала результатом пошуку шляхів подолання церковної кризи в Київській митрополії. Об'єктивно її ініціатори стояли перед дилемою: продовжувати нерівну боротьбу за існування церкви, наперед знаючи, що практично неможливо виграти в цьому поєдинку і опинитись перед реальною загрозою латинізації, чи піти на союз з Ватиканом задля збереження східного обряду і практичного зрівняння православного духовенства в правах із латинським. Правда, змінивши лише юрисдикцію з Царгородської на Римську.

Потрібно сказати, в справі укладення унії католицтво виявило гнучкішу політику. І це зрозуміло. Воно вже отримало повчальний урок від протестантів на початку XVI століття.

Довгий час як за царату, так і в радянські часи існувало твердження, ніби "спольщення", "покатоличення" та "дискримінація' були головним завданням унії. Ці міркування підпорядковувалися, очевидно, існуючій конфесійній домінанті. Без сумніву, Рим виношував власні плани щодо України і твердження про "покатоличення", "одвічну" експансію католицизму, мабуть таки, небезпідставні. Але в унійних ініціативах католики виявилися вправнішими гравцями і дипломатами, ніж православні. Можна сказати: унія — це швидше реакція католицизму на протестантизм, спроба зупинити його в тріумфальній ході на Схід. Поряд з цим, тут слід згадати ще одну деталь. М. Грушевський справедливо називав відомі процеси оновлення всередині православ'я кінця XVI століття "першим українським національним відродженням", поза яким важко уявити і правильно зрозуміти роль унії.

Зрештою, нас не цікавлять ситуативні інтереси тієї чи іншої групи осіб чи організацій. Через століття їх дії виглядають по-іншому, ніж для сучасників, і розкривають те дійсне значення, яке відіграла та чи інша подія в історії становлення держави. Як показує історія, Берестя допомогло Україні відчинити вікно до романського та латинського світів, сприяло розвитку українського ренесансу, засвоєнню західних стилів у культурі та мистецтві. Разом з тим, незалежно від суб'єктивних намірів її ініціторів серед українсько-білоруських ієрархій, унія об'єктивно ставала знаряддям соціального і духовного поневолення українського і білоруського народів, сприяла їх поглинанню шляхетською Польщею.

І трапилася парадоксальна річ. Те, що задумувалося для скріплення церкви, стало немовби причиною її роз'єднання на довгі століття, аж до наших часів. І не видно цьому кінця. Вірніше, Берестейська унія швидше стала не причиною роз'єднання, а тільки каталізатором, який інтенсифікував вже визріле в душах людей. А там метастазила якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. Андрій Шептицький дуже влучно сказав з цього приводу: "Вони хотіли розділюватися, так само, як сьогодні ми. Ми не дуже-то прагнемо єдності [23, с. 5]". [Погодьмося, це гостра і жорстока думка, але її потрібно було висловити, аби зрештою розпочати те спасенне об'єднання, якщо не хочемо загинути. "Чотириста років активного поборювання один одного спричинили в нашому краю таку духовну руїну, що в порівнянні з нею татарське лихоліття — це іграшка [23, с. 5]".

...Тільки тепер повною мірою розуміємо мудрість князя Василя-Костянтина Острозького. І якби подібних до нього людей було більше, вітчизняна історія пішла б зовсім інакше.

Його час, час спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця має стати уроком для сучасного покоління. Ми не повинні чекати, коли хтось за нас вирішить нашу справу, мусимо визначитись: продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно до відбудовування єдності, розумного облаштування нашого спільного дому.


2. Князь Костянтин-Василь Острозький – великий меценат і просвітник


2.1 Острог ХVІ-ХVІІ ст. - перший в Україні науково-освітній центр


Постаті, хай би якими не видавалися видатними з нашого погляду чи сучасників, залишають слід у пам'яті людей, літописі держави не лише своїми вчинками й високими моральними чи політичними чеснотами, а й завдяки внеску у поступ та духовний розвиток суспільства. Вважаємо, до таких, без будь-яких застережень, особистостей належить Василь-Костянтин Острозький — один з найбільших можновладців XVI століття, відомий до того ж меценат і просвітитель.

Занепадали міста й руйнувались замки, зникали церкви й монастирі, а пам'ять про нього продовжує жити. Не тільки як про людину, яка володіла третиною Волині, і впливового державного та церковного діяча. А постать, усвідомлююча шлях розвитку Русі-України і йшла ним твердими і впевненими кроками. Великого романтика і утопіста, прагматика і тонкого дипломата. Проте найважливішим здобутком усього життя й діяльності Василя-Костянтина справедливо вважають створення і підтримку першого прообразу вищої школи в Україні - Острозької академії, що увіковічнила його ім'я, а в наші часи дала поштовх до відродження колишньої князівської столиці — "Волинських Афін".

Міста, мов люди. Народжуються, мужніють і умирають. А ось у XVI-XVII ст. для Острога, великого на той час міста, настала золота доба. Це

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: