Xreferat.com » Рефераты по истории » Радянська держава в роки формування (1918-1921)

Радянська держава в роки формування (1918-1921)

Росії з Сибіром.

Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вони організували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, який закликав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ, Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продовжувалася недовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалося зібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боєздатну її частину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали проти більшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.

8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалося скликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150 делегатів, половина з них - есери. Були представники кадетів, три меншовики і члени групи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на дві групи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збори і на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, на створенні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не було виборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні - нарешті, перемогла друга точка зору. На конференції був створений Всеросійський тимчасовий уряд - колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензінов - лідери Комітету, кадет Астров, генерал Болдирєв - помірних поглядів, і Вологодський - президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омську і набагато більш правого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачу компромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята більшовиками, що остаточно ослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодський зажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цю міру і порвав з колегією. 18 листопада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царської армії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсила демократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.

Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів - Дону, України і Транссибірської магістралі, - на території, яка контролювалася центральною владою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вони діяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і раніше складався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні противники нової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і свободи на чолі із Савинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добровольчою армією. 6 липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повинні були виступити на Москву. Але операція провалилася. Групам Савинкова довелося залишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильність населення, яке боялося контрнаступу більшовиків.

За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах, що знаходилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, яка велася продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними в липні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизанська війна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспільними силами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто - проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скільки й до Жовтня.

24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали проти підписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політику Леніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організувати ряд терористичних актів проти найвидніших представників німецького імперіалізму».

Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичці партія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено «негайно приступити... до широкої пропаганди необхідності твердої, послідовної інтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянській Росії». Ліві есери - невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконань Лаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, підготували замах на німецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером, співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери безуспішно спробували здійснити державний переворот, арештувавши більшовистських керівників ВНК Дзержинського та Лациса. Оскільки не було попереднього плану дій, військові частини, вірні есерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одному загону з 20 чоловік вдалося захопити Центральний телеграф і відправити кілька телеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есери навіть не спробували захопити інші стратегічні пункти столиці і через кілька годин повстання було придушене. Більшовики віддали наказ про терміновий арешт усіх есерівських керівників і лівоесерівських депутатів з'їзду Рад, сесія якого проходила в цей час у Великому театрі. Марія Спиридонова була арештована, засуджена до одного року тюремного ув'язнення, але потім помилувана. Більшовики не наважилися спровокувати народне обурення надмірною суворістю по відношенню до винних у замасі на Мірбаха, схваленому народом. Більшовики скористалися повстанням, про яке, за деякими джерелами, Дзержинський був зазделегідь інформований, і вирішили позбутися есерів у політичному відношенні. їх газети були заборонені. На засіданні з'їзду Рад було дозволено залишитися лише тим есерам, хто погодився «категорично відмежуватися від своєї участі в подіях 6 і 7 липня». Багато які ліві есери дезавуювали свій ЦК у надії залишитися в Радах. На практиці їх участь у політичному житті звелася до мінімуму і через кілька місяців есерів видалили з усіх місцевих органів.

Сили, опозиційні більшовикам, були дуже неоднорідні. Вони боролися як з більшовиками, так і між собою. Ліві есери не мали нічого спільного з прихильниками Савинкова, а самарський Комітет - з царськими офіцерами, які мали намір скинути омський уряд. Проте, влітку 1918 р. опозиційні групи, здавалося, об'єдналися і стали реальною загрозою для більшовистської влади, під чиїм контролем залишилася тільки територія навколо Москви. Україну захопили німці, Дон і Кубань - Краспов і Депікін, Ярославль - Савинков. Армія російського народу, зібрана Комітетом, займала територію аж до Казані, білочехи перерізали Транссибірську магістраль. 30 серпня терористична група (савінковського напрямку) вбила голову петроградської НК Урицького, а права есерка Каплан важко поранила Леніна. До внутрішньої опозиції додалася незабаром іноземна інтервенція.

Ледве уклавши договір в Брест-Литовську, Німеччина тут же його порушила. У квітні німецькі та українські війська захопили Крим. У травні німці вступили в Грузію «на прохання грузинських меншовиків», які проголосили незалежність своєї республіки. Те, що в Грузії, як і на Україні, меншовики погодилися па введення німецьких військ, згодом стало мотивом для насильного придушення сепаратистських режимів центральною владою. У січні 1918 р. Румунія захопила п анексувала Бесарабію.

Країни Антанти вороже піднеслися до більшовистського режиму. Вони були впевнені, шо «переворот» 25 жовтня був здійснений за сприяння Німеччини. Однак, відсутність альтернативної влади в країні і опір більшовиків щодо виконання німецьких вимог, висунених у Брест-Литовську, змушували їх деякий час зберігати нейтралітет по відношенню до нового режиму. Спочатку інтервенція переслідувала в основному антинімецькі цілі. Щоб перешкодити масовому наступу німців на заході, треба було будь-якою ціною зберегти Східний фронт. У березні 1918 р. в Мурманську висадилося 2 тис. англійських солдат із метою зірвати очікуваний німецький наступ на Петроград. Більшовистські керівники віднеслися до цього схвально, оскільки це могло обмежити експансіоністські прагнення Німеччини. Леніним була розроблена теорія «міжімперіалістичних протиріч», яка стала на кілька десятиріч одним із ключових положень радянської зовнішньої політики. 16 березня 1918р. Військова рада в Лондоні за пропозицією Клемансо ухвалила рішення про висадку японських військ на Далекому Сході. Перші японські з'єднання висадилися у Владивостоку 5 квітня, за ними пішли американські. Але якщо американців було всього 7500 чоловік, то японців - більше 70 тис. У Японії дійсно були не стільки аптибільшовистські, скільки експансіоністські наміри. Наприкінці літа 1918 р. характер інтервенції змінився. Війська отримали вказівки підтримувати аптибільшовистські рухи. У серпні 1918 р. змішані частини англійців і канадців, які повернулися з Месопотамії, вступили у Закавказзя, зайняли Баку, де за допомогою місцевих помірних соціалістів скинули більшовиків, а потім відступили під натиском Туреччини. Англо-французькі війська, які висадилися в серпні в Архангельську, скинули там радянську владу, потім підтримали омський уряд адмірала Колчака. Французькі війська в Одесі забезпечували тилові служби армії Денікіна, яка діяла на Дону. Американці, які прибули на Далекий Схід швидше для обмеження японських амбіцій, ніж для боротьби з більшовиками, взяли мінімальну участь в антибільшовистському хрестовому поході, який літом 1918 р. являв собою смертельну загрозу радянській владі.


4. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»


Враховуючи складність ситуації, більшовики в найкоротші терміни сформували армію, створили особливий метод управління економікою, назвавши його «військовим комунізмом», і встановили політичну диктатуру.

У жовтні 1917 р. в армії (в основному на фронті) нараховувалося 6,3 мли. чоловік, 3 мли. знаходилися в тилу. Солдати більше не хотіли воювати. Прийняття Декрету про мир і проведення демобілізації в розпал Брест-Литовських переговорів прискорили розвал збройних сил. Взимку 1918 р. декрет про створення Червоної Армії (28 січня 1918 р.) ще залишався на папері. У пової влади фактично не було армії. Для оборони столиці вона мала всього 20 тис. чоловік, з них приблизно 10 тис. складали червоноармійці. Оскільки проблема озброєного захисту влади вимагала негайного рішення, перед більшовиками постав вибір: або використати структури старої армії, яку вже почали демобілізовувати, або ввести обов'язкову службу робітників, розширюючи, таким чином, Червону гвардію і позбавити заводи робочої сили, або створювати озброєні загони нового типу із солдат-добровольців і обраних командирів. На початку 1918 р. був прийнятий останній варіант. Перші «червоні» збройні сили складалися з добровольців, що часто набиралися за сприяння профспілок. Що стосується червоногвардійців, близьких до заводських комітетів, то вони також поступово вливалися в Червону Армію. Аж до осені бої велися підрозділами набраних на швидку руку добровольців і червоногвардійців. Слабо озброєні, вони билися кожний із своїми ворогами: Червона гвардія - із «внутрішніми партизанами», а добровольці - з білочехамн та білою армією, відносячись з повним презирством до традиційної військової науки. Зростання опозиції і початок іноземної інтервенції виявили недостатність цих сил, і уряд повернувся до старої практики: 9 червня 1918 р. він оголосив про обов'язкову військову службу. Чисельність армії зросла з 360 тис. чоловік в липні 1918 р. до 800 тис. у листопаді того ж року, а потім до 1,5 млн. в травні 19 1 9 р. і до 5,5 млн. в кінці 1920 р. Проте, війна була настільки непопулярною серед солдат-селяп (деякі з них були призвані в армію ще чотири роки тому), що дезертирство прийняло масовий характер. За рік їх кількість досягла приблизно 1 млн. чоловік. Спроба створення демократичної армії з тріском провалилася. Народний військовий комісар, голова Реввоєн-ради (РВР) Троцький встановив жорстку дисципліну і став енергійно боротися з дезертирством. Він не зупинився навіть перед введенням системи заложників, коли за дезертира відповідали члени його сім'ї.

Крім проблеми дезертирства, перед більшовистським керівництвом стояли ще два життєво важливих питання: спорядження і командування новою армією. Спорядження було зосереджене в руках апарату надзвичайного уповноваженого по постачанню Червоної Армії і Флоту (Нупостачарм), безпосередньо підлеглого Раді робітничо-селянської оборони, очолюваній Леніним. Вона відповідала за координацію дій фронту і тилу. Главою Нупостачарм був голова ВРНГ Риков. Паралельно він же очолював Промвоєнраду - спеціальний орган, який розпоряджався всіма військовими об'єктами, іде в 1920 р. працювала третина всіх робітників, зайнятих у промисловості. У 1919-1920 рр. Червона Армія була одночасно основним роботодавцем і основним споживачем у країні. Половина всього одягу, взуття, тютюну, цукру, виробленого в країні, йшла на потреби армії, роль надзвичайних органів постачання в економіці була визначальною. Для вирішення проблеми військових кадрів, за наполяганнями Троцького і всупереч запереченням «лівих комуністів», керованих Бухаріним, довелося звернутися до спеціалістів і офіцерів царської армії. Приблизно 50 тис. із них пішли на службу в нову армію. Частіше за все це були «окопні» офіцери, так само як і солдати, настроєні проти кадрових офіцерів - цвіту білої армії. У кожному підрозділі накази воєнспеців повинні були бути підписані політичним комісаром, призначеним партією і зобов'язаним стежити за виконанням наказів командування. Випадки зради були рідкими. Якщо восени 1918 р. воєнспеци становили 3/4 командного складу, то до кінця громадянської війни їх було вже не більше 1/3. За цей час десятки тисяч «червоних офіцерів» вийшли із солдат. У новому суспільстві, створеному після революції, служба в Червоній Армії була одним із основних способів просування соціальними сходами.

В армії, передусім, вчили читати: мільйони безграмотних селян закінчили різні курси, створені в частинах. Там же вчили «правильно думати», засвоюючи основи пової ідеології. Армія була головним постачальником кадрів для комсомолу, який па третину в 1920 р. складався з колишніх військовослужбовців. Саме в армії більше всього вступали в партію: восени 1919 р. після проведеної ідеологічної кампанії в партію записалися 40 тис. чоловік. Більшість новоспечених партійців потім поповнила кадри радянської адміністрації, особливо в селах і невеликих містах. У 1921 р. біля 2/3 голів сільських Рад були з колишніх бійців Червоної Армії. Вони відразу ж починали нав'язувати своїм підлеглим армійський стиль керівництва. Проникнення військових у всі сфери культурного, економічного, соціального і політичного життя країни спричинило «огрубіння» (Р.Петібрідж) суспільних відносин.

«Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох із половиною років війни та восьми місяців революції економіка країни знаходилася в руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Україна, Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вже давно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладання економіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничого самоврядування, приреченого на невдачу в умовах економічної катастрофи, більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонстрували авторитарний, нейтралістський державний підхід до економіки. У радянській історії сукупність цих заходів отримала назву «військового комунізму». У жовтій 1921 р. Ленін писав: «На початку 1918... ми зробили ту помилку, що вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу».

Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привести до зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний контроль над усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) і зовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальної націоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. рублів. Відразу після створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націоналізацією, але спочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на місцях і частіше за все як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опір зловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим і кон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного з пунктів Брест-Литовського договору, де говорилося, що починаючи з 1 липня 1918 р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм у тому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевою владою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за заздалегідь розробленому планом», як було телеграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декрету більше переконливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінити передачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. було націоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, який розповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більш десяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», яких виявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.

Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію, постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народному комісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якого почалася політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себе головним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В економіці, де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різке погіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівні причинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селян збувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забезпечення постачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшовиками постала дилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що розвалювалася на очах або вжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскільки були впевнені, що посилення класової боротьби в селі вирішить проблему постачання продовольством міста і армії. 11 червня 1918 р. були створені комітети селянської бідноти (комбіди), які в період розриву між більшовиками та лівими есерами (які ще контролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» і вилучити надлишки сільськогосподарської продукції у заможних селян. З метою «стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовують найману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилучених продуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні були підтримуватися частинами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася з робітників і більшовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12 тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половину складали робітники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натурою пропорційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів у кінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов в адміністративний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.

Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовиками селянської психології. Вони уявляли, згідно з примітивною марксистською схемою, що селяни були розділені на антагоністичні класи куркулів, середняків, бідняків і батраків. Насправді селянство, передусім, було єдине в протистоянні місту як зовнішньому світу. Коли прийшов час здавати «надлишки», в повній мірі виявилися громадський рефлекс сільського сходу: замість того, щоб покласти тягар поборів тільки на заможних селян, його розподіляли більш-менш рівномірно, в залежності від можливостей кожного. Від цього постраждала маса середняків. Виникло загальне невдоволення: в багатьох районах спалахнули бунти; на «продовольчі загони» влаштовувалися засідки - насувалася справжня партизанська війна. 16 серпня 1918 р. Ленін відправив телеграму всій місцевій владі, де закликав їх «припинити переслідувати середняка». Кампанія з продрозкладки влітку 1918 р. закінчилася невдачею: було зібрано всього 13 млн. пудів зерна замість 144 мли., як було заплановано.

Проте, це не перешкодило владі продовжити політику продрозкладки до весни 1921 р. Декретом від 21 листопада 1918 р. встановлювалася монополія держави на внутрішню торгівлю. Вже з початку року багато які магазини були «муніципалізовані» місцевою владою, часто на прохання громадян, роздратованих до межі відсутністю продуктів і зростанням цін, причина яких бачилася їм у діях «спекулянтів» і «перекупників». У листопаді 1918 р. комітети бідноти були розпущені і поглинені новообраними сільськими Радами. Власті звинуватили комбіди в малоефективності і нагнітанні «напруженості» в селянському середовищі, в той час як новий режим потребував встановлення з усім селянством, оскільки воно постачало велику частину солдат для Червоної Армії.

З 1 січня 1919 р. безладні пошуки надлишків були замінені централізованою і плановою системою продрозкладки. Кожні область, повіт, волость, кожна селянська громада повинні були здати державі заздалегідь встановлену кількість зерна та інших продуктів, в залежності від передбачуваного урожаю (який визначався дуже приблизно, за даними передвійськових років, оскільки тільки за ці роки була більш або менш правдоподібна статистика).

Крім зерна, здавалися картопля, мед, яйця, олійні культури, м'ясо, сметана, молоко. Кожна селянська громада відповідала за своє постачання. І тільки коли все село їх виконувало, власті видавали квитанції, які давали право на придбання промислових товарів, причому в кількості набагато меншій, ніж було потрібно (в кінці 1920 р. потреба в промислових товарах задовольнялася на 15-20%). Асортимент обмежувався лише товарами першої необхідності: тканини, цукор, сіль, сірники, тютюн, скло, гас, зрідка інструменти. Особливо відчувалася нестача сільськогосподарського інвентарю. Що стосується оплати продрозкладки девальвованими грошима (до 1 жовтня 1920 р. рубль втратив 95%> своєї вартості по відношенню до золотого рубля), то це, природно, селян не задовольняло. На продрозкладку і дефіцит товарів селяни відреагували скороченням посівних площ (на 35-60%) в залежності від району) і поверненням до натурального господарства.

Держава заохочувала створення бідняками колективних господарств (у жовтні 1920 р. їх було 15 тис. і вони об'єднували 800 тис. селян) за допомогою урядового фонду. Цим колективним господарствам було надане право продавати державі свої надлишки, але вони були такими слабкими (колективне господарство мало в середньому в своєму розпорядженні 75 десятин орної землі, які оброблялися приблизно півсотнею чоловік), а їх техніка такою примітивною, що ці колективні господарства не могли виробити значну кількість надлишків. Тільки деякі радгоспи, організовані на базі колишніх маєтків, забезпечували серйозний внесок у постачання першорядної важливості (призначені для армії). До кіпця 1919 р. в країні нараховувалося усього кілька сотень радгоспів.

Продрозкладка, налаштувавши проти себе селянство, в той же час не задовольнила й городян. У 1919 р. за планом планувалося вилучити 260 млн. пудів зерна, але насилу було зібрано тільки 100 мли. (38,5%). У 1920 р. плай був виконаний лише па 34%. Городян поділили па п'ять категорій, від робітників «гарячих професій» і солдат до утриманців, враховувалося й соціальне походження. Через нестачу продуктів навіть найбільш забезпечені отримували лише чверть передбаченого раціону. Отримуючи півфунта хлібу па день, фунт цукру на місяць, півфунта жирів і чотири фунти оселедця (така була в березні 1919 р. норма петроградського робі пінка «гарячого цеху»), прожити було немислимо. «Утриманці», інтелігенти й «колишні» забезпечувалися продуктами в останню чергу, а часто і зовсім нічого не отримували. Крім того, що система забезпечення продовольством була несправедливою, вона до того ж була надзвичайно заплутаною. У Петрограді існувало щонайменше 33 види карток з терміном дії не більше місяця!

За таких умов розквітав «чорний ринок». Уряд марно намагався законодавчо боротися з мішочниками. їм було заборонено пересуватися на поїздах. Місцеві власті та сили правоохорони отримали наказ арештовувати будь- яку людину з «підозрілим» мішком. Весною 1918р. застрайкували робітники багатьох петроградських заводів. Вони вимагали дозволу на вільне провезений мішків «до півтора пуду» (24 кг). Цей факт свідчив про те, що не одні селяни приїжджали потай продавати свої надлишки, не відставали від них і робітники, які мали рідних в селі. Всі були зайняті пошуками продуктів. Почастішали самовільні відходи з роботи (у травні 1920 р. прогулювали 50% робітників московських заводів), робітники кидали роботу і в міру можливості поверталися в село. Уряд протиставив цьому ряд заходів, символізуючих «нове мислення»: введення славнозвісних суботпиків (комуністичних субот) - «добровільна» праця у вихідні дні, розпочата членами партії, яка стала потім обов'язковою для всіх. Були вжиті такі примусові заходи, як введення трудової книжки (червень 1919 р.) з метою зменшити плинність робочої сили і «загальна трудова повинність», обов'язкова для всіх громадян від 16 до 50 років (29 січня 1920 р.). Найбільш екстремістським способом вербування трудящих була пропозиція перетворити Червону Армію на «трудову армію» і мілітаризувати залізниці. Ці проекти були висунені Троцьким і підтримані Леніним. У районах, що знаходилися під час громадянської війни під безпосереднім контролем Троцького, і раніше робилися спроби здійснити ці плани: на Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйк розцінювався як зрада. Після перемоги над Колчаком 3-я Уральська армія стала 15 січня 1920 р. Першою Революційною Трудовою армією. У квітні в Казані була створена Друга Революційна Трудова армія. Результати виявилися гнітючими: солдати-селяни були абсолютно некваліфікованою робочою силою, вони поспішали повернутися додому і зовсім не горіли бажанням працювати. Залізничників, звиклих до того, що їх права захищає профспілка, дратувала необхідність підкорятися військовим. «Військовий комунізм», народжений марксистськими догмами в умовах економічного краху і нав'язаний країні, втомленій від війни і революції, виявився повністю неспроможним. Але надалі його «політичним досягненням» було уготоване довге життя.

Роки «військового комунізму» стали періодом встановлення політичної диктатури, яка завершила двоєдиний процес, що розтягся на роки: знищення або підкорення більшовикам незалежних інститутів, створених протягом 1917 р. - ради, заводські комітети, профспілки), і знищення небільшовистських партій.

Цей процес (до якого трохи пізніше додалася заборона на внутрішньопартійні фракції) проходив поетапно і різноманітно. Згорталася видавнича діяльність, заборонялися небільшовистські газети, проводилися арешти керівників опозиційних партій, які потім оголошувалися поза законом, постійно контролювалися і поступово знищувалися незалежні інститути, посилювався терор політичної поліції - ВНК, насильно були розпущені «непокірні» Ради (в Лузі і Кронштадті). Всі ці заходи проводилися іноді з ініціативи ВНК або її місцевих органів, іноді з санкції вищих партійних ешелонів. Але, загалом, вони завжди йшли в одному напрямку.

Ми вже простежили за тим, як з'їзд Рад, а потім і його керівні органи були усунені від влади, як автономія і повноваження заводських комітетів підпали під опіку профспілок. У свою чергу профспілки, значна частина яких не підкорилася більшовикам (залізничники, листоноші, службовці, робітники шкіряних заводів), були або розпущені за обвинуваченням у «контрреволюції», або приручені, щоб виконувати роль «привідного ременя». Проблема незалежності профспілок від радянської держави була піднята на тому самому І з'їзді профспілок (січень 1918 р.), який завершився втратою незалежності заводськими комітетами. Більшовики завжди вважали «нейтральність» профспілок «буржуазною» концепцією. Оскільки новий режим «виражав інтереси робітничого класу», то, зі слів Зинов'єва, профспілки «поступово входять складовою частиною в загальний механізм державної влади, стають одним із органів робітничої державності, підкоряючись Радам, як історично даній формі диктатури пролетаріату». Той же з'їзд відкинув пропозицію меншовиків, які наполягали на праві на страйк, заявивши (ця теза повторювалася тепер на кожному кроці), що Республіка Рад - робітнича держава і було б абсурдним робітникам страйкувати протії самих себе. Трохи пізніше, щоб посилити залежність профспілок, більшовики поставили їх під прямий контроль партії. Всередині профспілок комуністи повинні були об'єднуватися в осередки, які підкоряються безпосередньо партії, і, отже, бути насамперед членами партії, а вже у другу чергу - членами профспілки. Ці дії проти незалежності профспілок зазнали суворої критики з боку деяких більшовиків, що організували так звану «робітничу опозицію» всередині партії.

Що ж до небільшовистських політичних партій, то вони послідовно знищувалися різними способами. 28 листопада 1917 р. кадетів оголосили «ворогами народу». Ліві есери, які підтримували більшовиків до березня 1918 р.. розійшлися з ними по /двох пунктах: терору, зведеному в ранг офіційної політики, і Брест-Литовському договору, який вони не визнавали. Після трьох місяців «легальної» опозиції ліві есери спробували здійснити державний переворот (6-7 липня 1918 р.), який закінчився невдачею. Більшовики скористалися цим, щоб видалити лівих есерів з тих органів (наприклад, сільських Рад), де їх позиції були ще дуже міцними. Але, незважаючи на суди, амністію. потім нові арешти (в лютому 1919 і в березні 1921 р.), загалом доля лівих есерів виявилася менш трагічною, ніж інших партій. У 1921 р. всього лише 26 лівоесерівських керівників були розстріляні більшовиками, кілька десятків заслані, більшість же обернулася в «більшовистську віру» і багато з них почали працювати в НК.

Інші есери ще

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: