Політичні партії та об'єднання сучасної України
Найбільше дискусій викликає політична діяльність А. Волошина, хоч треба одразу застерегти, що чистою політикою він займався мало: у 1918 - 1921 рр. взяв участь у об’єднанні Народних Рад і був членом "Директорії". Як посол до Празького парламенту А. Волошин відстоював інтереси Закарпаття, провів там кілька помітних акцій. У 1926 р. він домігся введення на Закарпатті кооперативних законів, які захистили девальвовані після приєднання краю до Чехословацької республіки вклади закарпатських кооперативних спілок у будапештських банках. У 1928 р.А. Волошин як посол домігся поширення на Закарпаття закону про конгруу - державну допомогу священикам.
У 30-х рр. А. Волошин своєю невсипущою працею на користь політичного, економічного, культурно-національного і релігійного розвитку Закарпаття піднявся до рівня провідника свого народу; його авторитет перевищував авторитет губернатора, до його слів прислухалися представники всіх орієнтацій. Він був ініціатором створення, душею, а почасти і керівником численних спілок, товариств, фабрик.
Мав А. Волошин і ворогів, насамперед серед комуністів і мадяронів, угорських фашистів. Комуністи негативно ставилися до нього як до священика, проповідника християнської етики і моралі, що відстоював класовий мир, всенародну злагоду, національну українську свідомість, боровся проти примітивного атеїзму. Йому докоряли за невеличкий власний маєток (виноградник у с. Севлюшка Земплинської жупи), прибуток з якого повністю йшов на утримання заснованого ним в Ужгороді будинку для сиріт. Мадяри ненавиділи його за українство, українську національну орієнтацію, не могли пробачити йому, що він, провчившись шістнадцять років у мадярських школах, не став угорським патріотом, відстоював руську мову й кирилицю і у 1919 р. відіграв не останню роль у виході Закарпаття зі складу Угорщини та приєднанні його до Чехословаччини. Антиугорська орієнтація А. Волошина найбільше проявилася у 1938 - 1939 рр., коли він рішуче виступив проти угорських претензій на Закарпаття, і очолювана ним Карпатська Україна вчинила збройний опір угорсько-фашистській окупації краю у березні 1939 р. Угорсько-фашистська пропаганда робила все для того, щоб дискредитувати А. Волошина, принизити його як політика і громадянина, використавши для цього не лише засоби масової інформації, а й карні елементи, озброєні банди голодранців (rongyosgбrda), які жорстоко розправлялися з карпатськими січовиками і безборонними карпатськими українцями, прихильниками Карпатоукраїнської держави. А. Волошин не пішов на ані найменші поступки угорському фашизму, до кінця виконав патріотичний обов’язок перед своїм народом.
Розв’язання питання про автономію Закарпаття і створення незалежної Карпатоукраїнської держави було прискорене міжнародними подіями. Після Мюнхенської конференції 29 - 30 вересня 1938 р., у якій взяли участь керівники чотирьох великих європейських держав - Німеччини, Англії, Франції та Італії, - Чехословацька республіка перестала існувати, перетворившись у федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських українців, 8 жовтня 1938 р. Перша Русько-Українська Центральна Народна Рада, очолювана А. Волошином, і Центральная Русская Народная Рада на чолі з Й. Камінським порозумілися між собою й вирішили "домагатися для Підкарпатської Русі тих самих прав, які одержала й одержить Словаччина." Волею долі А. Волошин посів найвищу державну посаду на Закарпатті й розпочав працю на утвердження й зміцнення невеликої молодої незалежної держави. У своїй державотворчій діяльності він намагався насамперед відбити агресію фашистської Угорщини, яка претендувала на територію Закарпаття. Угорська фашистська пропаганда почала шалений наступ на молоду державу, і, користуючись правом сильного, Угорщина домоглася захоплення низинної території Закарпаття.
Почався короткотривалий період розбудови карпатоукраїнської державності, яка зводилася переважно до оборони краю від угорської і польської агресії і з’ясування непорозумінь з чеською адміністрацією та військовою владою. На території Карпатської України було створено молодіжну організацію національної самооборони "Карпатська Січ", яка боронила край від угорських та польських терористів, стояла на сторожі національної безпеки молодої держави. У будівництво Карпатської України включилися також представники всього українського народу, вихідці з Галичини і Східної України. Почала надходити допомога від американських і канадських українців.
Перше засідання Сойму Карпатської України відбулося 15 березня 1939 р. Сойм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, республікою з президентом на чолі; державною мовою Карпатської України визнано українську мову; затверджено також синьо-жовтий прапор, герб тризуб і державний гімн "Ще не вмерла Україна". Сойм одноголосно обрав А. Волошина президентом Карпатської України.
День 15 березня 1939 р. був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. А. Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики озброєній танками й артилерією в стократ переважаючій угорській армії, можна вважати початком Другої світової війни. Це - перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм. Керівництво Карпатської України у своїй політичній діяльності орієнтувалося на Німеччину, яка обіцяла захистити новостворену маленьку державу. Але Угорщині, зацікавленій у спільному угорсько-польському кордоні, вдалося переконати Німеччину змінити свої погляди і віддати їй Закарпаття як плату за вступ до антикомінтернівського пакту.
Не можна докоряти ні А. Волошину, ні його уряду за те, що сталося в березні 1939 р. Карпатська Україна займала не останнє місце в міжнародних відносинах, опинилася у сфері інтересів багатьох країн - Німеччини, Радянського Союзу, Польщі, Угорщини, Чехословаччини. її долю вирішували на Мюнхенській конференції і Віденському арбітражі Німеччина, Англія, Італія і Франція. Здавалося, що Німеччина була найприхильнішою до цього краю, послала до Хуста свого консула і обіцяла вберегти від угорської агресії. Тому нині цілком зрозуміла політична орієнтація Карпатської України на Німеччину. Це зовсім не означає співробітництво з Німеччиною чи участь у підготовці Німеччини до Другої світової війни. Німеччина підступно зрадила Карпатську Україну, віддавши її на поталу своєму надійному союзникові.
Радянський Союз потрактував німецьку присутність в Карпатській Україні як створення плацдарму для нападу на Радянський Союз і міфічну підготовку приєднання Радянської України до Карпатської України. Сталін на XVIII з’їзді ВКП (б) негативно висловився про Карпатську Україну, приписавши їй фантастичні плани приєднання до Карпатської України Радянської України. Польща не сприйняла Карпатської України, бо це перешкодило їй досягти спільного польсько-угорського кордону. Чехословаччина так само неприязно поставилася до незалежної Карпатської України, бо з її рук вислизав ласий шматок - сировинний придаток республіки. Невиразне ставлення щодо Карпатської України займала Румунія. Вона не підтримувала угорської окупації Закарпаття та водночас не наважилася виступити проти прийнятих сильнішими державами рішень. Отже, Карпатська Україна була ізольована в оточенні майже ворожих держав. Не маючи армії, вона не могла дати відповідної збройної відсічі нападникам. Коли від неї відвернулася Німеччина, то стало очевидним, що її дні полічені. Волошин діяв спокійно, розсудливо, не йшов на провокації. У нього не було жодного виходу. Сили зла перемогли Карпатську Україну і кинули її в чорну ніч понад п’ятирічної угорсько-фашистської окупації. А. Волошин разом із своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р. у Празі, пов’язавши свою долю з Українським Вільним Університетом.
Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя. Його поховання - невідоме. Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських учених-педагогів і політиків Закарпаття першої половини XX ст. А. Волошина, президента Карпатської України.
Є всі підстави вважати А. Волошина одним із видатних українських педагогів XX ст. Справа не тільки в тому, що понад сорок п’ять років свого творчого життя він віддав педагогічній і культурно-освітній роботі. Він був педагогом за покликанням, і його майже півстолітня праця на ниві народної освіти дала напрочуд гарні наслідки. Як довголітній професор, директор Ужгородської учительської семінарії і голова "Учительської громади", А. Волошин виховав кілька поколінь закарпатського учительства, яке розбудовувало в Закарпатті національну освіту, за прикладом свого вчителя виховувало майбутніх свідомих українців, носіїв української національної ідеї за Карпатами.
А. Волошин мав теологічну освіту, був священиком. Свої душпастирські обов’язки він виконував до кінця, прищеплюючи своєму народу високі моральні якості, навчаючи його працелюбності, добру, справедливості й милосердю. Водночас він здобув і другу освіту - педагогічну, мав диплом викладача фізики й математики. Та ця вузька спеціальність не задовольняла його, самотужки він оволодіває майже всіма гуманітарними предметами, стає визнаним спеціалістом з мови, літератури, педагогіки, психології, логіки, дидактики. В цій багатопрофільності наукових і педагогічних зацікавлень А. Волошина була закладена ціла програма його подвижницької освітньої праці для свого народу. Перебуваючи на посаді директора учительської семінарії з руською (українською) мовою навчання, А. Волошин міг піти іншим, легшим шляхом - перекласти існуючі стабільні чеські чи угорські підручники й без будь-яких проблем користуватися ними. Оригінальними могли бути хіба що підручники з рідної мови. Проте він мав іншу програму, вважав, що всі підручники для початкових і середніх шкіл Закарпаття мають бути оригінальними, написаними місцевими авторами з використанням місцевого матеріалу. Так він реалізував свою програму національної освіти, наближав Закарпаття до загальноукраїнського освітнього рівня.
Авторство більшої частини шкільних підручників Закарпаття першої половини XX ст. належить А. Волошину. За неповними бібліографічними даними А. Волошин з 1899 до 1944 р. написав і видав понад 40 підручників, окремі з яких витримали по кілька видань. Букварі, читанки, підручники рідної мови, арифметики, фізики, педагогіки, психології, дидактики, логіки, науки стилізації, педагогічної етики і методології - такий результат науково-педагогічних інтересів А. Волошина і його комплексного підходу до проблем національного виховання. Сюди ще треба додати його катехитичні проповіді, "Малий катехизис", "малу" і "середню" Біблію - теж підпорядковані потребам шкільного навчання і морального виховання.
Для написання своїх підручників А. Волошин широко використовував існуючу педагогічну та методичну літературу різними мовами - українською, російською, угорською, чеською, німецькою і латинською. Додані до його підручників списки використаної літератури свідчать, що А. Волошин не відставав від європейської педагогічної думки, добре володів не тільки історією предмета, а й глибоко висвітлював сучасний його стан. Авторитетами для нього в історії педагогіки і педагогічній методології були вчені з світовими іменами - С. Русова, Л. Толстой, В. Успенський, О. Каднер, Я.А. Коменський, Г. Кершенштайнер, В. Райн, Ж.Ж. Руссо, Й. Песталоцці та ін. Не минав він і середньовічних отців церкви - Св. Авґустина і Св. Ієроніма. Як високоосвічений і ерудований вчений А. Волошин завжди ретельно викладав історію питання, з’ясовував різні погляди й суперечності, ніколи не був категоричним у висновках.
Педагогічні погляди А. Волошина формувалися на основі досягнень передової європейської педагогічної думки XIX-XX ст. Його педагогічна концепція максимально наближувала процес навчання та виховання до життя, поєднувала моральне, духовне і фізичне виховання, обстоювала трудове виховання. Він визначав п’ять основних чинників виховання: сім’ю, школу, державу, церкву і вихователя. Значну увагу приділив А. Волошин соціальному вихованню, яке так само покликане ширити культуру, нести світло знань і добра в усі куточки людського життя ("О соціяльном вихованню", 1924).
Найвище А. Волошин ставив вивчення у школі рідної мови й літератури. Особливо цінними є його висловлювання про українську літературу: "Література є дзеркалом людського життя цілої нації. Навчання літератури являється по правді фактичною етикою, практичною психологією і практичною соціологією. Письменник своїми шляхетними думками і моральним світоглядом найкраще виховує свій нарід. Моральні принципи скоріше черпаємо із добрих п’єс, ніж із абстрактних теорій. Більше психологічного знання подає якийсь добрий роман, ніж найліпша психологія".
В майбутній українській школі А. Волошин бачив пріоритети національного і релігійно-морального виховання. Ці його погляди заслуговують на пильну увагу й нині, коли система народної освіти і її правовий захист в Україні переживають затяжну кризу.
А. Волошин ніколи не сумнівався в існуванні "малоруської" (української) мови. Він добре знав про заборони української мови російським царизмом, вважав, що вона розвинулася із давньоруської мови і відрізняється від великоруської мови.
А. Волошин виступав також і як письменник, писав вірші, оповідання, п’єси, давав оцінки літературним творам, книжкам, переробляв і пристосовував чужі твори для місцевого читача. А. Волошин був також цікавим белетристом і драматургом. Його численні твори - вірші, оповідання, п’єси, художні оповіді не належать до великої літератури.
Художнім словом А. Волошин популяризував нові форми громадського співжиття селян, на противагу корчмі підносив школу, читальню, кредитні каси, товариства тверезості, закликав любити й шанувати своє, здобуте тяжкою працею. Цим темам присвячена його книжечка оповідань "Люби своє", видана ужгородською "Просвітою" у 1924 р. Як педагог А. Волошин добре знав психологію селянина, бачив її світлі й темні сторони, тому всіляко намагався просвітити його, прищепити йому любов до свого, рідного, навчити шанувати свій рід і свій край. В його оповіданнях багато релігійного моралізаторства, та це пояснюється рівнем селянської свідомості, на яку розраховані ці твори. А. Волошин закликав не до соціальної і класової боротьби, а до морального вдосконалення людей, до збереження своєї віри, мови, звичаїв. Національний момент у його морально-повчальних оповіданнях майже не простежується, хоч загалом вони стосуються тільки життя русина, переважно верховинця, з його проблемами і бідами.
Своє покликання письменника А. Волошин підпорядкував просвітянській роботі та релігійно-моралізаторській проповіді. Офіційна посада директора семінарії, рутинність місцевого церковно-релігійного життя не дали можливості йому як письменникові вийти за межі релігійного моралізаторства, піднятися над локальною просвітянською програмою, повністю реалізувати своє небуденне творче обдарування.
Чим більше років віддаляє нас від життя цієї дивовижної людини, тим краще усвідомлюємо її значення в нашій історії, роль у культурно-національних та державних змаганнях закарпатських русинів, а згодом - українців.
Офіційна радянська ідеологія та історіографія не могла пробачити А. Волошину його соборницьких поглядів і державотворчої діяльності, всіляко намагалася скомпрометувати його, принизити, показати маріонеткою в руках фашистської Німеччини та української політичної еміграції.
Шлях А. Волошина до українства і Карпатської України лежав не через Радянську Україну, а був природним шляхом перетворення етнічної маси в народ, коли національне самоусвідомлення визріло на місці, без дії зовнішніх чинників. Українство на Закарпаття ніхто не приніс на багнетах, не нав’язала його й комуністична партія. Все подвижницьке життя, педагогічна, культурницька діяльність А. Волошина є прикладом того, як закарпатці - інтелігенція і простий народ - прийшли від етнічної свідомості до української ментальності. Русини стали українцями, відчули потребу своєї державності і вибороли цю державність.
9. Економіка України на початку ХХ століття
| Риси індустріального суспільства | Приклади їх наявності в економіці України |
| Масове виробництво товарів | Завдяки високим темпам розвитку концентрації та машинізації виробництва кількість виробленої продукції, звичайно, збільшувалась, але це переважно стосувалось добувної промисловості. Україна була основним виробником тютюну імперії, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було дуже багато. |
| Машинізація і автоматизація виробництва | Повсюдне застосування у виробництві парових двигунів, систем машин, механізмів та верстатів |
| Висока мобільність і урбанізація | Підвищення концентрації виробництва, насамперед у великих містах, приплив робочої сили із сельської місцевості: загальна кількість цукрових заводів з початку 60-их до середини 90-их рр. зменшилась з 247 до 153, а робітників, навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тисяч. Виробництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84% виробництва всієї Російської імперії. |
| Розвиток монополізації | Виникають такі синдикати, як "Продамет", "Продвагон", "Продвугілля" та інші. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду. |
| Приплив іноземного капіталу | В останні десятиріччя XIX ст. та перші ХХ ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським та французьким підприємцям. Вони були збудовані на їх кошти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські промисловці стали власниками заводів: Брянського - біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юріївського у Донбасі. |
10. Економічний розвиток України
| Характерні риси | Друга половина ХІХ ст. | Початок ХХ ст. |
| Урбанізація, посилення значення великих міст в економіці України | Залишки кріпосництва і демографічний бум, аграрне перенаселення | Міграція українських селян до міст, еміграція за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. Поява перших законів щодо соціального та пенсійного забезпечення робітників. Зокрема 2 червня 1903 р. було затверджено закон „Правила про винагороди потерпілим внаслідок нещасних випадків робітникам і службовцям, а також членам їх родин, на підприємствах фабрично-заводської, гірничої та гірничозаводської промисловості". Проте позитивні наслідки соціальних зрушень відзначалися лише у великих промислових містах. |
| Концентрація виробництва, масове виробництво товарів, машинізація | За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на перше місце в імперії | Формування численних, переважно великих акціонерних товариств, яким належить вся металургійна і гірничо-хімічна промисловість. Але промислове піднесення було перерване економічною кризою 1900-1903 рр. Почалося скорочення виробництва. Припинили плавку чавуну більше половини печей металургійних заводів Донбасу. |
| Формування монополій | Початок становлення монополій | Найпоширенішою формою монополій стали синдикати. У 1902 р. було створено металургійний синдикат, котрий дістав скорочену назву "Продамет". У 1904 р. було створено синдикат "Продвугілля". |
| Ріст іноземних капіталовкладень | На стадії становлення монополій іноземцям належало до 90% акціонерних капіталів | Намічається тенденція до перерозподілу контролю над об’єднаннями на користь українсько-російських підприємців у чорній металургії та вугледобувній галузі |
| Розвиток транспортної системи, як шлях до підвищення прибутку | Швидке будівництво залізниць | Приріст залізничної мережі відбувався значно повільніше, ніж у попередні роки через кризу |
11. Українські політичні партії на початку ХХ століття
| Назва партії | Як передбачала рішення аграрного питання | Якою бачила долю України | Які використовувала методи боротьби |
| Українська соціал-демократична партія | Націоналізація землі і передача її в користування селянам за плату. Важливе місце відводилося просвіті селян та їх організації у спілки | Втілення ідей соціалізму, незалежна й соборна Україна |
- селянські страйки; широка видавнича робота |
| Національно-демократична партія | Викуп великих земельних володінь і наділення селян землею | Ідея незалежності розглядалася як дуже віддалена перспектива. Центральне місце у програмі партії займала автономістська ідея як найбільш реальна вимога тогочасної політики |
- створення власної інституційної бази на повітовому та громадському рівнях, тісне переплетення партійної організації з мережею культурно-просвітніх та економічних товариств; зосередження у своїх руках основних засобів інформації; відкриття закордонних пресових бюро і надання українській справі міжнародного звучання |
| Українська соціал-демократична робоча партія | Конфіскація усіх земель, включаючи поміщицькі, та передача їх органам місцевого самоврядування (муніципалізація землі) | Широка національно-територіальна автономія України | - агітаційно-пропагандистська робота під час виборів та засідань Державної Думи |
| Українська народна партія | Передача усієї землі в український земельний фонд шляхом націоналізації | Українське самостійництво на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами |
- страйки та збройні повстання; революційна пропаганда (видання брошур, листовок) |
| Революційна українська партія | Два етапи у вирішенні земельного питання - буржуазно-демократичний та соціалістичний. Складовою частиною була концепція політичної організації селянства, що визначала форми його боротьби, серед яких основним вважався страйк. Важлива роль відводилася висвітленню питань власності на землю селян та громади. | Широка національно-територіальна автономія Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави |
- активна революційна пропаганда серед селян; широка видавнича робота |
| Українська демократично-радикальна партія | Розв’язання аграрного питання шляхом відчуження земель, в тому числі й великих приватновласницьких угідь. Визначення шляху передачі землі селянам як муніципалізація. Реформістське вирішення аграрного питання і пристосування сільського господарства до ринкових умов розвитку країни | Україна мала здобути в рамках конституції Росії широку автономію |
- для пропаганди ідеї автономії широко використовували трибуни різних з'їздів, пресу, міські думи і земства, громадські організації; члени партії брали участь у підготовці численних петицій проти переслідування української мови, в депутаціях до органів влади, в обговоренні українського питання в міських думах і земствах; видання щотижневиків "Рідний край" та газети "Громадська думка" |
| Українська партія соціалістів-революціонерів | Націоналізація землі та активний розвиток кооперації та сільськогосподарської освіти як запоруки поліпшення економічного становища селян і, особливо, національне виховання селян | Незалежна Україна з республікансько-демократичною формою правління без президента |
- виступаючи за легальні методи боротьби з Гетьманатом, використовувала для цього звернення, меморандуми, входила до міжпартійної організації УНС.; перебуваючи у підпіллі, застосовувала радикальніші методи: при ЦК створила Бойовий відділ, організовувала революційні комітети та повстанські штаби, визнавала доцільність терору |
12. Україна в умовах революції 1905-1907 рр.
| Цілі | Результати дій | Значення | |
| Український рух | Ліквідація антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських прав і свобод, скасування будь-яких національних привілеїв і встановлення рівноправності всіх народів, вільного розвитку української мови в культури, безперешкодного навчання українською мовою в школах, права вільного користування нею в судах та інших адміністративних установах, заснування культурно-освітніх гуртків і товариств, видання літератури, газет і журналів українською мовою. |
Пожвавлення діяльності національних партій, які видавали свої газети, журнали. Перекладено і видано у Львові українською мовою марксистські праці і лідерів міжнародної соціал-демократії: А. Бабеля, П. Лафата; пересилались через кордон також праці К. Маркса і Ф. Енгельса. Законом від 21 листопада 1905 p. було дозволено видавати літературу національними мовами, випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри. |
Піднесення національної самосвідомості українського народу, послаблення самодержавства |
| Селянський рух | Перерозподіл землі | Столипінська аграрна реформа у сільському господарстві України | Значно збільшилася кількість так званих куркульських, а фактично фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або великі господарства. |
| Виступи в армії | Радикальне поліпшення свого становища | Армія перестала бути надійною опорою самодержавства | Розвиток національно-визвольного руху на Україні |
13. Аграрні реформи царизму в Україні
| Мета реформи | Основний зміст реформи | Результати | |
| Аграрна реформа 1861 р. | Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори - поміщиків |
- було запроваджено загальноросійську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості; кругова порука; загальна відповідальність за сплату податків; способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх "дарчими ділянками". Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення. |
- соціальна диференціація селян; збереження поміщицького землеволодіння; тимчасово зобов'язаний стан; викупна операція; зниження купівельної спроможності селян; обмеження самоврядування і правового статусу селян; прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів - від 1 до З десятин на душу. |
| Реформа П.А. Столипіна |
Перерозподіл сільської земельної площі в імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Допомагаючи заможному селянству, мала на меті - створити з нього нову соціальну підпору для режиму |
- скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність; селянин мав також право вимагати виділення землі в одному масиві - "відрубі", до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. "хутір"; селяни користувалися з допомоги Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав творити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства; останнім актом Столипінської реформи був закон 29.5 (11.6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4 (17) березня 1906 року); щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал |
- спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства; збільшення найдрібніших і великих сільських господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст; невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року. |
14. Україна в роки Першої світової війни
| Які плани мали воюючі сторони відносно України | Як українські партії ставилися до війни? | Як розгорталися воєнні дії в Україні? |
|
- німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати рабами німецьких панів; Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля; участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне; поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Майже 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч - у складі австрійської. |
- Державна Дума, міські думи та земські збори ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги; шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та різні верстви населення України; київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського уряду, а також збір коштів на користь жертв війни; війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій - ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.; місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-ліберальна "Рада", підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців; лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: "Геть війну! Хай живе автономія України!" і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників. |
У роки війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Отже, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії. Коли в серпні-вересні 1914 р. російські війська зайняли частину Західної Галичини і майже всю Буковину, українські селяни і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступаючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправилися з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях. Сотні українців було страчено, 30 тис. інтерновано і відправлено до концтаборів. У так званій Галицькій битві австрійці втратили сотні тисяч убитими, пораненими, полоненими. Значну частку їх становили українці. Там саме, в Карпатах, 1914 р. бойове хрещення одержав загін Січових стрільців (у складі австро-угорської армії). Водночас природне прагнення населення Галичини, Буковини до возз'єднання з Наддніпрянською Україною зіштовхнулося з реакційною поведінкою російських властей. У Галичині та Буковині були створені генерал-губернаторства на чолі з чорносотенним графом Ю. Бобринським, генералом Треповим, відомими своїми антиукраїнськими настроями. Російська окупаційна влада жорстоко придушувала українське громадсько-політичне життя, зокрема, "Просвіту", Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеки, музеї, редакції українських газет і журналів, натомість відкривала польські школи. Тисячі українців виселили на Схід, лише через київські тюрми пройшло понад 12 тис. осіб. Перемога і панівне становище Росії в Галичині тривали недовго, військове відомство не підготувалося до нових битв. Німецькі та австрійські війська повернули втрачені території. -До осені 1915 р. російські війська залишили землі Литви, Польщі, частину Латвії та Білорусії. Східна Галичина, Північна Буковина, частина Волині знов опинились під німецько-австрійською окупацією. Галичанам залишились надії на створення територіально-національної автономії в межах Австро-Угорщини. На це була спрямована діяльність Головної Української Ради, а також Загальної Української Ради, заснованої у Відні під час російської окупації Галичини. Хід війни поступово охолодив урочистий настрій панівних класів Росії. Війна затягувалась, патріотичне піднесення розвіялося. Все очевиднішою ставала безглуздість війни. В1916 р. наслідком наступу російських військ (відомий брусилівський прорив) стало визволення від австрійських військ Буковини і Південної Галичини.23 жовтня, коли була проголошена самостійність Польщі, Галичина отримала широку автономію без поділу земель на польські й українські. Фактично це означало повну владу поляків над галицькими українцями. В Україні протягом першого року війни відбулося понад 100 страйків, в яких брало участь до 13 тис. осіб. Страйки охопили Катеринослав, Харків, Миколаїв. Керівництво ними на крупних заводах здійснювали підпільні соціалістичні організації. Мали місце повстання в армії. В листопаді 1916 р. в Кременчуці на розподільному пункті спалахнуло повстання. Під впливом агітаційно-пропагандистської роботи соціалістів селяни відмовлялися йти в армію. Отже, армія революціонізувалася і переставала бути опорою царського уряду. Із захисника царизму вона перетворилася на революційну силу. Посилився революційний рух селянства, часто ним керували солдати та матроси, що повернулися з фронту. Вже на січень 1917 р. склалася революційна ситуація, яка відразу переросла в Лютневу революцію. |
Список використаної літератури
Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999
Брегеда А.Ю. - Основи політології - К., КНЕУ 2000р.
Гавриленко А.