Xreferat.com » Рефераты по истории » Роль США в НАТО

Роль США в НАТО

може надати інформацію про те, “де більш горячіше”, як писав представник Вашингтону в НАТО Х.Клівленд. Він визнавав, що для Вашингтону консультації - це “повідомлення інших про вже прийняті рішення, при чому такі, які дозволяють отримати їх згоду”. “Краща ж практика, - відверто визнавав Клівленд, - заключається в тому, щоб розповісти союзникам про рішення до того, як вони прочитають про нього в газетах, але не настільки рано, щоб дозволити його змінити”5 .

Завдяки свому найбільшому впливу в НАТО, США мають значну перевагу у Північноатлантичному блоці. На протязі більш ніж двадцятирічного періоду з моменту утворення НАТО, об’єднане командування цієї організації завжди очолював американець. За різними данними від 30 до 40% персоналу Міжнародного штабу об’єднаних збройних сил НАТО в Європі та немалу частину у більшості інших її керівних органів займають представники США. Постійне перебування американських солдат в Великобританії, ФРН, Італії і більшості інших держав НАТО - невід’ємна риса їх зовнішньої політики. “Без сильної участі Сполучених Штатів в НАТО,-писала газета “Лос-Анджелес таймс”,-можливо, що спочатку малі західноєвропейські країни наслідують прикладу шведського нейтралітету, а потім до них приєднаються більш великі”.Екс-співробітник ЦРУ Р.Дін вказував на технологічний розрив, що все ще зберігається між США і Західною Європою, на лідерство Сполучених Штатів у сфері розробки і виробництва сучасних видів бойової техніки. За його словами в практичному плані це лідерство означає, що можливості “європеїзувати” постачання країнам НАТО найбільш передових систем зброї обмежені. Спеціалізація в галузі електронного обладнання, наприклад, така, що відповідні компоненти, необхідні для сучасних бойових засобів, виробляються лише в США, або їх виготовлення контролюється американськими патентами. На сучасному етапі для забезпечення консультаційного процесу на найближчий термін в дію вводиться надана США мережа захищеного телефонного зв’язку з країнами-партнерами, яка є сумісною з системою комунікацій НАТО. За допомогою дорогокоштуючих воєнних програм, правлячі кола США прагнуть зв’язати Західну Європу економічно і політично. Західноєвропейські країни, в свою чергу, не зможуть отримати достатнього впливу, щоб схилити Вашингтон до рішення вагомих внутришньоатлантичних міжнародних проблем на неамериканських умовах.

У вересні 1950 року на сесії Ради НАТО стосовно Європи була прийнята американська стратегія, що базувалася на концепції висунутих вперед кордонів:

а) збереження постійної воєнної присутності США в Західній Європі;

б) відновлення воєнного потенціалу західноєвропейських держав;

в) розміщення військ пакту безпосередньо на кордоні між соціалістичними країнами і країнами НАТО в Європі;

г) відмова від визнання післявоєнних реальностей на європейському континенті;

д) опір на ядерну зброю.

Американський теоретик Дж.Шлесинджер виділив три фази розвитку європейської стратегії НАТО:

1) 1945-1954 (адміністрація президента Трумена) - атомний вплив, перевага американських мобілізаційних баз;

2) 1954-1962-масове возмездя у все більшому ступені підтримане можливістю використання тактичної ядерної зброї;

3) 1962-1985- гнучке реагування - витончена американська стратегія націлювання, спрямована на те, щоб обмежити втрати і зменшити ризик взаємних ядерних ударів по містам, підкріплення звичайних збройних сил і тактичних ядерних можливостей в Європі.

У 1954 році США почали розміщувати в Західній Європі ракети і літаки - снаряди ближнього та середнього радіусу дії з ядерним зарядом (“Онест Джон”, “Корпорал”, “Матадор”).У жовтні 1954 року відбулося формальне підписання парижської угоди, що передбачала вступ Західної Німеччини та Італії в НАТО. В липні 1957 року державний секретар США офіційно заявив, що Сполученні Штати можуть виділити для НАТО спеціальний арсенал ядерної зброї, яка буде призначена не для якихось окремих союзників, а для НАТО в цілому. Чим сильніше використовували США свій “ядерний фактор”, для затвердження своєї переваги, в системі НАТО, тим більша тяга з’являлася у головних союзників США придбати свою власну ядерну зброю. У 1955 році Англія підірвала свою першу атомну бомбу . В тому ж році про рішення створити свою власну ядерну зброю оголосила Франція (перший випробувальний вибух ядерної зброї вона здійснила у 1960 році).У травні 1958 року президент Франції де Голль виступив з пропозицією про заміну єдиноособного американського контролю в НАТО тріумвіратом у складі США , Франції, Великобританії.

З приходом до влади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді, американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію “гнучкого реагування”,що передбачала подальше нарощування прискореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.

Згідно з офіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиною десятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:

Рік Воєнні витрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО

1949 $13,503 млрд $18,713 млрд

1973 $78,5 млрд $121,6 млрд

1974 $85,906 млрд $135,093 млрд

1975 $89 млрд $150 млрд

1976 $99,1 млрд $155,3 млрд6

Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.

Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.

У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину “гнучкого реагування”, яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.

Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов’язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком .Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової “відповідальності” не тільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з ціми цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:

а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;

б) розширення економічної та ідеологічної експансії;

в) курс на розгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.

Визначені урядом Р.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благоприємно для США.У сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7  Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.

Аналогічна ситуація склалася і в сфері зовнішньополітичних зв’язків. Існування в США ємного внутрішнього ринку зумовило їх порівняно невелику залежність від зовнішніх ринків, на відміну від аналогічної залежності Західної Європи, а відповідно і від зовнішньої торгівлі. Доля експорту валового національного продукту США складало лише 5%, в той час як у Франції - 15%, ФРН-23%. Слід відмітити, що залежність Сполучених Штатів від експорту не збільшувалась на протязі декількох десятиріч. Уявлення про це дають наступні цифри, що характеризують склад експорту у ВНП США і ряду інших держав відповідно у 1948 і 1968 роках (у %):


Країна 1948 1968

США 3,6 3,9

Франція 6,9 10,1

Італія 6,3 13,6

Великобританія 8,2 14,9

ФРН 5,4 18,7

Канада 15,0 20,1

Нідерланди 17,4 33,1

Бельгія і Люксембург 26,5 37,9

На початку 1970-х експорт Західних країн-учасниць НАТО ще більше виріс. Ці цифри показують, що США значно менше у порівнянні із союзниками по НАТО, залежать від продажу своєї продукції за кордоном. Разом з тим загальний об’єм американського експорту у грошовому вираженні був достатньо великий. У 1970 році Сполучені Штати експортували товарів на суму $42593 млн. Доля американського експорту у Західній Європі - 49,2%.8 

Отже, Сполученні Штати знаходились далеко попереду Західних країн з об’єму виробництва, мали експорт в три рази більший ніж експорт цих країн. Такий стан надавав американським правлячим колам міцний засіб впливу на інших учасників НАТО. Брюссельська сесія Ради НАТО у грудні 1970 року узгодила план нарощування воєнного потенціалу країн-учасниць(план АД-70).Завдання НАТО у воєнній галузі формувалося з врахуванням вимог, що містяться у новій стратегії США більшої “гнучкості”. Вони передбачали:

1)укріплення звичайного потенціалу, особливо усунення кількісних недоліків в об’єднаних збройних силах Північноатлан­тичного Союзу;

2)підтримання достатніх стратегічних і тактичних ядерних сил, як доповнення до звичайних сил;

3)продовження консультацій по визначенню чіткої ролі тактичної ядерної зброї.

Так визначав завдання держав НАТО президент Р.Ніксон.

В першу чергу вишукувались додаткові кошти на гонку озброєнь. На Брюссельській сесії Ради НАТО десять партнерів США взяли на себе зобов’язання посилити свої армії і почати здійснення “ програми укріплення європейської оборони”, на яку за п’ять років планувалося додатково витратити більше $1 млрд. У відповідності з цією програмою $420 млн. були спрямовані на розвиток інфраструктури НАТО, головним чином на будівництво нових сховищ для бойових літаків.9  Інша частина суми пішла на вдосконалення системи зв’язку Північноатлантичного блоку. Прийнята західноєвропейськими учасниками НАТО у 1971-1972 роках програма розвитку військово-морських сил являла собою в якомусь ступені компроміс, хоча і враховувала основні вимоги США. Вона передбачала прийняття на озброєння 83 есмінців-ракетоносців, 22 інших есмінця і океанських сторожових кораблі, 6 підводних човнів з ядерними силовими установками і 32 інших підводних човни, 45 патрульних літаків ВМС, 69 вертольотів, 49 бистрохідних патрульних кораблів-ракетоносців, 10 десантних судів.10 

В рамках цієї програми істотно нарощувалися сухопутні сили Західної Європи (збільшувалась кількість танків, самохідних тяжких орудій, протитанкових засобів, бойових машин піхоти, бронемашин та бронетранспортерів).Американські союзники забезпечували приблизно 90% особистого складу сухопутних сил, 75% військово-повітряних сил і 80% військово-морських сил, які у випадку збройного конфлікту перейшли б у розпорядження верховного головнокомандуючого об’єднаними збройними силами НАТО в Європі. У першій половині 1970-х років, не без участі Вашингтону, почалось укріплення “європейського ядра” у Північноатлантичному Союзі. В цей час таке ядро вже існувало у формі Єврогрупи, в рамках якої постійна увага приділялася практичним шляхам і засобам “покращання воєнної галузі” європейського співробітництва .В багато чому саме завдяки зусиллям Єврогрупи за період перебування у влади в США двох республіканських адміністрацій Р.Ніксона і Дж.Форда - військові витрати західноєвропейських країн НАТО збільшились більш ніж на 135% : з $24,6 млрд у 1969 році до $57,9 млрд у 1977 році (в цінах 1972 року). За цей же час доля Західної Європи у загальних воєнних витратах Північноатлантичного блоку збільшилась з 22,7% до 35,7%11 .

Влітку 1971 року, коли адміністрація Р.Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту, збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтону вдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значних військово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшення воєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця та деякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки. Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску на західноєвропейські країни.

За адміністрації Р.Ніксона США більше не вимагали прямого узгодження членами НАТО своїх акцій в Південно-східній Азії, а тим більше їх безпосередньої участі в цих акціях. Вашингтон користувався там послугами союзників по іншим блокам або взагалі обходився своїми силами. Американський дослідник М.Каплан писав, що Сполученні Штати не повинні так тісно зв’язуватися з НАТО, щоб здавалося нібито будь-яка їх дія де-небудь у світі буде залучувати їх союзників.

У період близькосхідної кризи 1973 року “строптивість” західноєвропейських учасників НАТО проявилася у гострій формі. Північноатлантичний Союз в цей час був фактично паралізованим в результаті відокремлення майже всіх партнерів США по блоку, крім Португалії. Західноєвропейські країни не тільки прагнули уникнути залучення у дуже небезпечну ситуацію, але й не узгоджували загальну позицію Сполучених Штатів по близькосхідній проблемі. Послаблюючий вплив на Північноатлантичний Союз у 1973 році оказав вихід Франції із військової організації НАТО. В цілому до середині 1970-х років в НАТО склалася така обстановка, для якої було характерно розходження у думках на те, для чого існує НАТО.

У червні 1974 року в Оттаві відбулися переговори США із західноєвропейськими учасниками блоку з питання про роль НАТО. Вашингтон висунув проект так званої нової Атлантичної хартії. Американські представники наполягали на включенні в текст майбутньої угоди пропозицій, які б підтверджували необхідність взаємодії країн НАТО і за межами займаємої ними території. В липні 1974 року в Брюсселі було підписано декларацію про атлантичні відносини. Як і попередні американські адміністрації, уряд Р.Ніксона надавав виключно великого значення воєнній діяльність в НАТО. Вихід Греції із військової організації Північноатлантичного Союзу в результаті подій на Кіпрі влітку 1974 року, наніс чуйного удару по позиціям блоку на півдні Європи і у Східному Середземномор’ї. Воєнно-стратегічний стан Греції високо оцінювався керівництвом США і НАТО.

З деякими нюансами президент Картер продовжив лінію своїх попередників на забезпечення американського впливу в Західній Європі, на укріплення Північноатлантичного Союзу як основного інструменту своєї політики як на Європейському континенті, так і поза його межами.

Під натиском Сполучених Штатів на лондонській сесії Ради НАТО, проведеній у травні 1977 року, на рівні глав держав і урядів, було прийнято рішення про реальне збільшення воєнних витрат на 3%, які входять до блоку на протязі п’яти років, починаючи з бюджету 1978 року. Правлячі кола США наполягали на тому, щоб країни-учасниці Північноатлантичного союзу не обмежувалися розробками тільки короткострокових програм, а планували свої воєнні приготування на довгостроковій основі, з тим, щоб надати збройним силам Заходу можливість задовольнити потреби у воєнній сфері, що зміняться у 1980-ті роки .Однак здійснення цієї програми вимагало б колосальних витрат, а економіка Західної Європи і без того переживала хронічні труднощі. В кінці травня 1978 року у Вашингтоні відбулася сесія Ради НАТО . Одним з головних пунктів повістки дня сесії було прийняття довгострокової воєнної програми Північноатлантичного Союзу. У відповідності з рішеннями сесії у наступному десятиріччі передбачалося запустити близько десяти нових підпрограм, реалізація яких призвела б до різкого збільшення боєздатності. На ці цілі країни-учасниці НАТО повинні були витрати додатково $80 млрд.12 

У воєнному бюджеті на 1979 фінансовий рік, який адміністрація Дж.Картера представила як “бюджет НАТО”, Сполученні Штати різко посилили акцент на укріплення воєнної машини блоку, збільшення асигнувань Пентагону приблизно на 2% у порівнянні з попереднім роком, а асигнування на потреби НАТО збільшити більш ніж на 4,5%. За адміністрації Картера, Вашингтон значно активізував західноєвропейський напрям своєї політики. Внесок США у різні сфери діяльності Північноатлантичного блоку систематично збільшувався. Однак посилився натиск і Західної Європи, про що, зокрема зазначалося в англійській газеті “Гардіан”: “Західна Німеччина та інші західноєвропейські країни менш охотно, ніж у минулому примирюються із домінуючою роллю Сполучених Штатів у визначенні міжатлантичної політики”.13 .

Правлячі кола США спробували нейтралізувати натиск Західної Європи. Так вже на травневій сесії Ради НАТО у 1977 році президент Дж.Картер знову запевнив “молодших партнерів” в тому, що Сполученні Штати будуть звертатися до своїх союзників за порадою, прислухатимуться до них. Крім того Вашингтон використав події в Афганістані, щоб знову запевнити союзників у важливості нарощування озброєнь, перш за все в контексті здійснення довгострокової воєнної програми НАТО. У 1979-1980 роках із завданням нарощування воєнних бюджетів справилися лише три учасники НАТО - самі США (3,6%), Португалія і Люксембург. Для інших держав Північноатлантичного Союзу середні показники збільшення воєнних витрат за два роки складали : Великобританія-2,8%, Західна Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Туреччина-2,3%, Бельгія-2%. Лише 2% складав приріст в Італії і Данії. В цілому по НАТО реальне збільшення воєнних витрат, за данними американського уряду, складало: 1978-2%, 1979-2,5%, 1980-2%14 .

Роки президентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейських союзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатів у Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європі нейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979 року в Брюсселі відбулася конференція “ НАТО у наступні 30 років”. На грудневій сесії Ради НАТО у 1979 році були узгоджені проекти розгортання на європейському континенті 108 пускових установок “Першінг-2” і 464 крилатих ракет наземного базування з дальністю 2500 км. 15 

Головною силою, яка виступала за необхідність розміщення на європейському континенті нових американських ракет, були, звичайно, США. Спеціальний помічник президента США з питань національної безпеки З.Бжезинський приписував рішенню про розміщення ракет “таке ж історичне значення, яке мали створення стратегічного бомбардувального командування адміністрацією Трумена і прийняття на озброєння міжконтинентальних ракет адміністрацією Кеннеді”. За допомогою Північноатлантичного Союзу американські правлячі кола прагнули перш за все забезпечити воєнну перевагу над країнами Організації Варшавського Договору. За словами міністра оборони США, цієї цілі Вашингтон прагнув добитися до середини 1980-х років. Слід зазначити, що як Сполученим Штатам, так і Західній Європі, прийшлося робити вибір між діями, що не могли б бути розцінені інакше, як ворожі інтересам світу, і твердим далековидним підходом щодо відносин між Західною Європою до зусиль по укріпленню міжнародної безпеки та обмеженню гонки озброєнь. Попередні переговори з проблеми ядерної зброї середньої дальності в Європі проходили з 17 жовтня по 17 листопада 1980 року. В цілому 1970-ті роки пройшли під знаком розрядки. І це не суперечить основній установці НАТО тих років: з одного боку - укріплювати оборону, а з іншого покращувати відносини зі Сходом. Скоро в США змінилась адміністрація-до влади у Вашингтоні прийшла група консервативних політиків на чолі з Рональдом Рейганом.

Прихід до влади в США адміністрації Р.Рейгана співпав із кризою Північноатлантичного Союзу і в цілому американо-західноєвропейських відносин. В основі кризи були протиріччя держав по широкому колу питань, що виникли у зв’язку із подіями в Ірані, Афганістані, Польщі через спірні питання з приводу ядерної стратегії. В серпні 1981 року американський уряд оголосив про рішення приступити до виробництва компонентів нейтронних боєприпасів. Уряд Рейгана визначив свій підхід до воєнних зусиль партнерів по НАТО, спираючись на накопичений у попередні роки політичний досвід, який вказує на дві можливі лінії поведінки. Перша - отримати від західноєвропейських союзників збільшення їх безпосереднього внеску у забезпечення безпеки Заходу (збільшення воєнних витрат, укріплення збройних сил, отримання додаткової кількості бойової техніки, зброї, боєприпасів). Друга лінія орієнтувалася на те , щоб наполягати на компенсації союзниками по НАТО в тій чи іншій формі фінансового тягаря, який несуть США у з’вязку з обороною Західної Європи. Деякі американські експерти відзначали, що Вашингтону приходиться платити за НАТО “надмірну ціну”. За данними професора Джорджтаунського університету Е.Равенала у 1981 році Північноатлантичний Союз коштував Сполученим Штатам $129 млрд, тобто майже половину коштів американського воєнного бюджету.16  Стратегічні сили США, які беруть на себе більшу частину бюджетних коштів, забезпечують “кінцеву гарантію” безпеки Заходу, і складають необхідний елемент воєнного потенціалу НАТО. У політичній сфері Вашингтон розраховував поставити під контроль Сполучених Штатів заходи інших держав щодо розвитку відносин між Сходом і Заходом. Правлячі кола США побоювались послаблення НАТО, і приймали відповідні кроки, щоб нейтралізувати ряд негативних наслідків спільних західноєвропейських зусиль у сфері воєнного виробництва. Головним засобом просування вперед на цьому напрямі вони вважали розвиток відповідного трансатлантичного співробітництва. Сполученні Штати великого значення надавали так званій “раціоналізації”, тобто перш за все забезпеченню більш широкої стандартизації та взаємозаміняємості зброї і воєнної техніки країн-учасниць Північноатлантичного Союзу. Американські правлячі кола з самого початку сподівались, що стандартизація допоможе укріпити позиції США і всього Заходу в глобальному протистоянні соціалістичним країнам, призведе до консолідації атлантичної єдності під егідою Сполучених Штатів. Політика стандартизації забезпечувала гарантоване “укріплення” воєнної сили країн НАТО, поглиблювала трансатлантичне партнерство не тільки у воєнній сфері, але й у сфері політики, забезпечувала за рахунок збільшеної єдності, більш благоприємних умов для взаємодії союзників з широкого кола питань, пов’язаних із регулюванням американо-західноєвропейських відносин . Уряди Картера і Рейгана враховували колишній досвід трансатлантичного співробітництва, і тому ніколи не будували особливих ілюзій відносно можливості бистрого вирішення завдань, що нав’язуються союзникам. Комітетом начальників штабів США були визначені чотири галузі, в яких пропонувалося зосередити безпосередні зусилля по розвитку стандартизації та взаємозаміняємості:

1) забезпечення співставлення систем та засобів укріплення військами;

2) взаємне технічне обслуговування літаків, включаючи забезпечення їх ракетами “повітря-повітря” і “повітря-земля”;

3) взаємозаміняємість боєприпасів;

4) досягнення співставлення технічних засобів розвідки та наведення на цілі.

Протиріччя між США і Західною Європою з питань про торгівлю зброєю проявлялося досить гостро. Співставлення у торгівлі зброєю між Сполученими Штатами і західноєвропейськими країнами складало 10:1. Середземноморська політика Вашингтону складалася із укріплення “Південного флангу” НАТО; забезпечення “безпеки” морських шляхів, що використовувалися для постачання природних ресурсів США і західноєвропейськими країнами; підтримка “дружніх держав” поза НАТО. Політична лінія Сполучених Штатів передбачала подальше зростання воєнних витрат балканських країн-учасниць блоку. Взаємодія США із ФРН, Англією, Францією, Італією свідчила про співпадіння інтересів великих атлантичних держав в тому, що стосується укріплення Південно-східного флангу НАТО.У 1980-ті роки чисельність американських військ у Західній Європі складала 350 тисяч чоловік. Сухопутні війська США становили більше 200 тисяч і знаходились головним чином у ФРН.17  Американські бойові літаки були розкидані по багатьом базам практично всіх країн Західної Європи, що входили до Північноатлантичного Союзу. Отже, Північноатлантичний Союз служив справі охорони політики, військових і економічних позицій США в Західній Європі.

Дещо напруженими були в цей час американо-радянські відносини. 16 березня 1982 року радянське керівництво прийняло рішення ввести в однобічному порядку мораторій на розгортання ядерної зброї середньої дальності у європейській частині СРСР. 18 травня було оголошено про початок скорочення значної кількості ракет середньої дальності та припинення будівництва стартових площадок для таких ракет по всій європейській частині СРСР. 15 червня 1982 року СРСР оголосив про прийняття на себе зобов’язання не застосовувати першими ядерну зброю. 21 грудня 1982 року СРСР запропонував, щоб у сумарному рівні у 300 одиниць СРСР і країни НАТО могли б мати однакові підрівні, як по ракетам так і по літакам. СРСР був готовий зберегти лише стільки ракет, скільки їх було у Англії і Франції, і ні одної більше. Мова йшла про готовність скоротити сотні ракет, в тому числі декілька десятків СС-20.18 

Весною 1983 року США проголосили програму СОІ (так звана “стратегічна оборонна ініціатива”). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягнення взаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, він ліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. В кінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення на території трьох західноєвропейських країн перших партій ракет “Першінг-2” та крилатих ракет.

У січні 1984 року відбулася конференція “Майбутнє НАТО та глобальна безпека”, на якій основним було питання про нові американські ракети.

Починаючи з 1980 і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витратив приблизно $2 трілліони.19 

НАТО - є живий організм, тому процес адаптації триватиме. Припинення “холодної війни” поставило питання про необхідність реформувати НАТО. Характер завдань та загроз, з якими зіткається світ, змінився. Боротьба йде вже не за географічні сфери впливу, а за контроль над транснаціональними потоками капіталів, інформації, кваліфікаційних трудових ресурсів. “Північноатлантичний Союз повинен пристосуватись до майбутніх проблем оборони, але він також повинен враховувати нову реальність, яка полягає в тому, що економічна сила, а не військова, стане більш важливим проявом могутності,- робить висновок дослідник американського інституту Брукінгса Г.Брендон,- США і Західна Європа повинні адаптувати свою дипломатію, і фактично свої відносини до нової ситуації, яка склалася внаслідок більшої рівності щодо впливу і сили”20 

Багато хто в США і Європі взяв під сумнів необхідність американських зобов’язань на європейському континенті та доцільність присутності тут військ США. Але все ж таки більшість західноєвропейських урядів висловилися за збереження американської присутності на європейському континенті, і висловилися, що участь США в НАТО важлива противага Росії, фактор запобігання надмірному впливу Німеччини. Західноєвропейські члени НАТО з самого початку і дуже послідовно добивалися присутності та збереження на континенті збройних сил США. Без цієї присутності, як в часному порядку, а іноді і публічно заявляють європейські лідери, вони не можуть бути впевненими в тому, що Сполученні Штати виконають своє зобов’язання по їх захисту на випадок війни. Державний секретар НАТО Лорд Ісмей писав: “...американців потрібно тримати в Європі, росіян - за її межами, а німців під більшим контролем. А для цього потрібна присутність американських військ”21 .

На початку 1990-х років відбулося розшарування світу на три умовні політекономічні центри замість двох повоєнних таборів, що майже п’ять десятиріч поспіль існували у формі класичного протистояння СРСР-США (відповідно НАТО-Варшавський Договір у військовому відношенні). По розпаді СРСР ситуація корінним чином змінилася. У світі виникла надзвичайно сприятлива ситуація для чергового перерозподіоу сил та зон економічного впливу між державами-китами (хоч такій назві у повній мірі відповідають на данний момент лише США). Так, у економічному відношенні, зараз має протистояти одне одному вже не два геополітичних блоки, а три. Це, відповідно, найпотужніший - США і васальні держави, від них залежні, азійський центр, на чолі з економічно найбільш розвиненими Японією та Кореєю, до якого у боротьбі за світове економічне панування мають теоретично приєднатися поступово всі азійські держави (в тому числі і арабський світ). Нарешті - Об’єднана Європа, яка не бажає бути економічно залежною від США чи будь-кого іншого, утворює геополітичну альтернативу цим двом потужним центрам. Створений декілька десятиріч назад проти однієї чітко визначеної загрози, блок НАТО знаходиться тільки в самому початку шляху історичних перетворень. Принцип колективної оборони залишається основним в його концепції, але тепер до нього прибавились нові цілі та програми. Розроблені програми спільного врегулювання криз, втручання сил НАТО у дії поза межами країн-учасниць, розповсюд­жен­ня стабільності на Схід в рамках програми. “Партнер­ство заради миру” та інше. Були вдосконалені структури управління; війська, які раніше постійно знаходились в Центральній Європі для відведення можли­во­го нападу з боку СРСР, були реорганізо­вані у більш легкі, мобільні та бага­то­на­ціо­нальні підрозділи для реагування на завдання іншого характеру, які виникають у сучасному менш стабільному світі.

У 1990 році стратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно з Договором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні сили США у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.

7 червня 1990 року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року в Лондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалося питання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а також було прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якій приводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: