Військово-політичний блок НАТО: історія діяльності союзу та співпраці з Україною
З приходом до влади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді, американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію "гнучкого реагування", що передбачала подальше нарощування прискореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.
Згідно з офіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиною десятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:
Рік Воєнні витрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО
1949 $13,503 млрд $18,713 млрд
1973 $78,5 млрд $121,6 млрд
1974 $85,906 млрд $135,093 млрд
1975 $89 млрд $150 млрд
1976 $99,1 млрд $155,3 млрд.
Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.
Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.
У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину "гнучкого реагування", яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.
Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов'язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком. Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової "відповідальності" не тільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з цими цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:
а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;
б) розширення економічної та ідеологічної експансії;
в) курс на розгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.
Визначені урядом Р.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благоприємно для США. У сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7 Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.
Сполученні Штати знаходились далеко попереду Західних країн з об'єму виробництва, мали експорт в три рази більший ніж експорт цих країн. Такий стан надавав американським правлячим колам міцний засіб впливу на інших учасників НАТО. Брюссельська сесія Ради НАТО у грудні 1970 року узгодила план нарощування воєнного потенціалу країн-учасниць(план АД-70). Завдання НАТО у воєнній галузі формувалося з врахуванням вимог, що містяться у новій стратегії США більшої "гнучкості". Вони передбачали:
1)укріплення звичайного потенціалу, особливо усунення кількісних недоліків в об'єднаних збройних силах Північноатлантичного Союзу;
2)підтримання достатніх стратегічних і тактичних ядерних сил, як доповнення до звичайних сил;
3)продовження консультацій по визначенню чіткої ролі тактичної ядерної зброї.
Влітку 1971 року, коли адміністрація Р.Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту, збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтону вдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значних військово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшення воєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця та деякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки. Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску на західноєвропейські країни.
За адміністрації Р.Ніксона США більше не вимагали прямого узгодження членами НАТО своїх акцій в Південно-східній Азії, а тим більше їх безпосередньої участі в цих акціях. Вашингтон користувався там послугами союзників по іншим блокам або взагалі обходився своїми силами. Американський дослідник М.Каплан писав, що Сполученні Штати не повинні так тісно зв'язуватися з НАТО, щоб здавалося нібито будь-яка їх дія де-небудь у світі буде залучувати їх союзників.
У період близькосхідної кризи 1973 року "строптивість" західноєвропейських учасників НАТО проявилася у гострій формі. Північноатлантичний Союз в цей час був фактично паралізованим в результаті відокремлення майже всіх партнерів США по блоку, крім Португалії. Західноєвропейські країни не тільки прагнули уникнути залучення у дуже небезпечну ситуацію, але й не узгоджували загальну позицію Сполучених Штатів по близькосхідній проблемі. Послаблюючий вплив на Північноатлантичний Союз у 1973 році оказав вихід Франції із військової організації НАТО. В цілому до середині 1970-х років в НАТО склалася така обстановка, для якої було характерно розходження у думках на те, для чого існує НАТО.
У червні 1974 року в Оттаві відбулися переговори США із західноєвропейськими учасниками блоку з питання про роль НАТО. Вашингтон висунув проект так званої нової Атлантичної хартії. Американські представники наполягали на включенні в текст майбутньої угоди пропозицій, які б підтверджували необхідність взаємодії країн НАТО і за межами займаємої ними території. В липні 1974 року в Брюсселі було підписано декларацію про атлантичні відносини. Як і попередні американські адміністрації, уряд Р.Ніксона надавав виключно великого значення воєнній діяльність в НАТО. Вихід Греції із військової організації Північноатлантичного Союзу в результаті подій на Кіпрі влітку 1974 року, наніс чуйного удару по позиціям блоку на півдні Європи і у Східному Середземномор'ї. Воєнно-стратегічний стан Греції високо оцінювався керівництвом США і НАТО.
Під натиском Сполучених Штатів на лондонській сесії Ради НАТО, проведеній у травні 1977 року, на рівні глав держав і урядів, було прийнято рішення про реальне збільшення воєнних витрат на 3%, які входять до блоку на протязі п'яти років, починаючи з бюджету 1978 року. Правлячі кола США наполягали на тому, щоб країни-учасниці Північноатлантичного союзу не обмежувалися розробками тільки короткострокових програм, а планували свої воєнні приготування на довгостроковій основі, з тим, щоб надати збройним силам Заходу можливість задовольнити потреби у воєнній сфері, що зміняться у 1980-ті роки .Однак здійснення цієї програми вимагало б колосальних витрат, а економіка Західної Європи і без того переживала хронічні труднощі. В кінці травня 1978 року у Вашингтоні відбулася сесія Ради НАТО . Одним з головних пунктів повістки дня сесії було прийняття довгострокової воєнної програми Північноатлантичного Союзу.
У воєнному бюджеті на 1979 фінансовий рік, який адміністрація Дж.Картера представила як "бюджет НАТО", Сполученні Штати різко посилили акцент на укріплення воєнної машини блоку, збільшення асигнувань Пентагону приблизно на 2% у порівнянні з попереднім роком, а асигнування на потреби НАТО збільшити більш ніж на 4,5%. За адміністрації Картера, Вашингтон значно активізував західноєвропейський напрям своєї політики. Внесок США у різні сфери діяльності Північноатлантичного блоку систематично збільшувався. Правлячі кола США спробували нейтралізувати натиск Західної Європи. Так вже на травневій сесії Ради НАТО у 1977 році президент Дж.Картер знову запевнив "молодших партнерів" в тому, що Сполученні Штати будуть звертатися до своїх союзників за порадою, прислухатимуться до них. Крім того Вашингтон використав події в Афганістані, щоб знову запевнити союзників у важливості нарощування озброєнь, перш за все в контексті здійснення довгострокової воєнної програми НАТО. У 1979-1980 роках із завданням нарощування воєнних бюджетів справилися лише три учасники НАТО - самі США (3,6%), Португалія і Люксембург. Для інших держав Північноатлантичного Союзу середні показники збільшення воєнних витрат за два роки складали: Великобританія-2,8%, Західна Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Туреччина-2,3%, Бельгія-2%. Лише 2% складав приріст в Італії і Данії. В цілому по НАТО реальне збільшення воєнних витрат, за даними американського уряду, складало: 1978-2%, 1979-2,5%, 1980-2%14 .
Роки президентства Дж.Картера були як для США так і для їх західноєвропейських союзників періодом гострих дискусій з приводу ядерної політики Сполучених Штатів у Північноатлантичному блоці. Питання про розміщення в Західній Європі нейтронної зброї обговорювалось на осінній та зимовій нарадах НАТО. Восени 1979 року в Брюсселі відбулася конференція " НАТО у наступні 30 років". На грудневій сесії Ради НАТО у 1979 році були узгоджені проекти розгортання на європейському континенті 108 пускових установок "Першінг-2" і 464 крилатих ракет наземного базування з дальністю 2500 км. 15
Головною силою, яка виступала за необхідність розміщення на європейському континенті нових американських ракет, були, звичайно, США. Спеціальний помічник президента США з питань національної безпеки З.Бжезинський приписував рішенню про розміщення ракет "таке ж історичне значення, яке мали створення стратегічного бомбардувального командування адміністрацією Трумена і прийняття на озброєння міжконтинентальних ракет адміністрацією Кеннеді". За допомогою Північноатлантичного Союзу американські правлячі кола прагнули перш за все забезпечити воєнну перевагу над країнами Організації Варшавського Договору.
Прихід до влади в США адміністрації Р.Рейгана співпав із кризою Північноатлантичного Союзу і в цілому американо-західноєвропейських відносин. В основі кризи були протиріччя держав по широкому колу питань, що виникли у зв'язку із подіями в Ірані, Афганістані, Польщі через спірні питання з приводу ядерної стратегії. В серпні 1981 року американський уряд оголосив про рішення приступити до виробництва компонентів нейтронних боєприпасів. Уряд Рейгана визначив свій підхід до воєнних зусиль партнерів по НАТО, спираючись на накопичений у попередні роки політичний досвід, який вказує на дві можливі лінії поведінки. Перша - отримати від західноєвропейських союзників збільшення їх безпосереднього внеску у забезпечення безпеки Заходу (збільшення воєнних витрат, укріплення збройних сил, отримання додаткової кількості бойової техніки, зброї, боєприпасів). Друга лінія орієнтувалася на те, щоб наполягати на компенсації союзниками по НАТО в тій чи іншій формі фінансового тягаря, який несуть США у зв'язку з обороною Західної Європи.
Взаємодія США із ФРН, Англією, Францією, Італією свідчила про співпадання інтересів великих атлантичних держав в тому, що стосується укріплення Південно-східного флангу НАТО. У 1980-ті роки чисельність американських військ у Західній Європі складала 350 тисяч чоловік. Сухопутні війська США становили більше 200 тисяч і знаходились головним чином у ФРН. Американські бойові літаки були розкидані по багатьом базам практично всіх країн Західної Європи, що входили до Північноатлантичного Союзу. Отже, Північноатлантичний Союз служив справі охорони політики, військових і економічних позицій США в Західній Європі.
Дещо напруженими були в цей час американо-радянські відносини. 16 березня 1982 року радянське керівництво прийняло рішення ввести в однобічному порядку мораторій на розгортання ядерної зброї середньої дальності у європейській частині СРСР. 18 травня було оголошено про початок скорочення значної кількості ракет середньої дальності та припинення будівництва стартових площадок для таких ракет по всій європейській частині СРСР. 15 червня 1982 року СРСР оголосив про прийняття на себе зобов'язання не застосовувати першими ядерну зброю.
Весною 1983 року США проголосили програму СОІ (так звана "стратегічна оборонна ініціатива"). 27 серпня 1983 року СРСР заявив, що на випадок досягнення взаємної згоди, включаючи відмову США від розгортання в Європі нових ракет, він ліквідує, тобто, знищить і пускові установки, і ракети як бойові одиниці. В кінці 1983 року Вашингтон почав зі згоди ФРН, Англії, Італії розміщення на території трьох західноєвропейських країн перших партій ракет "Першінг-2" та крилатих ракет.
У січні 1984 року відбулася конференція "Майбутнє НАТО та глобальна безпека", на якій основним було питання про нові американські ракети.
Починаючи з 1980 і по 1986 рік воєнний бюджет США збільшився на 51%. За 1980-ті роки Пентагон витратив приблизно $2 трильйони.
У 1990 році стратегічні ядерні сили Сполучених Штатів були скорочені на третину згідно з Договором СНО-1, і скорочені на дві третини згідно Договору СНО-2. Збройні сили США у Європі було скорочено із 300000 до 100000 чоловік.
7 червня 1990 року в Торнбері відбулася чергова сесія Ради НАТО. В 5-6 липня 1990 року в Лондоні відбулася зустріч глав держав-членів НАТО. На зустрічі обговорювалося питання про створення центру по запобіганню конфліктів в рамках СБСЕ, а також було прийнято Декларацію про перетворення у Північноатлантичному Союзі, в якій приводився план дій НАТО після виводу радянських військ із Східної Європи, і втілення в життя договору про звичайні сили, про радикальні зміни структури і стратегії НАТО.
В листопаді 1990 року було підписано Договір про звичайні збройні сили в Європі, прийнято Спільну декларацію двадцяти двох членів Організації Варшавського Договору і Північноатлантичного Союзу, а також Паризьку хартію для нової Європи. В ході зустрічі керівників 34 країн-учасниць Загальноєвропейської Наради з безпеки і співробітництва було створено унікальну можливість формування принципово нових засад європейської безпеки . У листопаді 1991 року в Римі голови держав і урядів країн-учасниць НАТО узгодили нову стратегічну концепцію Альянсу, що стало важливим кроком на шляху пристосування Північноатлантичного Союзу до нової ситуації у сфері безпеки. У грудні 1993 року відбулося засідання Ради НАТО в Брюсселі. Саме тут міністри іноземних справ поставили питання про практичне розширення Північноатлантичного Союзу шляхом створення системи безпеки для всієї Європи. Також було прийнято декларацію, в якій зазначалось: "Всі наші країни виступають за продовження прямої участі США і Канади в забезпеченні безпеки Європи". 10-11 січня 1994 року в Брюсселі відбулася чергова зустріч глав держав-членів НАТО. Центральне питання про ратифікацію програми "Партнерство заради миру". На практиці "Партнерство заради миру" дає можливість НАТО і країнам-партнерам працювати за спільними військовими стандартами і процедурами. З нашого погляду існують певні фундаментальні вимоги щодо членства, які відображені у Вашингтонській угоді. Нові члени мусять бути ринковими демократіями, дотримувати відповідальної політики в сфері безпеки і бути спроможними робити внески до Союзу", - зазначав держсекретар США У.Крістофер.
Програма "Партнерство заради миру" була створена спеціально для того, щоб охопити країни, що не є членами НАТО. Їм необхідно приділяти більше уваги. Всього за один рік ця новаторська ідея стала складовою частиною європейської системи безпеки. Мова йде про сукупність окремих угод між НАТО і на сьогодні 24-ма країнами - від Польщі до Вірменії, включаючи Росію і Україну. Кожна країна-партнер розробляє свою власну програму, яка відповідає її потребам. Ця програма допомагає новим демократіям встановити і укріпити демократичний контроль над збройними силами та виробити нову воєнну доктрину, систему охорони навколишнього середовища та ліквідації наслідків стихійних бід. Програма "Партнерство заради миру" є тією основою, на якій всі держави будують своє співробітництво у врегулюванні конфліктів та миротворчій діяльності. За перший рік існування союзники та партнери провели спільні воєнні навчання в Польщі, Нідерландах та Північній Атлантиці. Крім спільних навчань основними завданнями програми є обмін військовими делегаціями та навчання офіцерів з ненатовських держав у навчальних закладах Альянсу. Ця програма дає також можливість новим демократіям краще дізнатися про існуючі в НАТО процедури та стандарти, що допоможе їм прийняти рішення про вступ в Альянс.
Ініціатива "Партнерство заради миру" виявилась досить вдалою у створенні впливу на стабільність та безпеку в Європі і у справі покращання добросусідських відносин. Вона перетворилась у постійний та динамічний елемент європейської безпеки. У зв'язку з цим, у середині 1997 року Північноатлантичний Союз прийняв рішення про розширення партнерства. Весною 1997 року міністри іноземних справ і оборони країн НАТО прийняли цілий ряд заходів по розширенню програми, які надали нової якості програмі "Партнерство заради миру" і укріпили її у політичній, військовій, інституціональній сферах та у сфері забезпечення безпеки. Розширення "Партнерства заради миру" є одним із базових елементів зовнішньої адаптації Північноатлантичного Союзу, яка поряд з особливими відносинами, що розвиваються з Росією та Україною, закладає основу для нових домовленостей про безпеку в Європі та підкреслює керівну роль Союзу у цих домовленостях.
В травні 1996 року відбулася Берлінська сесія керівництва НАТО. Влітку 1996 року до США прибув з офіційним візитом президент України Л.Кучма. Основним питанням візиту було врегулювання відносин Україна-НАТО.
Адміністрація Дж.Буша активно відстоювала необхідність збереження НАТО. Значна частина цих зусиль форсувалася на протидії європейському просуванню до більшої незалежності в питаннях оборони. Адже позиція західноєвропейців могла послабити трансатлантичні зв'язки, що забезпечувало роль Америки як гаранта континентальної стабільності. Франція вимагала створення в рамках ЄС незалежної від США системи європейської оборони, яка у більш віддаленій перспективі, як сподівався Париж, повинна замінити Північноатлантичний Союз. Бонн же вважає, що немає необхідності створення воєнної структури, що була б конкурентом НАТО. Протягом першого року діяльності адміністрації Клінтона США продовжували підкреслювати значення НАТО у збереженні трансатлантичних зв'язків. Більш повна інтеграція країн Центрально-Східної Європи та країн колишнього Радянського Союзу в вільну та єдину Європу не може бути вдалою без енергійної і активної участі всіх союзників по обидва боки Атлантики. Надалі позиція адміністрації Клінтона щодо проблем безпеки в Центрально-Східній Європі стала чіткішою: вона зайняла однозначно позитивну позицію щодо залучення країн Центрально-Східної Європи до західноєвропейських інституцій, зокрема поширення зобов'язань НАТО на ці країни. Необхідність більшої уваги до цього регіону європейського континенту пояснюється кількома факторами: по-перше, проблемою розповсюдження ядерної зброї, яка після розпаду СРСР опинилася на території Білорусії, Казахстану, України і Росії; по-друге, зростанням нестабільності суперечностей і конфліктів всередині країн та між країнами посткомуністичної Європи; по-третє, побоюванням того, що відновлена Росія з її величезним військовим потенціалом може створити загрозу для країн Центрально-Східної Європи; по-четверте, новою небезпекою в Центрально-Східній Європі, що особливо виявилось в Югославії, посиленням сумнівів щодо спроможності європейських інститутів, включаючи Нараду з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Європейське Співтовариство (ЄС), його складову - Західноєвропейський Союз (ЗЄС), і навіть НАТО в цілому, запобігати загрозам в посткомуністичній Європі. Екс-помічник президента США з національної безпеки Збігнев Бжезинський вважає, що Росії можна піти на зустріч принаймі по трьом напрямкам:
1)не слід розміщувати на території "новичков" тактичні ракети;
2)не потрібно розгортати там ядерну зброю;
3)поки що можна, не на постійній основі, відмовитися від передового базування там бойових частин.
У листопаді-грудні 1997 року в американському конгресі пройшли дебати навколо розширення НАТО, які показали, що адміністрація Клінтона розглядає це питання виключно з точки зору вигоди для США. Американці вважають, що враховуючи доведену роками ефективність Альянсу, кошти на його розширення стали би вигідним вкладом у забезпечення безпеки перш за все самих Сполучених Штатів.
Важливою віхою в історії Північноатлантичного Союзу є Мадридська зустріч на вищому рівні, що відбулася в липні 1997 року. У Мадриді глави держав і урядів НАТО запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати з Альянсом переговори про приєднання з метою їх вступу до НАТО у 1999 році. Вони також підтвердили, що Альянс лишається відкритим для вступу в майбутньому інших країн. З Мадридської зустрічі у верхах НАТО вийшла зміцнілою і з відчуттям переосмисленої мети. Було обговорено багато питань, пов'язаних із новою НАТО, інтенсифіковано консультації з партнерами в рамках Ради Євроатлантичного партнерства (РЄАП), відкрито нову сторінку у взаєминах між НАТО і Росією на основі Основоположного акту, підписаного в травні у Парижі, підписано Хартію з Україною про особливе партнерство, зміцнено діалог з середземноморськими сусідами, досягнуто подальшого прогресу в рамках власне європейської системи безпеки і оборони в рамках Альянсу, зроблено крок вперед щодо радикального реформування командної структури НАТО. В НАТО зараз проходять дискусії про можливості все більшої участі цієї організації в операціях ООН [27; 17].
9 липня 1997 року в Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО, яка відкрила для обох сторін нові можливості для консультацій і співробітництва з політичних питань і питань безпеки.
Американські експерти так висловилися з цього приводу: "Незалежна Україна - краща гарантія того, що Росія залишиться мирною державою. Конфлікт між ними мав би згубні наслідки для Заходу".
11 липня 1997 року в Бухаресті відбулася зустріч президента США Біла Клінтона та президента Румунії Еміля Константинеску. Під час зустрічі Клінтон запевнив румунський народ у тому, що "двері НАТО залишаються відчиненими".
США достатньо розвинуті як в економічному, так і в політичному плані, тому, звичайно, ця країна може претендувати на панівну роль у світовій політиці, навіть не вдаючись до воєнних дій.
Основними завданнями зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів на сучасному етапі є:
1)укріпити лідируючу роль США в світі, їх військову міць; зберегти та посилити НАТО(що на думку У.Перрі, неможливо без активної керівної ролі і збройних сил США) та воєнні блоки у Азіатсько-тихоокеанському регіоні;
2)поставити діяльність ООН в залежність від НАТО, а це означає і від Сполучених Штатів;
3)використати питання про укріплення впливу НАТО та про її розширення для виявлення стримуючого впливу на Росію.
Але саме завдяки особливій ролі США у світовій політиці, і, зокрема, в НАТО, можливо послаблення військових союзів та дестабілізація міжнародної обстановки. Враховуючи, що підтримання світового порядку є частиною національних інтересів Сполучених Штатів, можна сподіватися на стабільний та прогресивний розвиток світової політики [42; 44-65].
Роль США в системі міжнародних організацій
Одним з важливих елементів глобальної стратегії Вашингтону після другої світової війни стала політика створення військово-політичних блоків та союзів, покликаних встановити американську гегемонію в світі. Розірвавши із традицією незалучення у блоки, США у післявоєнний період активно зайнялись створенням по всьому світу різних політичних коаліцій, військових пактів, закритих регіональних організацій та економічних угрупувань.
Блокова політика була поставлена на чолі взаємовідносин Сполучених Штатів з їх партнерами, і стала однією з основних форм затвердження себе в якості світового лідера. Блок НАТО був доповнений розгалуженою системою військово-політичних організацій і пактів в інших географічних регіонах, створених у різний час під егідою США, які створювали глобальну систему світової взаємодопомоги. У 1954 році з ініціативи Вашингтону була створена Організація договору Південно-східної Азії (СЕАТО) у складі США, Англії, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Таїланда, Філіппін та Пакистану. Блок було створено для боротьби з національно-визвольним рухом у Південно-східній Азії. Протиріччя між самими членами СЕАТО призвели до кризи блоку і в решті решт до його розпаду. Офіційно блок припинив своє існування 1 липня 1977 року.
У районі Близького та Середнього Сходу у 1955 році було створено Багдадський пакт, який після виходу із нього у 1959 році Іраку був перетворений на СЕНТО - Організацію Центрального договору. До його складу увійшли Англія, Іран, Туреччина і Пакистан. Хоча США формально входили до СЕНТО в якості спостерігача, вони активно приймали участь в його діяльності, а американські представники очолювали ряд його керівних органів. Після падіння шахського режиму на початку 1979 року новий уряд Ірану заявив про вихід своєї країни із СЕНТО. Приклад Ірану наслідував Пакистан, про що було заявлено 13 березня 1979 року. Ці рішення призвели до саморозпуску цієї організації.
У 1951 році США підписали з Австралією та Новою Зеландією Тихоокеанський пакт безпеки, що призвело до створення трьохстороннєго військово-політичного блоку АНЗЮС. У 1986 році через протиріччя стосовно ядерної політики із США, Нова Зеландія вийшла із блоку.
У 1966 році США спробували звести до одного блоку всіх союзників у східноазіатському регіоні та південній частині Тихого океану. Було створено Азіатсько-Тихоокеанський пакт (АЗПАК) у складі Японії, Південної Кореї, Тайвані, Філіппін, Таїланда, Південного В'єтнаму, Малайзії, Австралії, Нової Зеландії. Формально АЗПАК був створений з метою розвитку співробітництва країн-членів в економічній, культурній та соціальній сферах.
Фактично ж це був політичний союз, тісно пов'язаний із системою військових блоків США в Азії. Всі його члени, крім Малайзії, були пов'язані двосторонніми військовими союзницькими угодами із Сполученими Штатами. На території більшості з них були розміщені військові бази США. У 1973 році із блоку вийшла Малайзія, а у 1975 році - Південний В'єтнам. Сесії міністрів іноземних справ країн-членів АЗПАК не скликаються вже з 1973 року.
Не менш важливою ніж участь США в НАТО є участь Америки в ООН. Разом з іншими великими країнами США відіграли велику роль у створенні Організації Об'єднаних Націй, на яку покладались великі надії з точки зору перспектив розвитку післявоєнного міжнародного співробітництва в інтересах збереження миру та безпеки народів. Однак на протязі більш ніж п'ятдесяти років між лінією США та позиціями більшості членів ООН тривав конфлікт. У 1985 році Сполученні Штати однобічно скоротили свій внесок в бюджет ООН, чим викликали загострення фінансових проблем організації; того ж року США вийшли із ЮНЕСКО. На сучасному етапі США досить ефективно співпрацюють із ООН, прагнуть все більшої участі в її операціях.
Крім безпосередньої участі США в цих організаціях, Сполученні Штати не менш активно співпрацюють з рядом європейських організацій, таких як Організація по безпеці та співробітництву в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Європейський Співтовариство (ЄС), Західноєвропейський Союз (ЗЄС), Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП) та ряд інших інституцій. Як записано в Римській декларації про мир і співробітництво від 7-8 листопада 1991 року: "Одна окрема організація не в змозі сама охопити всі проблеми, що постають перед нами в новій Європі. Їх можна буде вирішити лише в рамках взаємодоповнюючих інституцій, котрі об'єднуватимуть держави Європи і Північної Америки. Ось чому ми разом працюємо над створенням нової архітектури європейської безпеки, у якій НАТО, НБСЄ, Європейське Співтовариство, ЗЄС та Рада Європи доповнюватимуть одна одну. Важливе значення матимуть також регіональні структури співробітництва. Така взаємодія відіграватиме вирішальну роль у запобіганні нестабільності й розколу, породжуваних різноманітними причинами, зокрема такими, як економічна нерівність та запеклий націоналізм".
Не дивлячись на існуючу тенденцію тісної кооперації країн Західної Європи, США і Канади в рамках відповідно ЄС, ЗЄС, СБСЄ, НАТО та інших союзів,