Xreferat.ru » Рефераты по истории » Українське козацтво. Запорозька Січ

Українське козацтво. Запорозька Січ

турецької агресії. Мас­штабне використання запорожців польсько-шляхетським урядом простежується в листі гетьмана Тимоша Орендаренка до шляхтича Леонтія Кам’янецького від 10 липня 1633 р. Пояс­нюючи затримку з виступом у похід, старший реєстру підтвер­джував готовність Війська Запорозького, але зауважував, що "лише неможливо зрозуміти, як нас хотять розірвати на кілька штук: чи ту Україну оберігати від московитянина, чи теж від неприятеля святого Христа, чи зрештою іти до Смоленська"37

Після завершення війни Речі Посполитої з Московією вар­шавський сейм прийняв нову постанову про козацтво (1635). "По волі нинішнього сейму,— зазначалося в ній,— ми ставимо умову, щоб цього Запорозького Війська на службі нашій і Речі Посполитій в майбутньому ніколи не було більше як 7000, за чим мають стежити наші гетьмани. А для вписання цієї 7-ї тисячі ми пошлемо наших комісарів. Платня в Каневі завжди має контролювати це військо, яке перебуватиме в реєстрах 7000. Якшо б хтось із реєстрових козаків виявився бунтівником і непослушним гетьманам нашим, або ‘їх намісникам чи своїм старшинам, або ж виявився призвідцем чорної ради, той не лише мусить бути викресленим із реєстрової служби, але й по­караний смертю"38 Як і в попередніх конституціях, місцева адміністрація зобов’язувалася запобігати втечам на Запорожжя. Під загрозою позбавлення всіх прав і привілеїв козакам наказувалося не давати приводу для порушення миру з Туреччиною.

Наступний період, аж до 1648 р., витлумачений польською історіографією як "ера повернення миру в Україну", або ж "десятиріччя золотого спокою"39 не вніс змін у статус реєстрового козацтва. За словами літописця, козаки "не лучше крестьян быть стали, пришли в крайнее отчаяние и огорчение и для того некоторые из них, чтобы оного избежать, желая лучше всех своих земель и жилищ лишиться, нежели так в презрении и утеснении жить, отдались некой под защищение московское"40 І справді, вже з кінця 1637 р. спостерігалося масове переселення українців, в тому числі й реєстрових козаків, на Слобожанщину і в межі Московської держави. Польські шлях­тичі на чолі з Петром Коморовським, поставлені для управлін­ня Військом Запорозьким, чітко проводили урядову політику, вдаючись нерідко до репресивних заходів.

Залучення козаків на державну службу сприяло вироб­ленню правових основ функціонування козацької верстви. Не­зважаючи на опір шляхти та місцевих властей, права і привілеї надавалися значній частині українського козацтва. Згодом "вольності" набули чітких рис, наповнилися конкретним змістом, що знаходило вияв у деклараціях реєстрових до польських пра­вителів: звільнення від податків та повинностей, крім військової служби, особливе адміністративне підпорядкування та судочинство, свобода вибору місця проживання та заняття промислами, право на землеволодіння.


4.

Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове.41 Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір». Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки XVI-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців. Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці XVI століття. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти або до шляхетського або до селянни, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті—заборонив доставляти на Запорожжя харчі.

Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького війська.42 Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його. Того ж 1618 року він організвав сміливий похід з метою захистити свої права на Московському престолі. Було досягнуто самої столиці, але через несплату грошей на утримання його військо вернулося додому. Король залишився із жменькою жовнірів на ворожій землі. Врятувати короля від неминучої загибелі треба було будь-якими засобами. І польський уряд попросив допомоги в невизнаного й переслідуваного ним Запорожжя. Петро Конашевич погодився на це. Орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави, здобувши міста Лівни та Єлець. Він розбив ополчення, яке очолювали воєводи і князі Пожарський та Волконський. Гетьман перейшов через Оку й прибув до табору короля. Таким чином Сигизмунда III було врятовано, і він зміг без перешкод вернутися на батьківщину, уклавши вигідне перемир'я. За це король віддячив козацтву. Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширенням титулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам'ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував. Між іншим, гетьман використав своє становище і ще міцніше зв'язав свою політику з народною справою, захистивши релігійні інтереси України. Скориставшись тим, що 1620 року в Києві перебував єрусалимський патріарх Теофан, він схилив його висвятити нового православного Київського митрополита і п'ятьох православних єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали унію. Отже, завдяки авторитетові козацького гетьмана була відновлена для подальшої боротьби з унією ієрархія українського краю, через відсутність якої православ'я потерпало від постійної небезпеки нерівної боротьби з уніатами. Так склалися обставини, що цей смілий крок не викликав розриву з польським урядом. 1620 року Речі Посполитій загрожувало турецьке нашестя, яке перевершувало всі відомі сутички з Туреччиною. Султан Осман на чолі майже півмільйонної турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючись перетворити Польщу на турецьку провінцію. Стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити туркам тільки народне рушення в 57.000 жовнірів, що під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича стояло табором під Хотином. Королевич знову попросив Сагайдачного допомогти. Гетьман зустрівся з королевичем у Львові й пообіцяв вийти на порятунок польському військові з тією умовою, що уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною й скасує розпорядження, яким обмежували козаків, й одмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставленого урядом), чию владу він визнавав досі законною. Королевич пристав на це, бодай виконання залежало лише від ухвали сейму. Звільнивши старшого реєстрових козаків Бородавку, королевич передав його до рук Сагайдачному, що очолив тоді реєстрове козацтво. Конашевич негайно вирушив із 40-тисячиою армією козаків до Хотина і там з'єднався з польською армією Всі намагання турків були безсилі зламати об'єднання християн, й після сорока днів облоги й численних атак Осман вернув на свої володіння. Головним героєм цього захисту Хотина став Петро Сагайдачний, його досвід, хоробрість, рішучість. Навіть польські письменники відзначали роль гетьмана в успішному завершенні цієї війни43. Але й Конашевич заплатив життям за свою діяльність: укритий численними ранами, які він отримав під час Хотинської облоги. Сагайдачний їхав додому, лежачи на возі, подарованому йому королевичем, в супроводі королівського лікаря. А 20 квітня 1622 року Петро Сагайдачний умер у Києві, поділивши заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і Львівською. Поховали його в Богоявленській церкві Київського братства. Але місце могили марно шукатиме нині поціну-вач старожитностей, краєзнавець. Під час перебудови церкви на початку XVIII століття вона опинилася під будівлею нової стіни храму і зникла з очей нащадків.44

5.


З початку свого існування Запорізька Січ Перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здійснювалось не тільки без допомоги, а навіть всупереч волі уряду Речі Посполитої. 45 Тим самим він підставляв під постійні удари татарських орд Україну. Недалекоглядно татари плюндрували українські, а козаки – татарські землі. У 70-х роках XVI ст. Запорізька Січ боролася переважно за визволення Молдавії від турецького поневоленя.

Всупереч урядовій забороні Кіш Запорізький у березні 1574 р. спорядив на допомогу повсталому молдавському народові 12 сотень козаків на чолі з гетьманом Іваном

Свирговським (Сверчевським). Прибуття запорожців активізувало визвольний рух молдаван. Спільно з козаками вони розгромили велике турецьке військо під Фокшанами,

визволили столицю Волощини Бухарест, фортеці Бреїла й Бендери. Але у битві під Кагулом 10 червня 1574 р. молдавсько-козацьке військо зазнало поразки. Тяжко поранений Свирговський потрапив у полон і був страчений турками. Майже одночасно з цими подіями козацький загін отамана Покотила захопив Аккерман і кілька менших придністровських замків. Успішніше діяв запорізький отаман, молдаванин за походженням, Іван Підкова, який раніше не знав поразок від «нечестивців». Разом з патріотично настроєними молдаванами він у 1577 р. розгромив військо султанського ставленика Петра Мірчича і 31 листопада взяв Ясси й став молдавським господарем. Але наступного року під натиском турецьких військ Підкова почав відступати на Запоріжжя, у Немирові потрапив до рук польської шляхти й на вимогу султана був прилюдно страчений у Львові. Побратими перевезли його прах на Запоріжжя й поховали у Канівському монастирі. З другої половини 70-х років XVI ст. активізуються морські походи козаків проти Кримського ханства й Ту­реччини. Запорізька Січ створила власний чорноморський флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої на Чорному морі держави. Умілі майстри за два тижні видовбували з колод човен завдовжки приблизно 45 стіп і зав­ширшки 10—12 стіп з нарощеними бортами46. З обох кінців човна прилаштовували стерна, що дозволяло йому рухати­ся назад і вперед, не розвертаючись.Щоб човен добре тримався на плаву, обабіч прикріплювали в'язки очерету. Ставили щоглу для вітрил, 10—12 пар весел, і човен під назвою «чайка» був готовий до плавання. Кожна чайка вміщала 50—70 чоловік, які поперемінно веслували. Навантажували сухарями, борошном, в'яленим м'ясом, салом, боєприпасами й невеличкими гарматами. Козацькі чайки легко маневрували й могли вільно долати морський простір. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери та інші плавальні засоби. Виробилася ефективна тактика ведення морських боїв з турецькими галерами. Січовики на чолі з відважними проводирями здійснювали успішні комбіновані походи сушею й морем у татарські та турецькі володіння. Легендарною славою було овіяно ім'я Богдана Ружинського. Він походив з великокня­зівської родини Гедиміновичів, мав чималі маєтності у Ру­тині Волинського воєводства, міг жити безтурботно й роз­мінно. Але він вболівав за Україну та її людей, і молодий княжич залишив хороми й пішов захищати Батьківщину. З 60-х— на початку 70-х років XVI ст. він не раз відбивав татарські загони від Поділля й Волині, визволяв з полону бранців, стояв насмерть у прикордонних містах-фортецях. у балансуванні між життям і смертю Ружинський збли­зився з козаками, переконався у животворній силі бойового побратимства, мужності й лицарстві славного січового товариства. Він залишає державну службу, відправляєть­ся на Запоріжжя, здобуває тут визнання прославлених за­порізьких рубак, стає кошовим отаманом і заслуговує за­гальнонародне визнання й шану. Саме на Запоріжжі його воєнний талант розкривається з повною силою. Народ, на­певне, недаремно з любов'ю називав його «Богданко».

Дізнавшись про похід кримських татар на Русь і Поль­щу, Ружинський у жовтні 1575 р. завдав нищівного удару Кримському ханству. Запорожці прорвалися за Перекоп, вогнем і мечем пройшлися усім Кримським півостровом47. Ніхто не міг їх зупинити. Козаки руйнували все на своєму шляху, без жалю розправлялися з чоловіками й жінками, зі старими й малими. Потім дісталися малоазійського уз­бережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, настраха­ли Константинополь і повернулися на Запоріжжя. Тут вони дізналися про намір турків блокувати козацький край від Чорного моря системою оборонних споруд і рушили вниз по Дніпру прорубувати шлях на Південь. Запорожці зруйнували фортецю Іслам-Кермен, але від вибуху в зроб­леному ними підкопі загинув і їхній уславлений ватажок. Про причини лютої ненависті Ружинського до татар і турок сучасники нічого не говорять.48

Таких героїчних вояків зі зламаною долею було безліч, діяли вони не за холодним розрахунком, а за покликом зраненого серця й болю душі й не задумуючись жертвували власним життям заради кращої долі свого народу. У 1576 р. козаки разом з ратниками А. Верьовкіна знову штурмували Іслам-Кермен49. Потім самостійно промишляли під Козловом (нині Євпаторія) і Кафою, ходили до Трапезунда та Синопа. В 1586 р. січовики розгромили татарські чамбули в пониззі Дніпра, наблизилися до Очакова й захопили місто. Морем добралися до Козлова, спалили фортецю й чимало турецьких галер, витримали запеклий бій з татарами, потім попливли до Білгорода, знищили турецький загін і з тріумфом повернулися на Томаківську Січ. Успішні дії запорожців на півдні привернули увагу російського уряду, і на початку 90-х років він неодноразово робить спроби залучити їх на свою службу. Однак далі координації спільних дій проти татар справа не пішла. Це не завадило козацтву в його подальшій боротьбі з Кримським ханством.

1 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.— С. 16—23.

2 Рігельман О. L Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.— К., 1994.— С 34.

3 Карамзин Н. М. История государства Российского.— Спб., 1897.— Т. 4— 5.— С. 231.

4 Татищев В. Н. История Российская.— М.— Л., 1962.— Т. 1.— С. 328.

5 Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссия­нах.— М., 1846. — С. 3.

6 Симоновский П. И. Указ. соч. — С. 1.

7 Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану.

8 Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану.

9 И. И. Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория (1569—1586).— Спб., 1891.— Т. 1.— С. 461

10 Щербак В. О. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV — середина XVII ст.).— К., 1997.— С. 24

11 Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану.

12 Акты ЗР. — Т. 1.— С. 194.

13 Грушевський М. Історія України-Руси.— T. 7.— С. 59—63.

14 Архив ЮЗР.— К., 1869.— Ч. 5.— Т. 1.— С. 137

15 Акты ЗР.— Спб., 1847.— Т. 2.— С. 75.

16 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 21.

17 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький.— С. 44.

18 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 165.

19 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 165.

20 Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000

21 Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000

22 Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

23 Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000

24 Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.


25 Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000

26 Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

27 Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

28 Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.2.

29 Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.2.

30 Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.

31 Стороженко А. В. Указ, соч.— С. 27.

32 В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С150-152

33 Жерела до історії України-Руси.— Т. 8.— С. 167.

34 Пісьма Станіслава Жолкевського, 1861

35 Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижни­ки.— К., 1883.— Т. 1.— С. 406.

36 Антонович М. Козацьке військо у Смоленській війні. — Варшава, 1937. — С. 3—5; Флоря Б. Начало Смоленской войны и запорожское казачество // Марра mundi. Збірник наукових праць на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя.— Львів—Київ—Нью-Йорк, 1996.— С. 443—445; Целевич Ю. Участь козаків у Смоленській війні (1633—1634) // ЗНТШ.— Львів, 1899.— Т. 28.— С. 1-3.

37Археографический сборник документов, относящихся к истории Се­верозападной Руси (далі — Археографический сборник...).— Вильно, 1870.— Т. 7. — С. 94.

38 Так само.

39 Козацька Україна, Ліьвів, 1939

40 Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).— Ф- 8, спр. 158м(200), арк. 48-49.


41 Антонович В. Петро Сагайдачний. // Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник.- К., 1991.

42 Сас П. Петро Конашевич Сагайдачний. // Київська старовина, 1992, № 2.

43 Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. // Дніпро, 1990, № 11.

44 Антонович В. Петро Сагайдачний. // Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник.- К., 1991.

45 В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С150-152

46 В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С155-158

47 В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С156-158

48 Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану.

49 В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С157-159