Франція у другій половині XVIIст.
Але мовна і культурна спільність французів дуже швидко прогресувала саме протягом XVII ст., коли були проведені уніфікація й упорядкування правопису і норм літературної мови, коли значно зросла роль Парижа, як загальфранцузького культурного центру. Особливо ж незрілим залишалася така найважливіша ознака нації, як спільність економічного життя. Франція XVII ст. була перерізана внутрішніми митними кордонами. Окремі провінції були економічно й адміністративно відособлені друга від друга. В офіційних державних документах про ту чи іншу провінцію ще говорилася «країна» («земля»). І це було не одним тільки пережитком в області термінології. Внутрішній ринок був слабко розвитий, і, природно, буржуазія не могла відігравати роль сили, що цементує націю, що формується. Однак розвиток економічної спільності Франції значно просунувся. Це не сповільнило проявитися в спробі французької буржуазії виступити в ролі глави нації і від імені нації на політичній арені, хоча на перших порах ця спроба і виявилася ще невдалою.
Розділ 2.Час правління Людовика XIV.
2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.
Людовик XIII помер у 1643 р. Спадкоємцю престолу, Людовику XIV, не було ще п'яти років. Регентшею при ньому була призначена його мати Анна Австрійська, а фактичним правителем став її фаворит, спадкоємець кардинала Ришелье на посаді першого міністра, італієць кардинал Мазаріні. Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувач політики Ришелье, Мазаріні на протязі 18 років (1643-1661)необмежено правив Францією.
Регентство почалося, як це звичайно бувало і раніше в періоди неповноліття королів, з підвищених претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля — Гастона Орлеанского, принців Конде і Конті й ін.), користуючись слабкістю регентші, щоб зажадати від її нагород і пенсій, а заодно і видалення Мазаріні від влади. З цим насліднику кардинала Ришелье вдалося справитися досить легко: частина претензій одних була задоволена, інших відправили в заслання, і вельможі на якийсь час притихли.
Набагато складніше було справитися з народом: що розорюється солдатськими постоями, збирачами податків і відкупних приставів, селяни не могли і не хотіли більше терпіти: після Ришелье народні бунти продовжувалися - навесні 1643 р. відбувся заколот у Руэрге, а незабаром повстання перекинулися на інші провінції, у Гиень-и-Гасконь, Сентонж, Ангумуа і Пуату. Частина повстанців ішла в гірські і лісисті місцевості; інші, що повернулися до своїх хатин, відсиджувалися, не подаючи ознак бунту, але і не сплачуючи недоїмок, що нагромадилисяю.
Хвилювання продовжувалися також в Лангедоке, Провансу і Турени, вони хвилями перекочувалися з заходу на схід і з півдня на північ країни. З урядового переписування епохи видно, як були стурбовані правлячі кола проблемою локалізації безладь, як пробували умиротворити країну, де незначними поступками, де терором. Місцями провінційні парламенти йшли назустріч вимогам народу і видавали постанови про відстрочку чи скорочення платежів, але це ще більше сприяло збужденню селян, упевнених у тім, що сама влада на їх стороні, проти відкупників і збирачів податку. Утихомирення також далеко не завжди приводило до очікуваних результатів, тому що звірства приборкувачів, викликаючи жорстокість селян, штовхали їх на ще більший опір.
Хвилювання не обмежувалися селом, відомі нестихаючі бунти в містах Франції: у 1643 р. (історія відзначає і багато більш ранніх міських повстань, але ми починаємо відлік заново, від обраного рубежу) у тім же Вильфранше (Руэрг), де міське плебейство підтримало селянське повстання, у Ножа-ні (Гіень-і-Гасконь), Сан-Сальвадору (Гіень-і-Гасконь), Іссуарі (Овернь), Чуре (Турень), Анжере (Анжу), Ангулеме (Ангумуа); у 1644 I.-у Марселі (Прованс), Арле (Прованс), Романі (Дофіні), Балансі (Дофіні), Даксе (Беарн); у 1645 р. у Монпелье (Лангедок), Безье (Лангедок), Манде (Жеводан) і, нарешті, у Бове (Иль-де-Франс), менше 20 лье до півночі від столиці Фран- ції. Але і ці повстання міської бідноти були позбавлені орга- низующего центра, залишалися спорадичними розрізненими спалахами і щораз придушувалися міською буржуазною стражею, урядом, а то і дворянським ополченням.
У 1645 р. хвилювання перекинулися на Лангедок, де до соці-альних коренів народного руху додавалися релігійні: на півдні Франції жило багато гугенотів, і вони сподівалися скористатися переходом влади в руки нового малолітнього короля, щоби спробувати хоча б силоміць відновити свої права, урізані при Ришелье. Утім, у лангедокських хвилюваннях брали участь і «дурні католики».
Хвиля цих здійснених чи тільки назрівавших, але подавлених у зародку, хвилювань, бунтів і повстань, гострий дефіцит бюджету і голод у багатьох провінціях змусили уряд терміново змінювати як внутрішню, так і зовнішню політику. Довелося тимчасово послабити податковий прес, що давив рід, дарувати деякі потурання типу відстрочки чи зняття платежів і замість цього звернутися до тактики «вижимання губок», віддаючи відкупників під суд за «зловживання» (ще вчора не тільки терпимі, але і заохочувані) і експропріюючи їх багатства.
Іншим способом витягу засобів був натиск на «дворянство мантії»: розпродаж нових посад, стягнення «полети» вперед і т.п. Цих засобів, однак, для ведення війни не вистачало. А, крім того, Франції взагалі мир був необхідний, так як уряд побоювався «дурного приклада» англійських подій (успішної боротьби Довгого парламенту проти Карла I): боючись, що під їхнім впливом окремі повстання переростуть у усефранцузьку революцію. Тому Мазаріні вже в 1645 р. доручив французькій делегації на мирних переговорах у Мюнстері висунути лише самі помірні вимоги. Однак ще перш, ніж мир був підписаний, у Франції розразились події так званої Фронди — серйознійшого кризису, потрясшего всю державну систему феодально-абсолютистської Франції.
Історики умовно поділяють Фронду (дослівно—«праща») на два етапи-«стара», чи «парламентська» Фронда (1648—1649), і «нова», або «Фронда принців» (1650—1653). На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, трохи схожу на програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але і вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення й ін.).
Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди і виконання сеньориальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів фіска. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26—27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання — за одну ніч виникло 1200 барикад. Це було вже значний виступ революційного народу, що змусило тріпотіти двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч-о-пліч з біднотою. Зрештою уряду прийшлося звільнити арештованих. Через якийсь час вони видали декларацію, яка приймала, велику частину вимог паризького парламенту. Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у воєнних діях поза країною, він усіма силами стремився прискорити підписання Вестфальского миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа у Рюэль.
Знаходячись поза заколотною столицею, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська осадили у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції — Гиень, Нормандія, Пуату й ін. — активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаринистов, і селяни те отут, те там, у частий- ности й в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами.
Під час облоги Парижа незабаром виникла між буржуазією і народом тріщина, що стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота поднимала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їхній имуществ на нестатки оборони. З провінцій у паризький парламент надходили зведення про посилення активності народних мас, що лилася. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження зробила на них отримане в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо призивали поступити з Анною Австрійської і Людовиком XIV по англійському прикладу. Плакати на стінах будинків і вуличних ораторів призивали до встановлення в Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійським шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керівні кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом.
Парламент почав таємні переговори з двором. 15 березня 1649 р. був несподіванно оголошений мирний договір, що був у сутності капітуляцією парламенту. Двір урочисто в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.
Таким чином, історія парламентської Фронди 1648—1649 р. наочно продемонструвала, що в середині XVII в. у Франції вже мало місце помітне невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні рухи, породити окремі революційні ідеї, але не революцію.
«Нова» дворянська Фронда 1650—1653 р., перекручений відгомін «старої», була спробою купки вельмож використовувати для своїх приватних сварок з Мазаріні не остигле ще в Парижеві й інших містах збурювання народу, покинутого буржуазией. Утім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення подоби республіканского демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах з англійськими левеллерами і запозичали для своїх програмних документів їхньої ідеї, у тому числі вимога загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод.
У селі Фронда принців не ризикувало грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів у всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з заколотними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим — дохідні губернаторства, третім — почесні титули. Мазаріні , двічі змушений залишати Париж і Францію і двічі возвращавшийся в столицю, зрештою зміцнив своє політичне становище і став більш сильним, чим коли-небудь, колись. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але і настрою більш широких кіл дворянського класу. Сутність їх:
а) знищити «узурпацію» королівської влади першим міністром (дававшую завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, що заважала консолідації дворянства);
б) зменшити права і вплив парламентів і узагалі всієї бюрократії;
в) вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів ту гігантську частку прибавочного продукту, що вони захоплювали,) і таким (образом врегулювати фінансову проблему, не ущімлюючи доходів придворного і військового дворянства;
г) збільшити одержувану сільськими дворянами частку селянського прибавочного продукту, перенести державне обкладання в більшій мірі, ніж колись, на торгівлю і промисловість;
д) заборонити сповідання протестантизму, що викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу не коритися владі.
Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовика XIV. Сп'янений перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше вважатися з буржуазією як потенційною суспільною силою і сильніше піддавався реакційним настроям феодального дворянства.
Спочатку здійснення цих дворянських вимог привело до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлесники Людовика XIV), надалі ж воно прискорило загибель французької монархії.
Вже в правління Мазаріні в найближчі роки після Фронди зазначених дворянскі принципи стали проводитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженої: Франція повинна була продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелевской Англією, хоча потай Мазаріні мріяв зовсім про іншому — про інтервенцію в Англії для відновлення Стюартов.
З іншої сторони, усередині Франції, до межі виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися з залишками Фронди. У містах різних районів Франції не припинялися плебейські рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, що уряду іноді приходилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів фиска, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей у свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з працею подавлене селянське повстання, прозване «війною саботье» (сабо — дерев’яне селянське взуття).
Між іншим, ця подія була однієї з причин, що змусили Мазаріні відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейский мир 1659 р. Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося употреблять і для вмршательства в англійські справи, тому що після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставрація Стюартов — на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, що досяг найбільшої могутності, міг пожати і плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючого класу – дворян.
2.2. Аболютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.
В 1661 р. Мазаріні помер. Людовику XIV було тоді 22 роки. Людовика XIV Мазаріні при житті зовсім придушував його своїм авторитетом і енергією. Тепер Людовик XIV відразу вийшов на перший план і залишався на авансцені протягом 54 років, так що його особистість в очах дворянських і буржуазних істориків нерідко як би заслоняє історію Франції цього періоду, названого «століттям Людовика XIV» (1661—1715).
Однак головним діючим обличчям був не король, а дворянський клас Франції. Після уроків Фронди дворянство прагнуло до посилення диктатури. Двір Людовика XIV дихав ненавистю до пам'яті Фронди. Щоб не знаходитися більше в Парижі, у «гнізді заколотів», двір видалився в споруджений у 18км від Парижа чудовий місто-палац Версаль. Сам Людовик XIV усе своє довге життя не міг забути тяжких вражень свого отроцтва. Буржуазна історіографія за традицією поділяє правління Людовика XIV на дві принципово несхожі половини: період прогресивної політики, результатом якої було нібито процвітання, і період реакційної політики, результатом якої був занепад; гранню прийнято вважати 1683—1685 р.
У дійсності ж і внутрішня і зовнішня політика Людовика XIV була в загальному цільною на протязі всього його царювання. Її головної задачею було перетворення в життя дворянської програми централізованної диктатури, більш повне, чим колись, здійснення бажань дворянського класу. Після смерті Мазаріні Людовик XIV заявив, що він відтепер «сам буде своїм першим міністром», і, справді, він на противагу своєму батьку Людовику XIII намагався не випускати влади зі своїх рук. Відтепер придворні змови і аристократичні заколоти не можна було виправдувати тим, що вони спрямовані не проти короля, а проти першого міністра. Але якщо таким шляхом клас феодалів політично більш споювався і спочатку авторитет монарха піднявся у суспільстві до небувалої висоти, то незабаром виявився і зворотний бік медалі: в особі першого міністра зник громовідвід для політичної критики і народної ненависті. Людовика XIV іменували «великим» і «богоподібним», але його ж першого з французьких королів стали висміювати і бичувати в нелегальний печатки за всі пороки режиму.
Зі старих установ, у якомусь ступені осуществлявших зв'язок між дворянською державою і верхівкою буржуазії ще в першій половині XVII в., велику роль у Франції грали парламенти як вищі судові палати, що домоглися ряду важливі привілеї.
Протягом 60-х років Людовик XIV крок за кроком позбавляв парламенти, і насамперед паризький парламент, колишнього політичного положення. У 1668 р. він з'явився в парламент і власноручно вирвав із книги протоколів всі аркуші, що відносяться до періоду Фронди. Саме в цей момент він, по переказу, вимовив свої знамениті слова, звертаючи до парламентських чиновників: «Ви думали, добродії, що держава — це ви? Держава — це я». Політичний вплив «людей мантії» було паралізовано. Була скасована безліч державних посад, що знаходилися у власності вихідців з буржуазії. Людовик XIV відтискував представників буржуазії з деяких зайнятих ними позицій у рядах класу феодалів.
Так, наприклад, було аннульовано зведення багатьох ротюрье у дворянське звання, а також произведено розслідування на місцях законности усіх феодальних титулів і прав, тому що ротюрье нерідко просто присвоювали їх собі явочним порядком. У зв'язку з загальним тиском на верхи третього стану стоїть і наступ на «фінансистів». У 1661 р. Людовик XIV наказав заарештувати сюринтепданта фінансів Фукэ. Слідство розкрило гігантські розкрадання державних коштів. Слідом за Фукэ на лаву підсудних і в Бастилію потрапило безліч зв'язаних з їм великих і дрібних «фінансистів». За словами одного сучасника, це грандіозне «вижимання губок» дало можливість не тільки покрити державний борг, але ще і набити королівські скрині.
Крім того, були довільно анульовані деякі державні борги, знижені відсотки по державним займам. Такого роду заходи, зрозуміло, спочатку значно збільшили фінансові ресурси держави і її міць, але зрештою підірвали кредит з боку буржуазії. Зниження державних податків на селянство змусило уряд шукати нових джерел прибутку – ця задача була покладена на генерального контролера фінансів Жана Батиста Кольбера (1619-1683). Буржуа по походженню Кольбер був відданим слугою абсолютизму; у своєму прагненні зміцнити його фінансове положення Кольбер проводив політику заступництва і заохочення капіталістичної промисловості, що зароджувалася, і торгівлі. Однак це могло дати результати лише набагато пізніше, а спочатку ще збільшило витрати держави: великі мануфактури, що насаджувались Кольбером, спочатку були не життєздатні і могли існувати тільки завдяки субсидіям і підтримці Казначейства. Едиктом короля з 1664 р. для цієї мети щорічно призначається 1 млн ліврів. Але для цього Кольбер був змушений у кілька разів збільшити непрямі податки і від політики «вижимання губок» знову переходити до політики позик у відкупників. Людовик XIV виявився змушений навіть підлещуватися перед відкупником буржуа Бернаром. Кілька разів за час правління Людовика для поповнення спустілого казначейства приходилося пускати в переплавляння золоте і срібне начиння палацу, конфіскуючи заодно її запаси в придворних: у 1688 р. подібна операція знищила творів ювелірного мистецтва на суму в 10 млн. ліврів, перетворених у 3 млн. ліврів у грошах.
Постійний нестаток у грошах визначив економічну політику Кольбера: вишукуючи засоби, він намагався здійснити на практиці меркантилистичні теорії активного балансу. Щоб позбавити Францію від імпорту і, навпаки, забезпечити їй приплив засобів з-за кордону, він заохочував створення у Франції мануфактур - у першу чергу по виробництву предметів розкоші: дзеркал — по венеціанському зразку, панчоха - по англійському, тонких тканин по голландському і т.п. Мануфактура голландця Ван Робэ в Абвілі на північному заході Франції була по тому часу величезним підприємством, на якому працювало понад 6 тис. чоловік; на ліонських шовкоткацьких закладах випускалося біля половини всіх споживаних у Франції шовкових тканин; в Алан-соні (Нормандія) виникло виробництво мережив, мито на експорт яких приносило значні кошти фінансовому відомству Кольбера. Але одночасно росла і промисловість, зв'язана з військовою справою: з Англії таємно вивозилися майстри, знайомі з виробництвом сталі, і в Сент-Этьені (Ліоннэ) почалося виробництво зброї, у Вьен (Лионнэ) була побудована велика сталеварня.
Кольбер опікувався також торгівлею: при ньому був проритий Лангедокський (чи Південний) канал, що з'єднує Атлантичнийокеан із Середземним морем і почата будівля каналу, що веде від Сент-Омера (Артуа) до Кале. Одночасно прокладалися нові дороги і розширювалися старі. Була знищена частина внутрішніх митниць. Для розвитку експорту товарів були створені привілейовані торгові компанії, ґрунтувалися колонії. Але монопольні компанії і колонії марніли і далеко не цілком давали Франції очікувані економічні блага.
При всіх перерахованих судорожних спробах поліпшити фінансове положення Франції всілякими і часом взаємно суперечними методами королівський фіск завжди мав до своїх послуг одне вічне джерело: тиск на працюючі маси країни. Тому плани скоротити податки постійно пересилювались уведенням нових податків, що вичавлювалися з народу всіма можливими способами. Народ, доведений податками фіску, поборами сеньйорів, насильствами збирачів і голодом до розпачу, відповідав новими повстаннями.
2.3. Народні повстання.
Наприкінці 50-х років прикордонна з Іспанською Фландрією область Булоннэ откупилась від постою військ, але після висновку Піренейського миру 1659 р. фіск увів новий тепер уже постійний податок на область. Делегація, відправлена до короля з ходатайством про скасування податку, повернулася ні з чим, і в 1662 р. селяни Булоннэ, створивши збройний загін чисельністю до 6 тис. чоловік, підняли повстання. Уряд вислав війська для його придушення; відбувся бій, при якому селяни боролись з люттю розпачу, утративши близько 600 чоловік убитими і пораненими. Число узятих у полон склало 3 тис. чол. З Парижа було прислано заздалегідь заготовлене судове рішення: засуджено повинно бути 1200 чоловік, з них частина до колесування і повішення, а 400 «найбільш здорових» належало відправити веслярами на галери довічно. У 1664 р. піднялася південна область Ланд через уведення нового податку на сіль.
Локальний бунт незабаром розрісся в селянську війну, відому за назвою «повстання Одіжо» (від імені її вождя, небагатого дворянина Бернара Одіжо, приставшого до селян). Це повстання охопило Беарн і Гасконь і уряду удалося його придушити лише ціною величезних зусиль. За голову самого Одіжо були призначені нагороди – спочатку 1200 ліврів, потім 1200 екю; захоплених повстанців не брали в полон, а нещадно страчували, але і при цих умовах населення його не видало. Лише в грудні 1665 р. йому вдалося втекти від військ, що переслідували його, в Іспанію, і рух пішов на спад. Ландам довелося підкоритися габели. Одіжо ще напротязі 10 років часом повторював набіги на Гасконь, усюди захоплено зустрічаючись населенням. У 1675 р. уряд звелів амністувати його і дати йому в командування полк драгунів; так був обезголовлений небезпечний рух.
У тім же 1664 р., коли відбулося повстання в Ландах, хвилювалась і напівзлиденна область Берри - через уведення податку на вино. Хвилювання були подавлені лише після страт і відправлення частини захоплених на галери. У 1668 р. спалахнуло повстання через уведення габели в пограничній області Руссильон. Майже одночасно з руссильонськими подіями відбувалося повстання у Віваре, відоме під назвою «повстання Рура» (також від імені вождя повстання Антуана Руру, що прийняло звання «генералісимуса пригнобленого народу»).
Повстання почалося через слух, начебто податками будуть обкладатися кожне нове плаття, чи взуття сорочка, кожен куплений фунт хліба, народження кожної нової дитини; у цьому, мабуть, відобразились спроби Кольбера почати саме в 1670 р. збір статисти чних зведень по Франції і страх населення перед будь-яким актом абсолютистської влади. Повстання швидко розрослося: армія Рура досягла 10 тис. чоловік, і влада не змогли мобілізувати місцевого ополчення проти заколотників. Після розгрому руху Рура значними силами урядових військ було страчено понад 100 чоловік і на галери відправлене близько 600.
У 1675 р. повстання спалахують майже одночасно в Бордо і в Бретані. Бордосське повстання тимчасово навіть увінчалося перемогою народу: парламент ім'ям короля скасував усі нові податки; із Парижу були змушені підтвердити цю міру. Але, як тільки уряд зміг зібратися із силами, почалися страти, і цитадель Бордо була перебудована так, щоб тримати під обстрілом саме місто. Бретань спробувала відкупитися від уведення гербового паперу і податку на тютюн. Прийнявши цей внесок, уряд усе-таки ввів податок; населення відповіло повстанням. Це було одне із самих грандіозних селянських антифеодальних збурювань XVII ст.: селяни висунули велику програму вимог; великі міста Бретані - Нант, Ренн і ін.- піднялися у свою чергу. Бретонське повстання було подавлено урядовими військами зі страшною жорстокістю. Крім страт, населення було наказане постоєм військ, яким було надане право бесчинствувати, як у завойованій країні. Після 1675 р. повстання йдуть на збиток: абсолютизм переміг, Франція була знекровлена і злякана. Відтепер можна було зайнятися внутрішніми справами першої черги.
Одним з таких першочергових справ для Людовика XIV виявилась ліквідація прав протестантів (гугенотів), дарованих їм Нантським едиктом при Генріхові IV у 1598 р. і підтверджених при Ришелье в 1629 р. Ще в 1665 р. почалося наступ на їхні права: гугенотів спонукають перейти в католицтво; новоствореним католикам дозволяється не платити боргів їх колишнім одновірцям; їх звільняють від постою військ і на два роки від внеску податків. У 1677 р. відкривається «каса звертання», і кожному перейшовшому в католицтво сплачується премія: дворянину до 3000 ліврів, а простолюдину в розмірі 6 ліврів. У 1681 р. дається дозвіл перетворювати в католицтво дітей у віці від семи літ, і їх починають силою віднімати від їхній незадоволених батьків.
Гугенотам забороняється перебувати на державній службі, бути учителями, цеховими майстрами. Нарешті, їм забороняєся похорони — вони можуть ховатися своїх небіжчиків тільки вночі і тайком. У 1684 р. в Беарні, Лангедоці, Пуату — місцевостях, де більшість населення належало до «К. Р. К.» —«релігія, що іменує себе реформованої»—офіційний термін епохи),-розміщуються «місіонери в чоботях», тобто на постій ставлять драгунів, дозволяючи їм усіма способами, аж до насильств над жінками і катувань в домашній обстановці, звертати жителів у католицтво. Католицька реакція все підсилювалася, і нарешті в 1685 р. був опублікований завершальний «Едикт про скасування Нантського едикту», після чого драгонади ще підсилилися; галери і в'язниці були переповнені гугенотами. За час переслідувань з 60-х років близько 400 тис. чоловік протестантів, особливо з числа ремісників, пішло за кордон, зміцнюючи економіку Англії, Голландії, Женеви і Пруссії.
У 1702 р. у Лангедоці спалахнуло велике повстання селян і міських низів, що висунули вимогу скасування податків, рівності благ і волі совісті. Це повстання, що ввійшло в історію під ім'ям руху камізарів ( від лат. слова comisa –сорочка, рубаха; повстанці одягали поверх одягу білі сорочки під час бою), почате пригнобленими гугенотами, незабаром поширилося за межі Лангедоку і було підтримано загальним співчуттям трудящих півдня Франції. Тільки цим можна пояснити, що