Радянсько-польська війна 1920 р.
Тим часом червоні частини просувалися на захід. Саме тоді більшовицьке керівництво у Кремлі вирішило використати відомого українського політичного діяча В. Винниченка для розколу української інтелігенції. Він прибув до Москви наприкінці травня, запропонував свої послуги В. І. Леніну зустрівся з багатьма радянськими керівниками. Після запитів Кремля політбюро ЦК КП(б)У у завуальованій формі дало зрозуміти, що ділитися владою не збирається. Особливо занепокоївся Х. Раковський, якого колишній голова Директорії УНР В. Винниченко в листі до В. Леніна пропонував усунути з посади.
Л. Троцький 9 червня надіслав В. Леніну і Й. Сталіну дуже дипломатичну за змістом телеграму: “Винниченко вважає, що він міг би розколоти петлюрівську інтелігенцію своїм активним виступом на Україні у цій відповідальній ролі й відволікти від Петлюри хоча б тимчасову значну частину отаманів. Він вважає, що такого результату можна досягти призначенням його нарком воєн України. Якщо на це піти, то цій посаді необхідно надати переважно агітаційний характер, запровадивши В. Винниченка до Реввійськради Південно-Західного фронту. Прошу за дорученням Політбюро висловитися з приводу цих міркувань і в разі незгоди вказати, як уявляєте собі можливість використати Винниченка для роботи на Україні, зокрема для боротьби з Петлюрою. Винниченко віддає себе, за його словами, у розпорядження партії”.
11 червня Й. Сталін відповів із Кременчука Л. Троцькому. Оскільки у телеграмі містяться цікаві оцінки політичної ситуації в Україні того часу, розглянемо її: “1. Петлюра являє собою серйозну силу у губерніях Західної України, у всій Київській губернії, зокрема, Полтавській; більш серйозну, ніж наші ради. Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними елементами середнього і крупного селянства проти революції та “кацапів”. Апарати Петлюри: незначна кількість кооперативів й відділів “просвіти”, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами без контролю, з чудово працюючими підприємствами. “Просвіта” постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи - продуктами, причому частина прибутків йде до казни Петлюри, оточення якого чудово переховується у цих “легальних” установах. У порівнянні з цими сумно державним дореволюційними наші ради слабкі до неподобства. Про Радвладу селяни знають тільки те, що у неї багато війська, і вона відбирає хліб. Зважаючи на усе це поява Винниченка на нашому небосхилі повинна відіграти найбільш серйозну роль у боротьбі з серйозним ворогом революції на Україні, тобто з петлюрівщиною. 2. Призначення Винниченка наркомвоєнУкраїни... вважаю найбільш зручною та доцільною комбінацією. 3. Якби Винниченко поставив питання щодо створення інститут голови Реввійськради Південь-Захід і призначення на цю посаду, я б не заперечував проти такої комбінації. 4. Проти призначення Винниченка членом Реввійськради Південь-Захід не заперечую”.
Таким чином, Й. Сталін і Л. Троцький вважали “петлюрівщину” серйозною загрозою для влади більшовиків в Україні. Це свідчило про те, що більшовицьке керівництво на цей час визнавало силу українського національного руху. Показово, що у межах марксистських уявлень Й. Сталіна соціальною базою контрреволюції були вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори як громадсько-політичні представники українських селян. Кооперативи й “просвіти” вважалися структурами, що мали неформальну владу на місцях та протистояли органам більшовицької влади – радам. У майбутньому такі сталінські оцінки слугували теоретичною основою репресій комуністичного режиму в Україні [10; 183].
Багатьом керівникам більшовиків здавалося, що Червона армія зможе продовжити успішний наступ на Захід. Ці настрої поділяв В. Ленін. Він бажав не тільки радянізувати Польщу, але й здійснити прорив Червоної армії до Німеччини, де, на його думку, створилися сприятливі умови для комуністичної революції. Вождь більшовиків мріяв запалити полум’я світової революції у Центральній і Західній Європі та встановити там радянський лад. 19 червня 1920 р. Г. Чичерін надав В. Леніну варіанти можливих подальших переговорів з Польщею. Один із них передбачав приєднання Східної Галичини до радянської України.
На початку липня 1920 р. червоні війська підішли до етнографічного кордону Польщі, здобувши перемогу у боях із поляками у районі Рівного.
На початку серпня, після захоплення Рівного, 1-а Кінна армія повернула Львів. Визвольного походу проти “буржуазії” та “капіталістів” у її виконанні не вийшло. Навіть такий переконливий комуніст, як В. Затонський – член РВР 14-ої армії 10 серпня 1920 р. повідомив до ЦК КП(б)У, що будьонівці на своєму шляху грабують і гвалтують місцеве населення.
Але ж вони вирішували долю радянсько-польської війни. Головний удар червоні війська завдавали Варшаві. 17 серпня С. Каменєв повідомив командувачів Західним фронтом М. Тухачевського та Південно-Західним фронтом О. Єгорова, що Західний фронт мусить приступити до вирішального наступу на Варшаву. Й. Сталін та О. Єгоров не поспішали виконувати цей наказ, сподіваючись зайняти місто. До того ж Й. Сталін міг виправдовуватись перед іншим керівниками Компартії за відмову тим, що Львів був культурним і громадсько-політичним центром Східної Галичини. Його захоплення мало стратегічне значення для більшовиків: вони отримували прямий вихід до Центральної Європи.
12 серпня О. Єгоров у черговий раз наказав Кінармії захопити Львів і тільки під тиском Л. Троїцького 13 серпня РВР Південно-Західного фронту віддало наказ про передислокацію. Утім, ще 17 серпня Кінармія штурмувала Львів, але 6-та січова дивізія УНР під командуванням полковника М. Безруша та Р. Сушка утримали 1-у Кінну армію.
У середині серпня й. Сталіна відкликали з України до Москви. Бої на врангелівському фронті все більше відволікали увагу Кремля. 19 серпня політбюро ЦК РКП(б) заслухало доповідь Л. Троїцького та й. Сталіна щодо військового становища на польському і врангелівському фронтах, визнано останній головним, Й. Сталіну надали двотижневу відпустку.
Й. Сталін на польський фронт не повернувся, а Л. Троїцький став людиною, яка приймала основні рішення, що стосувалися української проблеми. При цьому він продовжував постійно контактувати з Х. Чаковським. 1 вересня обидва діячі написали листа В. Леніну щодо с. Петлюри: “Оскільки питання про Петлюру може отримати велике значення у наших відносинах з Польщею, необхідно розгорнути найширшу агітацію з приводу шахрайської поведінки Польщі, що порушує її мирні зобов’язання”.
Ця заява стосувалася С. Петлюри тому, що польський уряд не поспішав визнати легітимність українського радянського уряду. Ситуація загрожувала повторним просуванням польських військ углиб України та втручанням у радянсько-польські переговори голови Директорії як “третьої сили”.
Тому знову постало питання щодо В. Винниченка у РНК УСРР та наркомом закордонних справ СРР. 9 вересня політбюро ЦК КП(б)У прийняло його до партії і попросило ЦК РКП(б) направити замість Д. Мануїльського на мирні переговори з поляками. Одночасно від В. Винниченка вимагали переробити заяву про вступ до більшовицької партії. 11 вересня Л. Троїцький висловив політбюро ЦК РКП(б) та Х. Чаковському свою думку щодо В. Винниченка: “...Потрібно, щоб Винниченко заявив: 1). Щоб сам він був головою демократичної Укрреспубліки. 2). Що Петлюра ніколи не отримував демократичної санкції. 3). Що Петлюра є агентом польської шляхти. 4). Що за цих умов він, Винниченко, не дивлячись на ті суперечки, що у нього малися в минулому з Радвладою, вважає своїм обов’язком вступити до лав Червоної Армії, щоб зі зброєю у руках битися за незалежну радянську Україну проти польської шляхти та її найманців“ [9; 237].
Такі жорстокі вимоги означали для В. Винниченка необхідність відійти від своїх життєвих принципів та офіційно зробити облудні заяви на кшталт: “Петлюра – агент польської шляхти”. Очевидно, що Х. Чаковський передав вимоги Л. Троїцького В. Винниченку, який відмовився їх виконати і виїхав з України. Раковський міг бути спокійним – загрозливий конкурент самоусунувся. Одночасно міжнародна ситуація склалася таким чином, що уряд РСФРР мусив враховувати в переговорах з поляками існування формально незалежної радянської України.
В той же період у КП(б)У поширилася думка, що тільки радянська Україна здатна виконати роль інтегратора усіх українських етнографічних земель і лунали заклики до радянізації Західної України. 14 травня Р. Кон написав листа до ЦК КП(б)У, в якому стверджував, що ані Відень, ані Варшава не можуть бути центрами економічного тяжінні до Галичини, яка становить єдине ціле зі Східною Україною. Тому політичний центр радянської України мусить стати центром для Галичини.
На початку липня 1920 р. Червона армія захопила 16 повітів Східної Галичини й проголосила там радянську владу. 8 липня на спільному засіданні Галицького оргкомітету та політбюро ЦК КП(б)У сформували галицький революційний комітет начал з В.Задонським. цей орган повинен був “виконувати функції тимчасового уряду у Галіції”.
16 липня 1920 р. був затверджений склад галицького революційного комітету на пленумі ЦК РКП(б). Х. Чаковському доручили підібрати комуністів для організації Румунського ревкому.
19 серпня В. І. Ленін написав В. Затонському: “Повідомте якнайдетальніше, що робити для того, аби підняти галицьких селян. Озброєння послано вам. Нещадно громіть панів та куркулів, щоб бараки, а також селянська маса відчула крупну зміну на їх користь. Чи очікуєте аеропланів?” У спогадах В. Затонський писав: “Ленін нам наказав не панькатися з буржуазією та куркульнею і якнайшвидше трощити єдиний національний фронт, кожне національне угрупування, виховуючи замість того інтернаціональну солідарність трудящих...”.
Виконуючи такі вказівки, Галицький ревком оголосив націоналізацію промисловості, банків, запровадження 8-годинного робочого дня, загальної трудової повинності, втілення основного принципу соціалізму – “Хто не працює, той не їсть”, створення профспілок, конфіскацію поміщицьких земель, врожаю, обладнання та передачу їх органам радянської влади, організацію комітетів незаможних селян, відокремлення церкви від держави та школи. 1 вересня Гал ревком, що знаходився у Тернополі, видав наказ щодо переходу до нього усієї повноти влади, об’єднання Галицької республіки з радянською Україною. Водночас робилися спроби організувати численні комуністичні та комсомольські організації. 6 вересня 1920 р. В. Задонський написав листа в. Леніну та Ф. Дзержинському:” У нашій політиці я також взяв найрішучіший та відвертий курс на розв’язування революції. Намагаюся скрізь, зокрема навіть демагогічно, підкреслити робітничо-селянський характер радянської влади. Підняв шалену кампанію супроти інтелігенції. У Росії або на Україні за це назвали б махновцем. Але тут, нині, - це необхідне. У маси кинули гасло “Руйнуй усе старе, жени, знищуй поміщика, його економів і прихвоснів, розбирай землю, не чекаючи докладних інструкцій, грабуй буржуазію у с моєму сущому сенсі цього слова, з виселенням із квартир, залучення до громадянських робіт і т. ін..”.
Однак під тиском польських військ червоні частини стрімко відкочувалися на схід. 20 вересня Задонський із рештками Галицького ревкому опинився у Вінниці. Звідти він надіслав листа до Леніна, ЦК КП(б) У. РВР Південно-Західного фронту: “Галицьке дійство звершилося. Я не знаю, як складеться міжнародна обстановка, як повернуться події на фронті. Можливо, що з Польщею буде укладено мир і радянський уряд, який прагне миру та його потребує, не стане за будь-якої ціни домагатися самовизначення Галичини у нашому розумінні цього слова... Але, якби не було, Галичину довелося б рано чи пізно радянізувати. Необхідно врахувати досвід першої спроби такого роду. Констатую: до такої серйозної спроби перенесення соціальної революції та радянської влади в Європу ми були дуже погано підготовлені, а саме: а) партійного комуністичного апарату не існувало. Закордонні підпільні організації майже не мали зв’язку з центром, що знаходився на Україні. Цей центр був дуже слабким, а на момент нашого вступу до Галичини його фактично і н6е існувало...”
б) Ревком був сформований надто пізно. Не потрібно було негайно повідомити про нього, але дати йому можливість підготуватися, зібрати сили й техніку, було б абсолютно необхідне... [8; 39].
Як бачимо, прагнення радянізувати європейські території, зокрема Галичину, залишалося, але готуватися до того необхідно було більш ретельно. Доки ж керівники РКП (б) аналізували причини невдач. 22 вересня В. Ленін виступив з комуністичним звітом ЦК РКП (б) на ІХ Всеросійській партійній конференції, де відверто заявив: “Ми вирішили використати наші військові сили, щоб домогтися радянізації Польщі. Ми формували це не в офіційній резолюції, що записана у протоколі ЦК, проте між собою говорили, що ми повинні багнетами помацати – чи дозріла соціальна революція пролетаріату в Польщі?...”[10; 88].
Сучасний імперіалістичний світ тримався на Версальському договорі. Більшовики, які охопили такі настрої, відхили ультиматум Д. Керзона та загрозу застосування санкції Ліги Націй. Кирилівські “геополітики” мріяли захопити Східну Галичину. Вождь російських більшовиків пояснював: “Отримуючи Східну Галичину, ми мали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми сховали сусідство з Прикарпатською Руссю, яка кипить більше, ніж Німеччина, та є прямим кордоном до Угорщини, де невеликого поштовху достатньо для того, щоб спалахнула революція... Ми чудово розуміємо, що ставка поставлена велика, що ми сильні, що ми, узявши Галичину, де радянський лад забезпечений, узявши Галичину, яка має зв’язок з Чехословаччиною та Угорщиною. Через це варто контролювати, нехтувати таким фактом не можна. Але однозначно ми усвідомлюємо, що зимова компанія вимагатиме багато життя, й ми говоримо: ми повинні уникнути зимової компанії”.
Остання фраза була побічним визнанням поразки. Проте мрія світової революції залишалася, що комунізм у Росії самостійно не побудувати.
Наступного дня, 23 вересня, надзвичайна сесія ВЦВК РСФРР вирішила відмовлятися від раніше поставлених до Польщі вимог щодо підписання пропімінарного мирного договору. Під час переговорів, що відбувалися в Ризі польський уряд визнав повноваження УСРР, який представляли делегати на чолі з Мануїльським. Делегація УНР відмовилася брати участь у переговорах, а делегація ЗУНР на чолі з Левицьким , провела консультації з представником УСРР, під час яких Д. Мануїльський заявив, що в разі відновлення Східної Галичини “ми дамо вказівку комуністам, щоб не підкопували під галицький уряд, а він повинен нам дати можливість проникти в Європу” [23; 294].
Водночас голова російсько-української делегації А. Іоффе сказав одному з представників галичан: «Хто знає, ми і половину України могли б відступити Польщі за мир, бо не можливо воювати зі всім світом». Торги українськими землями та національними інтересами України відбувалися з усіх сторін.
4 жовтня радянсько-українська делегація виступила із заявою, що питання про незалежність Східної Галичини пов’язане з волевиявленням галицького населення та вимогою припинити діяльність структур УНР на польській території.
12 жовтня на умовах, висунутих радянською стороною, був підписаний мирний договір між РСФРР, УСРР, БСРР, з одного боку, та Польщею – з іншого.
Для узгодження тексту остаточного договору польська сторона передала пропозиції радянським керівникам. Ознайомившись із ними, 15 жовтня, Раковський надіслав телеграму Л. Троцькому та Г. Чичеріну щодо неприйнятності тез. Він наполягав, щоб спеціальним пунктом обумовлювався вихід військ Петлюри за Дністер, а С. Булак-Балаховича – на захід від Мозира, посилаючись на історичний прецедент: у1918 р. командування німецьких військ відмовилося поширити перемир’я з радянською Росією на Ростовську ділянку фронту, що надало можливість генералу П. Краснову розпочати бойові дії проти більшовиків.
З точки зору більшовиків логіка Х. Чаковського мала сенс. У жовтні війська УНР розпочали загальний наступ від Бара до Ямполя, дійшли до Врацлава, зайняли Жмеринку, Бар, Вінницю, Пітин. Але Червона армія завдала контрудару й 16 листопада захопила Кам’янець-Подільський. Підрозділи Петлюри відійшли за р. Збруч. 12 листопада у Білорусії загін С. Булак-Балаховича захопив Мозир та Калениковичі. Тільки у 20-х числах радянським військам вдалося відтіснити його на територію, де знаходилось польське військо.
Кремлівський уряд наполіг на інтегруванні армії Петлюри. У результаті війни більшовики не досягли стратегічної мети – закріпитися у Східній Галичині та Закарпатській Україні. Власне кажучи, договір 1921 р. був провалом комуністичної ідеї світової революції, що експортувалася з Росії.
20 листопада 1920 р. Троїцький приїхав з Донбасу, на Х конференції КП(б)У в Харкові заявив, що “ми поставимо червоний прапор добробуту та просвіти над Радянською Росією та Радянською Україною. Ми дамо приклад усьому світові, що у Радянській Україні, як і в Радянській Росії, немає більше голоду, жебрацтва, незадоволення та епідемій. Це означає визволення робітничо-селянської Росії та України“ [14 10].
Вищенаведені факти свідчать, що лідери більшовиків повернулися до більш реалістичної зовнішньої та внутрішньої політики. Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4-10 квітня 1923 р.) зробив наголос: «Відскок від Варшави у 1920 р. «свідчив, що більшовики не отримують прямої допомоги від пролетаріату більш розвинутих країн Європи. Надії на світову пролетарську революцію залишилися».
У новому політичному курсі Росія і Україна ставали «дослідним полем» (як висловився Й. Сталін), зразок якого мав переконати народи Сходу і Центральної Європи у перевазі соціалізму й комунізму.
Комуністичні керівники Росії усвідомили неможливість вести наступальну війну у країнах Центральної та Західної Європи за умови відсталої організації російського суспільства у широкому сенсі цього словосполучення. Тому першочерговим завданням ставали трансформації соціально-економічних, адміністративно-управлінських, ідеологічних структур суспільства. Не лише важливим здавалося використання колишніх окраїн Російської імперії за допомогою російсько-більшовицької системи управління та подолання ворожого ставлення до комунізму і Росії значної частини неросійських етнонаціональних груп.
Розділ ІІІ. Військово-політичні та економічні наслідки війни
3.1. Військово-політичні та економічні наслідки війни
У жорстоких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні».
Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалося як дуже відстале й слабке для майбутніх модернізацій, його необхідно було радянізувати та комунізувати.
Не дивлячись на усі конфлікти з управлінським структурами радянської Росії, керівники КП(б)У беззастережно підтримували такий курс, тому що вбачали в Росії гаранта збереження влади на Україні. Визнання лідерами РКП(б) України як радянської держави, не дивлячись на певну «демократичність» цієї державності, та намагання інтегрувати Україну до складу Росії були важливими чинниками історії України та російсько-українських відносин у ХХ столітті.
Отже, радянсько-польська війна стала новим моментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП(б). Проте мрї про світову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичого режиму.
Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опір на українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєвоважливою.
Уряд Польщі плекав надію на відновлення польських кордонів зразка 1772 р., але рішення, прийнте урядами західних країн у Спа, обмежувало східні кордони Польщі «лінією Керзона», накреслеою в декларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 р. Тому Ризьку мирну конференцію польський уряд розглядав як можливість «виторгувати» в радянського уряду Росії західноукраїнські та західнобілоруські землі [4; 43]. Рада оборони Польщі, що зібралася 11 вересня 1920 р. для вироблення і затвердження інструкцій польській мирній делегації, визначила лінію кордону, якої повинні були домагатися в Ризі польські делегати. Пропозицію члена делегації І. Василевського – «Україна на конференцїі має бути представлена якщо не з поляками, то самостійно», - більшість Ради відхилила, тому що польська делегація повинна була визнати повноваження УСРР і тільки при можливості наполягати на визнанні УНР.
У відповідь на ноту Директорії польському урядові, в якій вказувалося на негативні сторони відсутності делегації Української Народної Республіки (УНР) на переговорах. 11 вересня 1920 р., міністр закордонних справ Польщі Е. Сапега звернувся по радіо до уряду РСФРР у справі допущення делегації УНР до переговорів. Та більшовицький уряд Росії у цьому питані не йшов ні на які компроміси. Вже наступного дня нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін повідомляв польський уряд: «Так званої української демократичної респубілки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною Радянською Республікою, союзною з Росією, яка разом з нею бере участь у переговорах у Мінську і Ризі [4; 43]. В дійсності представництво УСРР в радянській делегації носило фіктивний характер з метою домогтися визнання Польщею ще однієї радянської республіки. Так, повідомляючи уряд УСРР про підготовку радянської делегації до перговорів, Г. Чичерін телеграфував: «Нехай Мануїльський їде сюди для ознайомлення із справами і щоб не спізнитись». Тобто предстаника радянської України запросили до Москви не для обговорення і затвердження умов миру, а лише для ознайомлення.
Більше того, оформленянм офіційних українських документів на конференції займався член польської делегації П. Василевський, бо ніхто з представників УСРР не писав українською мовою.
Та загрозу для існування незалженої УНР становив і польський уряд, про справжні наміри якого можна було дізнатися з інструкції Е. Сапеги польським делегатам: « В наших переговорах з більшовиками справа Петлюри взагалі не буде враховуватися». З польської делегації тільки П. Василевський був об’єктивним до української проблеми. І вже на першому засіданні Ризької конференції 21 вересня 1920 р. польська делегація визнала повноваження представників УСРР на переговорах. Одночасно в пресі польські парламентарії заявили, що “визнання радянської делегації як російсько-української, означає тільки те, що її повноваження насправді підписані урядами двох республік”. Що ж до українського питання, о воно у всій повноті буде обговорюватися на конференції. Більш категоричною була заява С. Грабовського: “Скільки б не говорили про те, що робітничо-селянська Україна самовизначилася, ми дивимося на це так: написано незалежність – читай автономія, розумій обласне самоврядування. Радянська Україна, ми в цьому переконані, є результат червоного імперіалізму”. Але такі заяви в пресі не спростовували того факту що польська делегація, ведучи переговори з представниками радянської України, цим самим визнавала правомірність існування УСРР. “В той же спосіб, - писав пізніше голова делегацій Польщі Я. Домбровський, - була присуджена доля України, яка залишалася в обсягу російських впливів”.
Зробивши ставку на українсько-польський союз, уряд УНР не приділив належної уваги питанням підготовки до конференції. Зокрема, тільки 11 жовтня був затверджений склад делегації УНР, роль якої в Ризі, за визнанням її голови С. Шелухіна, обмежилася “тільки на пильному слідкуванні за розвитком подій,... піднесенні української справи в пресі. На жаль, українські демократичні сили не змогли перебороти політичні розбіжності, викликані Варшавською угодою 1920 р., тому пропозиція посла УНР в Латвії в. Кедровського про “об’єднання національного фронту”, тобто згуртування політичних сил УНР і ЗУНР. Таким чином, на Ризькій мирній конференції офіційні переговори велися між польською і об’єднаною російсько-українською радянською делегаціями, всі інші делегації не мали статусу учасника конференції.
Для уряду РСФРР першочерговим завданням в той історичний період було недопущення зимової компанії, тому, за умовами В. І. Леніна, “знову пропонуємо Польщі вигідний, невигідний для нас мир”[21; 145].
Вже на засіданні Ризької конференції 28 вересня 1920 р. радянська делегація подала проект препімінарного мирного договору, в основі якого лежала «Заява ВЦВК з питань про основи угоди між РСФРР і Польщею». Основною вимогою радянського проекту було беззастережне визнання незалежності суверенності Білоруської, Литовської і Української радянських республік. Долю Східної Галичини мав визначити плебісцит за буржуазно-демократичним принципом. Питання незалежності Східної Галичини, як піднімалося в «Заяві», в проект внесено не було через безкомпромісну позицію польської сторони, яка заявила, що російська делегація вручається до справ Галичини, яка ніколи не була під Ладою Росії, справа якої взагалі не належить до цієї конференції. В залежність від цього питання польські делегати ставили подальше ведення переговорів.
Ставлення договірних країн до українського питання виявилося, зокрема, у зустрічі голів делегацій, в ході якої А. І. Іоффе заявив: “Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське зарубіжжя. Це для Росії справа передусім економічна”. Україна цікавила обидві держави, насамперед, як сировинний придаток.
Хід радянсько-польських переговорів в Росії перебував у прямій залежності від військової ситуації на фронті. Під впливом успіхів польської армії, наступ якої почався 19 вересня 1920 р. рада оборони Польщі, зібралася 1 жовтня для обговорення радянського проекту, визнавала його умови неприйнятними. “Наша делегація віднеслася до радянського проекту вороже”, - повідомив в Польщу Я. Домбровський. Слід відзначити, що як в цьому повідомленні, так і в інших звітах Я. Домбровського говорилося саме про “російські проекти”, “російські пропозиції”, що свідчать про розуміння польським урядом фіктивності представництва УСРР. Уряд РСФРР усвідомлював, що вони готові видати навіть Врангеля, Петлюру, вони хочуть використати сприятливе воєнне становище і вигідний мир [27; 308].
Тому політбюро ЦК РКП (б) 4 жовтня 1920 року прийняло постанову – погодилася на запропоновану польською делегацією лінію кордону, що передбачала анексію Східної Галичини. 5 жовтня 1920 року А. Іоффе повідомив голову польської делегації про згоду уряду РСФРР на польські пропозиції на трьох умовах: підписання прямолінійного мирного договору не пізніше 8 жовтня, визнання РСФРР і УСРР права транзиту в Литву і Німеччину, узгодження суми сплати Польщі за її активну участь у економічному житті Російської імперії. Переговори про умови попереднього мирного договору про перемир’я не були поза увагою делегації УНР і ЗУНР пішли різними шляхами. Якщо західноукраїнська делегація шукала підтримки у радянської сторони, то представники УНР налагоджували стосунки з польськими делегатами. 6 жовтня делегати УНР були прийняті головою польської делегації Я. Домбровським. Під час бесіди виявився той факт, що посол УНР в Польщі без погодження з Директорією вів переговори про можливість визнання радянської України польським урядом. За твердженням С. Шелухіна, у Варшаві українськими дипломатами “велася закулісна гра, про яку не знав уряд” [21, 145].
За таких обставин, коли польська і радянська делегації узгоджували останні питання перед підписанням попереднього миру, за висловлюванням голови делегації УНР С. Шелухіна “Україна почувала себе ізольованою і покинутою. 12 жовтня 1920 року в Ризі був підписаний договір між Польщею з одного боку і РСФРР та УСРР з іншого про перемир’я і умови миру. За попереднім миром польський уряд визнавав “незалежність України”.
Ще у квітні 1920 року визнав Директорію верховною радою в Україні, а в жовтні цього ж року відмовився від її підтримки як організації, що