Італійська культура (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.)
Італійські просвітителі перебували під більшим впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Коло проблем, які ставили перед собою італійські просвітителі, був дуже широкий. [4, 236]
У Тоскані й у Луккі в другій половині XVIII ст. була видана в перекладі на італійську мову "Енциклопедія" Дідро. Підпільно поширювалися роботи Монтеск'є, Вольтера, Гельвеция, Руссо. Італійські просвітителі називали себе послідовниками й учнями французьких мислителів.
У їхніх поглядах дійсно було багато загального. Так само, як їхні французькі вчителі, ідеолога молодої італійської буржуазії вірили в кінцеве торжество розуму, i вимагали скасування феодальних привілеїв.
Але навіть при всім своєму бажанні італійські просвітителі не могли стати простими наслідувачами. Причиною тому була своєрідність конкретних історичних умов, у яких перебувала політично й економічно роздроблена Італія. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.
Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною. [15, 79]
Так само, як і діячі французького Просвітнитцтва, італійські просвітителі чекали змін від законодавчої діяльності монархів і точно так само мріяли про "короля-філософа".
Беккариа писав: "Тепер на європейські трони вступили благодійні государі, друзі мирних чеснот, батьки своїх народів, ці государі... печуться про щастя своїх поданих, знищують деспотизм, посередників між государів і народом".
Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.
Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.
Прикладом такого впливу може слугувати доля Джаноне й Гаетано Філанджері, яку приводить С. Сказкін. Джаноне довелося емігрувати із країни, а потім він одержав провокаційне запрошення до П'ємонту, де його кинули у в'язницю. Через 12 років ув’язнення Джаноне помер [5, 189].
Твір неаполітанця Філанджері "Наука законодавства" відразу ж після його появи церква включила в індекс заборонених книг. Проте просвітительський рух ширився. Просвітителі встановлюють зв'язки один з одним і зі своїми однодумцями за кордоном, організують наукові суспільства, видають журнали.
Деякі області Італії, такі, наприклад, як Флоренція й Тоскана, дали не так багато теоретиків Просвітництва, як, скажемо, Неаполь і Мілан, однак діяльність місцевих просвітителів носила скоріше практичний характер, що виразилося зокрема в активній участі Тосканських просвітителів у реформаторській діяльності лотарингської династії.
Пьемонтец Баретти писав в 60-х роках вісімнадцятого сторіччя: "Природа обдарила Італію так само щедро, як і Англію, чому ж Італія не має впливи в Європі, у той час як вплив Англії настільки великий? " "Перш ніж відповісти на це питання, - продовжував він, треба щоб народи всієї Італії або більшої її частини об'єдналися під владою єдиного уряду в один народ... ".
"Любов до Батьківщини, тобто прагнення до блага всіх наших націй, - це сонце, що висвітлює й притягає італійські, міста, - писав; ломбардский економіст Джан Ренальдо Карлі (1720-1795), - ми повинні бути італійцями, а не ломбарцями, неаполитанцями або тосканцями, якщо ми не хочемо перестати бути людьми".
Однак Карлі не вимагав політичного об'єднання країни, він вірив у моральну єдність італійців, що стало б можливим за допомогою розвитку загальнонаціонального мистецтва, літератури й науки.
Просвітителів різних міст Італії поєднували основні загальні ідеї й вимоги.
У центрі їхньої уваги стояла також і аграрна проблема - найбільш актуальна для Італії того часу. Подібно фізіократам, вони вважали сільське господарство основою основ народного добробуту й зв'язували розвиток суспільства із кращим розподілом землі. Вони малювали яскраву картину матеріального й морального занепаду села. [14, 175]
З гіркотою неаполітанський економіст Филанджери говорив про те, що є землевласники, які "вимірюють свої володіння обрієм, але в той же час занадто багато народу в порівнянні з ними не мають ні землі, ні роботи".
"Якби Італія була підлегла одному монархові, нікому й у голову не прийшло б обмежувати перевезення товарів з однієї провінції в іншу", - заявляв міланець Пьєтро Веррі. Просвітителі бачили безглуздість політичної роздробленості, трагізм іноземного панування. Маркіз Караччоло з гіркотою говорив про Італію, поділену між дрібними й немічними династіями. Іноземні держави були, на його думку, свого роду чумою для країни.
Просвітителі вимагали знищення внутрішніх мит, введення єдиного законодавства і єдиної системи міри ваги. "Пройде небагато років і Італія "буде єдиною", - заявляв Веррі. Просвітителі покладали на монархів більші надії, призиваючи їх припинити міжусобну війну, розбрати й "у якій-небудь формі об'єднатися". Антоніо Джинавезі, професор Неаполітанського університету, говорив: "Якби це трапилося, Італія, нині роздроблена й така слабка, що стає рабою кожного, хто цього захоче, стала б могутньою й сильною". [10, 97]
Запорукою подальшого відновлення суспільства італійські просвітителі називали рівновагу в розподілі власності. Вони вимагали скасування невідчуждаємості церковних земель, ліквідації феодів і їхнього перетворення у вільну земельну власність, наділення селян землею за рахунок невикористаних пустищ.
Франческо Джанні - міністр великого герцога Тоскані, стверджував, що краще обробляти землю буде той, хто зможе вважати її своєю власністю.
Проголосивши своїм гаслом - "Вільна людина на вільній землі", - просвітителі вимагали скорочення сеньориальных повинностей і ліквідації залишків кріпосного права. Багато хто із просвітителів уважали також необхідної передачу селянам у власність або в тривалу оренду частини дворянських і церковних земель. Джузеппе Пальмиери писала: "Коли людина впевнена, що повністю одержить плоди своєї праці, він змусить приносити врожай навіть скелі, але він закине й родючий ґрунт, якщо плоди його праці не дістануться йому хоча б частково".
Основною мішенню нападок просвітителів були феодальні пережитки в сільському господарстві. Вони вимагали, перебудови феодального села на капіталістичний лад. Підйом сільського господарства служив, на думку просвітителів, основною передумовою розвитку ремесла й торгівлі.
Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.
Критикуючи феодальне суспільство, Карічоло з гіркотою говорив про сицилійського селянина: "Рабство настільки деградує душу, що вона більше не почуває ваги ланцюгів".
У підприємницькій діяльності вони бачили "фактор цивілізації й прогресу". Мануфактури, на думку Галіані, були знаряддям звільнення людства від феодального рабства й марновірств.
Таким чином, просвітництво - це загальноєвропейський ідейний рух XVIII ст., спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя.
Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, пізніше у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку європейських країн були причиною особливостей і відмінностей Просвітницького руху в Італії.
Італійські просвітителі перебували під значним впливом теорії французького просвітительства, але характерною рисою Просвітництва в Італії була спадщина епохи Відродження. Італійським просвітителям доводилося висувати питання, що залишалися поза полем зору їхніх побратимів у Франції.
Одним із самих головних специфічних "італійських" питань було політичне об'єднання країни. Іншим питанням був аграрний, тому що Італія була відсталою й в основному сільськогосподарською країною.
Просвітителі надавали всіляку підтримку государям у реформаторській діяльності й найчастіше самі були авторами цих реформ.
Доля виявилася набагато суворіше до італійських просвітителів, чим у Франції або в Англії. У жодному з європейських держав реакція не проявлялася з такою силою, як на Апеннінах.
Просвітителі вимагали ліквідації всіх перешкод, що стояли на шляху розвитку. Фіскальні беззаконня, внутрішні митниці, система відкупів, монополії й цехи повинні були бути ліквідовані.
Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники висували ідеї перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності, що випливали з самої природи, невід'ємних "природних прав" людини.
У політичній сфері характерною для Просвітництва була ідея "просвіченого абсолютизму". По-різному вони визначають своє ставлення до релігії, від атеїзму до повної підтримки, але сходились у критичних оцінках церкви як соціального інституту.
Ідеї Просвітництва визрівали й формувалися в умовах подальшого зростання і зміцнення національних держав Європи та бурхливого розвитку промисловості. Завдяки участі багатьох італійців у суспільному житті епохи Просвітництва Італія знову виявилася лідируючою силою європейської історії.
РОЗДІЛ ІІІ. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ РІСОРДЖИМЕНТО
3.1. Розвиток суспільно-світоглядної думки в Італії
Рісорджименто - це національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздробленої Італії. Епоха рісорджименто охоплює період з кінця ХVІІІ й до 1870 р., приєднанням до Італійського королівства Рима. [12, 455]
Італійська культура епохи Рісорджименто відрізняється не тільки ідейною цілеспрямованістю і демократизмом, але і безпосереднім зв'язком з революційно-визвольною боротьбою.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків. Загальне захоплення історією було характерним для XIX ст., як і захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків.
В 1768 - 1772 роках була опублікована "Революція Італії" п’ємонтця Карло Деніна. Це була одна з перших загальних історій італійського народу. Досить помітна публікація багатотомної "Історії італійської культури", що почав бергамець Джиролано Дірабоскі. [13, 66]
В 60-і роки в Мілані сформувався кружок філософів, літературних критиків і економістів за назвою "Суспільство кулака". Його очолили брати Пьєтро й Олександрі Веррі.
Однією із самих яскравих особистостей "Суспільства кулака" був Беккаріа (1738 - 1794 р), що видав в 1764 році трактат "Про злочини й покарання". Ця праця була переведена на багато іноземних мов і прославила ім'я Беккаріа далеко за межами Італії. Про трактат високо озивався сам Вольтер. [16, 90-91]
Беккаріа доводив, що в злочинах по більшій мірі винувато саме суспільство, що штовхає бідняка на злодійство й далі на вбивство. Він, також, критикував методи судочинства й сваволя чиновників, вимагав скасування катувань і страти. Вважав, що всі люди повинні бути вільні й рівні перед законом.
В цей час нових рис набула масова свідомість: вона стала гнучкішою, здатною ширше сприймати і глибше розуміти явища та процеси довкілля.
У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно посіла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. [7, 115]
Для розв'язання техніко-економічних завдань вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Накопиченню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження й освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала повнішою, вчені відкривали "ланцюжки", яких не вистачало в системі просторових і часових взаємозв'язках природи.
На перший план висувалися фізика і хімія, що вивчали взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвивалися термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атомістика. В геології утверджувався історичний погляд на земну кору, в біології - еволюційна теорія; виникали палеонтологія, ембріологія, генетика. [9, 12]
Незважаючи на переможний поступ науки і пов'язаного з нею позитивістського та прагматичного способу мислення, повної секуляризації європейської культури у XIX ст. не відбулося. Почала навіть формуватись нова релігійна атмосфера: почасти як реакція супроти атеїзму просвітницької та революційної доби, а почасти як наслідок припинення багатьох давніх форм релігійної дискримінації, поширення принципу релігійної терпимості. Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій. Останньому сприяла глибока цікавість романтичної доби до екзотичних релігій, надто буддизму й індуїзму, а також поширення наукових знань.
В дискусіях гартувалась богословська думка, вони сприяли модернізації релігії та церкви. [18, 206]
Загалом у XIX ст. християнська віра пробуджувала сильні духовні почуття, і релігійне завзяття серед великих мас людей було не слабшим, ніж у попередньому сторіччі, а може, ще сильнішим, адже загальний рух до письменності зміцнив релігійну освіту, а протиріччя людського буття, що поглиблювались в індустріальну добу, лише навертали до християнства нових вірних.
У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. величезний. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.
Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Йоганна-Вольфганга Гете (1749-1832 рр). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, своєрідно відобразилося у філософській системі Гегеля. [3, 164]
В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення. Філософія межувала з ідеологією і політикою. Основний перебіг суспільної думки поступово перетворювався на політичні теорії. В роботах видатних філософів - Вінченцо Джоберті, Чезаре Бальбо, Массимо Д'Адзельо, Джузеппе Мадзіні мова йшла про найближче майбутнє Італії і її народу. [9, 56]
Віськонті, Пелліко, Романьозі були переконані в тому, що духовне відродження Італії можливо тільки за умови її політичного відродження. Звідси вони зробили висновок про необхідність безпосереднього зв'язку культурної, цивільної і політичної діяльності.
У культурному житті XIX ст. можна простежити два взаємопов'язаних процеси - розвиток національних культур і виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді - світове значення, як, скажімо, роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні. Створення регіональних літератур і мистецтв було покликане до життя подібністю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. [13, 300]
Головною задачею літератури і мистецтва італійські митці вбачали у виховання національної свідомості. Письменники, поети, художники тощо, визначили нову літературу перш за все як "літературу дійсності", настійно підкреслюючи необхідність правдивого віддзеркалення життя в творах літератури і мистецтва. []
Таким чином, світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Публікуються перші роботи з історії, виникають перші філософські кружки та історичні школи. У XIX ст. нових рис набула масова свідомість, завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття.
В центрі уваги італійської філософії першої половини XIX в. були питання, що вимагали негайного вирішення, питання політичного об’єднання країни та селянське питання.
Релігія відроджувалась, що засвідчувало побожне завзяття мас, зміцнення церковної організації, великий масив теологічних праць, пожвавлення теологічних дискусій.
Італійські митці ставили завдання правдивого віддзеркалення життя у своїх творах. Виникають нові художні течії.
3.2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм
Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.
На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від класицизму XVIII ст. його називали неокласицизмом.
Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. [1, 248]
Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук.
Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 - 30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. [7, 49]
Програма італійського романтизму, особливо в період його формування, була тісно пов'язана з філософськими і естетичними положеннями просвітницької ідеології. На неї зробили вплив і національні просвітницькі традиції, і думки французьких енциклопедистів. Всі ці тенденції особливо ясно простежуються в журналі "Кончильяторе" (1818-1819) - центральному органі міланських романтиків, що зіграв велику прогресивну роль в суспільному житті Італії на початку століття. На сторінках "Кончильяторе" - в статтях талановитого літературного критика Ермеса Віськонті, поета Джованні Берше, філософа Д.Д. Романьозі і драматурга, редактора журналу Сильвіо Пелліко - були вперше сформульовані найважливіші естетичні ідеї епохи Рісорджименто.
В роки реакції, що наступила після Віденського конгресу (1815), "Кончильяторе" сприяв духовному відродженню Італії.
Ентузіасти "Кончильяторе" прагнули включити Італію в загальноєвропейський культурний рух, подолати її замкнутість і відсталість. Захопившись європейським романтичним рухом, вони не відривалися від рідного грунту, при вирішенні будь-яких проблем завжди мали на увазі головну мету своєї політичної і літературної діяльності - долю батьківщини, яку вони мріяли змінити. [4, 56]
Алессандро Мандзоні, який формально не входив до складу редакції журналу, але був однодумцем ентузіастів "Кончильяторе". Висунута ними думка про нерозривний зв'язок літературної справи з цивільним (letterario-civile) стала однією з провідних ідей століття. "Кончильяторе" належить заслуга відкриття і затвердження ведучої тенденції італійської культури XIX ст. - єдності моменту естетичного і етичного.
Італійські романтики звернулися до вивчення національної історії, щоб зрозуміти історичні причини занепаду Італії, причини "применшення італійської нації", нагадати народу, що боровся за незалежність і єдність батьківщини, про його славне минуле, надихнути його прикладами героїчної боротьби предків. Використовуючи історичний матеріал, італійські романтики виражали, зрозуміло, своє відношення до сучасності. В самому розумінні історизму вони впадали то в одну крайність - закликаючи до голої тенденційності в трактуванні історичних подій і оцінці їх з позицій і потреб сьогоднішнього дня, то в другу - крайність об'єктивізму, вважаючи, що мета письменника в точному і достовірному відтворенні історії без виразу якого-небудь свого відношення до того, що відбувається. Італійські романтики (як і їх однодумці в інших країнах) надавали велику увагу проблемам національної самобутності літератури і мистецтва. Виражаючи загальний погляд прихильників "Кончильяторе" на національне мистецтво, Пелліко в статті "Театр Марі Жозефа Шенье" писав, що національним є лише той твір, який пройнятий любов'ю до батьківщини і служить її благу. Вперше в Італії цю точку зору висунув і відстоював в численних критичних статтях Д. Берше. Він підкреслював, що література повинна звертатися до всієї нації, а не до замкнутих кухлів "вибраних" і відбирати з історії те, що може бути близько, зрозуміло і повчально для більшості сучасників-італійців. Берше, Віськонті і особливо Мандзоні вказували на те, що мета письменника - у віддзеркаленні і осмисленні долі свого народу, умінні вірно уловити насправді і висунути в літературі найважливіші проблеми народного життя. [17, 144]
1830-е роки знаменують початок другого періоду в розвитку італійського романтизму. В області естетики заслуговують уваги в цей час роботи вождя італійського національно-визвольного руху Джузеппе Мадзіні і що знаходився під його впливом відомого драматурга Д. Никколіні.
Література була лише однією з багатьох сторін політичної діяльності Мадзіні, стороною яскравої, цікавої, але другорядної. Мадзіні хотів бачити літературу і мистецтво заснованою на "вищому колективному принципі загальної правди", яка повинна бути викладена письменником через його ідеал. Цю "загальну правду" Мадзіні розглядав в трьох аспектах: як правду історичну (факти, реальність), моральну (ідейне значення) і абсолютну (відвернута філософська ідея), яка веде до Бога. Правду моральну, а тим більше правду абсолютну він ставив вище за реальну правду фактів. "Істинно європейський письменник, - затверджував Мадзіні, - повинен бути філософом з лірою поета в руках". Центральними чинами його творів повинні стати ідеальні герої, які могли б служити для сучасників прикладом мужності і вірності революційному ідеалу. [8, 93]
Однією з основних відмінностей італійського мистецтва була відповідність його розвитку основним історичним етапам національно-визвольного руху
В роки революційного бродіння, викликаного в Італії Великою Французькою революцією 1789 р., еру італійського мистецтва Рісорджименто відкрили представлення "трагедій свободи" Вітторіо Альфьері (1749-1803) Трагедії Альфьері були створені ще в 70-80-х роках XVIII. Але справжній суспільний резонанс вони дістали на рубежі XVIII-XIX ст. Їх мужній пафос, вогонь політичної пристрасті, схвильована проповідь свободи запалювали серця італійських патріотів-республіканців 90-х років.
22 вересня 1796 р. на честь святкування п'ятиліття Французької республіки в Мілані була поставлена одна з кращих трагедій Альфьері - "Виргиния". Глядачі, наелектризовані політичним напруженням спектаклю, в перервах між актами давали вихід відчуттям, танцюючи в партері "Карманьйолу".
Трагедії Альфьері сталі прапором італійських республік, що народжувалися, впливали на створення національного характеру італійців, збудивши в них, по виразу Стендаля, "жадаю стати нацією". Вони відповідали відчуттю турботи за долі батьківщини кожного нового покоління італійських патріотів, що черпали в створеннях поета сили для самовідданої боротьби.
"Совістю Італії" називали сучасники поета Уго Фоськоло (1778-1827). В його творчості полум'яний патріотизм і героїчний пафос, виражений у дусі революційного класицизму, у ряді творів вдягаються в нові поетичні форми, прокладаючи дорогу романтичній літературі. [2, 74]
Своя перша поетична збірка "Оди" (1795) він присвячує Альфьері. В тому ж році 17-річний Фоськоло за вільнодумство піддається допиту інквізиторів і потрапляє у в'язницю. Вийшовши на свободу, молодий поет в 1796 р. в числі інших італійських патріотів захоплено зустрічає французьку республіканську армію на чолі з Бонапартом.4 січня 1797 р. у венеціанському театрі Сан-Анджело з величезним успіхом йде його перша республіканська трагедія "Тієст", повторена потім 30 разів підряд. [11, 80]
Яскравим документом епохи з'явився роман Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса" (1802). Роман пройнятий всіма печалями і радощами великої визвольної боротьби; він виражає відчай героя-патріота, що побачив в наполеонівському режимі крах надій на звільнення Італії, і готовність віддати життя за свою пригноблювану батьківщину. [11, 83]
Мрію про вільну Італію поет виразив в чудовій поемі "Гробниці" (1807), що оспівувала героїв минулого. Ця поема Фоськоло надихала італійських патріотів декількох поколінь на боротьбу за звільнення батьківщини. В 1811 р. Фоськоло поставив в Мілані трагедію "Аякс", викриваючу деспотизм Наполеона, і цензура заборонила її.
Відмовившися принести присягу австрійцям після Віденського конгресу 1815 р., Фоськоло вимушений покинути Італію.
Серед молоді, що захоплювалася романом Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса", був і геніальний музикант Никколо Паганіні (1782-1840). В його бунтівному мистецтві втілився дух боротьби італійського народу, сміливий протест проти придушення і приниження людської особи.
В рядах революціонерів-карбонаріїв виявилися багато видатних італійських письменників і поетів. Серед них - С. Пелліко, Д. Берше, П. Джанноне, поет-імпровізатор Р. Россетті. Всі вони взяли діяльну участь в карбонарській революції 1820 - 1821 рр.
Сильвіо Пелліко (1789-1854) був автором першої романтичної трагедії Рісорджіменто - "Франческа та Рімнні". Боротьбі за свободу батьківщини присвятив себе і поет-романтик Габріеле Россетті (1783-1854), співак неаполітанської революции1820 р. В ході повстання карбонаріїв Неаполя він склав вірш "Неаполітанська конституція 1820 року". Рятуючись від переслідувань, Россетті в 1821 р. виїхав до Англії. [6, 79]
Найбільшим італійським письменником XIX в. був видатний теоретик італійського романтизму Алессандро Мандзоні (1785 - 1873). Заслуги Мандзоні перед італійською літературою такі великі, що його ім'я по праву коштує в одному ряді з іменами письменників, що становлять гордість італійської нації, такими, як Данте, Петрарка, Тассо, Боккаччо, Альфьері і Гольдоні.
Творчість Мандзоні залишила глибокий слід і в італійській поезії, і в драматургії, і, крім того, проклавши шляхи сучасному реалістичному роману, зробило великий вплив на розвиток італійської прози.
Мандзоні був не тільки одним з найвидатніших італійських поетів XIX сторіччя, але і драматургом і автором всесвітньо відомого історичного романа "Обручені".
Інший характер носила творчість сучасника А. Мандзоні - чудового італійського поета Джакомо Леопарді (1798-1837). Улюблені теми лірики Леопарді: самотність людини в світі, неможливість щастя, жорстока влада природи над людиною.
"Пісні" (1816-1836) принесли Леопарді славу одного з найбільших світових ліриків; крім того, його перу належать "Щоденник" (1817-1832), який є як би щоденною сповіддю поета, і "Моральні твори" (1820-1825), невеликі трактати, в більшості своїй написані у формі діалогів-суперечок. [6, 90]
З карбонарським рухом був зв'язаний і основоположник італійського романтизму в живописі Франчесько Гайец (1791 - 1882).
В 1818 р. в Мілані Гайец зблизився з Пелліко і Мандзоні і незабаром став главою італійських художників-романтиків, що виступили проти офіційного академічного класицизму. Національно-визвольні ідеї знайшли віддзеркалення в його історичних полотнах: - "Втікачі з Парги", "Граф Карманьола", "Прощання Ромео і Джульєти" тощо.
Патріотизм залишається синонімом романтичного напряму в італійському мистецтві і на другому етапі руху Рісорджименто. Романтизм цього періоду придбаває все більш демократичні риси. Найпильніший інтерес у письменників, поетів, музикантів і художників викликає історична тема, в творах розкривається роль народу як основного носія героїчного початку. []
В літературі цього часу основними жанрами стають історичний роман, що продовжує традиції Мандзоні, і історична драма.
Літературу 30-х років представляють два письменники-республіканців, що взяли діяльну участь в русі Рісорджименто, - Франчесько Доменико Гуєррацци (1804-1873) і Джан-Баттіста Никколіні (1782-1861), творчість яких складалася під впливом Мадзіні.
В 30-40-е роки в італійській літературі з'являється романтична сатира, яку представляють два поети - Джузеппе Беллі (1791-1863) і Джузеппе Джусті (1809-1850).
Для кращих творів відомого живописця-романтика Д. Морелли (створених в основному на історичні і літературні сюжети) характерна життєвість і емоційна виразність образів, майстерність і свобода композиції, барвиста палітра (картини "Іконоборці", "Граф Лара з пажем", "Тассо і Елеонора"). [9, 315]
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя,