Iсторія виникнення та становлення державності України: 20 ст
7 липня 1997 року Президент України підписав указ "Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи". Комісія мала виробити концепцію реформи, визначити організаційно-правові засади, стратегію і тактику її проведення, розробити конкретні механізми і терміни впровадження адміністративної реформи. На комісію лягала також підгоювка пропозицій щодо: сіртктури органів виконавчої влади з поступовим переходом від галузевого до функціонального принципу побудови міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що має призвести до спрощення і підвищення ефективності управління, скорочення непотрібних ланок управління; запровадження дійової системи державного контролю; перебудови державної фінансової системи, структури, функцій і методів діяльності місцевих органів виконавчої влади; дерегуляції та спрощення системи управлінських послуг, які надаються на різних рівнях виконавчої влади фізичним та юридичним особам; удосконалення законодавчої бази адміністративних правовідносин, економічних засад діяльності органів державної влади, впровадження дійових адміністративних процедур; запровадження в Україні раціонального адміністративно-територіального поділу; реформування системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; експертна оцінка концепцій і проектів нормативно-нравових актів, спрямованих на створення правової бази адміністративної реформи; аналіз діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для здійснення адміністративної реформи та надання допомоги в її проведенні; розгляд пропозицій і програм наукового, матеріально-технічного, кадрового та фінансового забезпечення адміністративної реформи.
Місцевавлада. За роки незалежності декілька раз змінювалася концепція органів місцевої влади. У березні 1992 року був прийнятий Закон "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", за яким діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Реформування місцевої влади було припинено 3 лютої о 1994 року, коли Верховна Рада прийняла Закон "Про формування місцевих органів влади і самоврядування" і повернула владу на місцях Радам та їх виконкомам.
Після прийняття Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі було передано місцевим державним адміністраціям, які є підзвітними і підконтрольними органам виконавчої влади вищого рівня.
Повноваження місцевих державних адміністрацій визначені Конституцією України (ст. 119).
Конституція України окремий розділ присвятила місцевому самоврядуванню. Положення Конституції про місцеве самоврядування отримали розвиток у Законі "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволити за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення.
Вибори депутатів і голів місцевих рад здійснюються на підставі Закону України "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних в містах, обласних Рад" від 24 лютого 1994 року.
Компетенція органів місцевого самоврядування визначена Конституцією України (ст. 143) і Законом "Про місцеве самоврядування в Україні".
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
СУДОВА СИСТЕМА І ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ.
Невід'ємною складовою частиною побудови демократичної правової держави є проведення судової реформи.
У квітні 1992 року Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Судочинство в Україні мало здійснюватися Конституційним Судом і судами загальної юрисдикції.
Організація, порядок діяльності і компетенція судів загальної юрисдикції визначалися Конституцією України, Законами України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року, "Про арбітражний суд" від 4 червня 1991 року, "Про організацію судового самоврядування" від 2 лютого 1994 року та ін.
Вищим судом цієї системи є Верховний Суд України, який здійснює нагляд за судовою діяльністю судів республіки.
Другу ланку судової системи складають Верховний Суд АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські суди.
Основною ланкою судової системи є районні (міські), міжрайонні (окружні) сди. Вони розглядують 6ільшу частину кримінальних і цивільних справ.
До системи судів загальної юрисдикції входять також спеціалізовані суди —воєнні і арбітражні.
Воєнні суди здійснюють правосуддя в Збройних силах України і інших військових формуваннях. В Україні створені воєнні суди гарнізонів, регіонів і Військово-Морських сил.
В 1991 році в Україні були скасовані арбітражні органи в системі центрального управління, а натомість створенні єдині арбітражні суди, які здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Вони розглядають всі господарські справи, які виникають між юридичними особами, державними і іншими організаціями.
Систему арбітражних судів в Україні складають Вищий арбітражний суд України, Арбітражний суд АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські арбітражні суди.
З прийняттям Основного Закону утворено якісно нову інституцію у системі державних органів — Конституційний Суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх без винятку сферах, стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найвищої юридичної сили Конституції, прямої дії її норм, забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України діє на основі положень про нього, закріплених у розділі XII Конституції, Закону України від 16 жовтня 1996 року "Про Конституційний Суд України" та затвердженого ним регламенту.
Конституційний Суд є окремим, незалежним від судів загальної юрисдикції, єдиним в Україні органом конституційної юрисдикції. Його функція полягає у вирішенні питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційному тлумаченні Конституції та законів.
Суб’єктами звернень до Конституційного Суду можуть бути Президент України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Окремі громадяни можуть звертатися до Конституційного Суду не безпосередньо, а через уповноваженого Верховної Ради з прав людини, на якого покладено здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Конституційний Суд України складається з 18 суддів, які призначаються у рівній кількості (по шість) відповідно Президентом України. Верховною Радою та заїздом суддів України терміном на 9 років без права бути призначеними на повторний термін. Голова Конституційного Суду обирається самими суддями із свого складу шляхом таємного голосування на трирічний термін без права бути переобраним.
Основні положення організації і функціонування прокурорської системи регламентовані в Конституції і Законі України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 року. Прокурорська система України складається з Генеральної прокуратури України, прокуратури АРК, обласних, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міських, районних, міжрайонних, спеціалізованих прокуратур.
До спеціалізованих прокуратур відносяться воєнні, транспортні, природоохоронні, прокуратури за наглядом за дотриманням кримінально-виконавчого законодавства.
Очолює систему Генеральний прокурор України.
Одним з головних підрозділів органів внутрішніх справ, які здійснюють охорону громадського порядку і боротьбу зі злочинністю в Україні е міліція. Правову основу їїдіяльності становить Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року. В цьому Законі вперше комплексно регламентований правовий статус міліції, яка визначається як державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне довкілля, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Міліція виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-роз-шукову, кримінально-процесуальну, виконавчу і охоронну функції.
Вона складається з наступних підрозділів: кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, транспортна міліція, державтоінспекція, міліція охорони, спеціальна міліція.
В своїй діяльності міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ України. На покращення роботи органів міліції спрямований Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року.
Державним правоохоронним органом спеціального призначення є Служба безпеки У країни, її головне завдання — забезпечити державну безпеку України. СБУ підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Організація і діяльність Служ-би безпеки України регламентовані Законом України "Про Службу безпеки України" віл 25 березня 1992 року.
Адвокатура не є державним органом, не входить до системи органів держави і її відношення до системи правоохоронних органів пояснюється тільки логікою її функціональної діяльності, спрямованої на сприяння захисту прав, свобод і представлення законних інтересів фізичних і юридичних осіб, надання їм іншої юридичної допомоги. Адвокатура — це добровільне професійне громадське об’єднання, незалежне від органів держави.
Діяльність адвокатури регламентується Законом України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 року.
Закон виокремлює різні організаційні форми і види діяльності адвокатури. Зокрема, адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкривати своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори і інші адвокатські об’єднання.
Висновок.
Півторатисячолітній шлях державно-правової традиції українського народу позаду. Шлях злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок. Головне в тому, що навіть періоди розривів в єдиному діалектичному ланцюзі державно-правового розвитку не знищили тяглості українського народу до національної державності. Особливості національного характеру державотворчого процесу прослідковуються в історичних формах правління, виборності органів влади і управління, судочинстві. Ми можемо говорити про наявність таких рис державотворення як пріоритетність колективних засад над індивідуальними, сплетіння запозичених і національних традицій, правовий нігілізм і широку ініціативу судів.
Позаду залишилася півторатисячолітня історія української державності і вісім років незалежної України.
Розбудова самостійної держави — тривалий і складний процес. Україна настирливо веде пошуки власного історичного шляху. В держапному будівництві є і здобуїки, і прорахунки. Найбільшим досягненням молодої демократії республіки є прийняття Конституції України. Чималими є здобутки у сфері зовнішніх відносин. Україна стала рівноправним членом світової спільноти. Майже завершено процес реформування державного механізму, але не ліквідовані протиріччя між законодавчою і виконавчою гілками влади. Значні зміни відбулися в судовій системі, в інших правоохоронних органах. Не припиняється кропітка робота з формування законодавства. За роки незалежності Верховна Рада України прийняла близько 600 законів. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя. Створення нових законодавчих актів, внесення змін і доповнень до чинного законодавства часто здійснювалося на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні…
… життя триває, пудується наша держава, і якою вона буде залежить тількі від нас.
Список використаної літератури.
Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна “Історія української державності” – Львів 1995 р. – стр. 3-15, 28, 38-49.
С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик “Історія держави і права України” – Львів 1996 р. – стр. 7-10, 17-31, 145-172.
А.Панюк, М.Рожик “Історія становлення української державності” – Львів 1995 р. – стр. 32-34, 41-45, 98-140.
О.Шевченко “Історія держави і права України” – Київ 1996 р. – стр. 68-78.
Хрестоматія “Історія держави і права України” за ред. О.Шевченка – Київ 1996 р. – стр. 78-80, 81-83, 110-115.
С.Грабовський, Л.Шкляр “Нариси з історії українського державотворення” – Київ 1995 р. – стр. 96-115, 168-179.
“Хрестоматія з історії держави і права України” том 1, за ред. В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 29-39, 145-145, 155-157, 163-167, 171-173, 216-217.
“Хрестоматія з історії держави і права України” том 2, за ред. В.Гончаренка – Киів 1997 р. – стр. 10-13, 21-24, 28-32, 36-40, 44-47, 52-61, 74-75, 98-99, 100-102, 176-178, 685-689, 704-707.
П.Музиченко “Історія держави і права України” – Одеса 1998 р., чистина 2 – стр. 237-256.
1 Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна «Історія української державності» стр. 12
2 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В. Гончаренка, стр. 29-39
3 А.Панюк, М.Рожик «Історія становлення української державності» стр. 43
4 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 78-80
5 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 81-83
6 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 145-146
7 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 155-157
8 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 157-159
9 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 163-167
10 Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна «Історія української державності» стр. 41
11«Хрестоматія з історії держави і права України» т.1 за ред. В.Гончаренка, стр. 171-173
12 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 110-113
13 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 113-115
14 Хрестоматія «Історія держави і права України» за ред. О.Шевченка, стр. 118-128
15 С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України» стр. 155
16 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 10-13
17 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 21-24
18 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 28-29
19 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 29-32
20 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 36-40
21 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 52-61
22 С.Кульчицький, М.Настюк, Б.Тищик «Історія держави і права України» стр. 167
23 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 98-99
24 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 100-101
25 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 101-102
26 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 74-75
27 А.Панюк, М.Рожик «Історія сьановлення української державності» стр. 105
28 «Хрестоматія з історії держави і права України» т.2 за ред. В.Гончаренка, стр. 176-178