Xreferat.com » Рефераты по истории » Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ

дій уряд Австрії опублікував історико-правові обґрунтування, у яких доводив її династичні права на галицькі землі. Виготовлені документи повинні були створити видимість правомірності несправедливого поділу Польщі та участі у ньому Австрії.

Після отримання Галичини австрійський уряд зосередив увагу на Буковині. Приєднання цього краю забезпечило б тісніший звязок між провінціями імперії та зміцнило б її кордони. Саме це було вирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія завершила у 1774 р. Отже, двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.

Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. [10, 127]

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Відтак окупація Галичини і Буковини Австрією та її юридичне закріплення були здійснені з позиції сили при вмілому використанні сприятливих міжнародних відносин. Це був типовий для епохи європейського абсолютизму зовнішньополітичний акт.


ІІ.1 Галичина і Буковина як складові Австрійської монархії


Запровадити на приєднаних територіях адміністративно-територіальний устрій, на зразок інших коронних земель монархії організувати ефективне управління ними – такими були першочергові завдання австрійського уряду. Галичина спочатку була поділена на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств, які своєю чергою поділялися на 18 дистриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. Від 1786 до 1849 р. до складу Галичини як 19 округ входила Буковина. [11, 49-50]

Адміністративно Королівство Галичини і Лодомерії мало статус коронного краю і було наділене тими ж правами і повноваженнями, що й аналогічні адміністративні одиниці монархії. Звертається увага на те, що воно відрізнялося від інших провінцій Австрії великою територію і густотою населення, правовий статус якого визначався належністю до певного стану: шляхти, духовенства, міщан чи селян. Більшість населення коронного краю (71,8 %) становило селянство, майже 80% якого перебувало у цілковитій залежності від поміщиків. Привілейоване становище посідали шляхта і духовенство, які знайшли порозуміння з новою владою задля збереження власного панування. Цьому сприяв і принцип, яким керувалась Австрія і який був головним принципом усіх абсолютних монархій у Європі – спиратися на два класи: феодальних землевласників та заможних поміщиків, урівноважуючи водночас вплив і силу кожного із цих класів впливом і силою іншого. [15, 3]

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин.

Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось 30—40 років.

Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.

Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності. [24, 32-35]

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж доньку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був не набагато ширшим від селянського.

Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак наприкінці XVIII ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.[18, 117-118]

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціально неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4% населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10% населення.

Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку.

Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.


ІІ.2 Структура та основні напрями діяльності губернського правління


Спеціальним імператорським декретом 1772 р. у Галичині були ліквідовані усі попередні державні установи і запроваджена нова, загальноприйнята в Австрії централізована система управління. Фактичним керівником краю став губернатор, який призначався і зміщувався імператором. Він очолював Галицьке губернське правління, що складалося із департаментів. До компетенції цього органу, зокрема, належало адміністративне управління краєм, розпорядження державним майном, нагляд за церковними справами та безпекою підданих, стягнення податків, розв’язання військових та поліційних питань, контроль за промисловістю, сільським господарством, торгівлею, шляхами сполучень.

Від 1772 до 1848 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Усі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського, були заможними і впливовими австрійськими німцями. Губернське правління стало основним органом, який втілював австрійську політику в управлінні коронним краєм Галичини. Наділене широкими владними повноваженнями, навіть військовою силою, воно, однак, перебувало під постійним контролем уряду Австрії. [15, 4-6]


ІІ.3 Механізм функціонування військової адміністрації на Буковині (1774–1787 рр.)


Військова адміністрація на Буковині була запроваджена як тимчасова у 1774 р. і діяла до 1787 р. Вона підпорядковувалася безпосередньо Придворній військовій раді у Відні та Генеральному командуванню Галичини і Лодомерії у Львові. Адміністративні посади у ній обіймали тільки військові. Першим військовим комендантом краю став у 1778 р. генерал-майор Г. Сплені. Подальше вдосконалення управлінської системи Буковини пов’язане з діяльністю генерал-майора К. Енценберга, який очолював крайову військову адміністрацію у 1778–1786 рр. Незважаючи на нечисельний апарат, військова адміністрація як перехідна форма правління виконала завдання, поставлені перед нею австрійським урядом: облаштувала і зміцнила кордони, впорядкувала відносини між станами, вдосконалила судочинство і загалом підготувала умови для запровадження в краю цивільного управління.


ІІ.4 Порядок формування та діяльність Галицького станового сейму


Австрійський абсолютизм був змушений зберігати деякі зовнішні форми станової організації, що зумовлювалося тогочасною політичною ситуацією в державі. Імператорським патентом від 1775 р. у Галичині був заснований провінційний становий сейм. Його виконавчим органом був Становий комітет. До участі у сеймових засіданнях допускалися представники магнатів (в тому числі духовенства), лицарів і найбільших королівських міст (фактично право на представництво було надане тільки Львову і ніколи не поширювалося на інші міста). Склад сейму 1787 р. поповнили представники станів Буковини. [16, 75]

Упродовж свого існування (1775–1848 рр.), незважаючи на проголошувану демократизацію суспільства, зменшення податкового тиску уряду, припинення політики онімечування населення, сейм реально нічого не зробив для поліпшення становища населення Галичини і Буковини. Аналіз компетенції і діяльності сейму доводить, що він був показною формою станової монархії, декоративною установою, яка жодним чином не обмежувала абсолютизм. Його створення мало на меті завоювати прихильність шляхетської верхівки краю і таким чином зміцнити там австрійське панування.

Важливе місце в централізованій системі державного управління Галичиною посідала окружна влада. Округи (циркули) очолювали старости. До їхньої компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. До складу окружної влади входили староста, декілька комісарів, секретар, два діловоди, практикант і два кур’єри. Старост і комісарів призначав безпосередньо імператор, усіх інших – староста. Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу в сільських місцевостях поміщикам (домініям). Виконання розпоряджень домініальної влади покладалося на мандаторів, війтів і присяжних. [16, 77]

Низкою послідовних заходів австрійська влада значно обмежила самоврядування в містах. Так, у 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок детальної урядової регламентації самоврядування у віданні міської влади залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. На території багатьох міст Галичини створювались “юридики” – ділянки, вилучені з підпорядкування міській владі та судочинству. [19, 291-292]

Складним було становище приватновлас-ницьких міст і містечок, населення яких за правовим статусом майже не відрізнялося від кріпосних селян. Загалом органи місцевого самоврядування на галицьких землях слугували шляхетській верхівці краю. І хоча вони були дещо демократичніші, ніж урядові органи, та все ж захищали усталені порядки й різними способами підтримували інтереси заможних верств населення.


ІІІ. Вплив реформ Габсбургів на населення Західної України


У більшій частині підручників з історії України написано, що Галичина в Австрійській імперії була найвідсталішим краєм, де майже не було промисловості, сільське господарство – низькопродуктивне та неконкурентоспроможне, народ – бідний, пригноблений і переважно неграмотний. Якщо з точки зору комуністичної ідеології така концепція подання інформації була виправданою (потрібно ж було показати, що тільки радянська влада принесла на західноукраїнські землі “культуру”, “свободу” та “соціальну справедливість”), то бездумне повторювання цих ідеологічних штампів українськими, а особливо галицькими істориками й авторами є принаймні дивним. І не тому, що хочеться дивитися на цей період нашої історії крізь рожеві окуляри, а тому, що кожне явище потрібно оцінювати всебічно.

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей.

Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду. [24, 37-39]

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.


ІІІ.1 Відношення Йосифа ІІ до населення Галичини та Буковини


Скільки разів Йосиф ІІ Габсбург за час свого правління відвідував Галичину – достеменно не відомо. В історичних хроніках згадано принаймні про три такі візити. Уперше відвідав Львів 1773 р., вдруге – 1780 р.

Утретє цісар прибув у галицьку столицю 15 травня 1787 року в супроводі свити, чисельністю лише кількадесят осіб на чолі з князем Кинським. “Революціонер на троні” уникав розкоші. У Львові високі гості винайняли не номери в готелях, а приватні покої. Особисто для себе Йосиф II найняв три покої в будинку Брешля. Хто відвідував його тоді, дивувався з простоти цісарського побуту й навіть зауважив подерті панталони монарха.

Імператор відвідав обидві семінарії (грецького та римського обряду), а особливо цікавився греко-католицькою семінарією, оскільки напередодні отримав скаргу на її керівництво. Перебуваючи в закладі, перед строєм семінаристів цісар дав команду перебудуватися за національним критерієм. Хвалив швидкість, з якою окремо стали галичани, словенці, угри та хорвати. Відвідавши помешкання професора теології Феслера (тоді професори жили разом зі студентами в приміщеннях семінарій та університетів), зауважив, що в його бібліотеці є заборонені церковною цензурою книги, серед них – том Гельвеція. Запитав, хто дозволив. “Ваша Величність і Ваша Світлість”, – відповів професор. Це сподобалося цісареві, він похвалив Феслера за швидку й дотепну відповідь. Перебуваючи в семінарії, розмовляв трьома мовами: крім німецької, вживав італійську та латину. [26, 56-57]

У неділю вранці 17 травня цісар знову відвідав греко-католицьку семінарію, де йому представили трьох найкращих учнів: Василя Кукольника, Івана Орлая та Петра Лодія (всі вони згодом емігрували до Росії та зробили кар’єру в Санкт-Петербурзі).

Згодом, прогулюючись вулицями міста, Йосиф II зауважив, що всі перехожі прямують в одному напрямку, і запитав, куди. Йому відповіли, що на Збоїська, де люблять відпочивати на природі. Цісар висловив бажання відвідати тодішнє улюблене місце для спацерів. Перебуваючи на Збоїськах, імператор забажав перекусити й завітав до реставрації Фоґецера. Коли імператор переступив поріг реставрації, всі відвідувачі повтікали, а господар знепритомнів. У приміщенні залишилася лише пані Фоґецерова. Їй спершу відібрало мову, але згодом прорвало: Jesus, Maria, Joseph! Der Kaiser, um Gotten Willen, der Kaiser! Цісар звелів жінці закликати назад гостей, щоб продовжували забаву, а його супутники заходилися отямлювати зомлілого господаря. Невдовзі всі освоїлися, й гості (ймовірно, німецькі колоністи) почали грати в якусь гру, що за описом нагадує сучасний кегельбан. Кулю, яку кинув цісар, Фоґецер одразу заховав, заявивши, що посріблить її та передасть онукам. [26, 58-59]

Наступного дня сім возів і 270 осіб почту на чолі з імператором Йосифом II покинули Львів. Через три дні наспіло розпорядження про повернення єпископа Антонія Ангеловича (див. про нього “Газету” за 12 серпня 2005 р.) на посаду ректора семінарії (усунутого 1784 р. внаслідок інтриг). 2 червня цісар був у Могилеві, 17 червня – в Москві, 19 покинув Санкт-Петербург, 3 серпня повернувся до Замостя, а 15 серпня – до Відня.

1781 р. на Кайзервальді львівський магістрат поставив пам’ятник Йосифові II. Пам’ятник простояв до 1850-х років.


ІІІ.2 Зміни у суспільному житті Західної України повўязані із реформами Йосифа ІІ


Із входженням Галичини до складу Австрійської імперії однією з основних цілей тодішнього владного режиму було покращення економічного та соціального розвитку цієї провінції, яка й справді перебувала в украй занедбаному стані.

Щоб підняти рівень сільськогосподарського виробництва, австрійський уряд сприяв поселенню на галицьких землях німецьких, австрійських і чеських колоністів, від яких місцеве населення переймало найновіші на той час аграрні технології, а також освоювало прийоми вирощування, переробки та застосування нових сільськогосподарських культур, таких як конюшина, люцерна, тютюн, цикорій тощо.

Починаючи з кінця XVIII ст., основною харчовою культурою галицького села стала картопля. Крім усього іншого, ця культура виявилась ідеальною сировиною для виготовлення горілки, що приносило високі прибутки. Тож не дивно, що гуральні виростали в галицьких містах, містечках і селах, мов гриби після дощу. Хоча мало хто знає, що цісар Франц Йосиф був запеклим противником алкоголю і за час свого правління видав декілька “антиалкогольних” декретів.

Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду. [20, 113-115]

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом.

Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого початку Марія-Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його становища.

Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус греко-католицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія-Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша семінарія.

Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма.

Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися. [24, 42-43]

За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської України Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини перебували у стані економічного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були надзвичайно обмеженими.

До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів.

Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі». [26, 47]

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц I, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.


ІІІ.3 Рутенство


За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії-Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко вкорінилася, що українців називали «тирольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам — головним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів».

Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог.

Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчизників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців.

У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.

Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — одне було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним.

Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії, а другий — східні українці в Російській.


Висновки


Галичина була приєднана до складу Австрії в результаті І поділу Польщі 1772 р. з метою розширення території монархії, а Буковина – в результаті акту анексії 1774 р., який мав стратегічну мету зміцнення кордонів і поліпшення сполучення між провінціями.

Відтак обгрунтування австрійських прав щодо

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: