Xreferat.com » Рефераты по истории » Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття

Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ–на початку ХХІ століття

до 16%. Обсяг їх продажі тоді = 130 млрд. долл., причому 60% цієї суми припадало на 5 "чеболів" на чолі із знаменитим Самсунгом. Найкрупнішим концерном у сфері електронної, важкої і нафтохімічної промисловості. Його власник Ли Кун Хи за рахунок новітніх науково-технічних досягнень добився росту продуктивної праці в окремі роки на 25 – 27%, невпинно підвищуючи, нарощуючи обсяги виробництва і продажу, створюючи свої філіали за межами країни. Наприклад, зборку телевізорів здійснюють його підприємства в 20 країнах включаючи Словаччину. Всі "чеболі", співробітничаючи і з "дзайбацу" і з західними ТНК постійно прагнуть зайняти друге після японців місце. В 1995 р. із 100 крупних компаній Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) поряд з американськими і японськими було 6 південнокорейських, але 13 – тайванських. Тайвань, дякуючи своїм банкірам, власникам кораблів і комерсантам став другим після Японії найбільшим кредитором в світі. Він є найбільшим інвестором практично у всіх країнах Далекого Сходу і ПСА.

В Індії буржуазія, мабуть, першою на Сході досягла стадії монополістичного капіталу. Між корпоративні інвестиції, переплетіння інтересів різних фірм, влада "контролюючих сімей" над багатьма підприємствами різноманітного профілю перетворили еліту індійської буржуазії у своєрідного "колективного монополіста". Уже в 60-і роки в економіці країни передові позиції зайняли 75 монополістичних груп на чолі з найбагатшими сім’ями Тати, Бірли, Мафатлала, Тхапара, які зберегли і посилили свої позиції в 90-х роках. Семи із цих груп належали ѕ індійських інвестицій за кордоном, в тому числі 40% із них групі Бірли, закордонні активи якої перевищили її активи в Індії. Таким чином, діяльність монополій Індії, так само як японських монополій або корейських чеболів, мали міжнародний характер, поширили свою діяльність від Бірми і Малайзії до Африки. В той же час є приклади активності єгипетських монополістів (Османа Ахмеда Османа) в Індії і ПСА. Монополії Індії зв’язані також і з західними ТНК: в 1993 (96 рр. компанії країни "Хиндустан Левер" 51% акцій, у англо-голландської ТНК "Юниливер"). Разом з тим, індійські монополії повсюдно на Сході тіснили своїх конкурентів за рахунок дешевизни робочої сили, оплата якої в 90-і р. складала, наприклад, близько 50% оплати працівників відповідної кваліфікації на Тайвані.

Бюрократія. Крім монополістичної буржуазії повсюдно на Сході надзвичайно сильна бюрократична буржуазія, фінансово-економічна міць монополій (як іноземних, так і національних) дозволяла їм ставити собі на службу значну частину державної бюрократії. Її представники на чолі підприємств держсектора (сильного в країнах Сходу) були, як правило, зв’язані з приватним капіталом, а насправді зв’язували свої дії з інтересами великої, особливо монополістичної буржуазії. В 60-х р. в Індії із 339 вищих управлінців держсекторів 136 представляли крупний бізнес, а 55 поєднували (незважаючи на формальну заборону) державну службу з приватним підприємництвом. Високі оклади верхівки бюрократії (уже в 60-і р. вони перевищували мінімальну зарплату в держсекторі Єгипту в 30 раз, в Індії – 64 рази, Пакистані – в 40 раз, в Бірмі – 32 рази) з урахуванням всіх пільг, надбавок, додаткових виплат складали величезну суму. Вже в 60-і р. прибуток середнього підприємця в Індії складав 1–4 тис. рупій на місяць, а у міністра або вищого бюрократа – від 5 до 7 тис. рупій. Крім того крупні бюрократи, крім прямих крадіжок із казни і хабарів, ухитрилися фактично торгувати різними ліцензіями, пільгами, дозволами, патентами, видачею держкредитів, звільненням від податків і т.д.

Перетворюючи всі свої законні і незаконні прибутки в капітал, бюрократія перетворювалася в бюрократичну буржуазію, яка концентрувала в своїх руках і владу і багатство. Ця паразитична верства, не зацікавлена, на відміну від буржуазії в "чистому вигляді", в розвитку виробництва, яка як це вимагало реінвестиції хоча б частини прибутків, більше того – боялася раптових змін, здатних послабити її панування неминуче тяготила до корупції і стагнації, до консерватизму і реакційності. Сотні і тисячі менеджерів держсектору і Індії, Індонезії, Малайзії, Пакистані, Тунісі, Туреччині в 60-80-і рр. або були, або ставали насправді представниками бюрократичного капіталу який невіддільний від фаворитизму, застою і чорного ринку. За деякими підрахунками, подібна "паразитична" буржуазія вже в 60-70-х рр. привласнювала до 30% національного доходу Індонезії і до 40% в ряді арабських країн. Ряд президентів – Садат в Єгипті, Сухарто в Індонезії, Маркос на Філіппінах – активно стимулювали процес обуржуазнення бюрократії. Карколомно швидке збагачення цих, як їх називали в Єгипті, "жирних котів" привело до наявності в цій країні у 80-і р. близько 500 сімейств, кожне із яких володіло власністю не менше ніж у 10 млн. єгипетських фунтів.

В Індонезії кабіри (капіталісти-бюрократи) з 1970 р. почали переходити до чисто підприємницької діяльності, а їх місце займали родичі президента Сухарто і зв’язані з ним вихідці із військової і чиновничої еліти, які назвали президента, який керував більше 30 р. титулом "батько розвитку". Всі очолювані ним 12 монополістичних груп були тісно зв’язані з капіталом місцевих хуацяо, менше з японським або американським капіталом. На Філіппінах подібне положення зайняли "крони" тобто "дружки" із оточення багатолітнього президента Маркоса. В Малайзії так звана державна або політична бюрократія була утворена в основному із вихідців із малайської аристократії і бюрократії при підтримці держави, яка прагнула витіснити з галузей раніше захоплених економічне панування великої буржуазії хуацяо. В Таілінді цим самим зайнялась "королівська" буржуазія, тісно зв’язана з сім’єю монарха. Але в силу китайського капіталу в цій країні в основному поставили собі на службу верхівка армії, яка утворила своєрідну військово-бюрократичну буржуазію.

Військові фракції бюрократичної буржуазії виникли і в інших країнах – південній Кореї, Індонезії, Пакистані, Бірмі, Єгипті, Іраку. Вони також задавали тон у Південному В’єтнамі та інших країнах Індокитаю 1964 – 1975 рр. Воєнна бюрократія, резюмують слухачі, поступово еволюціонувала в приватнопідприємницьку буржуазію (Таїланд, Індонезія, Єгипет), або в адміністративну і партійно-політичну бюрократію (Сірія, Алжир, Бірма, Ірак). Тим більше, що воєнно-бюрократичні режими терпіли крах або внаслідок поразки (Південний В’єтнам), або по економічним причинам (Індонезія 1997 р.) В монархіях, які ще збереглися на Сході (Марокко, Йорданія, Іран), в Брунеї, арабських державах Перської Затоки виникла своєрідна соціальна спільнота – ФБК (феодально-бюрократичний капітал). Це наймогутніша група правлячих еліт, яка поєднує одночасно використання методів економічного і позаекономічного примусу, переваги знатного походження і одержання в спадок правління, патріархально-кланового і релігійного авторитету освяченого звичаями і традиціями. Група ФБК найбільш яскраво представлена феодальними сімействами Марокко, які одночасно складають ядро еліти бюрократії і вершки бізнесу. Це ж саме ми бачимо у Саудівській Аравії клану Саудідів із 7 тис. емірів, 5 тис. принцес, більшість яких поєднує свою приналежність до еліти з виконанням адміністративно-управлінських, господарських, військових і підприємницьких функцій (в тому числі як представники ТНК і інших іноземних фірм). ФБК домінує також у Кувейті, Катарі, Омані, ОАЕ і деяких інших країнах.

Як правило, феодали на Сході (за виключення деяких держав – Афганістан, Непал) зберегли соціальний вплив лише в складі більш широких спільнот – ФБК, феодальної бюрократії або духовенства. В соціально-господарському відношенні феодалів як і "чистого" феодалізму на Сході вже немає, хоча традиції, деяка архаїка ще збереглися.

Важливою рисою соціальних процесів другої половини ХХ ст. на Сході була прискорена урбанізація. Якщо в 1950р. серед 10 зверхкрупних міст світу були лише 3 східних (Токіо – 6,7 млн. чол., Шанхай – 5,3 млн., Калькутта – 4,4 млн.), то в 1990 р. їх було вже 5 (Токіо – 18,1 млн. чол., Шанхай – 13,3 млн., Калькутта – 11,8 млн., Бомбей – 11,2 млн., Сеул – 11 млн.). В 1950–1985 р. міське населення країн Азії і Африки росло щорічно на 3,6–4,2% (при 2–5% природного приросту). В містах Азії на 1990 р. проживало 975 млн. чол., тобто 1/3 населення континенту. На заході Азії (в 1990 р.) в містах проживало 63% населення, на півночі Африки – 45%.

За рахунок чого росло міське населення? Це мігранти із села, бідні, розорені селяни, їх наплив привів до розорення корінних жителів міст (ремісників, дрібних торгівців, безробітних), все це приводило до зростання міського "дна", тобто груп міських жителів-люмпенів, пауперів. Їм було майже неможливо повернутися до нового життя.

Економіка Сходу і до сьогоднішнього дня не може стати на ноги, росте заборгованість молодих держав як по лінії держави так і по приватній лінії, а це обмежує інвестиції в економіку. Лише окремим групам і елементам населення (в основному емігранти в Західну Європу і Північну Америку) могли вирватися із стану відсталості і включитися за участю іноземного капіталу або в рамках держсектора, до модернізації і навіть "вестернізації". Доля більшості жителів – безробіття, злидні, повна безперспективність. За різними даними, паупери і люмпени, а також інші соціальні низи (міські) складали в 60-80-х рр. від 20% до 40% населення Азії, Африки і Латинської Америки. Вони об’єднувалися із іншими злидарями – ремісниками, низькооплачуваними службовцями, малокваліфікованими робітниками. Всім їм були властиві відчай, злоба і схильність до крайніх форм соціального протесту.

Це мало дуже важливі наслідки для життя Сходу. По-перше, низи міста тиснули знизу на всю соціальну піраміду плутаючи нормальні відносини між її "етажами", тобто класами і групами, які розміщені на різних ступенях соціальної ієрархії. По-друге, міські низи склали основу всіх масових екстремістських рухів другої половини століття ("ісламська революція" 1978–79 рр. в Ірані, екстремістські групи типу "Брати мусульмани" в Єгипті).

У другій половині ХХ ст. маргінали були також основою лівого екстремізму, анархізму, троцькізму, комунізму, маоїзму. Їх вплив був значним у Китаї, серед палестинців, курдів, тамілів, у всій ПСА, серед деяких фракцій турецької і іранської опозиції. Але після розгрому в 1965 р. компартії Індонезії, відходу від лівих екстремістів основної частини хуацяо в Малайзії, Таїланді на Філіппінах і в країнах Індокитаю, після розколу комуністичного руху в Індії маргінали в основному змінили орієнтацію і перейшли від ліво- екстремізму до реакційного консерватизму, переважно релігійного характеру – ісламського фундаменталізму в арабських країнах, Туреччині, Бангладеш.

Крім вищеназваних процесів на Сході відмічався і ріст найманої праці. Уже в 70-90-і р. до 40–50% жителів Сходу працювали по найму. На поч.90-х р. тільки в Азії нараховувалось 190 млн. найманих робітників (до 30% самодільного населення), в тому числі близько 50 млн. робітників у промисловості, будівництві і на транспорті. Але 20–30% вони були зайняті на дрібних підприємствах неформального (тобто неорганізованого нецензового) сектора і фактично являли собою нефабричний, тобто малокваліфікований, низькооплачуваний пролетаріат, в соціальному відношенні більше близький до маргиналів ніж до своїх братів по класу. Лише 25–34% (в залежності від конкретної країни) промислових робітників були кваліфікованими професіоналами. Протистояння робітники "низи" і робітники "верхи", перші якщо і виступали то разом з маргіналами за загальнонаціональні, етнічні, кастові, релігійні інтереси. А "верхи" були за консенсус з роботодавцями будучи насправді на Сході третім станом.

Середні кола та їх особливості – це люди, які не володіють засобами виробництва, але мають освіту, знання, кваліфікацію, які необхідні для організації, орієнтації, задоволення потреб економічного і духовного життя сучасного суспільства. Це – інтелігенція, службовці, офіцери, студенти та інші жителі міст і сіл, які органічно зв’язані з містом, школою, університетом, ЗМІ і т.д. На відміну від них проміжкові групи – власники дрібних і найдрібніших підприємств в соціально-економічному відношенні категорія перехідна, яка розташована між найманою працею та бізнесом. В цю категорію входять насамперед селяни, які ведуть власне господарство, і міські дрібні власники. Вони складають свого роду соціальне підґрунтя національного капіталізму переслідуючи тенденцію "врости" в нього знизу. Разом з тим в конкретних умовах багатоукладного східного суспільства якраз проміжкові групи менше всього модернізовані, найбільше зв’язані з традицією, общинністю, патріархальщиною, з обмеженістю етнічного, конфесіонального і регіонального характеру.

Політичний і соціальний розвиток Сходу у період, який ми вивчаємо, постійно стимулював ріст середніх груп. Їх нестаток на перших порах компенсувався інонаціональними та приїжджими кадрами. Покращення якості освіти і потреби розвитку економіки визначили прискорений ріст чисельності спеціалістів різного профілю практично повсюдно в Азії: в Індії в 1971–1981 р. з 4834 тис. до 7094 тис. чоловік (на 47%), в Індонезії 1971–1980 р. з 884 тис. до 1917 тис. чоловік (на 72%), в Ірані 1966–1976 рр. з 203 тис. до 557 тис. чоловік (на 174%), в Малайзії 1970–1979 рр. з 129 тис. до 246 тис. чоловік (на 89%), на Філіппінах в 1970–1980 рр. – з 284 тис. до 559 тис. чоловік (на 97%).

Звичайно, не всі ці особи можуть вважатися представниками сучасних середніх кіл, наприклад ті, які живуть поза містом. Наприклад, чистих міських жителів серед них в 70-і роки в Індонезії було близько 700 тис., на Філіппінах – 300 тис., в Таїланді – до 150 тис., в Малайзії – до 90 тис. чоловік. Звичайно, сільський вчитель або лікар серед них, мабуть, був більш "сучасним", ніж представники духовенства, різних сімей знаті, феодальні ідеологи і віровчителі, люди, які очолювали секти, братства, таємні товариства, які жили в містах і яких традиційно причисляли до інтелігенції консервативного типу. Безумовно, до середніх кіл відноситься науково-технічна інтелігенція (2328 тис. чоловік в Індії на кінець 70-х р., 1218 тис. в Індонезії, 1084 тис. на Філіппінах, 708 тис. в Туреччині, 218 тис. в Ірані, 101 тис. в Пакистані, 20 тис. в Таїланді). Але слід пам’ятати, що в конкретних умовах Сходу інженери і фізики, лікарі і адвокати, вчителі і студенти не відділені китайською стіною від світу традицій, релігії, національної міфології, племінних звичаїв і кланових зв’язків. Тим більше, що майже у всіх країнах Сходу збереглися так звані традиційні соціальні спільноти, яким немає аналогів на Заході – касти в Індії, які традиційно єднають людей різних занять і професій. В 60-і р. в Індії і Пакистані нараховувалось до 14 торгово-лихварських каст, які дозволяли їх верхівці об’єднувати навколо себе, особливо через кредитні та житлові кооперативи, сітку фондів, шкіл і лікарень до 15 млн. чоловік, переважно торгівців і службовців. В той же час нищі касти і харіджани (недоторкані) складали від 2/3 до 3/4 жителів села, які постійно поповнювали міські низи. Релігія освячувала їх принизливе положення і це стримувало їх незадоволення з одного боку, а з іншого стимулювало вірність кастовій солідарності незалежно від положення людини в нетрадиційній, модернізованій структурі сучасних секторів суспільства.

Традиційними спільнотами на Сході є племена, дрібні етноси або етноконфесійні общини, станові групи, соціокультурні колективи. Печатка їх впливу, особливо на менталітет і психологію людей, які економічно і організаційно вже давно живуть поза традиційних відносин ще прослідковується повсюди на Сході – від Марокко і Сенегалу до Китаю і Філіппін. Етнонаціональне питання – одне із найважливіших на Сході: азербайджанці в Ірані. Туркмени, узбеки і таджики в Афганістані, патани (пуштуни) в Пакистані, багато чисельні меншини в Мьянмі (Бірмі), монголи, тюрки і тибетці в Китаї, хуацяо у ПСА, таміли в Шрі Ланці всі вони ще чекають вирішення свого етнічного існування в рамках нових держав на Сході, або борються за нього. Але вирішення етнічної проблеми ще більше ускладнюється наявністю проблеми конфесіальної яку яскраво ілюструє положення жителів півдня Судану, коптів у Єгипті, ісламістів в Афганістані і Таджикистані, мусульман і сикхів у Індії, мусульман в Китаї і на Філіппінах.

Всі ці традиції соціальної і соціо-культурної архаїки багато в чому перешкоджають процесам модернізації на Сході, особливо – процесу формування і розвитку демократичного капіталу, тобто дрібного і середнього підприємництва дрібних торгівців джентльменів удачі, ремісників, які розбагатіли, багатих селян і навіть колишніх ремісників, яка заробила певні суми грошей під час еміграції в Європу або в зону Перської затоки – пакистанці і південнокорейці. Дрібні і середні підприємства завжди переважали на Сході не дивлячись на гігантоманію якою страждали багато країн. В Індії в 60-70-і рр. 75% підприємств мали менше 10 працюючих кожне. В багатьох країнах підприємства цього типу "демократичного капіталу" давали до 50% всієї промислової продукції і об’єднували в системі виробництва до 39% всіх зайнятих у промисловості.

Слід звернути увагу на той факт, що довгий час однією із головних коаліцій соціального розвитку Сходу була боротьба між "демократичним" і "бюрократичним" капіталом. Це пояснювалося багатьма причинами:

1. Зусиллям іноземної буржуазії, особливо ТНК які підкорили собі бюрократію Сходу і зв’язаних з нею компрадорів.

2. Звичкою бюрократичних еліт, особливо зв’язаних з феодалами князями, військовими, управляти самовільно і безконтрольно.

3. І на кінець жадністю бюрократичної буржуазії, яка прагне все тримати під своїм контролем і досить ефективно перекриває всі шляхи росту національного підприємництва знизу шляхом високих податків, хитрою політикою різних пільг і субсидій.

Лише розірвавши вплив триєдиного блоку ТНК, інонаціонального (або бюрократичного) капіталу і місцевих бюрократичних груп прозахідної орієнтації і відкриють можливість росту "демократичного капіталу". В 60-70-і рр. правляча еліта деяких країн коректувала курс державної політики і почала сприяти зміцненню дрібного і середнього підприємництва.

Соціальний розвиток пострадянського Сходу

Картина соціальних процесів на Сході буде неповною, якщо хоча б приблизно не визначити тенденції соціально-економічного розвитку на колишньому радянському Сході перш за все в республіках СНД. Ці нові пострадянські держави ніби "повертаються" на Схід з яким вони залишались зв’язаними в історичному, цивілізаційному і соціокультурному відношенні, за роки політико-ідеологічної "розлуки" з ним де в чому зарубіжний Схід обігнали, (ліквідація неписемності), а де в чому від нього відстали. Безумовно, вони пішли вперед в плані модернізації, урбанізації освіти, а також в ряді економічних показників. Хоча не все було так, як показувала радянська пропаганда, ряд країн Сходу за період незалежності добилися більшого. Розпад економічного простору СРСР і криза всього пострадянського суспільства змінили положення. Негативно вплинув виїзд російського і російськомовного населення, яке складало левову частку місцевих кваліфікованих кадрів. Цей відтік продовжується і не може не впливати на положення, тому що біля третини населення у східних республіках СНД завжди було некорінним, і тільки росіяни складали в 1991 р. 7% жителів Грузії, 3% – Вірменії, 8% – Азербайджану, 41% – Казахстану, 13% Туркменії, 11% Узбекистану, 22% Киргизії, 10% Таджикистану. Виїжджає населення і інших некорінних національностей, тому що етнічні конфлікти, які почалися ще до 1991 р. додатковим тягарем лягли на економіку і на соціальну обстановку, і на духовний клімат пострадянських держав. Це зниження ролі і значення інтелігенції і вихід на передній план нових владних еліт (етнократій) і раніше забороненої ідеології – націоналізму (який часто доходить до ксенофобії), зростання ролі місцевих збройних сил і мафіозних клік. Всі ці соціальні явища, отримали свій концентрований і закінчений вираз в Чечні де в 1990 р. утворився вибухонебезпечний синтез таких факторів як злиття в одне ціле кланових (тайпи) і конфесіональних (вірди) структур, сімейні і мафіозні зв’язки, криміналізація бізнесу і крайнє загострення соціальних проблем (безробіття молоді в першу чергу), різкого вибуху етноцентралізму і популярності харизматичного лідера Дудаєва, який вибрав вдалий момент для відділення від Росії, яка сама переживала не кращі часи як в економіці, так і у внутрішньому житті.

Певну роль зіграло і соціальне відставання радянського і пострадянського Сходу від зарубіжного Сходу. Для мусульманських районів СНД (включаючи і російський Схід) характерні більш глибокий вплив суфійських братств, які в радянські часи частково виконували роль "ісламського масонства", тобто таємної системи збереження ісламських звичаїв. Звідси і певна самостійність братств і їх відділень, в першу чергу – на Кавказі, Центральній Азії, більш високий, ніж за кордонами колишнього СРСР, авторитет суфійських наставників – устазів, вакилів, імамів і т.д. Разом з тим збереженню тут в більш консервативних формах типових для традиційного суспільства відносин особистої залежності, позаекономічного примусу, патріархальної колективності і близості в земляцтвах сприяв низький (в 2–3 рази в порівнянні з росіянами і російськомовними) рівень міграції в міста. Для середньоазіатських і кавказьких сільчан в цілому завжди був показовим (типовим) потяг до сільського укладу життя у "великій сім’ї", неприйняття індустріально-урбанізованої моделі розвитку і неминучої руйнації в місті внутрісімейних і внутріобщинних норм. Економічно це підкріплялося також широким поширенням особистого присадибного господарства (формально – в рамках колгоспно-радгоспних порядків), яке давало дуже велику долю прибутків як на селі так і в місті. На зарубіжному Сході це було рідкісним явищем, тому що навіть після аграрних реформ 60-70-х р. у більшості країн Азії і Африки зберігались малоземелля і аграрне перенаселення, яке штовхало до міграції. А в районах інтенсивного і високоприбуткового землеробства за межами СНД, як правило, панувало плантаційне і фермерське господарство, яке так само прагнуло позбутися "лишніх людей".

Роблячи висновки можна сказати, що економічна, технологічна і соціо-культурна модернізація Сходу у другій половині ХХ століття, ішла повсюдно, хоча і нерівномірно. Більш швидко і стабільно вона проходила на Далекому Сході і в ПСА в силу ряду причин і обставин (історично вироблених, в тому числі – в руслі релігійних вчень синтоїзму, буддизму, даосизму, конфуціанства таких якостей як дисциплінованість, лояльність, працелюбство, мала вимогливість) і зовнішніх факторів (вплив США, "економічного дива" Японії, енергії Хуацяо). Хоча із протиріччями, але зате ефективно вона йшла в країнах які вирізнялися багатоукладністю, міжцивілізаційною контактністю (в Малайзії, Таїланді, Індонезії), ще складніше – в країнах Південної Азії, особливо і Індії, де модернізація наштовхувалася на кастовість, комуналізм (засилля общин), становість, етнічне, релігійне і мовне різноманіття. В різних іще більш складних варіантах це ж ми бачимо в Пакистані, Бангладеш і Шрі Ланці, які, до того ж, були зоною підвищеної конфліктності в етноконфесійному плані.

Особливий регіон Азії це Китай, Монголія, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа. Сьогодні ці держави з центрально плановою економікою, видозміненою сьогодні, доводять (за виключенням КНДР) можливість ринкового варіанту подібного централізму (особливо КНР). Історія поки що не дала остаточної відповіді на питання, чи може існувати в конкретних умовах Сходу подібна модель суспільства, хоча успіхи його розвитку не викликають заперечень, а досвід КНР вивчається у всьому світі.

Ще один момент, Країни Далекого Сходу і ПСА, і Південної Азії зуміли перетворити колись гостре протистояння Захід-Схід у м’яку форму напівконкуренції – напівпартнерства, напівпогодженості – напівкритики, тому що почувають себе більш впевнено в економічному відношенні. Таким чином, неоднорідність та нерівномірність процесу модернізації Сходу багато в чому визначається, перекручується, "підправляється" як різними умовами в різних регіонах Сходу, так і впливом на них політики Заходу, дій Японії і Китаю, а також – складних процесів на пострадянському просторі.


6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються


Результати економічного розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки за останні півстоліття дуже неоднозначні і протирічиві. Незважаючи на чималі труднощі, кризові явища, сповзання назад, а також наперекір багатьом песимістичним прогнозам, які зробили ряд відомих економістів у перші післявоєнні десятиліття, країни, що розвиваються досягли в сукупності суттєвого, хоча і не повністю стійкого прогресу в економічній сфері.

У другій половині ХХ ст. декілька десятків афроазіатських і латиноамериканських держав, які складають 1/6 – 1/5 їх загальної кількості, але концентрували в себе майже 2/3 – 3/4 населення і валового продукту країн, що розвиваються, так чи інакше вступили на шлях сучасного економічного росту. Мінімальний критерій, прийнятий для віднесення країни до групи держав, які розвиваються по шляху сучасного економічного росту, передбачає підтримання нею не менше півтора процентного подушевного росту ВВП в середньорічних розрахунках за останні три-чотири десятиліття. До цього слід додати інтенсивні зрушення в різних галузях, пропорціях розподілу ВВП. Так було у розвинутих країнах на етапі "стрибка" промислового – 1,3 – 1,5%.

Завоювання політичної незалежності, здійснення деколонізації, проведення аграрних реформ, імпортозаміняючої експорторієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктури, налагодження і удосконалення систем макроекономічного регулювання мобілізації власних ресурсів, широке використання капіталу, досвіду і технологій розвинутих держав сприяли відносно швидкій модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. До того ж, даний процес охопив не тільки маленьких і середніх "тигрів" (Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, Малайзія, Таіланд), але і ряд крупних "драконів" (Бразилія, Мексика, КНР, Індія, Індонезія і ін.).

Все це викликало значне прискорення економічної динаміки слаборозвинутих країн: якщо в 1900 – 1938 рр. подушевний ВВП в периферійних країнах зростав в середньому на 0,4 – 0,6% та в 1950 – 1998 рр. середньорічний темп приросту цього показника досяг 2,6 – 2,8%. Звичайно, не у всіх країнах, що розвиваються економічна результативність була така вражаюча.

Якщо в передових країнах у післявоєнний період спостерігалися тенденції до конвергенції, зближенню рівнів розвитку, то на периферії і напівпериферії була інша закономірність – по багатьом характеристикам посилювалась дивергенція їх економічної еволюції в рамках типологічних груп. За підрахунками експертів ЮНКТАД в 1960 – 1990 рр. коефіцієнт варіації подушевного доходу в розвинутих країнах скоротився з 0,51 до 0,34 в той час як у країнах, що розвиваються, він виріс з 0,62 до 0,87, в тому числі в країнах Африки – з 0,49 до 0,68 і особливо різко в азіатських країнах – з 0,46 до 0,81.

Економічний ріст на душу населення для афроазіатських і латиноамериканських країн виявився в два рази вище ніж по країнах Заходу в період їх "промислового стрибка" кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. і в цілому відповідав показникам по розвинутим державам у післявоєнний період. В той же час, судячи по даним, розрахованим за паритетами купівельної здатності валют, якщо

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: