Німецька окупація України
При таборі була лікарня. Німецькі кати Брамбауер та Бірман кожного 1-го та 15-го числа проводили перевірку хворих і, якщо встановлювали, що серед них є такі хворі, які знаходяться там більше двох тижнів, одразу ж їх розстрілювали. При кожній такій перевірці розстрілювали від 6 до 10 в’язнів.
Знущання, розстріли німці проводили під музику. Для цього вони організували спеціальний оркестр з в’язнів. Оркестром заставили керувати професора Штрікса і відомого диригента Мунда. Композиторам німці запропонували написати особливу мелодію, яку назвали "Танго смерті". Перед ліквідацією табору оркестрантів розстріляли.
Те, що було в Яновському таборі, зовсім не було поодиноким випадком. Так діяла німецько-фашистська адміністрація всіх концентраційних таборі, розміщених на територіях всіх тимчасово окупованих держав.
30 липня гітлерівці вступили в Львів і на наступний день влаштували різню під гаслом "бий поляків та євреїв". Перебивши сотні людей, звірюки влаштували "виставку" вбитих. Біля стін будинків були складені трупи, головним чином жінок. На першому місці цієї жахливої "виставки" був покладений труп жінки, до якої штиком була приколота її дитина.
Такі були страшні звірства німців з самого початку війни.
Про глибокий моральний розклад гітлерівських злочинців свідчать страшні акти насилля над жінками.
В с. Бородавка Дніпропетровської обл. нацисти зґвалтували поголовно всіх жінок і дівчат.
Скрізь німецькі бандити вриваються в будинки, ґвалтують жінок, дівчат на очах у рідних і дітей, і одразу ж розстрілюють своїх жертв.
В м. Львів 32 робітниці Львівської швейної фабрики були зґвалтовані і потім вбиті німецькими штурмовиками. П’яні німецькі солдати силою затягали львівських дівчат та молодих жінок в парк Костюшко і по звірячому ґвалтували їх. За них заступився старий священник В.Л. Помазнєв, вимагаючи це припинити, за що гітлерівці його побили, зірвали з нього рясу, спалили бороду і закололи штиком.
Таким чином, на тих територіях окупованих країн, в тому числі і Україна, куди після військ агресора приходили війська СС, мирне населення потерпало від свавілля цих спеціально навчених і жорстоких представників нацизму.
Керч – порівняно невелике місто. Від Львова він знаходиться за багато кілометрів. Якщо в Львові німецькі завойовники були вже на початку липня 1941 року, то в Керч вони прийшли лише в листопаді. В січні 1942 року німці були вже вибиті з міста радянськими військами.
Таким чином період окупації(перший період, тому що Керч була захоплена двічі) був не довгим, близько двох місяців. Та от які злочини були здійснені. Німецька міська управа наказала всім жителям зареєструвати всіх курей, півнів,
качок, курчат, індиків, гусей, овець, корів і робочу скотину. Власникам домашніх птахів було заборонено користуватись птицею і скотом з особистою метою без дозволу коменданта. Після опублікування цих наказів почались обшуки по всім будинкам та квартирам.
Гестапівці лютували. За кожен знайдений ними лишній кілограм продуктів розстрілювали главу сім’ї.
Свої страшні звірства в місті німці розпочали з отруєння 245 дітей шкільного віку.
Згідно наказу німецького коменданта, всі школярі зобов’язані були з’явитись в школу в указаний час. Дітей, які прийшли, відправили за місто, в заводську школу, мав би на прогулянку. Там дітям запропонували каву з пиріжками, які були отруєні. Дітей, яким кави не вистачило, німецький фельдшер викликав в амбулаторію і змазав їм губи сильнодіючою отрутою. Через кілька хвилин всі діти були мертві. Школярі ж старших класів були вивезені на вантажівках і розстріляні з кулеметів в кількох кілометрах від міста. Туди ж пізніше вивезли й трупи отруєних дітей. Їх поскидали в дуже великий і довгий протитанковий рів.
З приходом радянських військ в січні 1942 року при дослідженні Багеровського рову було знайдено, що на протязі кілометра в довжину, шириною 4 метра, глибиною 2 метра, він був завалений трупами жінок, підлітків, дітей, старих людей. Неподалік були мерзлі калюжі крові. Тут же валялись дитячі шапочки, іграшки, відірвані ґудзики, рукавиці, бутилочки з сосками, ботиночки, калоші разом з обрубками рук і ніг і інші частини тіла. Все це було забризкано кров’ю і мізками.
Німецькі звірі розстрілювали беззахисне населення розривними кулями. З краю лежала замордована молода жінка. В її обіймах спочивав акуратно згорнутий в біле одіяло малюк. Поряд з жінкою лежали вбиті розривними кулями восьмирічна дівчинка і хлопчик років п’яти. Їх ручки вхопились в плаття своєї матері.
Воєнна комендатура сіяла смерть скрізь. На вулицях нею були розвішені оголошення, погрожуючи розстрілом за кожен крок. Висіли такі оголошення: "Хто тут пройде, тому смерть", "Прохід руським заборонено, за порушення – розстріл".
Київ. Німецькі кати з перших днів захоплення столиці України проводили масове винищення населення шляхом знущань, розстрілів, повішення, отруєння газом в "душогубках". Людей забирали прямо на вулицях, розстрілювали поодинці та цілими групами. Для залякування населення вивішувались оголошення про розстріли: "В якості репресій за акт саботажу сьогодні розстріляно 100 жителів Києва. Нехай це буде уроком. Кожний мешканець Києва є відповідальний за акт саботажу. Київ, 22.Х.1941 р. Комендант міста". Або : "випадки підпалів та саботажу, які стали частішими, змушують мене прийняти суворі міри. Тому сьогодні розстріляно 300 мешканців Києва. За кожний новий випадок підпалу чи саботажу буде розстріляно значно більша кількість жителів Києва. Київ, 2 листопада 1941 р. Ебергардт, генерал-майор і комендант міста".
Німці масами убивали чоловіків, жінок, дітей, людей похилого віку. Так, 14 жовтня 1941 року в психіатричну лікарню на чолі з німецьким гарнізонним лікарем Риковським ввірвався загін СС. Гітлерівці загнали 300 хворих в одну з будівель, в якій протримали їх без їжі кілька днів, а потім розстріляли в Кириловському парку. Інші хворі були знищені 7 січня, 27 березня, 17 жовтня 1942 року.
Ось що повідомили про цю криваву розправу професор Е.А. Копистянський, лікарі А.Г. Джевалтовська, Т.К. Пєнська і т. д.: "В лікарню прибули авто. В ці машини-"душогубки" почали заштовхувати хворих, приблизно по 60-70 чоловік в кожну, тут їх вбивали, і трупи викидались біля лікарні. Ці звірства продовжувались кілька днів, на протязі яких було знищено 800 хворих".
Вбивствам часто передували садистські знущання. Архімандрит Валерій повідомив, що гітлерівці майже до смерті били хворих та слабких, поливали їх на морозі вадою і, нарешті розстрілювали.
Звірствували німецькі злодії і в Дарницькому та Сирецькому таборах. Мирних громадян і військовополонених примушували виконувати важкі роботи, знущались і вбивали. В Сирецькому таборі діяли п’яниця-садист штурмбанфюрер Радомський і його помічник Рідер.
Радомський та Рідер різними методами винищували радянських громадян. Вони, наприклад, придумали такий спосіб вбивства: одних людей примушували вилазити на дерево, а інших – підпилювати його. Люди падали разом з деревом і розбивались. Або: Радомський згукував всіх, проходив стрій, відбирав 25 чоловік, виводив їх із строю і тут же й розстрілював.
Гітлерівські злодюги зігнали 28 вересня 1941 року на стик вулиць Мельникова та Артема тисячі мирних громадян. Гітлерівці вишикували людей у колони по 100 чол. І гнали до Бабиного Яру, де й розстрілювали. У приречених перед стратою відбирали всі цінні речі та одяг. Катюги добивали поранених лопатами, немовлят кидали в яр живими. Розстріли тривали п’ять днів з ранку до ночі. Сюди приводили і розстрілювали всіх затриманих в Києві "підозрілих". Уже з перші дні окупації тут загинуло 52 тис. громадян. Людей, які зібрались, повели до Бабиного Яру, відібрали всі цінності, а потім розстріляли. Свідки, які проживали поблизу Бабиного Яру розповідали, що бачили як німці кидали в яр немовлят і закопували їх живцем разом з вбитими та пораненими батьками. "Було помітно, як шар землі рухається від рухів ще живих людей".
Спеціальна комісія підрахувала, що по неповним даним в Києві розстріляно, замучено, отруєно в "душогубках" більше 195 тисяч людей, в тому числі:
1. В Бабиному Яру – більше 100 тисяч.
2. В Дарниці – більше 68 тисяч.
3. В протитанковому рову Сирецікого табору і на самій території табору – більше 25 тисяч. Тут довгий час перебували в ув’язненні і розстріляні відомі всій країні футболісти Динамо, які брали участь у "матчі смерті": М. Трусевич, О. Клименко та інші.
4. В лікарні ім. І. Павлова на території Кирилівської церкви – 800 людей.
5. На території Києво-Печерської лаври – 500.
6. На Лук’янівському кладовищі – 400.
Всі ці звірства здійснювала лише одна ейнзатцгрупа С, яка дислокувалась в м. Київ.
Полтава. На території Полтавщини теж був створений концентраційний табір. Він знаходився на території Береківки (Жовтневий район), прилягав до вулиць Слюсарної (Баяна), Красіна та кутка Пушкарівка. Створений цей концтабір був гітлерівцями після окупації міста Полтава 18 вересня 1941 року і діяв до вересня 1943 року. До концтабору входив госпіталь для військовополонених, що містився у приміщенні школи №27 і на території обласної лікарні. Тут, як і в інших таборах, відбувалось масове знищення населення України. Відбувались знущання не тільки над дорослими а і над дітьми.
Всього під час окупації в Полтаві загинуло 18 тисяч 200 людей, в тому числі і мирного населення. Всього під час тимчасової окупації на Полтавщині загинуло 221895 чоловік. Понад 156 тисяч юнаків та дівчат як невільників гітлерівці вивезли на каторгу до Німеччини. Були вщент спалені Велика Обухівка, Баранівка, Сакалівка, Панасівка та інші села. В самій лише Великій Обухівці Миргородського району нацисти розстріляли 315 чоловік, 137 чол. Вивезли до Німеччини. Жахливу розправу вчинили катюги 19-23 вересня 1943 року перед своїм відступом у селі Великі Липняги Семенівського району. Есесівці спалили село, загнали живих людей в палаючі хати, кидали в вогонь дітей. За ці дні вони закатували 371 чоловік.
Горами трупів людей, вся "провина" яких полягала в тому, що вони – не німці, був відзначений "новий порядок" в Україні. У Харкові, захоплення якого агресори відмітили тим, що повісили на балконах будинків головних вулиць 116 чол. , було отруєно в "душогубках" і розстріляно 112 тисяч жертв. У Рівному нацистські кати вбили та замордували понад 119 тис. мирних жителів.
Захопивши Одесу, гітлерівці почали систематичне масове знищення людей. Здавалося, їхньому садизму немає меж. 19 жовтня 1941 року в приміщенні порохових складів вони спалили понад 15 тис. чол. У "Трансністрії" були організовані концтабори в Березівці. Вапнярці та інших місцях, де було ув’язнено понад 1млн. 600 тис. чол. За вказівкою Антонечку командир 10-ї румунської дивізії генерал Трестіоряну, "щоб залякати місцеве населення", розстріляв тут понад 20 тис. чол. У радгоспі "Богданівна" Доманівського району Одеської області фашисти створили в 1941 році концтабір, де було розстріляно близько 52 тисяч і спалено в бараках понад 2 тис. чол. У цілому в Одеській області окупанти розстріляли, закатували та спалили до 200 тис. чол.
"Табори смерті" взагалі були у гітлерівців улюбленим засобом масового знищення. Скільки сотень тисяч людей пройшло через них, скільки, ввійшовши за огорожу з колючого дроту, пронизану струмом високої напруги, не повернулось на волю, загинувши з голоду, від диких катувань, знущань, розстрілів, удушень і хвороб, - це відомо лише пекельній бухгалтерії гітлерівців, усі документи якої так і не вдалося виявити.
Особливо жорстокими в системі гітлерівського терору були вбивства дітей. Використання особливо жорстоких способів убивства дітей є однією з найбільш огидних особливостей гітлерівського терору на тимчасово окупованих землях СРСР.
Багаточисленними розслідуваннями німецьких звірств в СРСР, в тому числі і в Україні, встановлено, що при масових розстрілах багатьох дітей кидали в ями живими.
Свідок Беспалов розповідає: "З кінця червня минулого року я особисто бачив, як в лісопарк було вивезено на 10-12 вантажівках до 300 дівчат та жінок.
Нещасні в агонії кидались із сторони в сторону, рвали на собі волосся, одяг, частина плакали та втрачали свідомість, але німецькі кати не звертали на це уваги. Ударами прикладів та палок вони змушували їх підводитися, а з тих, хто не підводився, кати самі зривали одяг і кидали їх в ями. Кілька дівчат, серед них були і діти, намагались втекти, але були вбиті.
Я бачив, як після автоматної черги деякі жінки, розмахуючи безпомічно руками, з страшними криками йшли назустріч німцям.
В цей час німці їх розстрілювали з пістолетів… Втративши розум від страху та горя матері, прижимаючи до грудей дітей, з страшними криками бігали по поляні, шукаючи порятунку.
Гестаповці відбирали в них дітей, хватали їх за ноги чи руки і кидали живими в яму, а коли матері бігли за ними в яму, то їх розстрілювали.
При масових катуваннях дітей розривали пополам і кидали у вогонь."
Гітлерівці, поряд з масовими розстрілами, практикували злочинне утоплення мирних громадян в морі. Полонений обер-єфрейтор Фрідріх Хайле із військової частини 2-19 МКА (Морська транспортна рота) розповідав:
"Перебуваючи в Севастопольському порту, я бачив, як в порт на авто великими партіями привезли мирних громадян, серед яких були жінки та діти. Всіх їх погрузили на баржі. Частина чинила опір, але їх силою змусили туди зайти. Всього погрузили близько 3000 людей. Баржі відпливли. Деякий час над бухтою стояли крики та плач.
Пройшло кілька годин, і баржі пришвартувались на причалі порожні. Від команд я дізнався, що всіх викинули за борт".
Можна було б продовжувати і продовжувати цей сумний список пошматованих, спалених, замучених людей, але на це не вистачило б, мабуть, ніяких сторінок і пішла б велика частина життя. Всіх злочинів цих нелюдів не можливо описати, адже найдикіші вчинки стародавніх деспотів, найстрашніші тортури середньовічної інквізиції блідніють перед страхітливими злочинами гітлерівців проти людяності. Вони самі себе поставили не над людством, про що так мріяли, а поза ним, порвавши міжнародні угоди про гуманне поводження з населенням завойованих територій та військовополоненими. Загальним результатом цієї страшної окупації стало знищення понад 4 млн. чол., зруйнування понад 700 міст і містечок, 28 тис. сіл. Усі ці страхіття стали вічним обвинуваченням нацистам і агресорам у всьому світі. І віки не зітруть, а прийдешні покоління не забудуть цих злочинів. І поки люди будуть пам’ятати цю страшну війну з її страшними подіями, з її смертями та героями, доти не бути таким подіям. Пам'ятайте минуле на благо майбутнього!
Розграбування окупантами національних багатств України
Всеохоплююче і нічим не приховане пограбування окупованих територій СРСР – такою була економічна мета гітлерівців, яку й відображала їх звіряча політика. "В основному, - говорив Гітлер на нараді 16 липня 1941 року, - справа зводиться до освоєння величезного пирога з тим, щоб ми, по-перше, оволоділи ним, по-друге, управляли, по-третє, експлуатували". Конкретна програма пограбування загарбаних районів СРСР була викладена в документах "зеленої папки" - у розроблених під керівництвом Герінга "Директивах по керівництву економікою в новоокупованих східних областях". Виступаючи на нараді рейхскомісарів і представників військового командування, Герінг цинічно сформулював економічну політику німецького уряду на Сході так: "Я маю намір грабувати, і саме ефективно".
Грабунок розпочався з перших же днів війни. Він відбувався скрізь, де тільки не ступала нога німецького окупанта. Вилучали і вивозили до Німеччини матеріальні і культурні цінності України, устаткування підприємств, промислову сировину, метал та інше майно, яке не встигли або не змогли взяти з собою евакуйовані в східні райони колективи заводів, фабрик, інститутів. Так, з Макіївки, Горлівки, Єнакієво, Костянтинівни, Маріуполя окупанти вивезли до Німеччини більшу частину устаткування підприємств. Вивезені були тисячі тонн нікопольської та криворізької руди. Загарбники тягли все, що тільки становило цінність. У листопаді 1941 року румунський уряд включив у воєнні трофеї все устаткування фабрик і заводів, культурні та історичні цінності, а також обладнання навчальних закладів. Вже 21 лютого 1942 року в секретній доповідній записці румунському урядові губернатор "Трансністрії" повідомляв, що з Одеси відправлено 11899 вагонів майна.
Об’єктом особливого інтересу гітлерівців стали культурні цінності України. 3 жовтня 1941 року рейхсміністр Розенберг дав Еріху Коху директиву взяти на облік усі цінні фонди музеїв, бібліотек та інших закладів культури для відправки їх до Німеччини.
Окупанти по варварському розграбували вікові культурні цінності українського народу. У листопаді 1941 року вони наклали свою брудну лапу на Успенський собор Києво-Печерської лаври, збудованої в ХІ столітті: спочатку вивезли золото, ікони, коштовні ризи, потім висадили в повітря цю унікальну пам’ятку архітектури. Зазнав пограбування і Софійський собор – стародавній свідок культури слов’янських народів - звідси було вивезено 14 фресок ХІІ століття. Нацисти викрали багатющу колекцію вишивок ХVІІІ, ХІХ і ХХ століть, велику колекцію народних костюмів, 11420 експонатів художньо-промислового відділу історичного музею, 5384 твори живопису, графіки і всі експонати з відділу зброї у кількості 4000 предметів. З музею російського мистецтва разом з іншими експонатами окупанти вивезли надзвичайно цінну колекцію російських ікон. З 41 тис. творів, що зберігались в музеї українського мистецтва, лишилось тільки 1900.
З книжкових фондів київських бібліотек гітлерівці забрали понад 4 млн. книг. Так, у бібліотеці АН УРСР вони вкрали рідкісні рукописи перської, абіссінської, китайської писемності, російські і українські літописи, примірники книг першодрукаря Івана Федорова, рідкісні видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка.
У Харкові з бібліотеки ім. Короленка окупанти відібрали кільки тисяч цінних книг, а з картинної галереї – кілька сотень картин. Були також пограбовані бібліотеки, музеї та культурні заклади інших міст.
Так само організовано окупанти грабували населення міст і сіл України. 16 серпня 1941 року генерал-фельдмаршал фон Рундштедт наказав конфіскувати все золото, що є в жителів окупованих областей. Потім німецьке військове командування видало ряд наказів, якими зобов’язувало здавати в поліцію та польові комендатури теплі та постільні речі, посуд, ножі, виделки, ложки, каструлі тощо. Людей попереджали, що невиконання цих наказів розглядатиметься як саботаж і винних буде суворо покарано.
Щоб одягти свою армію, загарбники виявляли особливий інтерес до теплого одягу. У додатку до спеціального наказу оперативного відділу генерального штабу німецької армії була така інструкція: "Необхідно через примусове оподаткування населення захоплених областей будь-якими способами добувати одяг. Насамперед треба забирати вовняні і шкіряні…"проте примусово оподатковане населення не дуже поспішало одягати загарбників. І тоді німецькі власті змушені були вдатись до надзвичайних заходів на зразок наказу управи Дніпропетровська, яка 12 січня 1942 року зобов’язала жителів міста негайно здати всі теплі речі , погрожуючи, що порушників буде покарано а речі конфісковано. Нарешті, крім організованого грабунку, що його проводила німецька влада, повсякчас і скрізь грабували людей солдати і офіцери німецької армії. Цієї сваволі німецьке командування не тільки не засуджувало, а, навпаки, всіляко заохочувало. Воно узаконило мародерство в своїй армії, щоб викликати інтерес до війни своєї армії. Окупанти вдирались до квартир, забирали все, що потрапляло під руки. Цих бандитських наскоків було стільки, що зареєструвати їх просто неможливо. Так, тільки в одному невеликому місті Ізюм Харківської області відмічено понад 5180 випадків пограбування жителів.
Як бачимо, грабунок в усіх випадках – організованих і неорганізованих – був основним змістом так званої економічної політики загарбників на окупованій території в перші місяці війни. Пограбуванням розв’язувались і завдання стратегічні: оскільки згодом східні області мали перетворитись в аграрні придатки рейху, вивезення устаткування підприємств стало початком задуманої Гітлером деіндустріалізації цих областей, в тому числі і України. Деіндустріалізація повинна була, з одного боку, звільнити німецьку промисловість від конкуренції, створити на Сході гостру потребу в промислових товарах і, отже, забезпечити німецьким фабрикантам вигідний ринок збуту; з другого – її завдання полягало в тому, щоб запобігти політично небажаній для загарбників концентрації робітників у промислових центрах окупованих територій.
Однак у міру того, як "блискавична" війна набирала все більш затяжного характеру, окупанти змушені були змінити свої плани. Збираючи устаткування, яке ще подекуди залишилось на підприємствах, загарбники почали відбудовувати окремі цехи , щоб якось забезпечити першочергові потреби своєї армії. З кінця 1941 року вийшов цілий ряд директив з вимогами збільшити на окупованій території виробництво текстильних, шкіряних виробів та інших товарів для армії. Ряд неевакуйованих заводів та фабрик України німецький уряд віддав німецьким промисловцям, зокрема концерну Герінга.
Намагаючись хоч в якійсь мірі пустити в хід підприємства, а також відбудувати залізниці та інші стратегічні об’єкти, гітлерівці, як правило, використовували дармову робочу силу військовополонених , а також цивільне населення, яких змушували працювати під страхом смерті.
5 березня 1941 року рейхсміністр Розенберг підписав розпорядження про обов’язкове запровадження для всіх жителів окупованих східних областей так званої трудової повинності, причому ухиляння від неї каралось "тюрмою чи каторжними роботами".
Щоб узяти на облік всіх працездатних, окупаційна влада скрізь запровадила обов’язкову реєстрацію населення на біржах праці. За неявку на реєстрацію людей жорстоко карали.
Скрізь створювали так звані "трудові табори". Так, 23 січня 1942 року районні управи Чернігівської області дістали наказ від міжрайонної управи створити спеціальні табори і послати туди всіх, хто ухиляється від трудової повинності. Тут арештовані мали використовуватися на різних роботах і утримуватись власним коштом.
Населення міст голодувало. Шукаючи продуктів, жителі міст вирушали в села. Проте й тут їх переслідували окупанти. Більше того, коли люди, вимінявши у селян на речі якісь продукти, повертались додому, на околицях міст їх затримували спеціальні поліцейські загони, і відбирали в них наміняне.
Базари дозволялись тільки в певні дні і години, причому асортимент товарів всіляко обмежувався. Так, польовий комендант м. Ніжина 1 травня 1942 року спеціальним наказом заборонив продавати на базарі м’ясо, жири, картоплю, крупи, пшоно, молоко, масло, сир, яйця та деякі інші продукти. Окупанти ставили при цьому цілком певну мету: не допустити, щоб із сіл зникали продукти, які мали бути вилучені для відправки в Німеччину.
Такими ж нещадними були гітлерівці і до сільського населення. Правда тут виявились певні особливості. Якщо городян просто прирікали на голодну смерть, щоб звільнити рейх від "зайвих їдців", то селяни мусили цей самий рейх годувати. Як не раз підкреслював Еріх Кох, завдання рейхскомісаріату полягало в тому, щоб забезпечити харчуванням німецьку армію і постачання продуктів Німеччині. Одноразовим пограбуванням сіл це завдання не можна було розв’язати, особливо після того, як війна стала затяжною. Треба було примусити селян виростити новий урожай, нову худобу. Крім того, село стало для загарбників своєрідним резервуаром, звідки вони черпали робочу силу для бауерів та промисловців Німеччини. Доводилось думати і про збереження певної кількості "рабів" для майбутніх колонізаторів. Для українського села політика батога і пряника, яку проводили гітлерівці, була не нова, щось схоже в них вже було за радянської влади. Селяни повернулись до звичного життя в постійному страху.
Спочатку окупації гітлерівці мали намір ліквідувати колгоспи і створили замість них як великі господарства "общинні господарства" та "державні маєтності" так і дрібні. Це було те ж що і колгоспи, оскільки Гітлеру сподобався винахід Сталіна.
Окупанти запровадили рабсько-кріпосницьку працю в своїх господарствах. Селян примушували працювати з ранку до смеркання, погрожуючи штрафами, тілесними покараннями і навіть смертю. Їх жорстоко карали за невихід на роботу. Так, в Полтавській області за це карали канчуками і штрафом до 1000 карбованців. У Харківській області влітку 1942 року, під час збирання врожаю, за невихід на роботу перший раз попереджали, вдруге – сікли батогами, втретє – палили хату, а вчетверте - розстрілювали всю сім’ю. У Вінницькій області тих, хто не виходив з якихось причин на роботу, викликали в сільську управу і прилюдно сікли різками. У селі Кожанка Київської області комендант запріг місцевого жителя Петра Левищенка у віз і їздив на ньому по селу.
Про ступінь сваволі, яка панувала в окупованих селах , свідчить, наприклад, розпорядження ярунського гебітскомісара Житомирської області від 29 квітня 1942 року: "За непокору старості, голові общинного господарства і бригадирам, за невихід на роботу і погане ставлення до роботи кожний поліцай має право при першому ж випадку на місці відстьобати винного канчуком. Коли ж хто-небудь не підкориться вдруге, то треба повідомити мені прізвище і я дозволю повісити винного".
Праця була справді рабською. Бракувало тяглової сили, і весною 1942 року німецька влада дала вказівку проводити сільськогосподарські роботи з максимальним використанням людської сили. У багатьох районах України поля скопували лопатами і засівали вручну. У селах Балабоне і Царицин Кут Запорізької області в плуги впрягали по 8 чоловік та жінок і примушували їх орати землю. В селі Власівка Харківської області сівалку тягло 10 чоловік, борону – двоє. Так і орали, і сіяли, і боронували в багатьох місцях України. Такий був "новий порядок" на українському селі.
Не припинялося, звичайно, систематичне пограбування сіл. Захопивши той чи інший населений пункт, гітлерівці конфісковували продукти харчування як у колгоспів, так і в населення. При найменшому опорі окупанти застосовували зброю. Слідом за першим ешелоном нацистських військ входили нові, і грабунок, безчинства розпочинались знову. Так було скрізь, куди ступала нога загарбника.
Окупанти розоряли селян непосильними податками. Єдиних норм не існувало, тому податки були різні. А 27 січня 1942 року спеціальним розпорядженням рейхскомісаріату України був встановлений податок на собак – по 50 карбованців на рік за кожного.
Вдаючись до драконівських заходів, нацисти намагалися вивезти з України все, що тільки могли. Наприкінці 1942 року Еріх Кох хвальковито заявив, що чотирьохсоттисячний поїзд з українськими продуктами пересік кордон рейху.
Ще одна сторінка "нового порядку" - вивіз працездатного населення з України на роботу до Німеччини. Лютими заходами мисливцям за рабами вдалося протягом 1941-1942 років вивезти з України 714 тисяч чоловік. Людей перевозили в товарних вагонах під посиленою охороною. У Німеччині прибулих збирали в так званих розподільних таборах. Сюди приїжджали німецькі промисловці і відбирали собі потрібних робітників. Картина відбору нагадувала невільницькі ринки рабовласницької епохи.
Страшних мук довелось зазнати тим, кого вивезли в Німеччину. Їх нещадно експлуатували, били, морили голодом, з них знущались.
Стогін вигнаних у Німеччину невільників долітав до України, посилюючи ненависть до поневолювачів. Кожному ставало ясно, що