Xreferat.com » Рефераты по истории » Епоха "розвиненого соціалізму" або "роки застою" в Радянському Союзі (1965-1985)

Епоха "розвиненого соціалізму" або "роки застою" в Радянському Союзі (1965-1985)

уявлення про «загальнонародну державу», яка замінила собою «диктатуру пролетаріату»). Причому, якщо влада місцевих Рад і була обмеженою, то контроль центральних органів за сотнями рад, які виникли в селищах навколо міст або на периферії (особливо в Сибіру), часто був чисто символічним.

Число громадських організацій зросло і в інших сферах, на перший погляд далеких від політики: в культурному житті, у спортивному русі і т.д. Часто, спираючись саме на них, і розцвіли в період «перебудови» й «гласності» тисячі «неформальних об'єднань». Центральні власті заохочували, нарешті, «народний контроль» громадян над підприємствами та адміністративними органами. Для цього була створена широка мережа (біля 250 тис.) комітетів народного контролю, до яких входили, з одного боку, трудящі-кому-ністи, з іншого - всі бажаючі, не обов'язково члени КПРС, але рекомендовані парторганізаціями. Ця паралельна структура воскрешала у пам'яті «робіт-пичо-селянську інспекцію», створену Леніним і скасовану в 1934 р. Сталіним, і незабаром охопила всю країну: Комітет народного контролю, який тісно співробітничав з Радами, перетворився на справжню армію контролю, в якій брала участь кожна шоста доросла людина. Якою б формальною вона не була, ця структура управління стимулювала добровільну участь у житті суспільства, все більше залучаючи людей з освітою.

Ця інституціоналізація суспільного життя, яка виникла значно раніше, але була закріплена тільки Конституцією 1977 р., - будь то реальне зростання політичного впливу громадян або просто один із прийомів режиму, - безсумнівно, знаходилася у прямому зв'язку з несподіваним сплеском спонтанної суспільної активності, характерної для даного періоду.

Стабільна та спаяна правляча верхівка, до того ж швидко старіюча -свого роду «олігархія недоумкуватих дідуганів». - утримувала владу, як було вже показано, завдяки згоді в головному: прагненні інституціоналізувати владні відносини, захистити інтереси бюрократичних структур і зберегти колективне керівництво, зосереджене в оточенні однієї людини-символу. Чималу роль у цьому грав безперервний і все паралізуючий компроміс між несумісними загальними установками і такою ж суперечливою практикою як у центрі, так і на місцях Політичний консерватизм або економічна реформа, стабільність кадрів або висунення нових поколінь функціонерів, особиста відданість або компетентність, жорстке адміністрування або допущення елементів ринку, пріоритет важкої та оборонної промисловості або легкої, «партійність» або технократичні цінності, керівна роль партії або активність «маси» в громадських організаціях, які більш або менш надійно контролюються, - всі ці фундаментальні проблеми, вирішення яких передбачало вибір, ніколи не доводилися до кінця через острах порушити консенсус, торкнувшись суті речей.

Такий підхід до справи приводив до гальмування, а потім і невдачі багатьох спроб реформ, які виникали з бажання вирішити проблеми, не торкаючись причини їх виникнення: централізації, бюрократизму органів управління, волюнтаризму 30-х рр.

У той же час більш пильний аналіз показує очевидне зростання «консервативних» і «консервуючих» тенденцій. Безсумнівно, у 1972-1976 рр. стався перехід від «просвіченого консерватизму» до «судорожного», за висловом Ж. Сапіра. Дійсно, саме в період з кіпця 1972 до кінця 1973 р. пріоритети, які захищалися Брежнєвим в економіці - важка промисловість, оборона, сільське господарство, освоєння Сибіру - остаточно взяли верх над тенденціями 1965-1972 рр., коли під впливом Косигіна особлива увага приділялася розвитку легкої промисловості. Помалу промови технократів і реформаторів, які виступали під знаменами «науково-технічної революції», змінилися промовами, просоченими «партійністю» та військово-патріотичним духом, які вимагали від трудящих мобілізувати всі сили, підвищити активність, посилити контроль, зміцнювати трудову дисципліну і патріотизм, відроджувати ста-ханівський рух і, які містили в той же час майже неприкриті загрози па адресу «винних у розхлябаності». Ці, безумовно, реакційні по своїй суті виступи відкрито закликали до міфічного минулого. Схвалений в лютому 1976 р. XXV з'їздом КПРС десятий п'ятирічний план (1976-1980 рр.), незважаючи на опозицію, яка проявилася в деяких висловлюваннях Косигіна, затвердив поворот, розпочатий в кінці 1972 р. Основні зусилля були спрямовані на розвиток оборонної промисловості, енергетики, сільського господарства та Сибіру. Першочерговою задачею стало, враховуючи сприятливу кон'юнктуру, яка склалася у світовому виробництві енергоносіїв, якнайшвидше і в можливо більшому об'ємі знайти надлишки експортованих енергоносіїв і сировини, і тим самим зняти необхідність реформ, направлених на підвищення якості продукції та інтенсифікацію виробництва. За рахунок цього країна змогла використовуючи розрядку напруженості і потепління в міжнародних відносинах 1972-1973 рр., широко ввозити машини (дійсно, з 1972 по 1976 р. імпорт західного обладнання виріс у чотири рази). Масова закупівля іноземної техніки для підвищення ефективності виробництва розглядалася керівництвом країни як альтернатива дійсній реформі та змінам у суспільних відносинах. Великі інвестиції}' сільське господарство, запуск інфляційних процесів у поєднанні з новою адміністративною централізацією економіки, з посиленням контролю стали тією «легкою доріжкою», якою пішла старіюча правляча верхівка, відмовившись, а вірніше, виявившись нездібною вирішити проблеми структурної перебудови економіки, а також з остраху порушити баланс сил бюрократичних структур.

У цих умовах безперервно вихолощувана реформа не могла не прийняти чисто косметичний характер. Саме таким було створення нових структур («промислових», «виробничих», «пауково-виробпичих» об'єднань, «територіальних виробничих комплексів») в безуспішному прагненні раціоналізувати управління підприємствами - дуже розкиданими, погано координованими і цілком залежними від неефективних вертикальних структур. 1 Іе принесли бажаних результатів і спроби збалансувати нерівномірність економічного розвитку, яка часто визначалася зовнішніми обставинами, такими, як зриви постачання або аномалії в оптових цінах. Проте, ні встановлення цін, ні загальне керівництво виробництвом, ні збут продукції не були надані самим підприємствам. Навпаки, постанова ЦК КПРС, що вийшла в липні 1979 р. і Радміну СРСР тільки посилила опіку з боку центральних органів. «Дух 1965 року» був уже забутий, навіть якщо новий документ і розглядався як «уточнення» прийнятої в 1965 р. програми.

Вже сама назва («Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи») постанови свідчила про той глухий кут, у який зайшла «реформа» кіпця 70-х рр., що так і не принесла очікуваних результатів: поліпшення якості продукції, зростання рентабельності, всенародного руху за економію та бережливість, підвищення продуктивності праці, більш раціонального використання виробничих потужностей.

«Грандіозні» новації, піднесені в постанові як «основоположні», полягали у введенні нових нормативів, якими тепер повинні були керуватися підприємства. Мова йшла про проект глобальної стандартифікації управління підприємствами, який повинен був дозволити помістити всю виробничу, комерційпу і фінансову їх діяльність в систему суворих нормативів і правил. Реалізація постанови передбачала встановлення і подальший контроль за дотриманням величезної кількості виробничих і фінансових нормативів: запасів по видах сировини, використання сировини па одиницю продукції (бі-мі.ше 200 тис. видів!), використання обладнання, витрати енергії і т.д.

Особлива увага приділялася головній категорії нормативів, пов'язаній з витратами робочої сили, а значить, і заробітної плати на одиницю продукції і яка дозволяла обчислити коефіцієнт «нормативно-чистої продукції», показник, що прийшов на зміну «показнику валової продукції», який повністю дискредитував себе. Введення нового показника ще більш ускладнило встановлення оптових ціп, які призначалися центром. Відтепер на кожний продукт призначалося дві ціни: звичайна оптова ціна і «нормативна». Ці заходи викликали страшну плутанину, то вилилася в загальний перерахунок усіх внутрішньодержавних розрахунків, якніі тривав весь 1982 р., але який ніяк не наблизив розв'язання головних задач: поліпшення керівництва підприємствами і підвищення продуктивності праці.

Зрушення до кращого повинні були, в принципі, бути досягнуті завдяки іншому нововведенню постанови від 12 липня 1979 р., яке полягало в пропаганді і впровадженні «бригадного підряду», названого «методом Злобіна» по прізвищу будівника, що прославився завдяки його реалізації. Ідея була проста: група трудящих брала па себе зобов'язання виконати доручену їй роботу до певного числа, як правило, з випередженням «нормативного» терміну, не допускаючи браку і збільшення вартості робіт. Роботу та її оплату бригада розподіляла за своїм розсудом. На деяких підприємствах введення цього методу (вперше застосованого па Щокінському хімічному комбінаті поблизу Тули) підвищило продуктивність праці, дозволило збільшити зарплату і зменшити плинність робочої сили. У вищих інстанціях новій формі організації праці надавалося велике значення. Це привело до прийняття в 1983 р. «Закону про трудовий колектив». До кінця 1983 р., в країні нараховувалося 1,5 мли. бригад, які об'єднали 17 мли. трудящих, однак тільки 12% з них працювали на основі внутрішнього самоврядування. Проте, залишалися дві істотні проблеми, що ставили під сумнів успіх цієї «новації»:

- нерішучість директорів підприємств при розв'язанні питання про звільнення вивільнених робітників. Відсутність докладної інформації про загальну ситуацію з робочою силою (як і раніше набір робітників частіше за все відбувався безпосередньо «біля воріт»), тенденція до скорочення її припливу спонукала велику частину директорів підприємств зберігати резерв робочої сили, щоб справлятися з труднощами через неритмічність роботи підприємства;

- суперечність між принципом диференційованої оплати праці, який грав важливу роль у бригадному підряді, і зрівнялівкою, що міцно увійшла в суспільне життя та свідомість людей. Щоб заробити передбачувану бригадним підрядом зарплату, було потрібно докласти немало зусиль, в той час як звичайна зарплата йшла, так би мовити, автоматично. Так чи варто було напружуватися?

Вибір легких рішень, віддання переваги консервативним заходам, відмова від радикальних перетворень, гальмування, а потім і невдача реформи, жоден з варіантів якої ніколи не діставав одностайної оцінки в керівництві партії, - все це обумовило вповзання радянської економіки в кризу, яка в повній мірі проявилася з другої половини 70-х рр. Вона стала безперечним і неспростовним фактом, визнаним керівниками, що прийшли до влади в 1985 р., найважливішою причиною, яка викликала необхідність глибинної «перебудови», проголошеної повою революцією.


3. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»


У кіпці 50-х рр. Хрущов поставив перед народним господарством СРСР грандіозну задачу: наздогнати та перегнати американську економіку. Команда, що змінила «кукурудзівника» біля керма СРСР, виявила більш скромні амбіції: побудова комунізму була відсунута па невизпачепі терміни; задачі, поставлені у п'ятирічних планах періоду «розвішеного соціалізму», були більш реальними. Загалом вони передбачали підтримку темпів зростання промислового виробництва на рівні 7-9% на рік, не впадаючи в ілюзії відносно приросту обсягів сільськогосподарської продукції (4% на рік). Однак, навіть ці, дуже скромні для радянської держави цілі не були реалізовані: в 1970-1985 рр. намітилося падіння темпів росту як в промисловості (з 8,4% у другій половині 60-х рр. до 3,5% в 1981-1985 рр.), так і в сільському господарстві (з 4,3 до 1,4%>), в продуктивності праці (з 6,3 до менше 3%), в об'ємах капіталовкладень (з 7,5 до 1,8%). У середині 70-х рр. зниження всіх показників стало різко рости. На думку Ж.Сапіро, справжній перелом у процесах деградації радянської промисловості стався в 1976 р. До спроб пояснити це явище численними структурними та кон'юнктурними чинниками ми ще повернемося. Зараз зазначимо тільки те, що ця криза розвивалася в нових для країни демографічних і соціально-економічних умовах. Починаючи з другої половини 70-х рр. економіка дійсно вичерпала резерви вільної робочої сили. Приріст працездатного населення впав приблизно з 2 до 0,25% на рік. Таким чином, на ринку праці сталися зміни, зумовлені, з одного боку, перетворенням СРСР на сильно урбанізовану країну, яка переживала вже не відносну, а абсолютну демографічну кризу, і, з іншого боку, кіпцем періоду будівництва гігантів індустрії. Уперше з початку 30-х рр. промисловість перестала «правити бал» у сфері зайнятості. З цього моменту економіка не могла вже дозволити собі, як в 1930-1950 рр., компенсувати чисельністю робочої сили недоробки та помилки сталінських, а пізніше хрущовських проектів.

Сільське господарство залишалося найбільш слабкою галуззю в радянській економіці. Починаючи з 70-х рр. його зростання було незначним. До 1-ого ж протягом п'ятнадцяти років країна пережила вісім найсильніших неврожаїв (1969, 1972, 1974, 1975, 1979, 1980, 1981, 1984 рр.), які власті намагалися виправдати кліматичними причинами. Безумовно, внаслідок політики освоєння цілинних земель велика частина зернових районів СРСР опинилася в зонах, де кліматичні умови були значно менш стабільними, ніж на Україні або в Середньому та Нижньому Поволжі. Проте клімат в районах нового освоєння (Казахстан, Західний Сибір) не був більш нестійким, ніж у багатьох районах Північної Америки, які давним-давпо не відчували подібних «бід». Пояснення наявних проблем тільки кліматичними умовами не може бути визнано достатнім. Більш переконливими представляються ті пояснення, що вказують на об'єми втрат, викликані перевезеннями та поганими умовами зберігання продукції па складах (в 1976-1980 рр. вони досягали 13,5% зібраного урожаю). Ці втрати, зокрема, відбувалися через погану організацію праці комбайнерів та шоферів, яких направляли в цілинні райони, що постійно страждали через недостачу робочих рук. Хоча па початку 80-х рр. па збір урожаю притягувалося більше 20% активного населення, проте, спроби адміністративними методами форсувати розвиток сільського господарства в мало-населених районах могли привести тільки до серйозних проблем у відношенні як трудових, так і матеріально-технічних ресурсів. За цих умов уряду довелося вдатися до масового ввезення (головним чином з Північної Америки) зернових, що в 1979-1984 рр. досягло в середньому біля 40 млн. т па рік.

Важливо, що ці проблеми постали на повний зріст, починаючи з другої половини 60-х рр. - саме в той період, коли уряд здійснив масштабні інвестиції в сільське господарство. Як пише про це А.Ноув, «у противагу тим часам, коли сільське господарство експлуатувалося в інтересах промисловості, при Брежнєві воно стало важким тягарем для всієї економіки».

Банкрутство сільськогосподарської програми Хрущова поставило нове керівництво країни з самого початку його правління перед необхідністю перегляду аграрної політики. Перші зроблені в цій області кроки були багатообіцяючими.

У березні 1965 р. був послаблений контроль над колгоспами, до яких тепер доводився розрахований на п'ять років план продажу продукції за стабільними цінами. Понадплановий продукт міг здаватися до державних приймальних пунктів за підвищеними (не менше ніж на 50%) цінами. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію були підняті в середньому на 20% в 1965 р.,потім на25%в 1970,на 12% в 1979іна 16% в 1984 р. Це досить значне зростання цін виявилося все ж недостатнім, щоб забезпечити самофінансування колгоспів, оскільки ціни на сільськогосподарські машини й добрива росли ще швидше і не покривалися субсидіями. Оплата колгоспників по трудоднях була замінена щомісячною зарплатою, яка була авансом в рахунок майбутніх колгоспних прибутків. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування і, нарешті, на громадянський паспорт. Ці заходи, які поклали кінець тій юридичній дискримінації, яка, починаючи з 30-х рр. тримала колгоспників у положенні «громадян другого сорту», не змогли, однак, зупинити все більш масову втечу населення із сільської місцевості. У таких регіонах, як північний схід Росії, ця проблема мала для колективних господарств без перебільшення катастрофічні наслідки.

Як вже відмічалося вище, Брежнєв був активним поборником політики великих капіталовкладень в аграрний сектор, які перевищили п'яту частину всіх інвестицій. У результаті в цьому відношенні сільське господарство вперше зайняло почесне місце серед пріоритетних галузей народного господарства, обігнавши навіть легку промисловість. Разом з тим, незважаючи на значні фінансові витрати, результати виявилися набагато скромнішими, ніж очікувалося. Тоді уряд вирішив зайнятися самою структурою сільського господарства, і насамперед ключовим питанням «особистих підсобних господарств». Були зняті деякі обмеження по господарюванню на присадибних ділянках; в 1977 р., а потім в 1981 р. був прийнятий ряд заходів па підтримку приватного сектора, частка якого в загальному об'ємі сільськогосподарського виробництва залишалася значною: від 25 до 30%. м'яса, молока, яєць, вовни. Вдвічі була збільшена земельна площа присадибної ділянки, зняті обмеження на поголів'ї худоби, колгоспникам було дозволено брати кредити для облаштування своїх господарств і т.д. Проте, нова політика центру не могла переламати негативні тенденції в розвитку цієї галузі доти, доки в державі панував принцип колективного господарства, націленого не на забезпечення розвитку виробництва, а на вилучення додаткового продукту. У цьому відношенні показовою була поведінка місцевої влади: як і раніше, вони продовжували, незважаючи на численні заклики центру, чинити перешкоди індивідуальному господарству, розраховуючи таким чином примусити колгоспників більше працювати на колгоспних землях. Приватний сектор і колективне господарство залишалися абсолютно несумісними.

У надії підвищити ефективність сільського господарства уряд вдався до численних реформ, направлених па реорганізацію управління колгоспним виробництвом, щоб, передусім, зміцнити зв'язок сільського господарства з комплексом галузей по виробництву продуктів харчування. Зближення сільського господарства з харчовою промисловістю повинне було виправити одну з найгрубіших помилок системи, встановленої Сталіним в 30-х рр. У той період, коли сільськогосподарська праця стала практично безкоштовною, я нам була заборонена будь-яка діяльність, пов'язана з переробкою сільгосппродуктів, а відповідні підприємства будувалися у великих містах, вдалині шд місця їх виробництва, тому швидкопсувні продукти залишалися на місцях, а інші - значною мірою пропадали на складах або під час перевезення. І Іочипаючи з 1977-1978 рр. в країні почали створюватися «виробничі об'єднання», покликані підвищити спеціалізацію у виробництві і покращити переробку сільгосппродуктів. Вони об'єднували колгоспи, радгоспи, підприємства харчової промисловості і, по можливості, науково-дослідні лабораторії. У 1982 р. жалюгідне становище в аграрному секторі призвело до більш радикальних заходів, серед яких виділялося створення агропромислових комплексів (АПК). Радгоспи, колгоспи, машинобудівні та хімічні виробництва, що працювали для потреб сільського господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської сировини, розташовані па одній території, були об'єднані в регіональний АПК. Ця реорганізація повинна була, нарешті, забезпечити інтеграцію сільського господарства в найширшому розумінні слова і покінчити з безвідповідальністю, в якій працівники сільського господарства часто й справедливо звинувачували організації, покликані їх обслуговувати. Однак за всі роки свого існування АПК так себе й не виправдали, залишившись, передусім адміністративним об'єднанням і не ставши життєздатним економічним організмом.

Як і в промисловості, основним результатом «реформи» стало виникнення нових адміністративних структур з ризиком ще більш обтяжити бюрократичне управління сільським господарством. Щоб зменшити цю небезпеку і в надії зацікавити колгоспників у їх праці заохочувалося створення бригад, працюючих на колективному договорі. Члени бригад несли відповідальність за всі сільськогосподарські культури, вирощувані па відведених дільницях, а їх праця оплачувалася за досягнутими результатами.

Бригадний метод, який не ніс в собі нічого революційного, зустрів опозицію з боку багатьох керівних працівників АПК на місцях, стурбованих відродженням всередині колгоспного ладу ніби «сімейних» господарств, оскільки більшість членів бригад знаходилися між собою в родинних відносинах.

Цей опір на місцях виразно проявив міцність умонастроїв, укорінених в період насильної колективізації села. Зі свого боку колгоспники також були навчені не довіряти державі, яка грабувала й обманювала їх. Саме існування колективного господарювання, силою насадженого в 30-х рр. і потім суспільно-економічного контролю, підтримуваного відповідною системою, ставило перешкоди підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва вже в психології та образі поведінки як селян, так і їх керівників.

Брежнєвська стратегія, яка консервувала колишні структури шляхом значних фінансових ін'єкцій у сільське господарство, не змогла вирішити його глибинної проблеми: відчуження селянина від землі. Аграрна політика цього періоду сприяла лише зростанню витрат і марнотратства. Якщо після смерті Сталіна сільське господарство в СРСР перебувало в поганому стані, але витрати на нього були мінімальними, то після смерті Брежнєва сільське господарство залишалося таким же слабким, але суспільству доводилося витрачати на нього величезні капіталовкладення.

Така ж відмова від розв'язання структурних проблем у промисловості зіграла вирішальну роль у справжній кризі радянської індустрії, яка почалася з середини 70-х рр. у системі, в якій тепер, здавалося б, була присутня вся сукупність рис промислово розвиненої економіки. Про кризу свідчив ряд симптомів: різке падіння темпів промислового росту, продуктивності праці (на фоні погіршеної демографічної ситуації), зниження віддачі від капіталовкладень, інвестиційний бум і зростання незавершеного будівництва, зменшення споживання...

Таке становище було результатом різних довгострокових тенденцій і тієї специфічної економічної політики, проаналізованої памп вище, яка саме з середини 70-х рр. придбавала все більш консервативний, навіть реакційний зміст.

Серед довгострокових тенденцій важливу роль грали:

- несприятлива демографічна ситуація, передусім у зв'язку із зменшенням частки працездатного населення. Починаючи з 1975 р. стало вже неможливо будь-якими засобами підтримувати економічне зростання, вдаючись, як раніше, до масового залучення нової робочої сили. Економіка наштовхнулася на демографічний бар'єр і тепер темпи її зростання залежали тільки від зростання продуктивності праці (темпи якого весь час знижувалися). За цих умов уряд вирішив піти «обхідним шляхом», який полягав у масовому імпорті іноземної техніки та технологій в надії швидко підняти продуктивність праці. Такий шлях приваблював керівництво більше, ніж реформа організації праці, від якої можна було чекати лише повільних та імовірних результатів; виснаження традиційної сировинної бази та постійне зміщення добувної промисловості, передусім паливно-енергетичного комплексу, на схід, що вело до зростання собівартості сировини, а також загострювало становище з транспортом - ще однією серйозною проблемою в СРСР;

- фізичний знос і моральне старіння обладнання й основних фондів:

- зростання питомої ваги військових витрат, що безпосередньо відбивалося на розвитку цивільного виробництва ;

- криза організації праці, що привело до гальмування й невдачі реформи, яка безупинно перекроювалася, а також консервативний ухил політики правлячої верхівки, який дехто розцінював як «неосталінізм».

Безсумнівно, останній чинник виявився для існуючої кризи вирішальним, на що ще в 1983 р. вказувала академік Т.Заславська в своїй знаменитій тепер «Новосибірській доповіді» (яка прозвучала в той час лише на закритих зборах Академії наук та на партійних нарадах, а потім «таємно» потрапила на Захід). На думку Т.Заславської та її співробітників (більшість яких об'єднувалася навколо журналу «Еко», що видавався новосибірським Інститутом економіки та організації промислового виробництва), причина кризи корінилася в нездатності існуючої системи забезпечити ефективне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу суспільства. Система залишалася по суті тієї ж самою, що й при її виникненні в 30-і рр., незважаючи на проведені після смерті Сталіна реформи: надмірна централізація, директивне планування, відсутність ринкового ціноутворення та організації використання ресурсів, контроль усіх засобів матеріального стимулювання трудящих центром, обмеження або просто заборона всіх видів індивідуальної трудової діяльності населення у виробництві, сфері послуг, торгівлі. У цьому полягала принципова вада системи загалом: трудящі могли розраховувати тільки на діяльність в громадському секторі. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною і відносилася до тіньової економіки, невизнаної офіційно, якою б корисною економічно вона не була. Суспільний сектор був до того ж абсолютно несприйнятливий до індивідуальної творчої ініціативи трудящих. Теоретично віталася всяка ініціатива, але різні форми участі трудящих в управлінні підприємствами завжди стикалися з обмеженістю прав самих підприємств: як брати участь в управлінні, якщо єдине, що дозволено, - це «обігнати план»? Бригадний експеримент засновувався на допущенні дуже обмеженого самоврядування крихітним відрізком загального процесу виробництва, але навіть на цьому рівні вияв ініціативи повністю залежав від виділених бригаді коштів. Таким чином, якщо й передбачалося, що трудящі повинні безпосередньо діяти в інтересах суспільства, то у будь-якій особистій позиції та відповідальності в цьому відношенні їм було відмовлено. Той, хто «добре» працював, щонайбільше отримував «премії», які в той же час все менше залежали від реальних результатів, індивідуальних або колективних. В основному вони нараховувалися автоматично, що зводило їх стимулюючу роль до нуля. Не менш істотне значення в підриві матеріальної зацікавленості грав постійний дефіцит товарів, який робив безглуздим прагнення до більш високого заробітку. Запаморочливе зростання заощаджень в ощадних касах було переконливим свідченням неможливості для величезної більшості населення задовольнити свої потреби.

Ці протиріччя, робила висновок Т. Заславська, не були чимось новим. Але навіть якщо існуюча система працювала - економічно і соціально - в 30-40-х рр., навіть в 50-х, коли робітники та службовці підкорялися військовій дисципліні, а селяни були загнані в колгоспи, позбавлені паспортів і права переїхати в місто, то в 70-80-их рр. через глибокі зміни, що відбулися в самому суспільстві, вона стала нетерпимою.

Академік Заславська не залишала вибору: щоб вийти з кризи, викликаної передусім провалом системи організації праці, яка була введена в 30-х рр. і відтоді зберігалася в головному й основному, було необхідно допустити приватну ініціативу, визначивши оптимальну, з точки зору суспільства, сферу її прикладення. Що ж до перспектив суспільного сектору, то найбільш радикальні економісти на чолі з академіком А. Аганбегяном, який керував журналом «Еко», прогнозували в 1982-1984 рр. можливість трьох варіантів реформ. Перший варіант зводився до свого роду програми «стабілізації» становища в економіці: передбачалося домогтися поліпшення без кардинальних змін, - наприклад, розширюючи прана підприємств, розвиваючи прямі зв'язки між ними і створюючи міжгалузеві проекти. Другий варіант являв собою «помірну» реформу, внаслідок якої була б скорочена більшість галузевих міністерств. Нарешті, третім варіантом була «радикальна» реформа із скасуванням усіх «економічних» міністерств. Компетенція Держплану була б обмежена виключно плануванням макроекономічних співвідношень; підприємства отримали б иайширшу самостійність в управлінні. По суті, в останньому варіанті малася на увазі економічна модель угорського типу.


4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ


«Поки Брежнєв дрімав, його країна переживала справжню соціальну революцію», - писав у 1986 г. М.Уокер в роботі, присвяченій аналізу зародження перебудови. Дійсно за два десятиріччя - з 1965 по 1985 р. - в радянському суспільстві сталися глибокі зміни, що перетворили і форми функціонування економіки, і зміст відносин між суспільством та владою.

Ми вже згадували про дуже важливу зміну, яка істотно вплинула на економіку: зменшення припливу в народне господарство нових трудових ресурсів через зниження народжуваності на 25% і збільшення смертності на 15% за період з 1960 до кіпця 70-х рр. До того ж відбувалася зміна в структурі зайнятості трудящих на користь сфери обслуговування за рахунок сільського господарства. У довгостроковому плані найбільш важкі наслідки були пов'язані з поглибленням розриву в темпах приросту населення по регіонах. Так, протягом всього цього періоду неслов'янське населення збільшувалося значно швидше. Загалом мусульманське населення, яке нараховувало в 1959 р. 22,5 млн. чол. (або 10,7% від загального числа), до 1979 р. зросло до 42 мли. жителів, що становило вже 16%. Потрібно зауважити, що ісламська культура продовжувала сильно впливати па деякі радянські народи, навіть якщо їх національна самосвідомість визначалася насамперед приналежністю до певної етнічної групи, а вже потім укоріненням мусульманських традицій. Важливо було, однак, і те, що протягом десятиріч відбувалося «вростання» мусульманської еліти в соціальну систему радянського суспільства за допомогою просування ієрархічними сходами, оволодіння російською мовою (перепис населення 1979 р. показав, наприклад, що молоде покоління середньоазіатських республік все краще й краще володіло російською мовою як необхідною умовою успіху), а також певною солідарністю перед зовнішнім світом, що контрастувало з етнічними протиріччями, які залишалися гострими, а останнім часом ще й посилилися.

Інші важливі соціальні зміни, «основоположні», за визначенням М. Левіна, пов'язані з урбанізацією та її неминучим наслідком у вигляді підвищення загального рівня освіти. Якщо в 1939 р. в містах проживало 56 мли. радянських громадян, то на початку 80-х рр., городян було вже більше 180 млн. Статистика констатувала збільшення числа міст, причому великі центри займали особливе місце в цьому процесі: за 20 років число міст, населення яких перевищувало 1 млн. жителів, виросло з 3 до 23; на сьогоднішній день в них проживає більше чверті радянського населення. Таким чином, в період з початку 60-х до середини 80-х рр. в місто мігрувало більше 35 млн. жителів.

Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім, новою робочою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення (біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. У більшості випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації і були цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжували займатися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який «асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кількість справжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% директорів заводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали в основному початкову або неповну середню освіту.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: