Четверте покоління школи "Анналів"
Теперішній директор GAHOM Жан-Клод Шмітт1 досліджує соціокультурну історію середньовічного Заходу, керуючись методами історичної антропології. Попередні його дослідження були присвячені жестам, віросповіданням, історії та вигадці. Нині вчений зацікавився проблематикою уявлень про час в середньовічному християнстві, а також їх соціальними та символічними застосуваннями. Ж.-К. Шмітт викладає курс «Різновиди християнського часу», переймається впорядкуванням фонду мініатюр. Ж.-К. Шмітт – науковий керівник близько 35 дисертаційних досліджень, у т. ч. 6 з них пишуться східноєвропейськими авторами.
Одна з найвідоміших книг Ж.-К. Шмітта, яка принесла йому світову славу, – це «Сенс жесту на середньовічному Заході»2. Праця написана на перетині історії, антропології, лінгвістики та етнології. Послуговуючись вторинними – словесними і статичними живописними – репрезентаціями знаково кодифікованих рухів людського тіла, автор намагається дістатися до того, як і ким жести не лише виконувалися, але й були осмислені, оцінені, витлумачені та класифіковані. Ж.-К. Шмітт доходить висновку, що до жестів у середньовіччі ставляться як до таких, які вважалися спроможними реально змінювати людей і речі3.
Сучасні дослідники Франції, попри певну непопулярність теми ментальності, наполягають не втратити її здобутки.
Яскравим прикладом цього слугує, зокрема, теорія „історичної пам’яті”, розробником якої є П. Нора Відштовхуючись від ідей значимості масових, колективних уявлень, він дотримується думки, що головним предметом історії є не подія, а пам’ять про неї, образ, який склався у сучасників та учасників, який транслювався безпосереднім нащадкам, який реставрувався чи реконструювався в наступних поколіннях та піддавався «фільтрації» за допомогою методів історичної критики1.
П. Нора виступив ініціатором масштабного і надзвичайно успішного видання «Місця пам’яті» (1984-93 рр., 7 томів). До реалізації проекту було залучено близько ста істориків. Розділи праці були надзвичайно різноманітні: «Триколор», « Ейфелева вежа», „Марсельєза”, „Пруст”, „Жанна д`Арк”, „солдат Шовен” тощо. Перші томи були присвячені темі «нація», останні три – різноманіття образів Франції.
У процесі роботи над проектом П. Нора оприлюднив певні теоретичні висновки результатів дослідження. Вони ґрунтувалися на дихотомії «пам’ять – історія». Пам’ять, зазначав французький дослідник, живе за власними законами і за своєю суттю ворожа історії. Пам’ять менше всього турбує об’єктивна істина, підкріплена джерелами, пам’ять у будь-який момент готова поглинути історію, «меморизувати» її. Але й наукова історія, яка безжально піддає минуле критичному аналізу, вбиває пам’ять. Щоб вирішити цю колізію, історик повинен працювати, як професіонал, відслідковувати процеси, які відбуваються з пам’яттю, обережно модифікуючи її відповідно до даних науки, і тим самим працювати над уточненням національної ідентичності, узгоджуючи її опис зі зміненими умовами2.
Спроба зробити це на практиці належить вже іншому колективному проекту. А. Бург`єр та Ж. Ревель протягом 1989-93 рр. видали 4 частини «Історії Франції». Новаторство праці полягає в тому, що тут виділення характерних рис історії Франції чи французької ідентичності розглядається не в якості відповідей чи пояснень як результат досліджень, а в якості проблеми, яка потребує аналізу, в якості реальності, яку ще належить пояснити3.
При Центрі антропології (Centre d’anthropologie) зовсім нещодавно, в 1999 р., було утворено третю групу – антропобіології, на додаток до двох вже існуючих. Її можна охарактеризувати як певну програму міждисциплінарного дослідження на межі історії, археології, антропології та біології. Використовуючи методику всіх цих наук (зокрема, метод вивчення генетичних маркерів), на основі аналізу місць поховань дослідники роблять висновки щодо біології, патології, мікроеволюції минулих народів. Необхідно зазначити, що вчені керуються не лише результатами біологічних досліджень, але й обов’язково шукають підтверджень історичними методами. Директор Центру антропології Жан-П’єр Альбер (Jean-Pierre Albert). Центр має свій періодичний орган – «Архіви доісторичної екології».
Поряд з вже існуючими на початку 90-х рр. почали активно утворюватися нові дослідницькі групи. Першою ластівкою нового буму творення науково-дослідних інститутів в межах EHESS стало заснування в 1987 р. Центру історії й теорії мистецтв (Centre d’histoire et thйorie des artes - CEHTA), хоч основа для його створення виникла ще раніше – в 1977 р. із заснуванням гуртка з такою ж назвою. Очолює Центр Джовані Карері (Giovanni Careri).
Група іспанських студій (Groupe d’йtudes hispaniques - GEH) виникає вже за два роки, в 1989 р. на чолі з вже відомим нам Бернаром Вінсеном. Коло наукових уподобань групи визначається історією іспанського, португальського народів нового та новітнього часу. жодною мірою не залишаються поза увагою інші іберійські народи, зокрема баски та каталонці. Завдяки зусиллям дослідників-членів GEH остання перетворилася на потужний центр вивчення іспанської історії у Франції.
Відновлення інтересу до політичної історії демонструє створення в 1992 р. Центру політичних досліджень Раймона Арона (Centre de recherches politiques Raymond-Aron – CRPRA). Це сталося внаслідок об’єднання Інституту Раймона Арона, створеного Франсуа Фюре у 1984 р., та організації CETSAP, реорганізованої Клодом Лефором. Політичній історії (або як іноді її називають французи «історія політики», щоб відрізнити від попередніх досліджень) вперше було присвячено спеціальне есе П. Нора в 3-томному збірнику «Техніка історії». Його заклики були практично спробою відродити історію політичних подій з метою уникнути надмірного теоретизування та абстрагування1. У 1988 р. колектив паризьких істориків (Жан-П`єр Азем, Жан-П`єр Ріу, Жан-Франсуа Сірінеллі, Мішель Вінок та ін., за редакцією Рене Рімона) видав працю під назвою «За політичну історію», в якій вже констатували її відновлення. Необхідність політичної складової історичних досліджень визнали Ж. Дюбі (праця «Середньовіччя. Від Гуго Капета до Жанни д`Арк, 987-1460») та Ж. Ле Гофф (праця «Людовік Святий»), проте останній застерігав від бездумного повернення до старих позитивістських схем факту-події. Він закликав створити нову політичну історію як «історію політичної думки, свідомості, культури, які визначають форми підпорядкування людини владі». Поради відомого історика були взяті на озброєння. Сучасники досліджують передовсім зміст політичної влади в конкретному історичному середовищі, механізми її співдії з суспільством, ритуали, символіку, способи її ідентифікації, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу та політичний устрій2. Відродження політичної історії знаменує збільшення кількості загальних праць, колективних збірників, присвячених певним її темам, серед яких, безперечно, займає перше місце історія Французької революції. Останні роки світ побачив «Критичний словник республіки» ( За ред. В. Дюклерка і К. Прошассона, 2002), „Служителі держави. Політична історія і французьке управління. 1875-1945 рр.” (2000), «Історія лівих у Франції» (2004) тощо.
CRPRA веде дослідження в царині історії та філософії політики, а також слугує як архів для всіх рукописів Раймона Арона. Центр очолює П’єр Росанваллон (Pierre Rosanvallon), його членами, окрім інших, є також Клод Лефор (Claude Lefort) та Мона Озуф (Mona Ozouf).
Надзвичайно плідним у сенсі створення нових науково-дослідних груп виявився 1993 р. Перш за все з ініціативи GAHOM створена невелика за кількістю (лише 7 осіб) Група схоластичної антропології (Groupe d’anthropologie scolastique - GAS). Відповідальним за неї було призначено Алена Буро. Останній – відомий вчений у галузі історичної антропології, автор праць про папесу Іоанну та сакралізацію королівської влади в модерну епоху1.
Інші два інститути, створені того ж таки 1993 р., є осередками розвитку нових історичних напрямків – міської та інтелектуальної історії.
Групу міських досліджень (иtudes urbaines) очолює Крістіан Топалов (Christian Topalov). Як відомо, простір як предмет історичного дослідження почав вивчатися раніше, дана ж група зосереджує свою увагу саме на міському просторі як організуючій складовій сучасного суспільства та оцінює в цілому значення цього простору для формування цивілізації2. У Франції міська історія зародилася з соціальної історії. Зокрема, вона мала передумови в дослідженнях Жана-Клода Перро: його праця «Генезис модерного міста. Сасп у ХVІІІ ст.» (у 2 частинах, видана в Парижі в 1975). На даний момент члени Групи міських досліджень займаються проблемами торгівельних просторів (Мішель де Ла Прадель – Michиle de La Pradelle), міських професіоналів (Каролін Варле – Caroline Varlet), простору економічної діяльності (Жером Бордьє – Jйrome Bourdieu і П’єр-Поль Заліо – Pierre-Paul Zalio), місто в соціальних науках (Крістіан Топалов) тощо.
Новітній напрямок історичних досліджень представляє інтелектуальна історія. Відносна її новизна зумовила ще певну невизначеність щодо предмету досліджень цієї течії. З цього приводу в Корнельському університеті в 1980 р. збирався спеціальний колоквіум. Виступаючи на ньому, Р. Шартьє зазначав, що у Франції предмет інтелектуальної історії кожен дослідник розуміє по-своєму, однак в загальному можна відзначити, що це всі форми думки1. Однак вже в кінці 80-х рр. інтелектуальна історія у Франції утверджується у формі «історії інтелектуалів». Остання отримує інституційне оформлення у 1985 р. завдяки створенню за ініціативи Ж.-Ф. Сірінеллі міждисциплінарної (історики, політологи, соціологи, літературознавці) Групі з вивчення історії інтелектуалів. Спочатку теоретики напрямку дистанціювалися як і від історії ідей, так і від інших проявів інтелектуальної чи культурної історії. Однак пізніше – на базі дослідження і роботи над колективним проектом «Порівняльної історії інтелектуалів» (Париж, 1997) – велике значення в цьому напрямку отримали концепції «політичної культури» і «публічної сфери», центральне місце зайняло вивчення ролі інтелектуалів в конструюванні національної ідентичності і проблема символічної самореалізації інтелектуала на політичній арені2.
Певна кількість прихильників цього напрямку зосереджується навколо Групи досліджень сучасного інтелектуального життя (Groupe de recherches sur la vie intellectuelle contemporaine – GREVIC), заснованої в межах Центру історичних досліджень. GREVIC працює над розробкою соціальної історії інтелектуального життя ХІХ-ХХ ст. Окрім власне досліджень життєвого та творчого шляху представників інтелектуальної еліти, Група цікавиться проблемами історії інтелектуального обміну, інтелектуального в політиці, культуральною історією наук, мистецтв та літератури. Праці дослідників охоплюють як матеріальні умови інтелектуального життя, так і історію ідей (історія запозичень, феномен впливу, поняття інтердисциплінарності, механізми підтримки, аналіз різночитань тощо). Деякі члени GREVIC брали участь у підготовці «Словника французьких інтелектуалів», виданого в Парижі в 1996 р. за редакції Ж. Жуліара та М. Вінока.
Очолює групу Крістоф Прошассон3 (Christophe Prochasson). Займаючись історією сучасної Франції ХІХ-ХХ ст., К. Прошассон також спеціаліст з культуральної історії політики. Його роботи охоплюють історію Першої світової війни, сферу, де він керує декількома дисертаціями. Його перші роботи присвячені історії французьких інтелектуалів. З кінця 90-х область його досліджень посувається в сферу історії французьких лівих сил та ролі емоцій в політичному житті. Вчений активно співпрацює з деякими журналами, наприклад, «Соціальні рухи», «1109. Журнал інтелектуальної історії», «Зошити Жана Журе» тощо. Дослідник керує виданням серії книг «Історичний простір», а також є членом керівної ради науково-дослідного центру Історії Великої війни. Веде семінари в EHESS – «Історія політичних практик в сучасну епоху ХІХ-ХХ ст.», «Культурна історія Першої світової війни», «Підходи та методи в інтелектуальній та політичній історії».
В цілому сьогодні інтелектуальна історія займає все більш широке дослідницьке поле і не є напрямом, що спирається лише на одну наукову парадигму. До найбільш загальних теоретичних та методологічних принципів цього напрямку відноситься:
визнання активної ролі мови, тексту, нарративних структур в конструюванні історичної реальності;
інтерес до історичних категорій мислення, інтелектуальної діяльності та продуктів людського інтелекту, а також до історії розвитку інтелектуальної сфери в рамках її загальнокультурної парадигми;
концентрування уваги на проблемі репрезентації авторського тексту та сприйнятті його читачем.
Предмет сучасної інтелектуальної історії включає в себе як історію досягнень людського інтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності, так й історію самої цієї діяльності в її процесуальній незавершеності, й культурне середовище, що задає їй свої умови, й біографії самих творців, й їх міжособистісні зв’язки, й історію поширення і сприйняття нових ідей та знань1.
Окрім вищезгаданого Центру іспанських студій виникають ще два осередки вивчення історії певних народностей: Центр єврейських штудій (Cetnre d’йtudes juives) та Центр дослідження історії вірмен (Centre de recherche d’histoire armйnienne), створені відповідно в 1995 та 1999 роках. Власне, на нашу думку, дослідження історії цих народів відбувається саме у відділі «Історія», а не «Культурні ареали» як практично всіх інших, тому що це нації мігрантів, вивчити які в рамках певної національної історії просто неможливо, вони потребують ширшого світового контексту як необхідної передумови їх історичного пізнання.
В січні 1997 р. в межах CRH утворюється Група міжгалузевих досліджень історії літератури (Groupe de recherches interdisciplinaires sur l’histoire du littйraire – CRIHL). Група займається вивченням політичної історії, соціополітичної історії культури та історією літератури, охоплюючи період переважно ХVІІІ-ХХ ст. Дослідники використовують герменевтичні практики аналізу тексту та контексту. Членами групи є відомі вчені Жан-П’єр Кавайє (Jean-Pierre Cavaillй), Стефан Ван Дамм (Stйphane Van Damme), Ален Віала (Alain Viala), Даніель Рош (Daniel Roche), Ніколас Шапіро (Nicolas Schapira) тощо. Ведеться активна співпраця з представниками університетів Парижу, Діжону, Марселю, Орлеану, Гарварду, Невади, Пенсільванії, Венеції, Монреалю, Лозанни, Квебеку, Тель-Авіву та ін. Керівні функції в GRIHL виконує Крістіан Жуо (Christian Jouhaud).
2000 р. відзначився заснуванням Центру філософського та історичного архівів та архіву наукового видавництва (Centre d’archives de philosophie, d’histoire et d’edition des sciences – CAPHES). Щоправда, таку назву Центр отримав лише в 2004 р., до цього він називався АСТА і входив до спільного союзу служб (unite mixte de services). Нарівні з EHESS участь у роботі Центру беруть CNRS та Вища нормальна школа. Опікується CARHES фонд „За науку”, започаткований ще Анрі Берром. Центром керує Ерік Бріан (йric Brian) і Мішель Блаі (Michel Blay). Певні акції проходять також за підтримки Національної бібліотеки Франції.
Завдання Центру має скоріше прикладний характер: впорядкування праць з історії філософії та науки, розширення бази періодичних видань, монографічних праць і критичних оглядів. В першу чергу це видання „Журнал синтезу”, „Журнал історії наук”, серія „Еволюція людства”, публікації щодо історії європейських академій наук тощо. На думку засновників, така діяльність дозволить зосередити в одному місці фонди, розпорошені раніше по різних місцях, та активізувати оновлення як загальної історіографії, так й історіографії інтелектуального життя.
Останні два центри – наймолодші – створені щойно в 2005 р. Перший, в межах CRH, Соціальні та політичні дослідження населення, соціального захисту та здоров’я (йtudes sociales et politiques des populations, de la protection sociale et de la santй – ESOPP), є підтвердженням зацікавленості французьких істориків в розвитку окремих питань щодень популярнішої історії тіла. Відповідальний у групі – Поль-Андре Розенталь (Paul-Andrй Rosental). Колектив складається з істориків, політологів, соціологів, що, керуючись досягненнями історичної демографії, переосмислюють суспільні явища в контексті соціальної політики держави, культури тіла, суспільної гігієни тощо. Серед дослідників можна виділити Жерара Беора, Ноель Бонней (Noel Bonneuil), Лору Ле Довн (Laura Lee Downs) тощо. Наприклад, остання є автором ряду праць з соціальної та гендерної історії1.
Візуальна історія як напрямок історичних досліджень поставила питання про новий вид джерел візуального характеру. Розробники візуальної історії вводять поняття «образ» як значно ширше зазвичай використовуваного дотепер поняття «образотворчого мистецтва». Але на практиці до поля уваги нового напряму потрапили всі ті образи, що традиційно не входять в поняття високого мистецтва типу архітектури, скульптури, живопису2. У Франції Лабораторія сучасної візуальної історії (Laboratoire d’histoire visuelle contemporaine - LHIVIC) заснована в межах Центру історії та теорії мистецтва. Дослідники LHIVIC займаються іконографічними практиками нашого часу, зокрема здійснюваними й технічними засобами (кіно, відео, фотографії, ілюстрації). Найбільше вони цікавляться взаємозв’язком між різними зображальними методиками та усталеними в цій сфері звичаями (документальними, художніми, приватними, промисловими тощо). Вирішуються питання іконографічних джерел в соціальних науках, їх еволюції, збереження та використання.
Лабораторію очолює Андре Гутнер (Andrй Gunthert), співробітниками її є Енн Картьє-Брессон (Anne Cartier-Bresson), директор Майстерні реставрації і збереження міста Парижу; Клемен Шеру (Clйment Chйroux), член Французької академії в Римі; Крістіан Делаж (Christian Delage), викладач Паризького університету; Сильвіан Мареска (Sylvain Maresca), професор Нантського університету тощо.
Наявність значної кількості науково-дослідних центрів, груп, розробка найновіших історіографічних напрямків значно урізноманітнює роботу Школи, робить її своєрідною базою розвитку історичної науки не лише у Франції, але й в світовому масштабі. Члени EHESS мають зв`язки з вченими країн Європи, Америки та частково Азії, контактують зі своїми колегами на міждержавному рівні. Школа дбає про спадковість та наступність високих наукових стандартів, пропонованих ще її засновниками, тому виховує нове покоління істориків-науковців в стінах свого закладу. Віддаємо належне Школі також в галузі досліджень глобалізаційних процесів та міждисциплінарних розробок, тематика яких надзвичайно актуальна в наш час.
Список використаних джерел та літератури
І. Джерела
Дюби Ж. Европа в средние века. – Смоленск, 1994
Емар М. Фах і покликання історика (сучасні підходи) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. - №5-6. – С. 72-84
Ле Гофф Ж. Другое средневековье: Время, труд и культура Запада. – Екатеринбург, 2000
Ле Гофф Ж. История Европы, рассказанная детям. – М., 1998
Лє Гофф Ж. Праця і свято // Історія європейської ментальності / За ред. П. Дінцельбахера. – Львів, 2004. – С. 385-397
Шартье Р. Post scriptum, или Двадцать лет спустя // НЛО. – 2004. - №66
Шмітт Жан-Клод Сенс жесту на середньовічному Заході. – Харків, 2002
ІІ. Література
Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф. Современные споры во Франции вокруг Великой революции // Вопросы истории. – 1989. - № 3. – С. 18-34
Афанасьев Ю. Н. Вчера и сегодня французской «новой исторической науки» // Вопросы истории. – 1984. - №8. – С. 32-51
Бернштейн А. Апология Марка Блока // История. – 2005. – 1-15 апреля (№ 7). – С. 29-32
Бессмертный Ю. Д. Херлихи «Средневековое домохозяйство» // Вопросы истории. – 1988. - № 2. – С. 160-163
Бессмертный Ю. Как же писать историю? Методологические веяния во французской историографии 1994-97 гг. // Новая и новейшая история. – 1998. - №4. – С. 29-42
Визгин В. П. Постструктуралистская методология истории: достижения и пределы // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996. – С. 39-59
Гергилов Р. Е. Норберт Элиас и французская школа «Анналов» // Клио. – 2004. - № 1. – С. 19-21
Гобозов И. А. Критический анализ современной французской буржуазной философии истории: Автореферат дис… докт. филос. наук. – М., 1980
Гобозов И. А. Современная французская философия истории. – М., 1978
Гуревич А. Я. «Территория историка» // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Дубин Б. Мишель де Серто, летописец вычеркнутого // wwwthenia
Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001
Жук С. І. Західна історіографія та епістемологічні проблеми історичної науки // Український історичний журнал. – 1994. - №1. – С. 45-53
Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. – Львів, 1999
Исламов Т. М. Европейские историки об европейской истории // Новая и новейшая история. – 2003. - № 5. – С. 3-22
Историки и история: Жизнь, судьба, творчество: В 2 томах. – Т. 2. - М., 1998
Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990
Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004
Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. – 1999. - №4
Могильницкий Б. Г. Тенденции развития современной буржуазной исторической мысли // Вопросы истории. – 1987. - № 2. – С. 60-77
Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка. – К., 2004
Присяжнюк Ю. П. Вплив ментальності українського селянства на рівень його освіченості у другій половині ХІХ ст. // Історія України. – 2000. – січень (№ 3)
Репина Л. П. Выделение сферы частной жизни как историографическая и методологическая проблема // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 20-34
Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996
Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192
Репина Л. П. Историческая память и современная историография // Новая и новейшая история. – 2004. - №5. – С. 39-51
Репина Л. П. История женщин сегодня. Историографические заметки // Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени. / Под ред. Ю. Бессмертного. – М., 1996. – С. 35-73
Семенов Ю. И. Философия истории: Общая теория, основные проблемы, идеи и концепции от древности до наших дней. – М., 2003
Сергейчик Е. Философия истории. – Харьков, 2002
Собуцький М. Ще один вимір знакового простору // Український гуманітарний огляд. – Вип.. 8. – К., 2002. – С. 75-86
Согрин В. В. История исторической мысли ХХ в. // Новая и новейшая история. – 2004. - № 5. – С. 153-159
Стельмах С. У пошуках утраченої правди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. – 2002. – Вип. 63-64. – С. 12-14
Сухоруков В. Д. География и екология в ХХІ в. // География и экономика в ХХІ в. – 2004. - № 1. – С. 9-16
Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). – К., 2005
Таран Л. В. Школа „Анналів”: погляд з кінця ХХ ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – Чис. 3. – К., 1999
Тельвак В. Історіософія та методологія історії. – Ч. 1. Історіософія. – Дрогобич, 1999
Уваров П. История, историки и историческая память во Франции // www.strana-oz
Шевардин В. Н. А. Шнап, П. Видаль-Наке «Дневник студенческой коммуны» // Вопросы истории. – 1989. - № 7. – С. 162-163
Эмар М. Один Бродель или несколько // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 193-208
1Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. – С.189
2Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001-С.176
3 Заярнюк А. Про те, як соціальна історія ставала культурною // Україна модерна. – Число 9. – К.-Львів, 2005. – С.254. В цьому сенсі цікавими видаються роздуми відомого польського історика Яна Поморського. Історію він інтерпретує власне як процес комунікації нашого пізнання світу. Виділяючи в науковому пізнання дві методологічні традиції – сцієнтичну та постмодерністську, які абсолютизують відповідно об’єктивізм чи історичний релятивізм. Він говорить про виокремлення третього напрямку – культурологічного. «Культурологи намагаються реконструювати світогляди, котрі стоять за пізнанням історії, зрозуміти суспільну поведінку людей, які щодня творять історію, вдаючись до «граматики культури» - суспільних правил культурних інтерпретацій, властивих даному суспільству. (Поморський Я. Між наукою і мистецтвом: історія на зламі тисячоліть // Україна модерна. – Чис. 9. - К.-Львів, 2005. - С. 36-38).
1 Вища освіта України і Болонський процес: Навч. посібник / За ред. В. Кременя. – Тернопіль, 2004. – С. 71-72
1 За французькою історіографічною традицією період „модерної історії” охоплює 1500-1789 рр., лише інколи розширюється до 1815 р., хронологічні межі „сучасної історії” ХІХ ст. – 1939-45 рр. Наступним періодом займаються історики міжнародних відносин, хоч зараз з’являється особлива спеціалізація: „історія теперішнього часу”.
1 Вибрані публікації Ж. Беора: Економічна історія сіл. // Спец. номер журналу „Історики та географи”. – 2002. - № 378.- С. 189-202; Земельний ринок в переддень Революції. - Париж, 1984; Нерухомість і Революція. Ринок каміння і міські зміни 1770-1810. – Париж, 1994; Ціна, виробництво, сільськогосподарська продуктивність. // Історія і вимірювання. – 1996. - №3/4 (номер за ред. Ж. Беора); Людина і земля (Франція – Великобританія ХVІІ-ХVІІІ ст.): Вибрані статті. – Париж, 1998; Умови життя і міський простір // Історія і вимірювання. – 1999. - №3/4 (номер за ред. Ж. Беора); Аграрна історія Франції ХVІІІ ст. – Париж, 2000.
1 Вибрані публікації Р. Шартьє: Шартьє Р., Жулія Д., Компер М. Виховання у Франції від ХVІ до ХVІІІ ст. – Париж, 1976; Нова історія / За ред. Р. Шартьє, Ж. Ле Гоффа, Ж. Ревеля. – Париж, 1978; Історія французького виховання / За ред. Р. Шартьє, Х.-Ж. Мартина: В 4 т. – Париж, 1982-86; Інтелектуальна історія чи історія соціокультурна? Французькі напрямки // Сучасна європейська інтелектуальна історія. Переоцінки і нові перспективи / За ред. Д. Ла Капра і С. Л. Каплана. – Нью-Йорк, 1982. – С. 13-46; Читацькі практики / За ред. Р. Шартьє. – Марсель, 1985; Історія приватного життя / За ред. Ф. Ариєса, Ж. Дюбі. – Т. 3 Від Ренесанса до Просвітництва / Редактор Р. Шартьє. – Париж, 1986; Читачі і читачки Франції Старого режиму. – Париж, 1987; Звичаї друку ХV-ХІХ ст. / За ред. Р. Шартьє. – Париж, 1987; Культурна історія. Між уявленнями та практикою. – Кембридж, Ітака, 1988; Культурні начала Французької революції. – Париж, 1990; Листування. Звичаї листів у ХІХ ст. / За ред. Р. Шартьє. – Париж, 1991; Початки книги. Читачі, автори, бібліотекарі в Європі між ХІV і ХVІІІ ст. – Прованс, 1992; Історія читання. Підсумок досліджень / За ред. Р. Шартьє. – Париж, 1995; Писемна культура і суспільство. Порядок книги (ХІV-ХVІІІ ст.). – Париж, 1996; Від борту до скелястого берега. Історія між впевненістю і хвилюванням. – Париж, 1998; Читачі і читання в епоху електронної текстуальності // Текст. Текст в часи Інтернету / За ред. Г. Оріггі і Н. Аріка. – Париж, 2003. – С. 17-50; Чи існує нова культурна історія? // Зошити Центру історичних досліджень. – 2003. - №31. Погляди на культурну історію. – С. 13-24.
2 Заярнюк А. Про те, як соціальна історія ставала культурною // Україна модерна. – Число 9. – К.-Львів, 2005. – С.255
1 Зацікавлення до культурної історії у Франції виявляє не лише Р. Шартьє, хоч, звичайно, його рефлексії найбільш знані поза межами Франції. У 1997р. вийшов своєрідний маніфест цілого ряду істориків на захист культурної історії, що містив теоретичні міркування навколо цього нового