Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців
Будь-які статистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.
Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави
З точки зору етнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5 поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи – ті, хто порвав зв’язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, – знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група – невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.
Сьогодні пасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляції українства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості української політики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, де українське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою це підтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви – основи духовного життя українців.
Адже якщо на початок 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %, то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лише кожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідує традиційних греко-католицьких і православних церков.
У ситуації, коли зменшується кількість природних носіїв мови й духовності за кордоном, коли духовний центр українства вже в Україні, потрібно всіляко заохочувати інтегративні процеси України з діаспорою і державами, в яких вона компактно чи дисперсно проживає.
Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справа побудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12 років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичної європейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолати соціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українська діаспора.
Цей величезний людський масив, поділений полярними політичними орієнтаціями, має численні громадські установи й організації, свої видавництва, журнали і газети, займається науковими дослідженнями. Українці об’єднані переважно в українських греко-католицькій та православній церквах.
У продовж десятиліть зарубіжні українці видавалися радянською історіографією далеко не однозначно. Особливо коли це стосувалося діаспори далекого зарубіжжя.
Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали в основному не дружній характер. Емігранти першої хвилі прив’язані до своїх церков, громад, були переважно войовничими націоналістами, дивилися на радянський режим з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців – емігрантів як “прислужників капіталізму, фашизму та Риму”. Від таких стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Заході, а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Але часи мінялися. Об’єктивний хід історії ніхто не може зупинити. На часі об’єднатися всім українцям у боротьбі за розбудову своєї суверенної і незалежної держави.
Як бачимо існує нагальна необхідність у вивченні реальних історичних і сьогочасних масштабів та умов утворення українських спільностей у зарубіжному світі, місць переважного їх поселення, сфер зайнятості, громадсько-політичної діяльності, соціального статусу в минулому і сьогоденні. Впродовж віків і навіть десятиріч в українському етнічному середовищі відбувалися помітні зміни. В яких напрямах вони йшли? Як виглядає картина розміщення українців за кордоном, якими є професійні, освітні, загальносоціальні ознаки їхнього буття.
Нинішня політична та економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього, економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числі української діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиною самосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвиток української державності робить цей процес закономірним і перспективним. Більш як 16 млн. українців, які проживають за межами України, можуть стати одним з багатьох чинників зміцнення нашої державності, силою, використовуючи яку вдасться значно розширити український вплив у світовому процесі.
Характер зв’язків зарубіжних українців з батьківщиною залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Незважаючи на історичні катаклізми українці в західному світі завжди прагнули до зв’язку з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у русі солідарності й допомоги українському народові, що був започаткований у перші десятиліття еміграції.
В 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини, а також на підтримку політичних партій Галичини. В 1917 р. вони підтримали боротьбу земляків за державність України.
З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Україні і в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади та США зібрали понад 10 тис. доларів з кожної країни для допомоги голодуючим Поволжжя та України. У 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини з під влади Польщі. За короткий час було зібрано й передано майже 15 тис. доларів. В роки Другої світової війни канадські українці створили комітети допомоги Батьківщині. Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці. Для підтримки СРСР у війні з фашизмом канадськими українцями було зібрано 678 тис. доларів, карпато-русинами в США і Канаді – понад 200 тис. доларів. В повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності з тими людьми в Україні, які боролися проти радянського режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до “побудови соціалізму” на українській землі.
Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною. Такі контакти не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими - через збереження культурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних років встановлювалися безпосередні культурні зв’язки української громади з Україною. 1946 р. в Канаду прибула делегація митців України – народні артисти З.Гайдай, І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю.
Серед української еміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають і плекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українську мову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу. У 1964 р. на зібрані кошти від 100 тисяч українців в Америці українська громада встановила пам’ятник Т.Шевченку у Вашингтоні. В пам’ять 50-річчя голоду в Україні в 1932-1933 р. українці Канади створили документальний фільм про цей трагічний період нашої історії.
Чималий внесок українців у розвиток культури, науки, мистецтво. Знедавна для широкого загалу почали відкриватися видатні імена: художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко, вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших, чиї таланти розвивалися не на нашій землі. Гідне місце посідає тут М.Парашук, уродженець с.Варваринців, що на Тернопільщині, визначний майстер, учень Родена, про якого болгарин Сава Овчаров сказав: “Професор Паращук по праву має називатися Архіскульптор”. І справді йому належить багато чудових робіт, які він створював в Україні, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Болгарії. Найважливіші споруди: Софійський Університет, Судова Палата, Народний Банк, Військова Академія, парламент, музичний театр, бібліотека, Академія наук, резиденція патріарха в Драгалівському монастирі, в містах Бургасі, Слиневі та інших представлені шедеврами мистецтва М.Паращука.
Петро Яцик із Торонто забезпечив переклад на англійську мову та видання 12 томів “Історії України – Руси” М.Грушевського. Кошти створеної ним освітньої фундації використовуються для виплати стипендій талановитим українським студентам, для нагород переможців Міжнародного конкурсу з української мови.
Богдан Гаврилишин – громадянин Канади, іноземний член національної Академії наук, доктор філософії та економіки Міжнародного університету менеджменту Женеви, почесний доктор права Йоркського університету та університету Альберта в Канаді в останні роки живе і працює в Україні.
Останнім часом помітно активізувалося громадське життя українців у країнах Східної Європи. 120 українських товариств прагнуть зберегти культуру та традиції. Це відбувається насамперед завдяки демократичним перетворенням які там сталися. Так, у Польщі громадські організації етнічних меншин, у тому числі українські, вийшли з підпорядкуванням Міністерства внутрішніх справ. Ними тепер опікується відомство культури і мистецтва. При польському парламенті діє комісія національних меншин та етнічних груп. У цьому контексті слід, зокрема, розглядати, як один з актів активності засудження в лютому 1990 р. на надзвичайному з’їзді Українського суспільно-культурного товариства національно упередженої оперети “Вісла”. З’їзд поклав початок діяльності нової громадської організації – Об’єднання українців у Польщі. До нього увійшли особи українського походження незалежно від їхніх політичних поглядів, релігійних вірувань та соціального стану.
Велике значення має зміна на позитив стереотипу негативного відношення поляків до українців. Центральні видання: газета “Виборча”, “Жеч посполита” подають читачам Україну як демократичну державу та перспективного партнера. Польський уряд надає молодим українським вченим стипендії для навчання у престижних польських університетах. Ці заходи уповільнюють процес асиміляції українців.
У Росії, де мешкає наймогутніша українська діаспора, українці відчувають брак державної підтримки свого етнокультурного розвитку. В країнах – колишніх радянських республіках на жовтень 1994 р. діяло 25 недільних шкіл з викладанням українською мовою, 2 державні українські школи в Акмолі та Ризі, 12 періодичних і неперіодичних видань, 3 постійні радіопередачі (Таллін, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 непостійних. Перспектива вирішення етнокультурних проблем залежатиме й від того як Українська держава буде захищати їх права.
Для того, треба створити правову базу, спираючись на яку українська держава могла б надавати допомогу українцям у всіх регіонах колишнього Союзу. В першу чергу при укладанні договорів між Україною та іншими державами. На сьогоднішній день підготовлені проекти угод про забезпечення прав національних меншин з Естонією, Литвою, Латвією, Узбекистаном, Казахстаном та іншими країнами. У договорів про співробітництво і дружбу між Україною та Росією ставиться питання про створення умов задоволення етнокультурних потреб української меншини в Росії, а також російської меншини в Україні. Цьому процесові зарадила б спеціальна програма стимулювання соціально-економічного й етнокультурного розвитку українців, що має бути розроблена в Україні й на базі існуючих міждержавних договорів узгоджена з урядами держав колишнього союзу, де мешкають українці.
Українська держава має взяти під свій захист українців за її межами, прагнучи поліпшити їх життя. Цей фактор необхідно враховувати при вирішенні важливих питань внутрішнього розвитку України та здійсненні зовнішньої політики. З одного боку таким чином зберігається канал взаємодії з тією чи іншою державою. З другого боку турбота української державам дає зарубіжним українцям впевненості й стимулює їхнє прагнення відчувати себе частиною українського народу. Мабуть маловірогідною є ідея щодо масового переселення українців з інших країн до України.
24 вересня 2001 р. було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року. Це свідчить про те, що наша держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних проблем закордонних українців, сприяє консолідації та розвитку української нації, її свідомості, традицій і культури, що визначено Конституцією України. Ця Програма спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в Україні шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України та створення у державі та за її межами авторитетних громадських організацій.
Програма передбачає вироблення ділових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і утворюється інфраструктура для задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців.
Вагомим в Програмі є те, що вона має на меті збереження і залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців для налагодження та зміцнення взаємовигідного, економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними державами, що в кінцевому підсумку підносить престиж України у світі. Вона передбачає вивчення історії української еміграції.
У процесі виконання Програми буде створений механізм широкого залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до процесів розвитку Української держави та інших змін, що сприяють вирішенню даної проблеми.
Програма має зміцнити зв’язки органів державної влади та організацій, які беруть участь у реалізації державної політики України щодо закордонних українців з їх громадським організаціями в іноземних державах, а також органами іноземних держав, до компетенції яких належать питання міжнаціональних відносин. Програма передбачає сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межами громадськими організаціями українців.
Тут сприятиме справі закон України, прийнятий Верховною Радою, про правовий статус закордонних українців.
Національна програма “Закордонне українство” допоможе, створити каталог статей про видатних синів і дочок українського народу, їхніх досягнень і здобутків, щоб долучивши цю спадщину до загальних українських надбань, сприяти підвищенню величі нашої науки, культури, і духовності.
Тут важлива підтримка ініціатив, спрямованих на збереження, розвиток і зміцнення етнічної самобутності українців, які проживають у діаспорі, сприяння поширення в Україні культурних здобутків закордонних українців, допомога бажаючим у їх поверненні на історичну батьківщину.
Виконання цієї Програми здійснюється шляхом реалізації Центральними та місцевими органами виконавчої влади України відповідних заходів у таких сферах як: розвиток правових засад співробітництва з закордонними українцями, організаційно-координаційна діяльність, науково-освітнє співробітництво, інформаційно-видавнича діяльність, культурно-мистецькі взаємини, економічне, молодіжне та спортивно-туристичне співробітництво, сприяння репатріації.
Досвід показує, що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би де вони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм для пробудження національної гідності для відродження природного зв’язку з Європейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.
Аналіз підтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників (із дипломатичних представництв) навчають нерідною мовою, на основні іншого освітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немає шкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприклад у Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою “Історію України” О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис “Україна”, щоб хоч якось створити український інформаційний простір. Ті ж кроки можна зробити й посольствам інших країн.
Допомагають просувати українську справу і представники болгарської інтелігенції І.Стоянов, К.Дийчев, Л.Терзійська. У Велике Тирново, Благоєвграді в університетах відкриті українські філологічні відділення. Але й для майже 70 тис. українців не запроваджено вивчення рідної мови у школах.
У той же час в Україні 7746 школярів болгарської національності вивчають українську мову та літературу як предмет, 1589 – факультативно.
Велике значення має проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу з метою збереження української етнічності в сучасному світі. Особливе значення проведення світових конгресів українців. Перший конгрес українців відбувся у 1992 р., також діє створений у 1967 р. у Нью-Йорку Світовий Конгрес України, він об’єднує понад 100 громадських та релігійних українських організацій з понад 20-ти країн світу поза материковою Україною. За всі роки існування СКУ вперше його засідання проводилося 18-21 серпня 2003 р. в Україні.
Проводяться Всесвітні форуми українців, діє Українська Всесвітня Координаційна Рада (при Кабінеті Міністрів), Сьогодні, координаційним центром у ній виступає Державний Комітет у справах національностей та міграцій, залучаючи до роботи над формуванням й реалізацію такої програми науковців, політичні й громадські об’єднання. Важливим етапом на цьому шляху стала прийнята Урядом України 22 січня 1996 р. Державна програма “Українська діаспора до 2000 року”, яка передбачала певну підтримку відродженню українства на теренах колишнього Радянського Союзу. Діаспора вбачає лише один шлях такої участі – запровадження інституту подвійного громадянства.
Урядові структури могли б приділити більше уваги проблемам наших земляків у двосторонніх відносинах України з іншими державами. У світі подібні організації мають постійну підтримку своїх держав. Наприклад, Росія за останні 5 років витратила 825 млн. доларів на підтримку російських громад за кордоном. Словаччина виділяє щорічно млн. доларів на підтримку своєї діаспори. “Полонія”, яка опікується зв’язками поляків зарубіжжя із батьківщиною, фінансується державою.
У прагненні до об’єднання всіх українців навколо незалежної держави створилися нові канали зв’язку з ядром етносу – обмін людьми та інформацією. Розробка науково обґрунтованих концепцій щодо задоволення потреб національних меншин в Україні, моделювання безконфліктних ситуацій у міжетнічних стосунках, подолання негативних етнічних стереотипів – таку ж модель має розробити наша держава щодо зв’язків з українською діаспорою. Після 1991 р. з’явився новий вид української еміграції – виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля «живим товаром». У нас не надається належного значення і вивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібниках з історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсів чи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічні наукові установи
Отже, пройшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об’єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої – мобілізувати їх на благородну справу – розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.
3. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду (1917-2004рр.)
На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.
Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулювання міжнаціональних відносин очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.
Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством». Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.
Залучити представників інших національностей до державотворчих процесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною політикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив рішення: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації виступили представники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної робітничої партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.
Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середини літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».
Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надавалась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціалістичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали представники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.
Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі генерального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товаришів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з національних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейських органів місцевого самоврядування.
У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми вирішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Реннером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальний захист національних прав незалежно від кількості представників національної меншини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісності держави.
Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами . Національним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи і самоврядування і статус інших національних органів . Вищим представницьким органом були Національні збори і яка відповідала перед ними згідно Законом; національно-персональна автономія надавалась великоруській і польській етносам як найчисленнішим і політично організованим . Нації – білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська – могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНР незалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламенту УНР.
Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правових взаємин з національними меншинами до запровадження національної персональної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин . Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокремлюватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відокремити від російськомовних українців.
Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції після збройних постань у Петрограді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосування за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР.
Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.
Гетьманська Українська держава успадкувала від Центральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» - документи, що стали юридичною основою його діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалась рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.
У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйозніших здобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувала як повернення національної справи до початкового періоду революції. Та незважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченні рівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.
Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міське населення України переважно з росіян, російськомовних українців та інших національ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. У цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.
Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справ із самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав – РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії – за повернення до Української держави земель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до її складу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату було здійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.
Завершальний етап української революції, пов’язаний з короткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувався консоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, а наступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська, влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національних мен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ.
Директорія, створивши національним меншинам