Праця про Петра Могилу
4) Могила як людина, риси його характеру.
І. ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГО АСПЕКТУ
З самого початку слід зазначити, що національне питання, національна свідомість мали інший зміст і розуміння в XVII ст., ніж в XIX ст., чи тепер. Однак цілковите заперечення будь-яких ознак національної приналежности с так само далеко від правди, як і переяскравлювання його, В ті часи віровизнання, мова, а навіть клясовий стан були елементами національності!.

Поставлене питання виринає в наслідок намагань деяких румунських істориків привласнити собі Могилу, як також в наслідок деяких нерозважливих заяв декого з українських чи російських дослідників.
Петро Могила, син молдавського господаря, значить — румунського походження, перебував з молодих літ на українських землях, включився у місцеве громадсько-політичне, а згодом культурно-релігійне життя і впродовж всього свого життя працював для розвитку української культури, української церкви. Іншими словами : це рідкий випадок, коли чужинець став на службу української нації і цілковито асимілювався. Хоч пізніше
Могила не припиняв своїх спорадичних зв'язків з Молдавією (Василем Лупулом, митр. Варлаамом) і з Волощиною (Матей Баса-раб), а до 1633 р. постійно себе називав «воеводичем земель Молдавських», він вріс в український ґрунт і всі свої сили та знання віддав українському народові, тому не можна не вважати його українцем, чи краще українським діячем. Однак деякі історики трактували це питання інакше.
Всі румунські історики називають Київського Митрополита за румунським правописом «Movila», слово, що означає те саме, що українською мовою «могила». Вживана номенклятура має на меті не тільки підкреслити походження, але також уважати Могилу за свого.
Вже архимандрит Ґ. Єничяну писав: «Петро Могила належить до аристократії румунського народу не тим що він походить з роду Могил, але тому, що він приніс величезні послуги православно» 2). Слідом за ним Н. Попеску твердить що: «Петро Могила це наша (румунська — А. Ж.) національна слава », а його учень Т. Йонеску додас від себе: «Нам подобається, звичайно, що це молдаван, що мав вплив настільки вирішальний на нашу Церкву, хоч його безпосередня діяльність розвивалася в південно-східній Польщі» 3). Цей же автор на іншому місці твердить: «Релігійний сантимент П. Могили -— це сантимент всіх румунів» 4).
Також: в найновіші часи румуни не позбулись наміру вважати Могилу за свого; видана 1958 р. «Історія Румунської Церкви» з благословенням патріярха Юстиніяна пише: «Митрополита Петра Могилу можна вважати за духовий дар, приписаний румунами православному екуменізмові» 5). По цьому напрямку не пішов найбільший румунський історик Н. Йорґа, який авторитетно заявив: «Для нас Петро Могила є, без сумніву, втраченим і відчуженим, який, після того як став печерським архимандритом, не писав більше по-румунському і який у свому тестаменті не згадав ніякого іншого румуна, крім свого брата Мойсея-господаря» 6). Пізніше, в іншій своїй праці, румунський історик стверджує: «Румунська історична наука в загальному вважас Петра Могилу скоріше як втраченого сина для нації (румунської — А. Ж.), а його творчість уважає поза румунською інтелектуальною доменою» 7).
Під впливом румунських заяв, також інші дослідники тверреси козаків та тісно зв'язаних з козаками селян раз на завжди розійшлись...» 11).
Це були тяжкі обвинувачення, які залишили в більшій чи меншій мірі сліди на всій дальшій українській історіографії.
Більш нюансованим було ставлення М. Грушєвського, який, вказуючи на позитивні і негативні сторони діяльности Петра Могили, дуже часто сам собі протирічив; але про цс буде мова далі. Тут подамо тільки оцінку національного аспекту. Критикуючи усю « могилянську добу», він писав: «Передусім це треба сказати про самого Могилу, нічим ближче не зв'язаного з українською народністю, далеко ближчого по своїм родинним традиціям, вихованню, поглядам до шляхетських кругів Польщі, ніж до українського народу» 12).
Пізніші послідовники М. Грушевського, стандартно повторюючи про «сумнівну вартість могилянської доби», все ж таки не наважувалися назвати Могилу — поляком, чи подібним епітетом. Один з цих послідовників навіть уважає, що «українсько-румунським зв'язкам завдячує Україна одного з найенергічніших організаторів її церковно-національного життя — Петра Могилу» 13). Все ж таки, наданий М. Грушевським напрям тривав далі. Про це свідчить оцінка Д. Дорошенка :
«В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяжні наслідки : Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом і йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова, свої власні твори він друкував або по-польськи, або по-грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій культурній продукції, але навіть і мова церковно-слов'янська відступала на другий плян супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-като-лицького натиску... Петро Могила й ті круги, що стояли біля нього, як знасмо, займали абсолютно льояльне становище супроти польської держави» Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні —- противно : в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так caмо бунтівниками, « рсбелізантами » як і в очах польського правительства...» 14).
Шляхом цілковитої неґації всього зробленого П. Могилою пішов совєтський історик Є.М. Мединський, для якого: «Могила був типовим феодалом, честолюбним і владним; він був зв'язаний родинними узами і дружбою з польськими магнатами, вороже ставився до Москви, боровся проти братства, не гребував ніякими засобами для досягнення своїх цілей» 15).
Чим пояснити неґативне ставлення цих істориків до особи і діяльности П. Могили? Попереду вже була мова, що українці не звикли до того, щоб чужинець з благородними намірами ставав на службу українській нації. Під цим оглядом в нас не було прецедентів, традиції. Петро Могила це рідкий виняток і тому своєрідна упередженість до чужинця.
Більшість українських істориків оцінювала переважно Київського Митрополита з свосї народницької плятформи і тому Могила був їм не до вподоби, бож він був par exellence аристократом, роялістом, клясократом, постаттю своєї доби. Деяке негативне наставления до П. Могили існувало також з уваги на його не завжди мирну співпрацю з козаками, а майже всі українські історики були козакофілами, тоді коли Могила визнавав існуючий суспільно-політичний лад. він намагався прислужитися українській православній церкві, а посередньо і народові, використовуючи легальні шляхи.
Українські історики XIX і XX ст. ст. оцінювали постать XVII ст. критеріями свосї доби: національний момент, культурна просвіта, народництво, забуваючи, що XVII століття мало інші зацікавлення й іншу соціяльно-суспільну структуру. Так само українські історики недооцінювали питоменну ділянку Могили, а саме релігійно-церковну, шукаючи в ньому просвітянина, революціонера чи націоналіста: а він був насамперед духовною особою. І вкінці, в ньому недолюблювали його авторитарність, ретельність, дисципліну, а навіть суворість.
Одначе не можна узагальнювати. Багато українських дослідників високо цінили як саму постать, його творчість, так і його українськість, відданість українській церкві й народові.
Вже М. Костомаров, пояснюючи, що в Польщі «питання віри тісно було пов'язане з питаннями національности; поняття католик зливалося з поняттям поляк, як з другого боку поняття православний з поняттям руський...», каже: «Ідеалом Могили була така руська людина, яка, міцно зберігаючи й свою віру, й свою мову, в той самий час в міру освіти і по своїм духовним здібностям, стояла би на рівні з поляками, з якими доля зв'язала її державними відносинами...» 16).
В своему популярному нарисі Іван Нечуй-Левицький писав: «Петро Могила був родом не українець він був молдаван, чи — як у нас кажуть — волох, але багато зробив добра Україні... Ставши митрополитом на всю Україну й Білу Русь, Могила зробив багато добра для народу й православної віри... Петрові Могилі повинен подякувати тепер кожний українець може за те, що й тепер на Україні зоставсь православним і українським...» 17). Видно, іцо це писав не історик, але подібну оцінку слід відзначити тим більше, що вона походить від видатного українського письменника.
Редакція (непідписана стаття) поважного журналу «Києвская Старина» так характеризувала ролю Петра Могили: «Ім'я його повинно стояти поруч з ім'ям Богдана Хмельницького. Якщо цей великий діяч нашої історії крайнім напруженням народних сил вирвав всю пошматовану країну із рук ворогів і повернув її до загального джерела, то Могила залікував її головні моральні хвороби, вдихнув в неї дух і силу для нового життя. Для нас, киян, ім'я Могили має особливе значення не тільки через створення академії і не тільки тому, що від нього збереглося улаштування «Пасій», але задля відбудови київських храмів... Чужинець по народженню, але вихований народом і церквою, яким віддав він все своє життя. Могила більш руський (українець — А. Ж.) як всякий руський. «Нам потрібно вчитися, говорив цей великий патріот, щоб Русь нашу не називали глупою»... 18).
Єпископ Сильвестр Гасвський, у передмові до заповіту П. Могили, пише : « Декому з ученого ареопагу теперішности видається, що митрополит Петро Могила, «як чужинець, не міг бути українським патріотом». Зі всього наведеного вище виступає перед нами не просто український патріот, а «Белетень-патріот», що запліднив українську культуру на цілі віки наперед. Ніби про нього поет наших днів вигукнув: «О, земле! Велетнів роди!» Українські маєтності Белзщини, Київщини та Лівобережжя зродили нам у скрутну добу XVII століття велетня незвичайно широкого діапазону й глибокої християнської самопожертви» 19).
Певну синтезу різних оцінок діяльности Петра Могили з національної точки погляду, відкидаючи всякі необгрунтовані обвинувачення, подав І. Власовський 20).
З нагоди 360-ої річниці з дня народження митр. П. Могили, прот. Д. Бурко так характеризував цю велику постать української православної церкви : « Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії — епоха, створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, що все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно...» 21).
Серед російських дослідників тільки С. Рождественський згадує, що П. Могила закликав своїх вірних діяти в намірі « спасіння нації української» 22).
До вище згаданих поглядів подамо оцінку німецького знавця історії української церкви, Е. Вінтєра, який так характеризував Петра Могилу: «Бувши людиною західньої орієнтації, хоч і не політиком з фаху, він раз-у-раз схилявся до співжиття з Польщею. Але права українського народу та його духове й культурне самоврядування він охороняв пильно. Українська Православна Церква мусила завжди бути захистом українського народу...» 23).
Але не тільки пізніші дослідники високо цінили великий вклад Петра Могили в національну культуру І його патріотизм, ці риси також підкреслювали його сучасники. У панегірику «Евхарістеріон альбо Вдячность... Петру Могилћ» (Київ, 1632) спудеї лаврської школи закликали Печерського архимандрита:
Спусти на наш хоризонт скуток твоей моцы,
Бы не усхли от зимы новый овоцы.
Завитай до Печерских садов цнотородных
И до краев Российских, в науку голодных.
Аналізу цього панегірика подає В. П. Колосова, з якої відчуваємо атмосферу тодішніх національних почувань: « Почуття національної гордости, віра у власних героїв («...не толко старый вік множил богатыров, леч и наш, несталый»), упевненість, що «потомок славных роксоланов» подолає всі перешкоди, зокрема і у культурному житті, а тоді «у науках поровняет премудрых поганов», проймає панегірик. «Евхаріетеріон» закінчується молитовною просьбою «в ласце теж ховати того... хто науки будет фундовати», тобто дбати про організацію нових учбових закладів, а цим самим — про культурний розвиток українського народу» 24).
При в'їзді Петра Могили до Києва 5.7.1633 р. нововибраного митрополита привітали печорські друкарі новим панегіриком «Євфонія веселобрмячаа », в якім закликають, щоб він дбав про славу народу : « Твое о томъ старанє, в томъ твоя забава, — Якъ бы м-Ьла оздобу Россійская слава...» 25).
А М. Возняк так резюмус зміст цього панегірика: «Евфонія веліла щезнути смуткові з українських меж, бо по бурливих часах настав погідний спокій. В святій Софії веде перед Петро Могила. Україна переживає годину тріюмфу, бо має оборонця своїх прав. На нього ждали руїни собору Софії, йому Евфонія поручає її мури, що їх збудував ще Ярослав...» 26).
Трактуючи національний аспект діяльності! Петра Могили, поодинокі автори заторкували також справу мови, при чому закидали йому латинізацію і польонізацію, а одночасно занедбання української мови та упослідження церковно-слов'янської. Як ми бачили вище, Д. Дорошенко твердив навіть, що П. Могила «власні твори друкував або по-польськи, або по-грецьки». Пригляньмося як воно було в дійсності.
Насамперед, П. Могила не написав жадного твору грецькою, чи румунською мовами. На 19 творів, що В. Перетц 27) приписує П. Могилі, тільки один написаний польською мовою («Літос») а решта церковно-слов'янською і тогочасною українською та російською мовами. Якщо йдеться про латинську мову, то нею мало б бути написане «Православне ісповідання віри», яке не збереглося, а натомість маємо дві редакції «Малого Катехизиса», одна польською, а друга українською мовою, «діалєктомь рускимъ».
Як довідуємося з передмови «Служебника», Петро Могила дбав про те, щоб у богослужбових книгах суворо додержувалась «орфографіа граматичнаа діалекту словенскаго, простаннаго и всякоя благости и сладости преисполненнаго» 28).
Пригляньмося до оцінки великого фахівця в ділянці українських стародруків Хв. Тітова. Аналізуючи книжкову продукцію XVI-XVII ст. ст., він писав:
«Чудово, що також митрополит Петро Могила, цей справжній велетень думки, слова і діла серед представників печерської типографії розгляненого періоду, був, видно, вельми схильний йти шляхом, вибраним його попередниками по лаврській архимандрії з їх співробітниками. Насамперед, митрополит Петро Могила, який добре володів українською мовою, якою виголошував свої проповіді, як це вказує його « первий снопок на ниві церковного учительства» — «Слово о Крестив Хреста Спасителя и крест-Ь каждого человека», виголошеної 4. 3. 1632 р. У цій своїй проповіді, Петро Могила майже всі тексти Св. Письма наводить в перекладі на українську мову. Все це він робив, без сумніву, в тих же плянах і цілях, якими керувалися і його попередники, тобто, бажав зробити слова Письма і свої власні якнайбільш зрозумілими і доступними звичайним слухачам.
Ту ж саму мету, безперечно, переслідував митр. П. Могила і тоді, коли в 1637 р. видав сучасною руською (українською — А. Ж.) мовою збірник церковних слів під назвою «Учительнаго Евангелія». В присвяті примірника цієї книги Богданові Стеткевичеві Любавицькому він прямо кажо, що при інших своїх працях ужив заходи для повторного друку Учительного Евангелія в печерській друкарні на руськім діялекті саме для того, щоб « всякій легче могъ познать спасительный путь».
Але особливо яскраво виявилася ідеологія митрополита Петра Могили в справі уживання розмовної мови в церковних богослужениях і визначено межі такого уживання в двох книгах, надрукованих печерською друкарнею у 1636 р. Перша з них появилася 24 травня 1636 р. під назвою «АнтологІа». Вона була укладена самим Петром Могилою, при особливих обставинах, про які він говорить в передмові до неї, що була присвячена ним « шля-хетной и богобойной молоди », яка навчається в киево-братській колегії...
Молитви, євангельське і апостольське читання і біблійні чи церковно-богослужебні співи в цій книзі надруковано по-слов'янськи; тоді коли всі т. зв. «науки» і «роздуми», які зберігають в собі керуючі вказівки, поради, пояснення чи просто благочестиві міркування, були тут подані тодішньою руською (українською — А. Ж.) мовою.
Ясно, що Петро Могила визнавав недоторкальною в богослуженні слов'янську мову; але разом з тим він хотів зробити богослужения православної української церкви якнайбільш зрозумілим і ясним за допомогою відповідного повчання і вказівок, укладених розмовною руською мовою.
Відгомін цього самого настрою діячів печорської друкарні могилянської епохи можна почути й в книзі «Пречестныхъ Акафистовъ», виданій 8 листопада 1636 р., в якій вказівки укладені тодішньою розмовною мовою.
Цікаво, що також такий церковно-історичний діяч, як митрополит Петро Могила, що посідав надзвичайно сильну волю, рішився допустити таке касування («отмену»), за його висловом, як впровадження розмовної мови в богослужения, а також і деякі скорочення богослужебного чину («набоженства правило по ні-коимъ скоротивши»)...
Історія двох останніх печерських видань висвітлює питання про допущення розмовної мови в богослуженні, як воно вирішувалося при митрополиті Петрі Могилі, а одночасно з тим красномовно показує і те, що печерські видавці книг разом із заходами про якнайбільш правильний і точний друк церковно-богослужбо-вих і інших книг, уживали всі заходи також і для того, щоб зробити їх зміст якнайбільш зрозумілим і доступним народові, і через те саме й сприяв якнайширшому їх розповсюдженню...» 29).
З цієї монументальної праці Хв. Тітова в «Додатках» подаємо деякі фотокопії творів Петра Могили, з яких можна ближче довідатися про мову творів Київського Митрополита.
Про мову творів П. Могили як також його співробітників та цілого «Могилянського Атенея» довідуємося також з ґрунтовної праці французького славіста А. Мартеля. І хоч він старався довести, що в XVII ст. церковно-слов'янська мова підупадає та що її місце займас польська, все ж таки він не міг заперечити, що П. Могила намагався вживати мову, зрозумілу якнайширшим масам. Порівнюючи два видання «Євангелія учительного» з 1616 і Могилине з 1637 p., де в передмові останнього Могила писав, що він його наново переклав з грецької мови на руську «жебы кождый дорогу збавенную латвЪй в Учителном ЕвангеліЬ познати могл...», уважає, що langue ruthene в XVI і XVIIст. «ніяк не визначала живу мову, але постійний компроміс між традиційними даними і виразами розмовної мови. У конкретному випадку («Євангелія») побіжна студія показує, що новий переклад Могили не вживав багато більше розмовної мови, але показував відступ до традиції церковно-слов'янської...» 30).
На іншому місці цей же автор пише: «Могила вживав мову, основа якої була церковно-слов'янська, але що її більшість елементів запозичені з сучасних української і польської мов. Цією мовою були написані проповіді і панегірики, як також віршовані п'єси, надруковані в другій половині XVII ст.» 31).
Так само М. Костомаров, коли застановлявся над мовою, яка домінувала в Могилянській колегії, писав: «Не зважаючи на панування латинської мови, на жаль, на шкоду грецької, київська колегія, все ж таки, працювала над розвитком руської мови і словесности. Студенти складали проповіді по-руському; вийшовши з колегії в священики, були в стані говорити проповіді народові...
Мова, якою писались досліди вихованців київської колегії того часу, віддалена від живої народної мови і являє собою суміш слов'янської мови з українською і польською, з великою кількістю високопарних слів...» 32).
2. ОЦІНКА КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ ПЕТРА МОГИЛИ
З попереднім розділом тісно пов'язана оцінка культурно-освітньої діяльности П7 Могили. На цьому відтинку знову зустрічаємо діяметрально-протилежні оцінки, хоча противникам Київського Митрополита було досить трудно заперечувати те, що було очевидним. Тому багато авторів, між іншими й М. Грушевський, часто собі самі заперечували.
Наскрізь суб'єктивне, не підтверджене ніякими даними, було наставления П. Куліша. Для нього: « Молдавський господарчик піклувався зовсім не про пробудження руської самосвідомости... Могилянська література була водою на латинопольський млин. Могилянська освіта була наївним, якщо не навмисним продовженням єзуїтської роботи над виробкою «добрих католиків» із закорінених в своїй малограмотності схизматиків. Все життя Петра Могили і вся його політична діяльність була таким же притупляючим руську свідомість явищем, як і життя князя Василя (Острозького Константина — А. Ж.) з безліччю інших одиниць, виділених єзуїтами в православному середовищі за своїм образом і подобою» 33).
Взагалі дискредитуючи XVII ст. як цілковито безплідну добу в українській літературі, П. Куліш особливо гостро осуджував могилянський період: «Митрополит Петро Могила і його учене товариство писали так же темно, в'яло і не до смаку простому українцеві, як і князь Острозький, навколо котрого купчилися письменні оборонці древнього благочестия» 34). Свою ненависть до Могили П. Куліш переніс також до поезії і так в поемі « Грицько Сковорода » він писав: ...Сполячений волох Могила
Вчепивсь у Русь, мов той реп'ях: Його наука й по ляхах
Перевертнів із нас робила. Хто двадцять літ з ляхом прожив,
І той польщизною смердів...» 35).
І культурну діяльність П. Могили недооцінює М. Василенко, уважаючи, що: « Національне значення киево-могилянської колегії було все ж таки невелике. Своїм характером й мовою, пануючою у ній, колеґія не могла стояти близько до народу... Колеґія не користувалася і не робила заходи користуватися для науки і літератури живою народною мовою... Через переважання схоляс-стичної науки, колеґія не могла створити національної інтелігенції» 36). І хоча М. Василенко й посилається на П. Куліша, все ж таки він не заперечує деякої і позитивної ролі культурної діяльности Могили. Він писав : « Його сильна особистість залишила великий слід як в історії західньо-руської церкви, так і в історії освіти і культурного розвитку Західньої Руси й України. Київ став при нім остаточним центром для всього православного населення Польщі й Литви » 37).
Великі розбіжності щодо вартости культурної праці П. Могили та взагалі могилянської доби яскраво видно у М. Грушев-ського. З одного боку: «Організована ним школа не пусто носила його ім'я: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. її вихованці, що в перших стадіях свосї діяльности бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали різні, менші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованню молодіжі, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, переведеної при кінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його пам'яти й імени, що затримується навіть в XIX ст.» 38). А в другій своїй праці йде заперечення вище сказаного : « 3 становища національного українського життя могилянська доба, що вважалася свого часу до певної міри і тепер вважається апогеєм відродження православної церкви України і Білорусі, поза чисто церковними, конфесійними інтересами має досить сумнівну вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життя на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розцвітом, а скоріше дальшим періодом занепаду. Представники цього нового курсу були далекі і чужі також і соціяльним змаганням народнім, і національним почуванням. Оцінюючи все з становища виключно церковного, конфесійного, вони відчужувалися від народу і від тих верств, в котрих збиралося національне життя, і цим приготовили в будуччині упадок самому церковному життю» 39).
А ще раніше М. Грушсвський так характеризував могилянську школу :
«...Від Могили особливо українська школа стала копією схолястичної західньої, спеціяльно єзуїтської школи. Це було лихо і з того боку, що ця схолястична школа давала загалом дуже мало реального знання і ніякої заохоти до нього, до позитивних наук, І з того також, що ця школа була дуже мало зв'язана з реальним життям українського народу в минувшості і теперішності, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значенню того слова...» 40).
Так само й І. Франко вказував на слабі сторони культурних реформ П. Могили; ось його оцінка: «Київська православна Академія була заснована1 на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отим то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила волику масу учених, що несли свої услуги в Московщину» 41).
М. Возняк буквально бере формулювання М. Грушевського про «сумнівну вартість Могилянської доби в розвитку української національної культури» 42).
По лінії М. Грушевського пішов і його учень І. Крип'якевич, який, хоча дещо злагіднено, але все ж таки вбачав у реформах Київського Митрополита відхід від національних традицій:
«Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутий в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої ориґінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика» 43).
О.Лотоцький притримується встановленої своїми попередниками оцінки Могилянської школи, закидаючи їй схолястичність і відірваність від народу, однак визнаючи їй позитивну ролю в тому, що вона орієнтувалася на Захід, зближувала Україну з Европою у її боротьбі проти московсько-азійського впливу. Він писав: «Завдяки латинській та польській мовам, що їх культивувала Могилянська школа, ця школа служила посередницею в перено-шенні наукових і взагалі культурних засобів із Заходу та з Польщі на Україну...» 44).
Інші могилознавці, однак, не пішли шляхом Куліша і Грушевського, вони високо оцінювали реформи П. Могили не тільки з науково-фахового, але також національного боку.
П. Житецький, подаючи загальну картину слов'янської мови в творах українських письменників XVII ст., ось як оцінює ролю П. Могили:
«Спираючись на симпатії народу до «древнього благочестя», він (П. Могила) усіма силами намагався поставити його під захист науки, щоб визначити його догматичні засади, пояснити суть богослужбових обрядів, очистити їх від усякої сторонньої домішки. Не можна сказати, щоб ця програма відповідала всім потребам життя українського народу, але не слід випускати з уваги, що творець її не міг знайти в умовах свого часу твердої точки опору для складання програми ширшої. Спочатку треба було обстояти право народу держатися «древнього благочестя», яке зазнавало найжорстокіших нападів від ворогів. Всяке відхилення від цього пункту могло б тільки ослабити сили, здатні до освітньої діяльності... »
В дальшому розглядаючи постання киево-могилянської ко-леґії, Житецький продовжує: