Xreferat.com » Рефераты по истории » Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогресивне» і зайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загального культурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довести до свідомості людей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійного і незалежного розвитку народної культури. Як це повелося з 1917 р., навчанням маси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбову програму або книгу для читання.

Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшав політичний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицьку справу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російських, радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історії Радянської держави, коли тираж книг частково визначався запитами читачів. Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склала менше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).

Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля, які докладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початку ця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність коштів. Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірково. У 1924 р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмотних) тільки 4500 - в основному молоді робітники - навчалися грамоті. За переписом 1926 р. з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителі складали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовах ідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газет на селі: в залежності від району одна газета припадала па 200 або 1000 дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце в свідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність як наслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бути посередником між владою і народом, ускладнювала поширення політичного впливу: більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% з них взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ході політичних суперечок.

2. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН»


На думку Леніна, сутністю непу повинен був стати союз робітників і селян, оскільки тільки він міг вирішити проблему економічної відсталості країни. Економіка Росії була слабо розвиненою, вільного капіталу не вистачало, сподівання на допомогу іноземного капіталу були тепер безнадійними. Вирішити насущні задачі можна було одним із двох взаємовиключаючих способів: або поліпшити постачання села засобами виробництва і таким чином підвищити продуктивність праці в сільському господарстві (при цьому потрібно було врахувати відтік капіталів з промисловості і сповільнення її розвитку), або всі кошти направити на індустріалізацію, щоб створити робочі місця поза сільським господарством. В останньому випадку постраждалою стороною ставали селяни. Царський уряд свого часу пропонував піти іншим шляхом. Ленінська концепція непу заперечувала можливість розвитку тільки промисловості або тільки сільського господарства і неминучість ущемлення (прямого або непрямого) одного іншим як єдиного джерела економічного зростання. Промисловість і сільське господарство повинні були допомагати одне одному і розвиватися одночасно, за слідуючою схемою «виробничого союзу»: відновлення важкої промисловості, орієнтованої, передусім на те, щоб забезпечити сільське господарство засобами виробництва; заохочення дрібних сільських підприємців; імпорт сільськогосподарської техніки в обмін на сировину, яку радянська промисловість ще не могла обробляти. Швидке поліпшення технічної бази сільського господарства спричинило б негайне збільшення його продуктивності і приріст сільськогосподарської продукції, яка буде направлена па рийок. Таким чином, місто буде нагодоване і країна знову зможе експортувати сільськогосподарську продукцію, отримуючи натомість машини і обладнання для промисловості. В той же час надлишки цієї продукції стимулювали б розвиток внутрішнього ринку і дозволили б промисловості накопичити нові коші п, необхідні для подальшого розвитку народного господарства.

Що ж залишилося від цього чудового проекту через шість років після введення непу? Якщо взяти тільки цифри зростання виробництва, то вони кажуть про відносний успіх. У порівнянні з 1913 р. загальне промислове виробництво збільшилося в 1927 р. на 18%. Однак в період з 1924 по 1927 р. виробництво зерна скоротилося на 10% у порівнянні з довоєнним часом. Загалом було відновлене поголів'я худоби, за винятком коней, чисельність яких поменшала на 15% у порівнянні з 1913 р. Збільшення площ під промисловими культурами було певною мірою причиною того, що загальний обсяг сільськогосподарського виробництва виріс на 10% у порівнянні з 1909-1913 рр. Але, незважаючи на ці цифри загального характеру, ленінська програма була ще далекою від реалізації. Той факт, що в 1927 р. сільське господарство і промислове виробництво наблизилися до рівня 1913 р., не міг приховати цілого ряду економічних і соціальних проблем, які ставили під загрозу майбутнє нової економічної політики. Наведемо тільки одну ключову цифру, по якій можна судити про масштаби аграрних труднощів. У 1926 р. кількість зерна для продажу па внутрішньому ринку було в два рази меншою, ніж у 1913 р. Мало того, що країна, яка в 1905-1914 рр. експортувала в середньому 11 млн. т зерна на рік, більше його не продавала, але тепер кожного року поставало питання про постачання міст, оскільки селяни наполегливо не хотіли торгувати з державою і тим самим сильно гальмували розвиток всієї економіки.

Таке становище витікало як із слабкості структури сільського господарства після семи років війни і революції, так і з серйозних помилок, допущених урядом у внутрішній політиці в роки непу.

Спочатку революція па селі полягала у зведенні всіх господарств до єдиного економічного рівня і загальмування соціальної диференціації. Знищення великих володінь та їх розподіл дали кожній селянській сім'ї в середньому по 2 га придатної для обробки землі (приблизно 0,5 га на одну дорослу людину). Це було нікчемно мало, але все-таки дозволило багатьом вийти за межу бідності. Найбільш бідним безземельним селянам (12% в 1913 р. іЗ%в 1926 р.) дістався чисто символічний шматочок землі, найбільш багатим - тим, хто обробляв площі більше 10 га, - довелося повернути частину своїх земель під час перерозподілу 1918-1921 рр., коли відроджена сільська громада почала боротьбу за зрівнялівку. Наступні переділи землі все більше дробили наділи, число яких за час революції виросло з 16 млн. в 1914 р. до 24 млн. в 1924 р. Зникнення великих землевласників і значне ослаблення заможних селян спричинило зменшення виробництва зерна, призначеного на продаж, оскільки до війни саме ці дві категорії виробників постачали 70% товарного зерна. У 1926-1927 рр. селяни споживали 85% власної продукції. Із 15% зерна, що йшло на продаж, 4/5 виготовлялося в господарствах бідняків та середняків. Куркулі, які становили 3 - 4% сільського населення, продавали 1/5 частину зерна. Все це не полегшувало роботу державних органів, які скуповували сільськогосподарські надлишки.

Ще одним наслідком революції на селі була «архаїзація» селянства. Вона проявилася, передусім, у різкому падінні продуктивності праці - наполовину в порівнянні з довоєнним періодом. Це пояснювалося постійною недостачею знарядь виробництва і нестачею тяглових коней. У 1926-1927 рр. 40% орних знарядь складали дерев'яні сохи; третина селян не мали коней, основного «знаряддя виробництва» в селянському господарстві. Не дивно, що урожаї були найнижчими в Європі. Ця «архаїзація» проявилася також у замкненості селянського суспільства на самому собі, в поверненні до натурального господарства і зупинці механізму соціальної мобільності. 20-і роки стали періодом розквіту сільської громади - органу дійсного селянського самоврядування. Вона відала всіма питаннями колективного життя, але вже не здійснювала, як раніше, дріб'язкової адміністративної опіки за кожним селянином-членом громади, ця функція перейшла до сільради та місцевих партійних осередків. Громадські традиції, живі, як ніколи, відбивали бажання ставати повноправними незалежними господарями своїх наділів навіть у найбільш заповзятливих (в основному молодих селян, що повернулися з армії). У 20-і роки менше 700 тис. селян вийшло із громад. До революції сезонні роботи були клапаном, який знімав напруження, що нагніталося перенаселеністю села. У 20-і роки ця проблема залишалася як і раніше гострою. При загальному скороченні продуктивності праці надлишок сільського населення становив 20 млн. чоловік. Однак тепер вибір шляху його стоку значно обмежився. Якщо до війни приблизно 10 млн. селян щорічно йшли із села і займалися господарськими роботами на лісозаготівлі, або йшли в місто, то в 1927 р. ця цифра становила всього 3 млн. Труднощі, породжені сильним скороченням відходництва, переважували економічні вигоди, принесені революцією селянству, що складалися з незначного розширення наділів і зниження непрямих податків та орендної плати.

У порівнянні з дореволюційним періодом селяни програли в дуже важливій області - в товарообміні, і зобов'язані цим вони були економічній політиці держави. Промислові товари були дорогими, поганої якості і, головне, важкодоступними. У 1925-1926 рр. село переживало страшну пес гачу сільськогосподарського обладнання (яке не оновлювалося з 1913 р.). Державні ж закупівельні ціни на зерно були дуже низькими і часто не покривали навіть його собівартості. Вирощувати худобу і технічні культури було набагато вигідніше. Цим і займалися селяни, ховаючи зерно до кращих часів, коли їм могла представитися можливість продані його приватним особам за більш високою ціною. Навіть неминуче за таких умовах зростання закупівельних цін на вільному ринку не надихало селян на продаж продуктів державі. Дефіцит товарів і занижені закупівельні ціпи, що робило для селян невигідним продаж зерна, примусили їх прийняти єдино логічну економічну позицію: вирощувати зернові, виходячи тільки з власних потреб і купівельних можливостей. Ця тактика селян пояснювалася, крім усього, згубним досвідом «військового комунізму» і спогадами про продрозкладку. Селянин, таким чином, виробляв стільки зерна, скільки було йому необхідно для прожитку і можливих покупок, але при цьому відмінно розуміючи, що варто владі помітити у нього найменший достаток, як він відразу буде прирахований до «класу куркулів». Насправді ці «сільські капіталісти» дуже постраждали під час революції. Щоб виявитися в «класі куркулів», досить було найняти сезонного робітника, мати сільськогосподарську техніку, трохи менш примітивну, ніж звичайний плуг, або тримати двох коней і чотири корови (куркулі становили приблизно 750 тис. -1 млн. сімей). Самі критерії (частіше за все невизначені) приналежності до куркульства («ворогів радянської влади») говорили про дуже неміцне положення цих землевласників, заможних хіба що за мірками російського села. «Небезпека з боку куркульства» пояснювалася наділі крайнім напруженням між владою і селянами, яке виникало кожної осені, коли державні відомства та кооперативи не справлялися з планом по закупівлі на ринку зерна для міста й армії. Оскільки заможні селяни виробляли 1/5 зерна для продажу, власті зробили висновок, що закупівельні кампанії зриваються через куркулів, яким вдається виплачувати податки за рахунок технічних культур і продукції тваринництва і які приховують надлишки зерна, для того щоб продати їх весною за більш високими цінами. Насправді невдача закупівельної кампанії (кількість зерна меншала з кожним роком: в 1926/27 м. було закуплено 10,6 млн. т, в 1927/28 м. - 10,1 мли. т, а в 1928/29 м. - 9,4 млн. т) пояснювалася ворожим відношенням не тільки куркулів, а всього селянства, незадоволеного умовами купівлі-продажу і політикою влади.

У 1926-1927 рр. стало очевидним, що «союз робітників і селян» па грані розпаду. Прорахунки влади не обмежувалися незбалансованою політикою цін. Уряд без уваги віднісся до різних форм кооперації, починаючи з артілей, і закінчуючи «товариствами по спільній обробці землі», які виникли стихійно і до 1927 р. вже об'єднували біля 1 млн. селянських господарств. Абсолютно занедбаними виявилися радгоспи. Це здається тим більше дивним, що радгоспи були рідкими острівцями державного сектора на селі. Однак вони не могли бути зразком для дрібних землевласників, оскільки були дуже бідними. Що ж до селекції насіння, поліпшення культури землекористування, сівозміни, укрупнення господарств, поширення агрономічних знань па селі, навчання агрономів та механіків - все це було записано в рішеннях і документах, що приймалися на найвищому рівні. Однак частіше за все такі рішення залишалися на папері.

Всупереч ленінському плану промисловість не забезпечувала селян необхідними товарами. Судячи по конфліктах, що виникали між керівниками ВРНГ, промислова політика 20-х років була непослідовною. Заступник голови ВРІІГ з 1923 р. П'ятаков, талановитий адміністратор, але нікчемний економіст, виступав за централізовану індустріалізацію, яка планується при абсолютному пріоритеті важкої промисловості,! яка позбавляла б трести, що з'явилися під час непу, їх фінансової незалежності, заснованої на умовах ринку. У 1924-1926 рр. П'ятаков спробував встановити контроль за прибутком і амортизаційними фондами трестів легкої промисловості, щоб створити інвестиційні фонди для важкої промисловості. На відміну від П'ятакова, який почав здійснювати з 1926 р. свої грандіозні задуми прискореної індустріалізації, розраховані на найближчу десятирічку, Дзержинський, що очолив у 1924 р. ВРНГ, ратував за розвиток легкої промисловості, який приніс би державі тимчасові, але швидкі прибутки і частково задовольнив би запити селян. Однак мова йшла про виробництво досить обмеженого асортименту товарів, в основному текстилю, і селяни, що потребували головним чином інвентарю і техніки, не могли цим задовольнитися. У липні 1926 р. стався конфлікт між Дзержииським і П'ятаковим відносно економічної орієнтації ВРНГ. Після смерті Дзержинського (в липні 1926 р.) головою ВРНГ став Куйбишев - людина, абсолютно некомпетентна в області економіки, але близька до Сталіна. Курс на «надіндустріалізацію», запропонований П'ятаковим (незабаром зміщеним із своєї посади за зв'язки з Троцьким), був продовжений новими керівниками, серед яких тепер переважали «сталінці» - Косіор, Межлаук та інші.

У занепаді знаходилася і дрібна сільська промисловість, яка могла забезпечити хоч би частину селянських потреб. Відсутність кредитів і податковий гніт унеможливили практично розвиток цього сектора, який процвітав до революції. Рівень забезпеченості сільськогосподарською технікою в 1925-1926 рр. впав до найнижчої відмітки в порівнянні з 1913 р. Якою до 1926 р. у промисловості вже закінчувався відбудовний період, то в сільському господарстві, особливо в його технічному оснащенні, потрібно було починати з нуля. Цього року поновилася робота існуючих промислових підприємств і загалом був досягнутий рівень 1913 р. Повинен був розпочатися повий, набагато складніший період. У 1926 р. перед промисловістю постала серйозна проблема: було потрібне кардинальне оновлення промислового обладнання, яке використовувалося ще з довоєнних років. Модернізація передбачала не тільки спорудження нових виробничих потужностей, але й набагато більші капіталовкладення, ніж було потрібно на відновлення існуючих промислових структур. Необхідно було ухвалювати термінові рішення.

Уповільнені темпи промислового зростання в 20-і роки викликали постійно зростаюче безробіття (і млн. городян в 1923-1924 рр. і більше 2 млн. у 1927-1928 рр.). Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва і непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили, насамперед ударило по молоді. Після розрухи 1917-1921 рр. під час економічного підйому 1923 р. в промисловість в основному наймали досвідчених робітників.

Незважаючи па встановлене профспілками правило, згідно з яким підприємства зобов'язувалися брати на роботу певне число молодих людей, останні становили тільки 20% від загального числа найнятих. Крім того, цій погано навченій робітничій молоді довелося витримувати конкуренцію сільських робітників, згодних на меншу зарплату. Безробіття все більше ускладнювало соціальний та моральний клімат міста. Кожний четвертий дорослий був безробітним.

Перед молоддю на довгий час постала проблема реальних перспектив і соціального просування. Незважаючи на боротьбу з неписьменністю, яка охопила більше 5 млн. чоловік, 40% сільських дітей від 8 до 12 років залишалися поза школою. Асигнування на культуру були мізерними: реальна зарплата викладачів була вдвічі меншою, ніж до революції. На XV з'їзді партії нарком освіти Луначарський говорив, що радянська влада виділяє школам коштів менше, ніж царський уряд. Можливість дістати освіту як і раніше була дуже малою і в місті, незважаючи на робітничі університети (робітфаки) - 50 тис. учнів і фабрично-заводські училища (ФЗУ) - 90 тис. В інститутах (120 тис. студентів) чверть місць виділялося для «рекомендованих» від партії або профспілок. Таке положення не могло загасити зростаюче невдоволення міської молоді, що розчарувалася в нені.

Почуття незадоволення особливо виражалося через «розбещеність» в особистому житті: законодавчо проводилася лінія на руйнування сімейного укладу (дозвіл абортів, брак «сіє ґасіо» був прирівнений до законного браку, розлучення стало можливим за усною заявою одного з подружжя, без рішення суду). Починаючи з 1921 р. в Москві та Петрограді середня тривалість шлюбів не перевищувала восьми місяців, число розлучень у період з 1922 по 1928 р. зросло в шість разів. На одне народження дитини доводилося три офіційно зареєстрованих аборти. У 20-і роки справи про встановлення батьківства і виплату аліментів збільшилися одночасно з кількістю розлучень і досягли в 1929 р. 200 тис.

Ще одним свідченням хвороби суспільства стала корупція, породжена існуванням цілого прошарку посередників, дрібних спекулянтів і приватних торговців, які укладали угоди з продажними чиновниками. У суспільстві існували дві ієрархії і два шляхи для кар'єри: один (що вже відмирав) засновувався на багатстві (загалом, дуже відносному) - шлях непманів, підприємців і торговців, інший (на зльоті) визначався місцем у державному або партійному апараті. У суспільстві, де економічне зростання не забезпечувало зайнятості населення, величезний бюрократичний апарат - більше 3,5 млн. державних службовців, - бездіяльний, корумпований і малокваліфікований (в 1928 р. на всю країну нараховувалося тільки 233 тис. фахівців з вищою освітою і 228 тис. із закінченою середньою спеціальною), залучав до себе всіх, хто мріяв про малостомлюючу роботу або про частинку влади.

Існування паразитичної бюрократії, культурний застій, корупція, «розбещеність», неможливість просунутися по службі, безробіття загрожували радянській владі. У країні, відсталій майже у всіх галузях народного господарства, суспільство, про яке мріяли більшовики, придбавало вигляд соціуму, де заправляли тунеядці, паразити, спекулянти та продажні чиновники. Щодня збільшувалося провалля між незбутньою ідеєю та реальністю. Загальне «нехлюйство» і «соціальна деградація» за поблажливого потурання влади призвели до того, що в кінці 20-х років перевалена більшість комуністів висловилася за необхідність «великого стрибка» уперед, який означав би, як у часи «військового комунізму», повернення до першоджерела і чистоти революційного вчення, «перекрученого» новою економічною політикою.

Проблеми, викликані різними труднощами, і все більш явна невдача ідеї «союзу робітників і селян» викликали жваві внутрішньопартійні суперечки протягом усіх 20-х років. Зіткнулися два напрями: «лівий», що найбільш послідовно відстоювався Троцьким, Преображенським і П'ятаковим, який проводив цю лінію через ВРНГ, і «правий», головним теоретиком якого був Бухарці, а провідником цих ідей в ВРН Г - Дзержинський. Ще на XII з'їзді партії в 1923 р. Троцький наполягав на встановленні «диктатури промисловості». «Ножиці» між високими цінами па промислові товари і низькими закупівельними сільськогосподарськими цінами відразу проявили нездатність промисловості виробляти дешеві товари. Однією з головних задач стало зниження собівартості і збільшення продуктивності праці. Троцький вважав, що ці задачі можуть бути вирішені тільки особливими зусиллями пролетаріату, оскільки він володіє командними важелями держави і повинен бути готовий до того, щоб падати кредит своїй державі, якщо ця держава в даний момент не може виплачувати йому повну зарплату. У подальші роки він часто повертався до думки про те, що «товарний голод» загрожує економічному балансу. Однак нарівні з проблемою зростання промислового виробництва поставало найважливіше питання про інвестиції. У книзі «Нова економіка», яка вийшла в 1926 р., Преображенський знову повернувся до питання про «первинне соціалістичне накопичення», піднятого Троцьким у 1923 р. В умовах ворожого міжнародного оточення і економічної відсталості країни кошти, необхідні для індустріалізації, могли бути отримані тільки за рахунок їх «перекачки» з приватного сектора (в основному сільського господарства) в державний (соціалістичний). Це «переміщення капіталів» можна було зробити за рахунок оподаткування селянства (в основному заможного) і нерівного товарообміну. Таке «соціалістичне накопичення», що природно могло викликати невдоволення великої маси дрібних селянських виробників, дозволяло збільшити обсяг промислового виробництва в рамках одного плану і знизити ціни на промислові товари, що згодом повинне було переконати селян в правильності такої політики.

Бухарін вважав, що така політика «вбивала курку, яка несе золоті яйця» і позбавляла «союз робітників і селян» останньої надії на майбутнє. На його думку, потрібно було, передусім, забезпечити потреби селян, переконати їх у вигідності виробляти більше продуктів і послідовно розвивати ринкову економіку. Про це він говорив у своєму знаменитому виступі 17 квітня 1925 р., де закликав селян «збагачуватися, не боячись ніяких репресій». Щоб якимось чином ліквідувати технічне відставання, у селян залишався один вихід: об'єднуватися у виробничі і розподільні кооперативи, підтримувані державою. Завдяки цим кооперативам селянська економіка поступово вийшла б на рівень державного сектора, надавши йому потрібні кошти для того, щоб він «черепашачими кроками» рухався до соціалістичної економіки. Бухарін вважав, що цей процес повинен продовжуватися кілька десятків років, але все ж це було менш небезпечно, ніж різкий розрив відносин із селянством, який неминуче стався б через дуже високі темпи індустріалізації, здійснюваної за рахунок села.

У інших партійних керівників - Сталіна, Каменева, Зинов’єва - не було чіткої позиції в питанні про шляхи економічного розвитку країни. У своїх рішеннях вони керувалися поточною політичною стратегією, метою якої була боротьба за владу. Так, до 1924 р. Зинов’єв і Каменєв підтримували Сталіна проти Троцького, але, починаючи з 1925 р. вони перейшли на «ліві» позиції і виявилися на одній стороні з Троцьким проти Сталіна та Бухаріна. Сталін же умів майстерно лавірувати і вставати в позу неупередженого судді між тими й іншими, щоб забезпечити за собою політичну перемогу і завоювання влади.


3. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА


25 травня 1922 р. Ленін переніс перший приступ хвороби з подальшим правостороннім паралічем та афазією. До роботи він зміг повернутися, хоч і не в повній мірі, лише наприкінці вересня. До того як 16 грудня його уразив другий приступ, а потім 10 березня 1923 р. - третій, після якого він остаточно був усунений від всякої політичної діяльності, Ленін написав кілька важливих статей, де по багатьох пунктах висловлював незгоду зі своїми колегами, особливо із Сталіним, і де він виявляв занепокоєння відносно майбутнього партії. Перший конфлікт між Леніним і Сталіним виник у зв'язку з тим, що Сталін запропонував відмовитися від монополії зовнішньої торгівлі. Другий, набагато більш серйозний, стосувався національного питання. 11 ід час хвороби Ленін продиктував замітки і статті про можливих наступників, про необхідну, на його думку, реорганізацію партійного апарату і про перспективи непу. У трьох основних статтях (від 23-31 грудня 1922 р. і 4 січня 1923 р.), часто помилково званих «ленінським заповітом», Ленін дав оцінку шести найближчим своїм соратникам. Він вважав головною небезпекою для стабільності і єдності партійного керівництва суперництво Сталіна і Троцького. Перший «зосередив у своїх руках неосяжну владу», і Ленін не був упевнений, що Сталін «зуміє завжди досить обережно користуватися цією владою». Другий - «мабуть, найбільш здібна людина в справжньому ЦК», але «виділяється надзвичайною самовпевненістю і надмірним захопленням чисто адміністративною стороною справи». Ленін вважав, що Каменєву та Зинов'єву не можна докоряти в їх помилках під час революції, але, проте, це, «звичайно, не було випадковістю». Кілька слів було присвячено Бухаріну і П'ятакову: Ленін називав їх «найбільш видатними силами (із наймолодших сил)». «Бухарін не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже з великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських». Що стосується П'ятакова, то він був «людиною, безсумнівно, видатної волі і видатних здібностей, але дуже захопливою... адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластися в серйозному політичному питанні». Через десять днів Ленін додав кілька критичних рядків про Сталіна: «Сталін дуже грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця...»

У січні - лютому 1923 р. Ленін продиктував ще п'ять статей, де знову повертався до двох питань першорядної важливості, вже порушених у грудні. Перше стосувалося реформи урядового апарату. Це питання непокоїло Леніна з початку 1922 р., коли він особисто наполягав на тому, щоб в основних великих містах Росії був проведений облік радянських чиновників. Документ був готовий до осені, але за наказом Сталіна до Леніна він так і не дійшов. Усвідомлюючи, що відбувається бюрократизація партії і зростання впливу таких установ, як Секретаріат, Політбюро та Оргбюро, Ленін запропонував посилити авторитет ЦК, подвоївши число його членів (за рахунок партійців пролетарського походження), обрати нову Центральну Контрольну комісію (яка засідала б разом із Центральним Комітетом), яка також складалася з «істинних пролетарів», і, нарешті, значно скоротити величезний (12 тис. чоловік) апарат Робітничо-селянської інспекції, з 1919 р. очолюваної Сталіним, довівши його до кількох сотень непідкупних людей «хорошого» соціального походження (тобто пролетарського). Однак цих пропозицій було недостатньо, щоб позбавити Секретаріат, і зокрема Генерального секретаря, тієї неосяжної влади, яку він отримав після заборони в березні 1921 р. фракцій, що ослабило авторитет партійного з'їзду. Було передбачено, що члени ЦКК будуть тепер не виборними, а призначатися Оргбюро. За таких умов контроль партійних органів за викликаючими підозру бюрократичними структурами дуже обмежувався.

Всі останні ленінські пропозиції будувалися на одному ідеалістичному постулаті: хороші особисті якості людей здатні перемогти будь-які труднощі. Ленін не розумів, що в суспільстві, послабленому революцією, інертному, іноді відкрито ворожому по відношенню до нової влади, вплив бюрократії стає величезним. Інша проблема, що непокоїла Леніна, про яку він говорив у останніх роботах, стосувалася майбутнього російської революції, що відбулася, всупереч усій марксистській логіці, в економічно відсталій країні, яка стояла на півдорозі між капіталістичною Європою та Азією, в країні, якій не вистачало культури, щоб відразу перейти до соціалізму. Ленін визнавав, що більшовики захопили владу за наполеонівським принципом: «Спочатку треба вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде», не рахуючись із відсутністю для цього соціальних та економічних передумов. Комуністи встановили диктатуру пролетаріату, коли пролетаріат складав меншість населення, створили робітничу партію, де робітники складали меншину; почали відновлювати капіталізм (неп) після революції, званої «соціалістичною». Яким могло бути майбутнє революції, яка виходить із помилкових посилань? Ленін вважав, що революції загрожують дві серйозні небезпеки: розвал єдності партії і «союзу робітників і селян». Першої небезпеки можна було позбутися, негайно реорганізувавши ешелони влади і усунувши від керівництва Сталіна. Боротьба з другою вимагала політичної обережності і часу. Ні в якому разі не можна «нести відразу чисто і вузькокомуністичні ідеї

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: