Значення і роль реформи Ехнатона, як втілення єгипетської системи вірувань у Бога Атона
Мумія — збережене бальзамуванням тіло. Мумією називається тіло не тільки людини, але і будь-якої іншої живої істоти, підданої спеціальній хімічній обробці, в результаті якої припиняється або сповільнюється процес розкладання тканей[35].
Обряд муміфікації покійного був відомий в Єгипті з дуже стародавніх часів. До недавнього часу вважали, що найбільш ранні штучно муміфіковані тіла — це знахідки з раннединастических (зразкове датування періоду: 3000 — 2600 рр. до н. э.) некрополів Абідоса, Саккара і Тархана[36].
Тіло в староєгипетській культурі сприймалося як знаряддя, що належить його власникові, повністю підпорядковане його волі, направляється і рухоме їм. Оптимальним чином таке уявлення в сучасній мові виражає, мабуть, поняття власності. Зрозуміло, що подібною власністю могло бути як тіло людини, так і його майно, зокрема, інші люди, повністю підлеглі йому і що служили знаряддям його волі. Деякі тексти дають підставу припустити, що вся величезна староєгипетська держава сприймалася як «плоть» фараона, одна з складових його тіла. При такому розумінні межі образу пануючи як втілення єдності країни, особи, що зв'язує Верхній і Нижній Єгипет в одне ціле, відмічені при аналізі титулатуры фараона, стають зрозумілішими і отримують особливі смысл[37].
Проте, археологічні розкопки сезону 1997 року англо-американської експедиції в Ієраконполе дозволили удревнить початок муміфікації в Єгипті. Археологи виявили декілька непошкоджених жіночих поховань. Їх голови, шиї і руки були загорнуті в льон і рогожу. Супроводжуваний поховання інвентар дослідники змогли датувати періодом культури Накада-ii (приблизно 3600 р. до н. э.). деякі учені за непрямими даними ще більш удревняют початок процесу муміфікації. Так, наприклад, австралійський єгиптолог Яна Джонс вважає, що муміфікація застосовувалася вже в епоху бадарийской археологічної культури, тобто приблизно в 4500 — 4100 рр. до н.е. Хоча, як помічає сам дослідник, тут важко говорити про те, чи було обмотування тіла померлого просто похоронним ритуалом, або це все-таки саме муміфікація.
Залежно від технології муміфікації, віку, умов зберігання і інших чинників сучасний зовнішній вигляд мумій сильно различается[38].
Тіла, заповнені смолою мають зеленуватий відтінок, а шкірний покрив приблизно такий же як і у дубленої шкіри. З такими муміями потрібно обходитися особливо акуратно, бо вони вельми легко рушаться і у прямому розумінні слова сыпятся. Рятують їх тільки бинти.
Тіла, які муміфікувалися з використанням бітуму мають чорний відтінок. Бітум проникає глибоко в тканину і змішується з нею настільки, що часом при візуальному огляді важко визначити де бітум, а де кісткова тканина.
Третій тип мумій — оброблені за допомогою натровых солей (сульфати, карбонати і ін.). Ці мумії схожі на середньовічні мумії ченців, наприклад тих, які є на Мальті або в Іспанії.
Деякі староєгипетські тіла бальзамували в меду. За переказами, тіло Олександра Великого був муміфікований «в білому меду, який ніколи не танув».
Ще цікаві і незвичайні окремі знахідки додинастического і початки раннединастического періодів: тіла просто заштукатурювалися і розфарбовувалися. Так, що «шкаралупа» залишалася, а все, що знаходилося усередині неї, — тліло.
Також по мумії можна визначити, в яку епоху вона була створена. Наприклад, мумії 11-го царського будинку зазвичай зроблені погано і недбало. Це, як правило, мумії жовтого кольору. Але вже мумії наступного, 12-го царського будинку, мають чорний колір. Пелени накладені на мумій Середнього царства погано, у деяких вони і зовсім відсутні. Але ще гірше збереглися мумії подальшого перехідного періоду — 13-17-го царських будинків. Кращі мумії доводяться на Нове царство. Наприклад, у фиванских мумій 18-21-го царських будинків кінцівки тіла гнуться і не ламаються.
Найважливіша межа культури Давнього Єгипту — протест проти смерті, яку єгиптяни вважали "ненормальністю". Пристрасне бажання безсмертя визначив весь світогляд єгиптян, пронизувало всю релігійну думку Єгипту, сформувало староєгипетську культуру. Фахівці-культурологи вважають, що ні в одній іншій світовій цивілізації цей протест проти смерті не знайшов такого яскравого, конкретного і закінченого виразу, як в Єгипті. Прагнення до безсмертя з'явилося основою для виникнення "заупокійного культу", який зіграв надзвичайно велику роль в історії Давнього Єгипту, — і не тільки релігійною і культурною, але і політичною, економічною, військовою. Саме на основі незгоди єгиптян з неминучістю смерті народилося віровчення, згідно якому смерть не означала кінець: прекрасне життя на землі могло бути продовжена вічно, померлого могло чекати воскресіння. Для цього одній з безсмертних душ покійного необхідно було знов з'єднатися зі своїм тілом. Тому живим треба поклопотатися про те, щоб тіло померлий було збережено — засобом для цього було бальзамування. Турбота про збереження тіла померлого привела до виникнення мистецтва виготовлення мумій. Для того, щоб продовжити життя після смерті, важливо також було поклопотатися про будівництво спеціальної усипальні для тіла.39 Єгиптяни вважали, що вічній, але крихкій душі найзручніше повернутися в своє колишнє і відтепер теж вічне тіло внутри[40.
Могутньою і захищеною від світла і сторонніх поглядів усипальні — пирамиде. Піраміди будувалися для фараонів (так називали в Єгипті царів) і знаті, хоча по віровченню єгипетських жерців всяка людина, а не тільки цар або вельможа, володіла вічною життєвою силою — "Но", тобто безсмертям, за умови, що буде повністю дотриманий ритуал поховання. Проте тіла бідняків не бальзамувалися — це було дуже дорого, а просто заверталися в рогожі і звалювалися в рови на околицях кладовищ. Піраміди, таким чином, свідчили про надзвичайно сильну нерівність людей в староєгипетському суспільстві.
Проте муміфікація далеко не завжди забезпечувала збереження тіла покійного. Тому єгиптяни з твердих порід каменя і дерева виготовляли портретні статуї, які у разі загибелі тіла служили местомом проживання Но. Ці статуї поміщалися в спеціальні замуровані камери (сердабы), лише через вузьку щілину, що пробиту на висоті очей, з'єднувалася із зовнішнім світом. Їм приносилися заупокійні жертви, що супроводжуються молитвами і заклинаннями, які повинні були забезпечити покійному вічне блаженство в царстві мертвих.
За допомогою всіляких обрядів, заклинанні і амулетів покійний ототожнювався з богом Осирісом, владикою загробного світу, зрадницький убитим братом Сетом. Точно так, як і Осиріс воскресив силою магічних заклинань своєю сестрою і дружиною Ісидой, будь-який померлий, над яким всі обряди здійснювали вже жерці, повинен був воскреснути і знайти, подібно Осирісу, вічне блаженство. Про нього говорили: «Осиріс такий-то». Спочатку це було привілеєм одного царя. Надалі, з ослабленням могутності фараонів, демократизувався і заупокійний ритуал[41].
Греки, як і всі політеїсти, віруючі в безліч богів, відрізнялися широкою віротерпимістю і великою сприйнятливістю до чужих вірувань. Вони вважали, що боги ніколи не бувають дуже багато і що за кордоном завжди може відшукатися який-небудь бог, якого корисно привернути на свою сторону. Особливо Єгипет, одвічна країна чудес, вражав і маніла греків, що вірили, що в храмах над Нілом ховається якась таємна мудрість.
Саме звідти вони запозичували богиню, яка з III в. до н.е. майже до кінця періоду старовини об'єднувала навколо себе численних шанувальників, – Ізіду. Її ототожнювали з Селеной, Афродітою, Деметрою і багатьма іншими фігурами грецької міфології, зображали в зворушливій зовнішності матери з дитиною на руках, оточеною жерцями. Разом з нею утвердился і культ її чоловіка і брата Осиріса, який під ім'ям Серапіса по всьому грецькому світу породив безліч храмів.
Стародавні єгипетські міста були осереддям знань у присвячених (Фіви, Геліополь, Мемфіс), де навчалися відомі грецькі філософи Піфагор, Орфей, Фалес, Демокріт, Платон, Евдоксий [42]. Стародавня Греція була тісно пов'язана з Давнім Єгиптом, трансформуючи в еллінську культуру і релігійні і філософські переконання єгиптян. У ній ми бачимо той же політеїзм, тих же богів, але під іншими іменами. У Античній культурі збереглися зведення про релігію єгиптян, і про процеси муміфікації.
РОЗДІЛ 2. ЗДІЙСНЕННЯ РЕФОРМИ, ЇЇ НОВАЦІЙНА СУТНІСТЬ
2.1 Новації Аменхетепа IV
Ще хлопцем майбутній знаменитий реформатор Аменхетеп IV став співправителем батька, який востанні роки свого життя був важко хворий. В цей час, як і в перші роки самостійного правління Аменхетепа IV, веденням державних справ займалася його мати, розумна і енергійна цариця Тії, жінка незнатного походження. Шлюб Аменхетепа III з дочкою безвісного скотаря одного з провінційних храмів, мабуть, був свого часу несхвально зустрінутий фіванським жрецтвом і столичною знаттю. Особиста неприязнь зіграла роль в подіях, що вибухнули незабаром, і була певним проявом давнього конфлікту усередині верхів єгипетського суспільства. Аменхетеп IV став єгипетським царем близько 1400 або 1375 р. до н.е.(Додатки 8,9,14.)
Його семнадцятирічне правління пов'язане з найбільш різким зіткненням обох могутніх угрупувань правлячого класу. Ініціаторами рішучого протиборства були особисто пов'язані з царською сім'єю вихідці з численного шару служителей культу, за якими в пам'ятках Нового царства утвердилось найменування немху (Первинне значення слова немху — «бідний, сирий, нікчемний», але починаючи з середини XVIII династії воно все частіше з'являється у пам'ятках людей, що займали почесне місце в єгипетській ієрархії, стаючи соціальним терміном для позначення (в усякому разі, в період Нового царства) людей служивших фараону представників нової верстви. Колишнє значення терміну тепер лише відтіняє походження цієї верстви, протиставлячи його старій знаті. [43, с. 74].
Більшість представників «немху» поступово, зміцнили своє положення у всіх сферах єгипетського адміністративного і господарського апарату, в армії, при царському дворі, а їх основною метою стало можливе радикальніше відтиснення старої знаті від джерел влади і багатства. Цар, що став на чолі цього енергійного і зрадженого йому угрупування, сподівався з її допомогою ще більш укріпити свою самодержавну владу. Завдання, що стояло перед новою знаттю було не з легких, враховуючи політичну і економічну силу протилежної сторони, що все ще займала міцні позиції як на місцях, так і в центрі. Величезним був вплив і могутнього фіванського жрецтва, тісно пов'язаного та із старою знаттю, і з жрецтвом місцевих, провінційних культів.
Саме жрецтво Амона-Ра, головного єгипетського бога з початку XVIII династії, стало найбільш послідовним супротивником нової знаті і самого Аменхетепа IV. Недивно тому, що видима сторона боротьби, що прийняла в тодішніх умовах неминуче релігійне забарвлення, виявилася в протиборстві проголошеного царем нового загальноєгипетського божества, Атона, з фіванським богом Амоном-Ра і іншими старими богами країни [44, с. 48].
Запекла і непримиренна позиція фіванського жрецтваа, можливо, стане зрозумілішою, якщо врахувати, що на той час вже, без сумніву, склалася властива всьому Новому царству система взаємин храмового господарства з царською адміністрацією. Для цієї системи були характерні жорсткий контроль центральної влади над всіма галузями храмового господарства і значні прямі відрахування зерна, що збирається із земель, що числилися за храмами, на користь царської адміністрації для забезпечення збільшеного державного апарату і воїнів. Мабуть, такі відрахування стягувалися і з інших галузей храмового виробництва. Нарешті, існувала практика відрахування зерна за межі храмового господарства шляхом безпосереднього забезпечення численних воїнів різних рангів, а також царських чиновників і інших представників нехрамової адміністрації зерном, вироблюваним храмовими землеробами на храмових землях. Відомо, які багатства дарувалися єгипетськими фараонами XVIII династії численним єгипетським храмам після кожного успішного іноземного походу, але виявляється, що самі храмові господарства ставали важливим джерелом надходження матеріальних засобів на користь фараона, що у великій мірі і дозволяло забезпечувати агресивну зовнішню політику країни і сприяло зміцненню позицій нового соціального шару і його верхівки. Можливо, що з часом контроль над храмами і відрахування на користь центральної влади зросли, що, природно, не могло не викликати незадоволення та опір з боку жрецтва, й перш за все найбільш сильного - фіванського жрецтва. Таким чином, відносини між протидіючими сторонами до часу сходження на престол Аменхетепа IV знаходилися на межі; відкрита боротьба між ними стала неминучою. Спочатку, проте, хід подій був декілька сповільнений; новоЗапровадження, що зробили незабаром величезний вплив на всі сфери єгипетського життя, наростали поступово.
2.2 Релігійна загальнодержавна реформа- культ Атона
Запровадження нового загальнодержавного культу бога Атона (Атон - традиційне ім’я цього бога, але воно засноване на співзвуччі з ім'ям бога Амона), якиго шанобливо зображуали в образі сонячного диска з променями-руками, що відходять від нього, дарують країні всі блага життя, жодною мірою не означало скасування стародавнього єгипетського многобожжя (політеїзму), і перший храм, присвячений новому божеству, був зведений царем у Фівах, поблизу святилищ Амона-Ра.
Проте новий загальноєгипетський культ Атона, бога, який користувався особливим заступництвом пануючи, що проголосив себе єдиним сином нового божества, припускав і величезні будівельні роботи по зведенню його храмів, і дарування йому великих земельних масивів в різних частинах Єгипту, численних пасовищ, худоби, мисливських і рибних угідь, і забезпечення новостворюваного храмового господарства робочою силою, і, нарешті, установу великого штату високопоставлених і рядових жерців - служителів нового культу [45, с. 100]. Вони, як це видно з пам'ятників тієї пори, були в основному представниками нової знаті.
На практиці все це означало значний перерозподіл матеріальних і людських ресурсів на користь нового божества і в збиток жерцям старих традиційних єгипетських богів (і раніше всього Амона-Ра), основним супротивникам царя-реформатора і його прихильників. Мабуть, на 6-му році царювання Аменхетепа IV боротьба різко загострюється і незабаром досягає апогею. Цар разом зі своїм двором покидає ненависні і ворожі йому Фіви і в 300 км. на північ від цього центру шанування Амона-Ра наказує заснувати нову столицю - ахет-атон («Горизонт Атона», тобто місце, де сходить над світом сонячний диск; нині городище Телль-амарна). Декілька раніше, борючись тепер уже з самим ім'ям бога Амона, що входить до складу його власного особистого імені (Аменхетеп означає «Амон задоволений»), цар перейменовує себе в Ехнатона (Ехнатон також традиційна, але неправильна вимова імені. Умовна египтологичеськоє вимова - «Іх-не-ітен».) («Корисний для Атона»).
Після реформ Ехнатона, нові особисті імена отримують члени його сім'ї, його сановники, якщо до складу їх імен входило ім'я Амона або деяких інших старих єгипетських богів. Тепер імена божеств, окрім Атону, безжально знищуються на всіх пам'ятниках. Більше десяти років знаходився єгипетський двір на чолі з Ехнатоном в новій столиці, що побудованій за неймовірно короткий термін та стала великим містом з величними царськими палацами, величезним храмом на честь Атона, обширними садами і особняками царських сановників, що вихвалялися в записах, своїх розкішних гробниць своїм незнатним походженням. Здавалося, що динамічні прихильники змін, очолювані самим царем, рішуче беруть верх над своїми суперниками.
Проте культ Атона не мав коріння в традиціях і представленнях не тільки знаті, але і всього єгипетського народу [46, с. 59]. Заміна суперечливих архаїчних культів колишніх богів логічно продуманим шануванням практично одного лише Сонячного диска - Атона - не обіцяла ніякого полегшення життю кому-небудь, окрім фараонських ставлеників, що змагалися із старим жрецтвом, не обіцяла ні реальних благ, ні навіть уявних - у вигляді справедливішої замогильної подяки. Тим часом жрецтво Амона було сильно не тільки своїми матеріальними багатствами, які накопичувалися сторіччями, не тільки давньою традицією народних вірувань, які воно виражало, але навіть і тим, що ще з часів Середнього царства народні маси звикли вважати саме Амона заступником маленьких людей, притулком в їх повсякденних потребах. В той же час між знаттю, що стояла за Амона, і знаттю, що стояла за Атона, -двома прошарками пануючого класу - не було дійсно непримиренної класової суперечності. Тому за періодом переділу влади і багатств неминуче повинен був послідувати період угоди між ворогуючими силами. Отже, немає нічого дивовижного в тому, що смерть ще нестарого, але, мабуть, з юних років хворобливого фараона різко змінила подальший хід подій.
Безпосередніх наступників царя-реформатора, Семнехка-Ра і Тутанхамона, юного і недовговічного подружжя його старших дочок, не було ні авторитету їх попередника, ні його фанатизму і волі, ні самого бажання продовжити його справу. Коротка, але бурхлива боротьба навколо спадщини Аменхетепа IV, що почалася під час правління Семнехка-Ра, що царював менше трьох років, з'явилася періодом глибоких змін в самому солнцепоклонницькому культі, змін, які дозволили спочатку відмовитися від виняткового шанування Атона, яке було властиве Аменхетепу IV останніми роками його життя, а потім і відновити стару ієрархію богів. Культ Амона як головного божества Єгипту був повністю відновлений, ймовірно, на самому початку царювання Тутанхамена, двір якого покидає Ахет-Атон в повертається до Фів [47, с. 39].
Природно, що не досягши ще і десятирічного віку хлопчик - новий цар не зміг самостійно здійснити такий крутий поворот у внутрішньому житті країни. За його спиною, поза сумнівом, стояла впливова група колишніх прихильників царя-реформатора. І не випадково найвпливовішою людиною при дворі юного фараона був Ейе, старий вельможа Аменхетепа IV, начальник його колісничного війська, недавній ревностний шанувальник Атона, відданість якому він відобразив на стінах своєї завчасно зведеної гробниці в Ахет-Атоне. Померлий після десятирічного царювання юний, дев'ятнадцятирічний Тутанхамон був заборонений на західному березі Нілу в традиційному місці поховання єгипетських царів XVIII династії - «Долині царів» біля Фів. Його скельна гробниця, відкрита в 1922-1924 рр. англійським археологом Говардом Картером, випадково виявилася майже не ушкодженою стародавніми грабіжниками, і в ній серед похоронного приладдя було виявлено множину чудових витворів мистецтва тієї епохи. Ім'я власника цих скарбів, нічим не примітного юного єгипетського царя, стало відразу ж широковідомим. Тутанхаменом, що не мав спадкоємця, XVIII династія фактично прирвалася, і престол після невдалої спроби запросити у фараони еттського царевича перейшов до старого тимчасового виконавця Ейе, можливо родича головної дружини Аменхетепа IV - Нефертіті; а ще через чотири роки, після смерті Ейе, в самій середині XIV в. до н.е., єгипетський трон захоплює могутній начальник єгипетського війська Харемхеб, людина, що зовсім не полягала в спорідненості з правлячою династією. Він був проголошений царем Єгипту фіванським жрецтвом на одному з храмових свят на честь Амона. Більш ніж тридцятирічне царювання Харемхеба - важливий післереформенний етап єгипетської історії, що дозволяє якоюсь мірою зрозуміти кінцеву долю діяльності Аменхетепа IV. З одного боку, новий фараон веде запеклу боротьбу з самою пам'яттю царя-реформатора, почату ще його попередниками. За наказом царя нещадному знищенню підвергся Ахет-Атон, місто, вже давно покинуте жителями. Храм Атона, царські палаци, а також особняки царських наближених, господарські служби і скульптурні майстерні (у одній з них - майстерні скульптора Джехутімеса - були знайдені всесвітньо відомі нескінчені скульптурні голови цариці Нефертіті і інші художні шедеври «амарнського» мистецтва.) - все було повергнуто в прах. Ім'я «відступника з Ахет-Атона» зникло з офіційних документів, а його роки правління в царських хроніках були зараховані до років царювання Харемхеба.
Зацікавлений в підтримці фіванського жрецтва і осіб, що стоять за ним, цар споруджує грандіозні святилища на честь Амона в Карнакськом храмі, роздає храмам обширні земельні угіддя, людей, худобу, різне начиння. Створюється враження, що супротивники реформ Аменхетепа IV торжествують повну перемогу; здається, що новий царський двір круто змінив свою суспільну орієнтацію [48, с. 33]. Проте пам'ятники часу Харемхеба розкривають й інший бік його діяльності, що дозволяє з'ясувати, що він не обділив своєю увагою і той шар єгипетського суспільства, на який в недалекому минулому спирався цар-реформатор. Свідоцтвом тому служить указ Харемхеба, вибитий на кам'яних плитах в багатьох містах Єгипту.
Цар загрожує суворим покаранням (відрізанням носа і посиланням в прикордонну пустинну фортецю Чару) тим посадовим особам, які зроблять акти свавілля по відношенню до немху, проголошуються заходи по зміцненню правосуддя у всій країні, порушення якого карається смертю. Захист середнього шару, і особливо воїнів, оголошується постійною турботою фараона, а їх матеріальне забезпечення гарантується всім надбанням палацу і його житниці. Цікаво, що при царському дворі як і раніше багато вищих посад займають вихідці з середовища дрібного і середнього люду, чиновники, не пов'язані із старою знаттю, осереддя якої, як і раніше, є Фіви. Але єгипетські царі післяреформеного часу не схильні довго затримуватися у Фівах. Вже двір Тутанхамена перебуває в основному на півночі, в Мемфісе, а не в південних Фівах. Відразу ж після коронації на північ відправляється і Харемхеб, і цю традицію продовжують фараони наступної, XIX династії. Все це наводить на думку, що тривале протиборство фіванського жрецтва і старої знаті, з одного боку, і нового шару, що виник на зорі XVIII династії і поступово підсилював свої позиції, - з іншою, після відкритого зіткнення при Аменхотепе IV з його смертю завершилося деяким тимчасовим компромісом, що виявився і в певному територіальному розмежуванні [49, с. 98]. На півдні країни все помітніше зростає вплив фіванського жрецтва, на півночі ж, де тепер майже постійно знаходиться царський двір і розташовується велика частина єгипетського війська, сильні позиції середніх верств населення - немху. Саме з цих пір Нижній Єгипет, що раніше займав другорядне економічне і політичне місце в житті країни, вступає в період бурхливого розквіту, причому значення його особливо зростає у зв'язку з відновленням широких військових операцій Єгипту в Передній Азії, які після довгої перерви, викликаної внутрішньополітичною боротьбою, були знов початі фараонами XIX династії, що прийшла до влади після смерті Харемхеба.
Таким чином, єгипетські фараони були вимушені відмовитися від колишньої військово-загарбницької політики своїх попередників. Ця відмова знайшла свій яскравий вираз в діяльності фараона Аменхотепа IV, що спирався в своїй політиці на досить широкі верстви населення Єгипту.
Підсумовуючи зазначене в даному розділі, історію атонізма можна підрозділити на декілька етапів:
Пора
"первинних
сонячних позначень"
- з моменту
запанування
Аменхотепа
IV до третього
року царювання.
Фараон додає
до свого тронного
імені
ім'я Уенра ("Єдиний,
належний Ра"),
підкреслюючи
свою прихильність
Сонцю
на противагу
головному
державному
боові Амону.
Атон починає
побічно
згадуватися
як божество.
"Рядкове сонячне ім'я" - 3-4 рр. царювання, Атон, як бог, почитався під ім'ям "Та живе Ра-хорахте, тріумфуючий на небосхилі в імені своєму Шу, який є Атон". Амон в цей період як і раніше залишається верховним богом пантеону, служіння йому повсюдно продовжується, хоча будівництво в славу Амона вже не ведеться, тоді як в Карнакськом храмовому комплексі будується храм Атона.
Пора "ранніх сонячних картушів" до перейменування фараона в Ехнатона - 4 - 6 рр. царювання. "Рядкове сонячне ім'я" полягає в картуші на зразок імен фараона і його дружини. Столиця переноситься в Ахетатон. Проте до перенесення столиці Амон як і раніше не позбавлявся служіння, хоча вже у всьому "поступався" Атону; але до відкритого позбавлення влади Амона було ще далеко.
"Ранні сонячні картуші" після перейменування фараона - приблизно до дванадцятого року царювання. Амон позбавлений влади, культ його повсюдно заборонений, статуї знищуються, імена стираються з пам'ятників. "Переслідуванню" піддаються також дружина Амона Мут і їх син Хонсу - боги Фіванськой Тріади. Культи всіх інших богів продовжують відправлятися, гонінь на них немає.
Пора
"пізніх сонячних
картушів" - з
дванадцятого
року царювання
аж
до смерті Ехнатона.
Сонце шанується
під ім'ям "Та
живе Ра, володар
небоськлонний,
тріумфуючий
на небосхилі
в імені своєму
Ра-отець, що
прийшов як
Атон", - тобто
з раннього
сонячного
імені виганяють
згадки старих
богів: Хору (у
імені "Хорахте")
і Шу. Заборонені
культи всіх
старих богів,
солнцепоклоннічество
стає несамовитим.
РОЗДІЛ 3. Вплив реформи на ідеологічне та духовне життя Єгиптян
3.1 Боротьба Ехнатона проти вищого фіванського жрецтва
Ехнатон, спираючись на нове, створене їм і цілком йому покірне чиновництво, протягом всього свого царювання наполегливо і послідовно проводив в життя широко задуману їм релігійну реформу. У найбільших містах Єгипту, де були особливо сильні культи стародавніх богів, у Фівах, Мемфісе, Геліополе і Гермонтісе, Ехнатон побудував храми новому богові сонця Атону, який відтепер був проголошений єдиним державним богом. Більше того, культ Атона був насаджений навіть в Нубії, де ще при Аменхотепі III було засновано нове місто нижче за третій поріг, що отримало назву Гем-Атон. Ехнатон зруйнував храм, побудований тут його батьком на честь фіванського бога Амона, і спорудив новий храм на честь нового сонячного бога Атона.
Поклонялися Атону і приносили йому жертви в дворах відкритих храмів, молитви обертали безпосередньо до самого "диска". Зображення Атона на рельєфах стел з культовими ритуалами не пов'язані.
Солнцепоклоніцькі храми мали вигляд обнесених кам'яною огорожею відкритих дворів з довгими рядами жертовників по обидві сторони від входу. Вхід, як правило, був ориенирован на схід (за винятком храму "Проводи Атона на спокій", вхід якого був обернений на захід).
У цей період були побудовані найбільш значні храми Ахетатона:
Великий Храм Атона ("Будинок Атона в Ахетатоне"), що мав декілька складових частин: "Будинок тріумфування Атона", "Покров Ра дружини фараоновой великою Нефертіті - жива вона!", "Сходить Атон" і др.;
"Двір Атона" - особистий храм сім'ї фараона, розташований в палаці недалеко від особистих спокоїв Аменхотепа IV;
"Покров Ра" - храми, присвячені матери Ехнатона Тії і його дочкам. Призначення цих храмів неясне;
"Проводи Атона на спокій" - храм вечірніх богослужінь, де головною жрицею була сама Нефертіті.
Для староєгипетського атонізма характерні дві основні ознаки або, точніше, дві релігійні засади. Перший з цих засад - любов до "земного" життя. Культ земного життя хоча і прямо не протиставив замогильному культу, але явно над ним запанував.
На ахетатонских стелах, та на стінних розписах Ахетатонського палацу - усюди зображається любов Ехнатона і Нефертіті, їх батьківська ніжність до дочок. У ахетатонском мистецтві вперше в історії Єгипту з'являється пейзаж, прославляється краса природи. Багато залів палацу було розписано в "пейзажному" стилі: по підлозі в'ється стежина, бічні стіни - чагарники очерету, вище - небо, по якому літають птахи.
Віра в потойбічне життя в період атонізма не була пов'язана з культом Осиріса. Сонцепоклонники вважали, що душа померлого проводить день серед живих людей, а вночі йде на спокій.
Друга засада релгії - любов до "істини". Вимога "слідувати у всьому тільки істині" найяскравіше відбилося на мистецтві: на противагу багатовіковим традиціям монументализма і ідеалізації що зображається, ахетатонские рельєфи, скульптури, розписи були підкреслено натуралістичні і наповнені динамікою.
Спочатку натуралізм виступав навіть в утрируваній формі, але в період "пізніх сонячних картушів" утрировка зникає. М.Е.Матье відзначає із цього приводу: "Такий шлях розвитку мистецтва ... був закономірний. Новий стиль з його особливостями виник як декларативне проголошення розриву з традиціями і наочний засіб боротьби з минулим. Але оволодіння новими художніми формами було нелегким завданням для майстрів. Від звичних, покоління композицій, що