Xreferat.com » Рефераты по истории » Лютнева революція в Росії та падіння царату

Лютнева революція в Росії та падіння царату

для придушення революції. Солдати, як це було сформульовано в Наказі № 1, вимагали пом'якшення дисципліни, припинення зловживань і грубого ставлення, лібералізації і демократизації військових інститутів.

Ні верховне головнокомандування, яке сподівалося, що повий режим дасть йому кошти виграти війну, ні буржуазія, яка погодилася взяти участь в уряді в ім'я власних цілей, не мали наміру виконувати вимог робітників, солдат, селян та інородців. Яким чином «демократичному» табору вдасться примирити всі ці суперечливі спрямування?

З перших же днів революції більшовики та анархісти передбачали крах угодівської політики, яка проводилася Петроградською Радою. Відмовляючись визнавати угоду, укладену між урядом і Радою, вони являли собою єдину опозицію політиці двовладдя. Два великих більшовистських лідера - звільнені завдяки амністії І.Сталін і Л.Каменєв - визнали після повернення в Петроград «безплідною і невчасною» систематичну опозицію Раді, яка користувалася тоді довірою маси. Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і в армії. їй потрібно було спочатку організуватися, завоювати більшість в Радах, добитися довіри солдат, які становили масу, що ще політично не визначилася. А значить, досить критикувати політику есеро-меншовистського керівництва Ради, граючи роль меншини при демократичному режимі. У провінції деякі більшовистські активісти навіть закликали до єдності дій усіх соціал-демократів.

Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листах здалеку», написаних у Цюріху між 20 і 25 березня («Правда» насмілилася опублікувати тільки перший), зажадав негайного розриву між Радою і урядом, союзу пролетарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Ленін прагнув, у що б то не стало повернутися в Росію, тому він прийняв угоду, укладену швейцарським соціал-демократом Ф.Платтеном із німецькою владою: разом з групою революціонерів він покинув Цюріх 27 березня і, проїхавши Німеччину, а потім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторіальності, 3 квітня прибув у Петроград. Наступного дня, 4 квітня, він виклав керівникам партії свої «Квітневі тези», які частково повторювали ідеї, висловлені в «Листах здалеку». Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства» Тимчасового уряду, парламентської республіки і висловився за взяття влади пролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, братання з метою покласти кінець війні, націоналізацію всієї землі, скасування поліції. Безпосередня задача партії полягала у викритті уряду, «замість недопустимої, сіючої ілюзії, «вимоги», щоб цей уряд, уряд капіталістів, перестав бути імперіалістичним».

Тези Леніна були зустрінуті із здивуванням і ворожістю більшістю більшовистських лідерів столиці (Л.Каменевим, М.Калініним, С.Багдатьєвим). Таким чином, йому довелося спочатку відновити контроль над партією за допомогою своїх прихильників, що повернулися із заслання (Г.Зинов'єв, О.Колонтай), і представників у Петроградській Раді (М.Ольмінський, В.Молотов), до яких приєдналися Шляпников і Сталін. Незабаром стало відомо, що більшовистські секції Уралу, Москви, Харкова і Латвії приймають резолюції, близькі до «Квітневих тез». Позиції Леніна посилилися також завдяки політичній кризі, яка приголомшила уряд і Раду у зв'язку з основним питанням дня - питанням про війну.

На початку квітня проблема війни стала в центр політичних дебатів. На думку уряду, в якому П.Милюков і О.Гучков відрізнялися особливою активністю, тільки перемога могла укріпити зв'язку нового режиму і західних демократій, консолідувати суспільство і, можливо, покласти кінець революції.

Керенський пригрозив піти у відставку. У робітничих колах відразу ж розвернулася широка кампанія збору підписів за відставку Милюкова. На заклик більшовиків і анархістів по вулицях Петро г рада пройшли колони демонстрантів із лозунгами «Геть Тимчасовий уряд!», «Вся влада Радам!». Тим часом Рада з ініціативи меншовистських лідерів (Церетелі, Чхеїдзе та Скобе-лєва) зажадала від Милюкова офіційної відмови від своєї позиції, одночасно засудивши демонстрації і «звернення до маси» під тим приводом, що Рада сама досить сильна, щоб без сторонньої допомоги примусити уряд відступити, і що звернення до «вулиці» могло тільки спровокувати виступ реакційних сил. Того ж вечора уряд оголосив дії Милюкова неправомірними. Рада, яка бажала зберегти рівновагу двовладдя, утрималася від спроб розвинути свій успіх. Обидві сторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би Раду, не принижуючи Милюкова. Однак, не знаючи про ці переговори і бажаючи висловити свою думку, жителі робітничих околиць вийшли на вулиці. Більшість хотіла підтримати Раду і примусити відступити уряд. Але більшовики спробували додати велику «лівизну» цьому руху, добившись скандування частиною демонстрантів лозунгів, опублікованих напередодні «Правдою»: «Тимчасовий уряд у відставку!», «Вся влада Радам!». Дійшовши до багатих кварталів центра міста, учасники ходу зіткнулися там з їдучими назустріч колонами студентів і офіцерів. Війська присутнього при цьому командуючого гарнізоном Корнилова відмовилися стріляти в демонстрантів і повідомили про те, що трапилося, Раду. Корнилов був зміщений із свого поста, а очевидна провокація провалилася. Події цього дня підняли авторитет Ради. Зайшовши дуже далеко «ліворуч», більшовики переоцінили свої сили. Ленін визнав це через кілька днів («Уроки кризи»). Проте, число його прихильників значно збільшилося в порівнянні з березнем.

Уряд офіційно заявив, що Росія не думає ні про яку анексію, і криза, здавалося, була вирішена. Але справа про «Ноту Милюкова» поставила під сумнів існування двовладдя. Тепер вже кадети, як і більшовики, спробували примусити уряд порвати з Радою, але князь Львов, який виступив у ролі арбітра, висловився на користь прихильників «руху», які бажали партнерства з Радою. Однак керівники останньої коливалися відносно того, чи потрібно їм взяти на себе зобов'язання і розділити відповідальність влади. Не допомогли й домовленості Керенського - якщо вже з основного питання про цілі війни уряд погодився прийняти програму Ради, хіба не прийшов час сформувати коаліційний уряд, більш пристосований для опору екстремізму? 28 квітня після тривалих дебатів Виконком Ради відхилив мінімальною більшістю голосів (24 проти. 22 за і 8 утрималися) участь в уряді.

Тим часом Гучков, вважаючи, що втратив всякий авторитет в армії, подав у відставку. Під тиском численних петицій, більшість з яких виходила від солдат столичного гарнізону, які закликали Раду взяти участь в уряді, і, враховуючи активність околиць, що знову зросла, меншовики, керовані Чхеїдзе і Церетелі, оголосили про свою підтримку ідеї коаліційного уряду. Цього разу за участь в ньому висловилася значна більшість Ради (44 за, 19 проти). Проти голосували тільки деякі ліві есери і всі більшовики. «Участь» в уряді дуже нагадувала операцію, в якій всі старалися обдурити один одного: помірні розраховували прив'язати соціалістів «участю», примусити їх розділити урядову відповідальність за продовження війни, користуючись одночасно їх впливом на масу: соціалісти сподівалися домогтися реформ і припинення бойових дій, проваливши в той же час контрреволюційні плани.

Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два прийоми за сценарієм міністерської кризи парламентського типу: дискусія про програму; торг навколо формування кабінету. Дай та Церетелі підготували програму Ради, яка віддавала пріоритет зовнішній політиці за рахунок всіх інших важливих питань (аграрна реформа, захист прав трудящих, статус національних меншин). Для розв'язання проблеми війни меншовики пропонували у відповідності зі своєю програмою одночасно робити зусилля для укладення миру без анексії і контрибуцій, заснованого на принципі права націй на самовизначення, зміцнювати боєздатність армії, а також провести її демократизацію. На засіданні Ради значною більшістю голосів ця програма була з ентузіазмом прийнята. Проти виступили тільки більшовики і кілька анархістів.

Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів, у якій помірні (кадети) зберегли сім портфелів, а соціалісти отримали шість. Завдяки своїй політичній вазі кабінет очолювали три лідери «демократії»: Церетелі (міністр зв'язку), Черпов (міністр сільського господарства) і Керенський (військовий міністр і міністр військово-морського флоту). Входження до складу уряду багатьох міністрів-соціалістів ставило під питання сам принцип двовладдя. Власне, участь Керенського в уряді ще з 2 березня була першим порушенням цього принципу, оскільки лідер трудовиків був одночасно товаришем голови Виконкому Ради. Під час квітневої кризи вододіл, що визначився в кабінеті міністрів, не протиставив Керенського, «заложника демократії», іншим членам уряду. Він розділив Милюкова і Гучкова, прихильників «опору», з одного боку, і, з іншого - інших міністрів, прихильників «руху». Дійсно, вододіли і політичні кордони не проходили більше, як в найперші дні революції, суворо між Радою та урядом. Воші ставали все більш різноманітними, по мірі того, як формулювалися вимоги різних течій і груп і оформлювалися автономні центри альтернативної влади - Ради, організації, всякого роду комітети, - які створювалися тими, хто вважав, що діячі, висунеш Лютневою революцією, перестали прислухатися до їх сподівань.

«Примиренство» взяло гору в той момент, коли загострилися конфлікти між тими, хто зліва і справа критикував всяку політику «класової співпраці».

Більшовики, які передбачали розвал коаліції, кадети, що підштовхували підприємницькі кола до опору, і насамперед робітники, які об'єдналися в заводських комітетах, селяни, що почали захоплювати поміщицькі землі, не дожидаючись скликання Засновницьких зборів, інородці, що заявляли про свою волю до незалежності, - всі були повні рішучості діяти, не беручи до уваги заклики до помірності «примиренців», які вважали, що для досягнення успіху їм потрібен час.


3. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості


Новий уряд присвятив себе, передусім розв'язанню проблеми укладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретично влаштовувався Церетелі, якому Терещенко - офіційний глава російської дипломатії - слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі, складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтримкою ідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повинна була послужити прикладом); організація конференції всіх соціалістичних партій в Стокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти воюючих країн, що відродили Інтернаціонал, повинні нав'язати своїм урядам, якщо ті залишаться глухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект потерпів повний крах. Терещенко прозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона були гранично ясні; війна повинна бути продовжена. Після численних підготовчих зустрічей проект міжнародної соціалістичної конференції також провалився, не витримавши подвійної протидії - як з боку більшовиків, які боялися, що успіх конференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму, так і союзних урядів, які відмовилися видати паспорти «пацифістам».

Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більш удачливим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратити повністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлення «активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу, який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновити порядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцінками, число дезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-й армії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць (початок квітня - початок травня) зміни були разючими. Більшовистська пропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокомандування покладало на Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па його думку, від дня прийняття Наказу Аг« 1, і вважало, що продовжувані війну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала з військами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму, заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата», звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатським комітетам право контролювати призначення офіцерів), Керенський вважав, що тільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щоб підготувати наступ, він зробив тривале і пам'ятне турне по військових частинах, намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшли його послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покаже союзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося. Як свідчили доповіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числа дезертирів, ініціатива Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почався наступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачу спорядження. І тут невдача уряду була очевидною.

У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не перевищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної загрози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підприємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підвищити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.

«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 травня кадетська газета «Мова». Поновилися і досягли широкого розмаху страйки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загострення цих конфліктів? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціальних конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для вивчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобутком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розподілу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями військово-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчинили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».

У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція заводських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання всеросійського з'їзду. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конференція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандатами від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистському дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і висловилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боротьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної пропаганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу більшовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робітників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти діяльності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладений секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.

На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про неприпустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рівнях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику ренти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входило проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нарешті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні комітети, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали оброблені землі (без виплати компенсації), захоплювали сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, переглядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок використання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи загального характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, встановлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рішення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть нижче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в незаконному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкраданні сільськогосподарського інвентарю.

Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у відповідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умови якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницькими зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери пропонували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально зрівняному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.

Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий режим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Казані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, настроєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських районах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхилила всі прохання про утворення національних військових частин, на чому особливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції - тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автономію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одностороннього розв'язання національного питання до скликання Засновницьких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і українців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйозність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупереч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретаріату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і створювала небезпечний прецедент.

Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Всеросійський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшовиків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних словесних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинулися в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на революційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».

Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які були близькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією і відправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицією організувати демонстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідери коливалися, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримку солдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (за винятком Каменева та Зипов'єва) схвалили ідею демонстрації і підготували відозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, що готується більшовистська демонстрація, до того ж озброєна, досягли з'їзду. Більшість делегатів, згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення до пильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча й одностайна реакція керівних органів з'їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви з приводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда» вийшла 10 червня без відозви. Більшість з'їзду захотіла розвинути свій успіх. Церетелі засудив більшовистську «змову» і зажадав розпуску робітничої міліції. Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструвати підтримку своїй політиці, Рада закликала провести демонстрацію 18 червня. На велике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь. Замість лозунгу, запропонованого меншовиками і есерами - «Від Засновницьких зборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистські заклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!». Успіх столичних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських і районних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класу Петрограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподільно. Але чи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом, ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат було майже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Леніним демонстрації 10 червня?

Як і в квітні, а потім у червні, каталізатором подій 3 і 4 липня, які були важливим моментом революційного процесу 1917 р., стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецький контрнаступ, солдати столичного гарнізону (ті ж, що і в червні), в більшості своїй більшовики і анархісти, переконані в тому, що командування не знехтує можливістю для їх відправки па фронт, не залишивши їм іншого вибору, крім «смерті в окопах в ім'я чужих їм інтересів або смерті на барикадах за їх кровну справу», вирішили підготувати повстання. Його цілями були: арешт Тимчасового уряду, першочергове захоплення телеграфу і вокзалів, об'єднання з матросами Кронштадта, за якими закріпилася репутація «революційних», створення Тимчасового революційного комітету під керівництвом більшовиків та анархістів. Увечері 2 липня відбулися численні мітити солдат 26 частіш, які відмовилися йти на фронт. Оголошення про відставку міністрів-кадетів ще більш розжарило атмосферу. Свою солідарність із солдатами виказали робітники. Рядові учасники руху постаралися домогтися того, щоб керівництво партії більшовиків очолило їх дії, але в той день Ленін поїхав з І Іетрограда. Лідери військової організації (Семашко) заявили, що у них «досить кулеметів для повалення Тимчасового уряду». Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Потрібно зазначити, що, в той час як рух набирав силу, серед більшовиків не було єдиної думки. Члени ЦК і більшовики, що засідали у Всеросійському центральному виконавчому комітеті (ВЦВК), обраному на І з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, були проти будь-якого «передчасного» виступу і стримували демонстрації. Військова організація більшовиків і місцевий комітет партії підготували лозунги до демонстрації, які «Солдатська правда» повинна була опублікувати наступного дня (4 липня), оскільки «Правда» відмовилася це зробити.

Демонстрації почалися у другій половині дня 3 липня. Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво, тримати його в рамках і попередити всяку передчасну дію проти держави та її інститутів. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зустріли виступ Троцького і Зинов'єва, які обрушилися на «контрреволюціонерів, присутніх в уряді», а також на меншовиків з ВЦВК, що відмовлялися взяти владу, запропоновану їм народом. Задоволені цими промовами, тон яких відповідав загальному паст рою, але, не знаючи, що робити далі, демонстранти повернулися па околиці - Повернувшись у 1 Петроград вранці наступного дня, Ленін визнав продовження демонстрацій невчасним. Але по заклику «Солдатської правди», яка опублікувала лозунги без відома керівництва, озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися моряки з Кронштадту. Дати зворотний хід виступам було вже неможливо. Керівництво партії більшовиків ледве встигло надрукувати листівку, що закликала до мирної демонстрації в підтримку «нової влади... якою могли бути тільки Ради». Цей двозначний текст видавав розгубленість більшовистського керівництва, яке втратило контроль над ситуацією. Колони демонстрантів знову попрямували до Таврійського палацу, де засідав ВЦВК. Коли Чернов спробував заспокоїти демонстрантів, тільки втручання Троцького врятувало його від смерті. Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між кронштадтськими моряками, що збунтувалися, солдатами і частиною демонстрантів, з одного боку, а з іншого - полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому (Павловський, Преображенський, Волинський).

Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зинов'єв безрезультатно намагався перекопати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допускали повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК, висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручене керівництво репресивними заходами. Ленін сховався у Фінляндії (що дало мотив для тверджень щодо його провини). Троцький, Зинов'єв, Каменєв і багато які інші керівники партії були арештовані. Частини, що брали участь у демонстрації, були роззброєні, а «Правда» закрита. Більшовистські газети знову почали видаватися нелегально. Уряд закрив також газету лівих есерів «Земля і воля», вважаючи її надзвичайно близькою до більшовиків. На фронті відновлювалася смертна страта. Аналізуючи уроки цих подій у статті «Три кризи», Ленін констатував, що лозунг «Вся влада Радам!» потрібно зняти з порядку денного, поки меншовики та есери, з якими стався повний розрив, залишаються в керівництві ВЦВК. Відтепер «справедливим» став заклик: «Вся влада робітничому класу на чолі з його революційною партією комуністів-більшовиків!»

Після цих подій князь Львов доручив Керенському реорганізувати уряд. Переговори між різними політичними силами були складними: урядова криза продовжувалася 16 днів (з 6 по 22 липня). Крайньо ліві були виведені з гри, і кадети, що вважали себе переможцями, висунули свої умови: війна до перемоги, боротьба проти «екстремістів» та анархії, відкладення розв'язання соціальних питань до скликання Засновницьких зборів, відновлення дисципліни в армії. Ці умови влаштовували Керенського. Але кадети додали до них вимогу зміщення Чернова, на якого вони покладали відповідальність за безладдя на селі. Керепський підтримав «мужицького міністра» і пригрозив, що сам піде у відставку. Кадети вітали б прихід більш твердого уряду на чолі з військовими, але їм необхідно було нейтралізувати ВЦВК. Зрештою, Керенський дійсно був посередником у даній ситуації. Оскільки лідери меншовиків (за винятком Церетелі) відмовилися,, слідуючи наполегливим рекомендаціям Керенського, від принципу відповідальності уряду перед ВЦВК, кадети вирішили увійти до уряду, розраховуючи на зміцнення власті за допомогою тиску консервативних верств, які, починаючи з «липневих днів» відкрито заявляли про свої наміри.

Однією з найбільш активних була група «Суспільство за економічне відродження Росії», яка була заснована з ініціативи великого підприємця Путилова і об'єднувала банкірів і промисловців Петрограда, близьких

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: