Xreferat.com » Рефераты по истории » Конотопська битва

Конотопська битва

міф, який Росія і сьогодні пробує нав’язати, про віковічну дружбу, власне, що нема двох народів, а є один народ. Думка про те, що московське військо розбили не японці, не німці, не турки, а українці, була особливо болісною для російської імперської ментальності, тому що вони вважають, що не може такого бути, щоб братні народи, як вони пропагують весь час, або те саме, що російський народ розбив московські війська. Тому воно замовчувалося або перекручувалося, як, скажімо, роль Мазепи перекручувалася, він проходить виключно як зрадник в російських підручниках чи монографіях за рідкісними винятками. Так само трактували і Петлюру, всіх, хто виступав за самостійну Україну, були зрадниками, а всі битви, де ми вигравали, як правило замовчувалися.» [36, 53]

Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.

Незважаючи на те, що, на перший погляд, фактичними результатами Конотопської битви так і не вдалося скористатися, перемога під Конотопом дещо послабила тиск Московського царства на Українську державу та сприяла формуванню самостійницької партії серед козацької старшини, а в українських наукових дослідженнях у XIX – на початку XX століття Конотопська битва зображувалася як важливий етап боротьби українського народу за незалежність.


2. Зміна політичних курсів в Україні та Москві після поразки під Конотопом


2.1 Зміна політичної обстановки у Європі після Конотопської битви та втілення в життя ухвали Гадяцької унії


Зазнавши поразки під Конотопом, князь Трубецький 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватись до боїв на власній території: 5 липня 1659 р. виходить новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькому дається наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Росія переходить в оборонний стан.

Такий розвиток подій дає підстави стверджувати, що українсько-російська війна закінчилась розгромом основних сил царського війська, які вторглись на українську територію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершились приблизно 4 липня, а війна в цілому – на початку серпня 1659 р.). Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і російських гарнізонів залишались Київ, Гадяч, Полтава, Черкаська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусії завершилась локальною перемогою російських військ [38, 132].

Російська держава внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни на початку серпня змушена була тимчасово відмовитись від встановлення повного військово-політичного контролю над територією Війська Запорозького. Накази кн. Трубецькому відправити частину полків у Бєлгород, а самому з основними силами відступити від кордону на тлі розпочатих у другій половині липня консультацій про місце з'їзду представників сторін для «приборкання кровопролиття» та «згоди» свідчили, що Москва під тиском воєнних поразок готова до переговорів із урядом гетьмана І. Виговського та згідна врахувати позицію української сторони.

Події наступних двох місяців (середина серпня – жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація більшості старшини на Росію (присяга царю й закликання російського війська), що обумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, яку ратифікував польський сейм, перекреслила військові здобутки гетьманського війська. Таким чином, ми доходимо дещо парадоксального висновку: збройна перемога у війні і політична капітуляція після неї.

Добившись блискучої перемоги, І. Виговський отримав можливість успішно завершити війну з Московією і припинити громадянську війну. Однак через ряд причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося. По-перше, орієнтація на Річ Посполиту не мала підтримки в суспільстві, яке у переважній більшості продовжувало вважати останню своїм основним ворогом. По-друге, невдала соціальна політика гетьмана та використання в боротьбі з опозицією кримських татар настроїли проти нього переважну частину українського населення. По-третє, воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти Кримського ханства позбавила Виговського союзників, які поквапилися на захист власних домівок. По-четверте, активізувала свою діяльність опозиція, основу якої складала старшина лівобережних полків, котра боялася, що у випадку війни з Москвою бойові дії проходитимуть на Лівобережжі. Коли московський князь Трубецькой – згідно з волею царя – вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп М. Филимонович і заявив про підготовку повстання проти гетьмана. На чолі добре законспірованої змови стояли полковники Я. Сомко, В. Золотаренко, Т. Цюцюра та ін. Повстанці розгромили урядові залоги, багато прихильників Виговського було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них Д. Виговський та І. Нечай [39, 76].

Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися навколо Ю. Хмельницького. Провідну роль в їхній організації відіграли І. Богун, П. Дорошенко, І. Сірко та інші противники союзу з Польщею.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралася Козацька рада в Білій Церкві, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. У цій ситуації І. Виговський, відчуваючи втрату підтримки, не звернувся за допомогою до турків і татар, як йому дехто пропонував, скорився постанові й добровільно віддав гетьманські клейноди, а сам подався до Польщі. Спочатку дістав від польського уряду Київське воєводство, та в 1664 р. був страчений поляками за доносом тодішнього гетьмана Тетері. Трагедія Івана Виговського – цієї, безперечно, розумної людини, щирого українського патріота – полягала в тому, що пін, за словами І. Крип'якевича, знехтував здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі [31, 97–98].

Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія добилась більшості із поставлених нею на початку війни цілей: увівши війська в головні міста України, вона встановила реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям, отримавши прямий доступ до його матеріальних, фінансових та людських ресурсів; дістала можливість безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини, суттєво урізавши владні повноваження гетьмана і козацької ради у кадрових та інших питаннях; домоглась формальної згоди козацької старшини не проводити самостійної, а тим більше відмінної від московської зовнішньої та внутрішньої політики; витіснила козацьку адміністрацію з Білорусії, позбавившись у цьому регіоні небезпечного конкурента.


2.2 Переяславський проект 1659 p.: дихотомія підходів Чигирина та Москви


Отримана в ході битви під Конотопом в середині літа 1659 р. блискуча перемога над російськими військами воєвод О. Трубецького, С. Пожарського та М. Хованського стала найбільшим тріумфом антимосковської політики гетьмана І. Виговського. Втім, перемога ця не вберегла гетьмана від політичного фіаско, що очікувало на Виговського вже у вересні 1659 р. і в причинах якого ще варто розібратися історикам.

Обравши на гетьманство Юрія Хмельницького (не стільки за його власні заслуги, скільки за одне лише прізвище), оточення нового регіментаря намагається неконфронтаційно вибудувати власну політику в стосунках з російським і польським монархами. Тогочасний польський експерт української політики С. Потоцький, тривалий час перебуваючи в козацькій Україні, в донесенні королю робить висновок, що оточення Юрія Хмельницького прагне досягти власних політичних цілей,»… обманюючи і лякаючи Вашу Королівську Милість царем, а царя Вашою Королівською Милістю…» [37, 156]. Так, дійсно, гетьманський уряд, декларуючи свою вірність гадяцькому курсу І. Виговського, разом з тим прагне поновити союзницькі стосунки з російським царем.

Реанімація союзу Війська Запорозького та російської правлячої династії в Чигирині планується на основі українського проекту від 17/27 лютого 1654 p., тобто без врахування доповнень російської сторони щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду у сфері зовнішньої політики та фінансів. Концептуальний виклад нового бачення союзу подається в так званих Жердівських статтях – проекті української сторони, ухваленому у вересні 1659 р. на козацькій раді в Жердовій Долині. Відмінності проекту 1659 p., обумовлені тривалими стосунками Війська Запорозького з російським царем, виразно вказують на бажання старшини уникнути прикрих непорозумінь, що траплялися в попередні роки. Так, зокрема, Жердівські статті, поряд з вимогами про надання Війську Запорозькому гарантій непорушності його вільностей і прав, зафіксованих угодою 1654 p., у пункті другому наголошують на тому, що присутність царських воєвод має локалізовуватися лише Києвом. У разі, коли виникне потреба у введенні ратних людей царя до інших українських міст, вони повинні перебувати в підпорядкуванні українського гетьмана. Четвертий та п'ятий пункти акцентують увагу на праві Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену гетьманську елекцію. Шостий пункт вказує на гарантії владних повноважень полкової старшини у ввірених їй полках, причому в Києві, де мав розміщуватися російський гарнізон, і в Старому Бихові, з приводу підпорядкування якого точилися гострі суперечки з Москвою за гетьманства Б. Хмельницького та І. Виговського. Сьомий пункт застерігав право Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. На увагу заслуговує також положення, що конституювало васальний принцип взаємин Війська Запорозького з царем. Відповідно до цього (положення) будь-яка кореспонденція, надіслана з України в російські державні структури, обов'язково мала бути завізована гетьманським урядом.

Отже, із запропонованого урядом Ю. Хмельницького проекту договору з царем напрошується висновок, що козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умови цієї протекції не мали виходити за межі середньовічної васальної залежності, причому – доволі м'якої форми, фактично номінального васалітету.

Однак офіційна Москва з цього приводу мала принципово інші міркування. Під час попередньої зустрічі представника гетьманського уряду Петра Дорошенка з царським представником князем Олексієм Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівський проект, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому»… многое написано вновь сверх прежних статей, которьіе даньї пре-жнему гетману (мався на увазі гетьман Б. Хмельницький.)», запропонувавши натомість перенести обговорення умов майбутнього союзу на загальну козацьку раду, де були б присутніми і гетьман, і старшина, і козаки [45, 166].

Зрозуміло, що апелювання до волі всього козацького товариства вповні влаштовувало російську сторону. Доречно пригадати, що саме О. Трубецькой восени 1657 р. брав активну участь у плануванні російським урядом провести загальну козацьку раду в Києві та винести на неї питання ревізії реального стану взаємин Війська Запорозького з російським монархом.

Утім, восени 1659 р. питання щодо місця проведення Генеральної ради викликало жорсткі дебати сторін. Усі добре розуміли, що приїзд Трубецького на Правобережжя, у давню козацьку столицю Трахтемирів (на чому наполягав гетьманський уряд, зважаючи на пануючі в цьому регіоні суспільні настрої та нечисленність симпатиків царя), змусить російську сторону бути більш поступливою на переговорах. Натомість, проведення Генеральної ради в Переяславі, оточеному царськими полками та в присутності промосковськи налаштованої старшини (зокрема, уряд переяславського полковника обіймав один із лідерів антигетьманського та промосковського повстання на Лівобережжі Тиміш Цицюра), робитиме більш уразливою позицію Ю. Хмельницького.

Усвідомлення важливості перемоги в цій «географічній» полеміці провокує ситуацію, за якої напруга в ході дебатів зростає настільки, що Трубецькой навіть змушений був вдатися до погроз гетьманському урядові: в разі відмови дослухатися його побажань застосувати наявну в нього воєнну силу. А оточення новообраного гетьмана, пішовши на поступку в цьому питанні, випустило ініціативу зі своїх рук під час самих переговорів, на яких уряд Хмельницького не лише не відстояв положення Жердівського проекту, а й був змушений прийняти цілу низку нововведень, що суттєво обмежували повновладдя гетьманського проводу навіть у порівнянні з договором 1654 р. Власне, на раді було підтверджено відновлення правомочності так званих «Прежних статей Богдана Хмельницкого», тобто формально – договору Війська Запорозького з царем 1654 р. Але, зачитана на Переяславській раді 1659 р. редакція договору 1654 р. була свідомо сфальсифікована російським урядом. Так, незважаючи на визнання царем і боярською думою права Війська Запорозького «…самим меж себя гетмана обират…», до процедури виборів було внесено принципової ваги доповнення [45, 167]. На відміну від редакції 1654 p., якою передбачалося лише надсилати до Москви відповідну інформацію про результати елекції – «…а кого гетманом обирут, и о том писать к нам…», відтепер необхідною передумовою визнання правомочності гетьманського обрання ставала поїздка претендента до Москви та отримання там царського затвердження – «…по обранню гетману ездить к великому государю […] и великий государь […] пожалует гетмана по чину: булаву и знамя и на гетманство свою государеву жаловальную грамоту дати ему ве-лит…» [45, 168]. Пам'ятаючи розвиток взаємин козацької еліти з царем у другій половині 1657 – на початку 1658 pp. та наполегливі заклики дипломатів Олексія Михайловича до Виговського прибути до білокамінної, аби там узгодити нові принципи взаємовідносин, неважко зрозуміти, коли московське керівництво усвідомило необхідність правового закріплення візиту до царської столиці новоприбулого регіментаря Війська Запорозького і які наміри при цьому переслідувались.

Надзвичайно принциповим було й спотворення змісту щодо права гетьмана й Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. Так, якщо угода 1654 р. забороняла українській стороні зноситися лише з польським королем і турецьким султаном (а про контакти з іншими правителями вона повинна була інформувати царя), то текст 1659 р. декларував: «гетману послов и посланников и гонцов из окресньїх и ни из которьіх государств к себе не принимать и против тех присьшок в окресньїе и ни в которьіе государства не посьілать…». Гетьман міг вступати в дипломатичні зносини з іноземними правителями, коли «…о каких делех поболить великий государь, его царское величество ему, гетману, в которое государство послать…» [45, 169].

Крім цих принципових нововведень, до списку 1659 р. було внесено положення про перебування українського духовенства під благословенням «святейшего патріарха Московского и всія Великія, и Мальїя, и Більїя Росіи» [45, 170]. Водночас з тексту договору 1654 р. було вилучено положення, які підтверджували військові зобов'язання Москви про надсилання допомоги для охорони українських кордонів, відвоювання Смоленська тощо.

Ще більше обмежували прерогативи українського уряду так звані «Нові статті Юрія Хмельницького», які були ухвалені на Генеральній раді в Переяславі як додаток до «Прежних статей Богдана Хмельницкого».

Відповідно до них, гетьманському урядові заборонялось без дозволу царя воювати та надавати військову допомогу сусіднім правителям, натомість він повинен був виконувати царські накази про виступи в похід. Договірні статті зобов'язували Ю. Хмельницького вивести козацькі залоги з білоруських земель та передати Старий Бихів «государевим людям». Надалі жителі Білої Русі втрачали право називатися козаками, тобто козацький устрій на білоруських землях ліквідовувався.

Важливим обмеженням повновладдя козацької адміністрації було введення російських залог на чолі з царськими воєводами, крім Києва, також до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобережжі та Брацлава й Умані на Правобережжі.

Ціла низка положень стосувалася адміністративно-політичного укладу Гетьманату. Зокрема, Війську Запорозькому, тобто козацькій старшині, заборонялось зміщувати гетьмана «без радьі и совету всей черни», хіба що у випадку зради останнім царя [45, 171]. Те ж саме стосувалося й прерогатив гетьмана, котрий не мав права самостійно зміщувати полковників і старшину. Крім того, деякі козацькі старшини, які були ініціаторами промосковських виступів на Лівобережжі – Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Васюта Золотаренко та ін., отримували царський імунітет щодо гетьманського та військового суду, який не міг засудити їх до смертної кари. Як уся старшина, так і рядові козаки були зобов'язані заприсягнути на вірність цареві. Усіх, хто відмовлявся це зробити або, склавши присягу, її порушив – наказувалося карати на смерть.

Умови, накинуті восени 1659 р. в Переяславі урядові Ю. Хмельницького, суттєво посилювали залежність Гетьманату від царя в порівнянні з тією ситуацією, що була конституйована угодою 1654 р. І якщо за умовами останньої політико-правовий статус Гетьманату в стосунках з російським царем можна класифікувати як політичну автономію, що гарантувала збереження внутрішнього самоуправління на основі власного законодавства та звичаєвого права, а також забезпечувала (з певними обмеженнями) право зовнішньополітичної репрезентації, то тепер автономія набирала форм нижчого рівня – адміністративної автономії, причому з елементами певного її обмеження.


2.3 Війна з Річчю Посполитою 1660 р. та Чуднівський договір


Зрозуміло, що велике обурення викликали результати українсько-російських переговорів. Неспроможність уряду Хмельницького відстояти українські інтереси завдає великого удару по його авторитету. Для того, аби пом’якшити негативні наслідки від переяславських подій, скликана гетьманом старшинська рада виряджає до Москви посольство на чолі з П. Дорошенком та А. Одинцем, покладаючи на них завдання добитися анулювання неприйнятних для Війська Запорозького статей договору.

Але візит П. Дорошенка та А. Одинця до Москви завершується майже цілковитою невдачею. Російський цар відмовився йти на суттєві поступки, задовольнивши лише прохання щодо скасування статті про підпорядкування Київської митрополії московському патріарху. Решта принципових положень залишилися в силі.

До зростання напруги між сторонами спричинило й остаточне вирішення територіальної суперечки за Південно-Східну Білорусь, що відбулося насильницькими способами. Білоруський полковник Іван Нечай відмовився виконувати закріплену в Переяславському договорі 1659 р. статтю про виведення козаків з білоруських земель. Лише після успішного штурму Старого Бихова царським військам вдалося змусити козацькі підрозділи вийти в Україну. Взяття Старого Бихова супроводжувалося жорстокими репресіями його захисників, від яких постраждали і свояки українського гетьмана – Іван Нечай (був одружений на сестрі Юрія Хмельницького) та його брат Юрій, котрих вислали до Сибіру. Після цього український гетьман неодноразово клопотався перед Олексієм Михайловичем з приводу повернення висланих козацьких старшин, насамперед Івана Нечая, котрому сестра Юрія щойно народила дитину, гарантуючи їхню неучасть у виступах проти царя, – та все виявлялось марним [47, 38].

Знаючи про наростання напруги у стосунках Хмельницького та царського уряду, польське керівництво вже з осені 1659 р. робить спроби, аби повернути Військо Запорозьке під зверхність польського короля та реанімувати постанови Гадяцької комісії 1658 р. Головну роль у цій дипломатичній грі виконував один з творців гадяцького порозуміння – С. Беньовський.

Коли ж переговори Беньовського в Чигирині закінчилися провалом, наприкінці січня 1660 р. в межі козацької України вторгнулося коронне військо на чолі з гетьманом Станіславом Потоцьким, разом з яким перебували й війська екс-гетьмана України, київського воєводи Івана Виговського. Найзапекліші бої в цю кампанію розгорілися за місто Могилів-Подільський, де засіли козаки Подільського та Миргородського полків під загальною командою полковника подільського Остапа Гоголя.

Зосередивши під міськими мурами майже всі наявні на той час сили, Потоцький намагався будь-що оволодіти Могилевом-Подільським. Під час генерального штурму 20 лютого коронній армії навіть вдалося вдертися в місто, захопивши південно-західну вежу міського муру. Але козацька старшина подолала сум’яття, що було виникло серед захисників міста, і витіснити нападників за його межі. Після цього Гоголь і його помічники організували ефективне переслідування відступаючого противника. В кінцевому результаті С. Потоцькому довелось відступити від Могилева-Подільського, втративши під його стінами близько 3 тис. жовнірів.

Так само безуспішними виявилися й спроби коронної армії оволодіти Брацлавом та Уманню. Все це й змусило коронного гетьмана віддати наказ про вихід із Брацлавщини.

Активну підготовку до нового походу в Україну польське командування розпочинає з початку літа 1660 р., коли врешті-решт вдалося залагодити (ціною певних поступок) справу замирення зі Швецією. Це дозволяло не розпорошувати сили, а зосередити їх на оволодіння Україною.

Для того, аби застерегти супротивника, українське та російське командування вирішило організувати випереджувальний похід. 17 липня на околиці Василькова відбулася воєнна рада за участю українського гетьмана й вищої козацької старшини та російського командування на чолі з київським воєводою боярином В. Шеремєтьєвим. На цій раді було ухвалено доволі ризикований план ведення війни. Головним його недоліком було те, що наявні сили розпорошувалися, а не зосереджувалися на виконанні одного стратегічного завдання. Так, за планом ведення кампанії, царські війська на чолі з Шеремєтьєвим та козацькі лівобережні полки під проводом наказного гетьмана полковника переяславського Тимоша Цицюри повинні були виступити на захід, готуючись до генеральної битви з коронною армією. Решта українського війська, тобто правобережні козацькі полки, які очолив Юрій Хмельницький, залишалися в Наддніпрянщині, слідкуючи за переміщеннями татарських орд та прикривали тили головних сил, запобігаючи вторгненню татар і об’єднанню їх з коронною армією [47, 43].

Дослідники, які вивчали перипетії кампанії 1660 р., звернули увагу й на принцип розподілу українського війська, за яким разом з Шеремєтьєвим йшли лівобережні полки, де значно сильнішими були промосковські настрої, в той час, як правобережне козацтво було залишено Хмельницькому [47].

Під час кампанії 1660 р. було допущено ще цілий ряд помилок. Зокрема, царський воєвода, котрий не відзначався особливим тактом і дипломатичністю, перебуваючи у Василькові, встиг нанести публічну образу українському гетьману, чим ще більше знеохотив Хмельницького до співпраці. Між частинами українсько-російських військ не було також налагоджено ефективного зв’язку та координації дій. На вкрай низькому рівні виявилася й організація розвідувальної служби.

Усе це створювало вкрай невигідні умови для початку кампанії. Зокрема затримка походу та некоординованість дій обох частин армії призвели до того, що на початку вересня 1660 р. в районі Старокостянтинова коронній армії вдалося об’єднатися з татарськими ордами. Внаслідок цього постала величезна армія: коронний гетьман С. Потоцького мав близько 50 тис. кварцяних жовнірів, шляхетського ополчення та козаків І. Виговського, а у розпорядженні нурадин-султана, який був поставлений Мехмед-Гіреєм на чолі татарських орд, було близько 40 тис. вершників.

Вкрай важливим моментом для успішного розвитку польського походу в Україну було й те, що за умови важкої хвороби коронного гетьмана С. Потоцького фактичне командування перейшло до рук обдарованого польського воєначальника та авторитетного в шляхетських колах політика польного гетьмана Єжи Любомирського. Саме завдяки його динамізму мислення польсько-татарське військо здійснило блискавичний маневр і на самій окраїні південно-східної Волині, поблизу містечка Любар, перекрило Шеремєтьєву та Цицюрі шлях на захід. У розпорядженні останніх було близько 15–19 тис. царських ратників і 20 тис. лівобережних козаків.

У ході локальних сутичок, що розгорілися 15–16 вересня деяка перевага була на боці коронних військ і татар. У боях українці та росіяни втратили понад тисячу вояків, у той час як втрати поляків і татар становили близько півтори сотні чоловік.

Вкрай обнадійливими для польського командування мали б стати і повідомлення про стан недовіри та обопільної підозри, що запанувала на той час у таборі супротивника. До поляків дійшли чутки про те, що царський воєвода, не довіряючи своїм союзникам, навіть наказав на всяк випадок вибудувати шанці не лише напроти поляків і татар, але й козаків Т. Цицюри. Із зверненням до останніх перейти на бік короля виступив брат покійного канцлера Великого князівства Руського український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич.

З кожним днем напруга зростала і Шеремєтьєв віддав наказ про відхід табором на північний схід, де сподівався дістати підкріплення від царських ратників на чолі з «меншими» київськими воєводами (своїми помічниками) Г. Козловським і Ю. Баратинським, а також бєлгородським воєводою Г. Ромодановським. Рішуче переломити співвідношення сил на користь української та російської сторони міг і прихід на допомогу правобережних козацьких полків Хмельницького (всього близько 20 тис. вояків), перебування яких і надалі всередині України, після з’єднання татар і поляків, втратило сенс [30, 212].

Тим часом Шеремєтьєву та Цицюрі вдалося відійти від Любара трохи більше, аніж на 20 км. Поблизу міста Чуднів українсько-російські війська були заблоковані й примушені до організації оборони.

Довідавшись про скрутне становище, в яке потрапили українсько-російські війська під Чудновом, Хмельницький звернувся до Ромодановського із закликом негайно надіслати допомогу, аби мати змогу пробитися до обложених. Проте бєлгородський воєвода не наважився виступити в похід без відповідного указу з Москви і це призвело до непоправної втрати часу. За таких умов Хмельницький також не вельми поспішав назустріч небезпеці. Однак уже сама звістка про те, що український гетьман з військами наблизився до Бердичева, спричинила в обозі коронного війська такий переполох, що, за словами очевидця тих подій, «кожен почав свої найліпші речі пакувати», і якби протягом кількох наступних днів гетьман продовжив похід, польські жовніри неминуче розпочали б втечу до Львова.

Проте Ю. Хмельницький до Чуднова не став наближатися, заклавши табір за 20 км від нього, поблизу містечка Слободище (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.). Скориставшись із цього, польний гетьман Любомирський, залишивши частину військ пильнувати табір Шеремєтьєва, на чолі 9 тис. добірної польської кінноти, 500 драгунів, 1200 піхотинців та 20 тис. татар перед світанням 7 жовтня здійснив блискавичний марш до Слободища і з ходу атакував супротивника [30, 215].

Зважаючи на динамізм дій Любомирського, йому випало завдати українським військам відчутних втрат (загинуло близько 4 тис. чоловік), однак, враховуючи приблизну рівність сил, становище жодної зі сторін не виглядало виграшним. На самому початку бою полякам і татарам вдалося вибити козаків з укріпленого табору, але згодом вони витіснили звідти супротивника, тож всі його наступні спроби повторити успіх результату не принесли. Втрати поляків були хоч і меншими, аніж втрати Хмельницького (близько 1 тис. вояків), все ж вони також були значними.

Інша справа, що вже самі можливості польського командування перекинути з-під Чуднова такі потужні сили засвідчували скрутність становища Шеремєтьєва та Цицюри. Крім того, не увінчалися успіхом і спроби українського гетьмана налагодити взаємодію з російським воєводою. Так само безрезультатними виявилися й спроби гетьманського уряду досягти сепаратного перемир’я з татарами, аби в такий спосіб отримати перевагу в протистоянні з поляками.

Врешті-решт за таких умов в оточенні Хмельницького дедалі більшого впливу набувають ті старшини, які виступали за політичне розв’язання конфлікту з польським королем. Зважаючи на поточну військову скруту та політичні прорахунки російського керівництва, яке чинило брутальний тиск на українську сторону восени 1659 і на початку зими 1660 р., пропольські настрої серед правобережного козацтва посилюються і уряд Ю. Хмельницького погоджується розпочати переговори з польськими гетьманами щодо умов замирення.

За результатами переговорів, що проходили в польському таборі під Чудновом, 17 жовтня 1660 р. було укладено угоду, яка передбачала відновлення чинності Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України у Велике князівство Руське. Український гетьман брав також на себе зобов’язання негайно відступитися від царя, припинити будь-які контакти з Шеремєтьєвим й іншими російськими воєводами. Для того, аби якнайшвидше звільнити від російської окупації українські міста, Хмельницький на чолі військ повинен був терміново повернутися на Наддніпрянщину, залишивши при Потоцькому та Любомирському декілька полків для остаточного розгрому Шеремєтьєва. Щодо подальшої долі наказного гетьмана Цицюри угода, за наполяганням української сторони, передбачала вибачення всіх його провин та амністію його козаків, але за умови, що вони добровільно залишать табір росіян і повернуть проти них зброю. Під тиском польських гетьманів Хмельницький погодився також на розквартирування коронних військ в українських землях [28, 263].

18 жовтня сторони скріпили угоду обопільною присягою, а вже наступного дня Ю. Хмельницький розпочав таємні переговори з лівобережною старшиною, що перебувала в таборі Шеремєтьєва. Одночасно повідомлення про досягнення угоди Війська Запорозького з польською стороною гетьман надіслав і російському воєводі, закликаючи його до капітуляції. Відповіддю Шеремєтьєва стала страта всіх чуднівських міщан, які перебували в нього в обозі. А ось переговори з Цицюрою дали бажані результати. Коли 21 жовтня польська піхота розпочала наступ на табір супротивника, наказний лівобережний гетьман на чолі 8 тис. козаків вирушив до табору росіян. Малочисельність загону Цицюри пояснювалася тим, що в інтересах конспірації він посвятив у свої плани лише тих старшин, яким цілком довіряв. Але навіть з тих 8 тис. живими зуміли залишитися лише 4 тис., оскільки татари, не посвячені в перипетії таємних переговорів з лівобережними козаками, вдарили по них з тилу, змусивши частину козаків шукати притулку в тому ж таки російському таборі.

Невдача з перетягненням на свій бік лівобережного козацтва та відверто агресивні наміри кримської еліти (татарське командування вимагало від поляків віддати їм у полон Ю. Хмельницького та деяких інших старшин, відмовлялося відпустити захоплених 21 жовтня лівобережних козаків тощо) спонукали українського гетьмана до того, що, нехтуючи домовленостями з польськими гетьманами, він не став залишати під Чудновом частину військ, а разом з усіма ними відійшов на Наддніпрянщину.

Уже після цього, 27 жовтня 1660 р., розпочалися польсько-кримсько-російські переговори щодо умов капітуляції армії В. Шеремєтьєва. У перебігу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: