Xreferat.com » Рефераты по истории » Культурницька діяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі

Культурницька діяльність єврейських громад в Україні в середньовіччі

дня швата. За декілька тижнів до цих дат рош-гаешива (за Ганновером теж саме, що й голова ієшиви) наказував кожному учню виконати почесний обов’язок, викласти замість нього мудрецям та юнакам «хилук»1, тобто розповісти про декілька різних галахічних проблем, пов’язаних між собою за змістом. В цьому випадку слово «учень», яке вживає Ганновер, має трактуватись, як найвищий ступінь під час навчання в ієшиві, тобто людина особисто працююча з головою ієшиви, яка має можливість у майбутньому зайняти його посаду.

Після 15 ава або ж 15 швата підлітки могли змінити місце навчання на інше за бажанням. За день вивчався один лист Гемари с галахічними коментарями Раші, найвідомішого середньовічного інтерпретатора Талмуду, і Тосафот (зібрання коментарів єврейських ашкеназьских авторів XII – XIII ст., послідовників Раші). Від свята Шаувот чи від Ханукки до святкування Нового року, чи до Песаха вивчали галахічні постанови. Час проводження цих навчань залежав від вибору глави ієшиви. З підлітками розбирали праці Алфасі, єврейського вченого ХІ ст. Фактично найбільший обсяг матеріалу засвоювався між 15 ава і 15 швата, коли по програмі уділяли увагу безпосередньо Гемарі, Раші і Тосафот. Це вивчали всі - від підлітків до мудреців. Всі освічені люди громади і учні приходили до ієшиви і глави не було розбирали між собою галахічні проблеми. Коли з’являвся вчитель, то йому задавали найтяжкі запитання, що виникли. Він був зобов’язаний кожному відповісти. Існувало декілька класів учнів: «підлітки», «юнаки», «мудреці».

Вивчався Вавилонський Талмуд, тобто той Талмуд, що сформувався в персидсько-вавилонській діаспорі, ще названий Гемарою. Він був центральною книгою, навколо якої будувалось все навчання. Усі інші книги були лише коментарями та поясненнями до Талмуду. Основну частину додаткової літератури становили Тосафот та коментарі рабі Іцхака Афасі, представника «Золотого віку» сефардів в Іспанії. Афасі написав «Сефер га-галахот» («Книгу галахічних постанов»). В ній приводиться юридичний аналіз різноманітних фрагментів Гемари і виносяться остаточні рішення по кожному окремому питанню. Таким чином, Алфасі створив звід законів Гемари, що сприяло її поясненню і спрощенню для розуміння.

Важливим методом освіти була самостійна робота над Талмудом і пов’язаним з ним матеріалом – тобто коментарями Раші і толкуваннями тосафістів. Вона по суті була домашнім завданням, підготовкою до щоденного уроку голови ієшиви. Його початок проводився у вільній формі. Кожен міг поставити голові ієшиви запитання, що виникли в нього при прочитанні пройденого листа з Талмуду. Як правило, кожен вказував на виявлені ним протиріччя в самому тексті Талмуду чи в його тлумаченнях. Здібність учнів задати питання поважче була мірилом їх особистих здібностей. В другій частині заняття голова ієшиви розповідав про нове, що він вніс в розуміння вивченого листа Гемари.

З мудрецями, які невдовзі повинні були стати рабинами, голова ієшиви проводив окремі заняття «поксим». На них вивчались тексти, але так, щоб в майбутньому випускники могли самі викладати і виносити рішення з приводу практичної Галахи. Існувала ієрархічна структура, коли старші групи учнів передавали свої знання молодшим і тим самим отримували ще й педагогічні навички: «… і до кожного бахуру прикріплялось не менш, як два хлопчики, котрі навчались в нього всьому тому, що він засвоїв вивчаючи Тору».1

Ганновер докладно розглядає хід навчального процесу серед наймолодших учнів. Кожен голова ієшиви мав помічника, або ж замісника, який щоденно ходив з кімнати в кімнату і перевіряв чи навчаються підлітки, і попереджав, щоб займались і «не ходили по вулицях». Перевірка самостійно вивченого та опрацьованого матеріалу відбувалась у четвер. Оцінював рівень отриманих знань не голова навчального закладу, а спеціальний службовець, посада якого називалась габбай талмуд-тора. Навіть у ієшивах у групах підлітків та юнаків використовувались фізичні покарання плітками у випадку, коли учні не знали, або знали недостатньо з того, що їм було задано вивчити. Друга перевірка відбувалась у канун Шаббату і проводив її особисто голова ієшиви. Так як навчання проходило індивідуально в особистих кімнатах учнів, то особливого догляду потребувала дисципліна. Вона запроваджувалась серед підлітків за допомогою пільг, дарунків чи покарань. Подарунки інколи робила сама громада: «Так само і в три обмежувальні дні і в Хануккку повинні були юнаки і підлітки повторювати все пройдене за цей час, а багаті люди з громади давали їм за це небагато грошей у подарунок»2. Тих, хто погано вчився, соромили перед усіма, «приводили у жах великий». Важливим було також те, що не було, хоча й формально, соціальних відмінностей – закон був одних для всіх.

Учні ієшив мали протягом року два періоди великих канікул, що давали необхідний відпочинок від інтенсивних і важких занять, і давали можливість бажаючим змінити ієшиву на будь-яку іншу. Особливо старанні учні використовували відпочинок для прочитання додаткової літератури. Крім того такі довгі канікули були спровоковані економічним фактором, бо понижували тиск на бюджет кагалу. Таким чином, навчання проходили по чіткому графіку, підпорядкованому вимогам кагалу. Простежується прямий, хоча й не помітний на перший погляд, вплив кагалу на освіту. Під зазначені терміни підганялась програма. Проте все було виважено, кількість навчальних днів визначалась виходячи з економічних потреб громади, але не була зменшена настільки, щоб це погіршувало рівень освіти.

Отож підхід до викладання та проведення занять не був спонтанним, а виваженим і прорахованим. Поєднувались освітні і економічні вимоги, що проявляється у графіку розташування канікул. Головним надбанням була уніфікованість графіку в усіх Ієшивах Речі Посполитої, що розширювало можливості учнів, давало їм змогу вільно змінювати навчальний заклад. Ні в якому разі спроба зменшити фінансовий тиск на кагал за рахунок довгих канікул не позначалась на програмі навчання, всі базові тексти вивчались в повному обсязі.


2.2 Пілпул і хілуккім та їх критика


В середньовіччі під терміном «піллпул» розуміли метод обговорювання талмудичного запитання, що передбачав інтенсивне застосування логіки. Гострота мислення грала важливу роль в методиці, що її застосовували законовчителі. Сторінки Талмуду переповнені проблемами і спробами їх вирішення. Проблема, в даному випадку, - це знаходження протиріччя між джерелами, авторитет яких однаковий, наприклад, судженнями двох танаїв, чи таная та аморая. Способом вирішення в більшості випадків було спростування подібності між двома джерелами, і можливості їх співставлення. Таким чином, труднощі виступають як результат спроби довести логічним шляхом, що два джерела мають щось спільне, навіть якщо в них, на перший погляд, обговорюються різні питання, а розв’язання вимагає здатності довести, що правові норми, на яких основані тексти, що розглядаються, відмінні, і тому подібність між ними лише ілюзія.

Гострота розуму грала, таким чином, найважливішу роль в талмудичному диспуті. Стародавні мудреці вважали її головною рисою вченого чоловіка. В самому Талмуді в трактаті «Санхедрін» на 17 листі зазначається, що «у Синедріоні є місце тільки для того, хто здатен нечисте показати як чисте по Торі»1. Але у цьому вислові закладений і підтекст, що говорить про негативний потенціал, який проявляє себе у здатності довести дозволенність забороненого Торою.

Майстри пілпула вважали, що кожна буква у тесті, кожна лінія, будь-яка частина мови, стилістика, структура викладу, система асоціацій, правки важливі і переповнені глибинного сенсу. Їх вивчення дає можливість зрозуміти написане у повному обсязі. Таким чином, бачимо, що основою методики є текстологічний аналіз. Єврейські вчені вважали, що мудреці, які коментували Талмуд сформулювавши свої тези, від початку ставили за мету нівелювати будь-який Талмудичний тезис. Велика інтелектуальна енергія витрачалась на те, щоб виявити прихований сенс тексту, його зміст, і довести, що існує повна гармонія між всіма джерелами і поглядами. Але підчас доходило до безглуздя. Мудрецям Талмуду почали приписувати ідеї, що навряд чи тоді могли виникнути. Наприклад, розуміння біблійної розповіді про Каїна і Авеля, викладалось, як виклад дискусії про методику галахічних постанов рабі Іцхака Алфасі і Роша, що жили в Середньовіччі.

Серйозні вчені критикували такий «обманливий пілпул», який віддаляв учнів від істини, що знаходилась у джерелі. Вони доводили, що такий метод не тільки знищує в учнів реалістичне розуміння дійсності і заважає поглибленому розумінню матеріалу, більше того, потім такі спеціалісти використовують його в якості метода встановлення практичної Галахи. Були й ті, хто підтримував пілпул, але навіть вони були проти його використання на практиці під час виведення правил Галахи. Поширився цей метод в XVI-XVII ст. у різноманітних формах на тернах Східної Європи, і особливо Польщі, включно із українськими землями.

Першим, хто ввів термін «пілпул хілуккім», був рабі Яків Поллак. Вчений, Х. Дмитровський в своїй роботі «Про метод пілпул» чітко розділив близько спорідненні поняття пілпулу і хілуккіму. Він зазначав, що хоча більшість дослідників вважають це одним, при більш прискіпливому дослідженню виявляється, що ці поняття все таки різні.1 За даними Х. Дмитровського слово «хілук» з’явилось в ашкеназькому середовищі, більшість якого, після гонінь у Німеччині, переселилась на Правобережжя України та в Галичину, у Річ Посполиту в середині XVI століття. Його визначення пілпулу й хілуккіму наразі є одним з найкращих. Пілпул – це частинка тексту, у якій міститься питання, невирішене завдання з Талмуду та пояснення, відповідь на нього. Хілук же являє собою декілька таких проблем, поєднаних між собою за змістом. По суті хілук являє собою цілу теоретичну концепцію, побудовану на базі декількох фактів, він є їх об’єднанням.

Постає питання, яка ж логіка використовувалась у таких роздумах. Вона безумовно присутня, і її технічні методи нагадують не тільки базисну аристотелівську логіку, але й віртуозні софістські методи маніпулювання посиланнями. Таким чином, факт-пілпул порівнюється з іншим випадком і робиться висновок. Проте не правильне, тенденційне використання такого методу призводить до незадоволення таким методом. Одним з найбільших противників його був Махаршал, який став попередником єврейського просвітництва.

В його ієшиві навіть піднявся бунт, і учні пішли від нього до іншого мудреця. Скоріш за все Махаршал був представником хіллукіму, тому не дивно, що в нього один з найрадикальніших поглядів на впровадження пілпул-хілуккіму. З дослідженням його матеріалів треба бути обачливим, бо зазначенні в них факти не те що не правдиві, вони тенденційні. Тому можна використовувати приведені ним приклади, але висновки про методи, що використовувались у єврейській освіті, підпорядкованій запитам громади, і нею керованої, слід переглянути.

Не слід вважати, що критика цих методів була радикальна і факти підбирались під вже визнані висновки, бо навіть сам Махаршал не виступає проти пілпулу як такого, він лише критикує загально прийняту методику його використання в той час. Неможливо пояснити незадоволення його учнів ні чим іншим, як використанням в другій ієшиві іншого виду пілпулу, який рабі називає «пілпул-хілуккім», що являє собою логічну надбудову на базі використаних до цього догм. Деякі вчені, такі, як Дмитровський вважають, що «старцем і його сином» до котрого пішли учні Махаршала був відомий рабин того часу Шалом Шахна, який отримав посаду рош-гаієшива у спадок, а навчався від засновника метода . В нього навчався Га-Рама, який з великою повагою згадував про свого вчителя.

Інший відомий єврейський вчений, Махарал з Праги, критикував загальні методи пілпулу прийняті, як в Австрії так і в Польщі, і на Україні, виступав проти основних методик, використовуваних в ієшивах. 1 Його ідеї були відомі по території всієї Східної Європи, і були відгуком на діючі тоді традиції. Він виступав проти прийнятого правила, починати вивчення Гемари, книги з багатьма трактуваннями та безліччю можливих висновків, з яких треба вибрати лише один істинний, що буде постулатом громади, кагалу, його морального кодексу, у 8-9 років. В деяких громадах вважали, що краще присвятити час вивченню Тосафоту, вже з готовими відповідями, щоб хлопчики скоріш приступали до вирішення галахічних проблем. Такі випускники не могли самі думати, вони використовували вже подані заготівки, а проблеми талмудичного характеру залишались невирішеними, розвиток теології, релігійної філософії став більш повільним, фактично не вистачало фахівців: «І ці хлопчики ніжного віку, якби їх вчили з дитинства, без усякого сумніву, звикли б до науки і до весілля, знали би декілька трактатів; а так вони залишаються з порожніми руками. А все тому, що вчать вони Тосафот, тобто доповнення; а чи не краще з початку вчити сам Талмуд?»2 Такі данні свідчать про поступове домінування коментарів над початковим матеріалом, а це означає зниження якості освіти. Махарал хотів добитись розуміння «системи Галахи», тобто основних конструкцій, використовуючи які можна приймати адекватне галахічне рішення у нестандартній ситуації, коли звернення до книг кагалів та збірок респонсів не допомагає. Його намагання просвітити громади «Польських та Руських земель» закільчилось невдачею, біль швидкі та популістські методи навчання поширились значно швидше, і для їх викорінення потрібен був час.

Пілпул звинувачували у тому, що за його рахунок ще недавні хлопчаки отримують можливість займати місце поряд з мудрецями та рабинами, а це не призводить ні до чого доброго, а тільки до поверхневого знання та марнославства. Проте слід зауважити, що такі заходи були потрібні, бо повне винищення громад на Україні в часи Хмельницького потребувало швидко поновити склад інтелігенції. В іншому випадку це загрожувало повній асиміляції та знищенню східної єврейської діаспори.

Таким чином основним видом трактування Талмуду і навчального матеріалу в ієшивах був пілпул, не дивлячись на всю жорсткість до нього критиків. Його головним принципом стала спроба розвинути гостроту розуму, вміння мислити логічно і використовувати логіку за для досягнення своїх цілей. Учні, які навчались в кагалах де викладали пілпул, могли скоріше стати рабинами і виносити галахічні рішення, що було корисно для громади, збільшувало кількість потрібних кадрів. Загалом це метод трактування Гемари, і не тільки неї, був на прочуть з сильним потенціалом, і як все, що має сильну потужність, мав напрочуд руйнівні наслідки при його невмілому використанні. Самим загрозливим з них був – використання підпулу у виведенні реальних правил практичної Галахи. Деякі учні, які використовували пилпул-хиллуким починали переносити принципи, які використовуються у вербальній грі, на дійсність, навіть, якщо це було не доцільно і абсурдно. Загалом же використання як пілпулу та пілпул-хіллукім добре вплинуло на розвиток єврейської національної освіти.


Розділ 3. Книгодрукування як основа освітнього процесу


3.1 Загальний стан книжної справи


Такий технічний винахід, як друкарський верстат був безпосередньою причиною однієї з найважливіших інформаційних революції в історії людства. Сьогодні людям, які з дитинства використовують друковану продукцію, важко уявити розмах цієї зміни, але саме в теперішньому середовищі це можливо простежити, якщо провести паралель із тими змінами які відбулись після поширення Інтернету та персонального комп’ютера. Винахід був настільки продуктивний, що з часів першого видання Гутенберга та до кінця XVI ст. у Європі було відкрито близько 250 типографій у містах. Новий метод не тільки суттєво знизив кількість коштів, що витрачались на створення одного екземпляру книги, а й зменшив час її видавництва, створив умови для більш якісного зберігання, печатні літери краще сприймались читачем і зникла проблема почерку.

Ремесло друкаря на початковому етапі поєднувало в собі елементи високої культури і господарської діяльності. Видавці у єврейському середовищі, як правило, були вченими мужами, вони нерідко називалися «законодавцями». Ця професія користувалась великою пошаною і її не ставили на один рівень з іншими ремеслами, а прирівнювали до елітарних видів зайнятості. Видання книги хоча й подешевшало, все ж вимагало немалих економічних витрат. Люди, які займались цією справою, по-перше повинні були бути гарними дільцями, а по-друге мати підтримку громади, кагалу, який фінансував друкарство.

Єврейське книговидавництво мало свої особливості серед яких мають бути виділені такі. Людей, які вміли читати, серед єврейського населення було значно більше, аніж у християнському середовищі. Це забезпечувало велику кількість покупців, ринок збуту був досить широкий, і українські землі займали чи не перше місце у вжитку цієї продукції. Таким чином, єврейський книжний ринок з перших днів своєї появи забезпечив своїх власників великими прибутками, будучи стабільним і рентабельним. Крім того, був великий список базової, фундаментальної літератури, яку мав знати кожен вчений муж і взагалі освічений чоловік. Це були Тора (Писання), Талмуд та Сідур. Навіть християнські друкарі, углядівши більший попит на таку продукцію серед іудейського населення, почали видавати літературу на ідиші та івриті.

Книжки, у минулому рідкісні і недоступні навіть відомим та небідним громадам, стали в XVII-XVIII ст. досить поширеними, дістати їх було відносно легко. На територію України для єврейських громад на початковому етапі розвитку друкарської справи книги завозили головним чином з італійських типографій. Це були твори по луріанській Кабалі, коментарі, праці з етики, проповіді і збірники галахічних постанов сефардських законовчителів. Вплив традицій іспанського єврейства призвів до змін у інтелектуальній сфері, підготовив громади до сприйняття ідей хасидизму. Значна частина бюджету кагалів стала іти на закупівлю з іноземних друкарень літератури.

Проте відразу з’явилась конкуренція італійських та місцевих книговидавців. На боці останніх був Ваад чотирьох земель проте, щоб обмежити випуск фальшивок, він постановив, щоб усі єврейські друкарі отримували дозвіл і згоду на видавництво від старійшин та рабинів тих громад, де вони діяли. Випуск книг був величезним проривом, і їх вартість значно зменшилась, а кількість збільшилась, проте ставлення до книги, як саме до предмета ще довго не змінювалась. Їх зберігали, кожна громада намагалась утворити при синагозі та ієшиві бібліотеку, в яку б входили видання не тільки сакральні, а й сучасні до них коментарі та філософсько-релігійна література. Єврейське книговидавництво саме на території України виникає досить пізно. Пояснюється це двома факторами: по-перше, як вже згадувалось, основна маса продукції завозилась з Західної Європи, в більшості з італійських міст, наприклад Венеції; по-друге, українські землі входили до Речі Посполитої, і більшість друкарень виникала в її центрі, тобто у польських землях, Любліні, Варшаві, Кракові. Відсутність кордонів дозволяла закуповувати з відти видання по дешевшим цінам, на які не впливали митні збори. Тому масово друкарство серед кагалів України стало поширюватись лише в другій половині XVII ст. на етапі повної децентралізації Речі Посполитої , а також після її трьох поділів, коли більша частина східних земель ввійшла до складу Російської імперії.

Один з амстердамських друкарів, який займався експортом книг у Річ Посполиту, вирішив зекономити на митницях і заснував нову друкарню у Жовкві, яка постійно діяла з 1693 р. Це була перше єврейське видавництво на Україні. Потім він передав її своїм онукам, які акцентували увагу на видавництві календарів і книжок суто релігійного змісту. Без змін вона продовжувала свою роботи аж до 1782 р., коли її вимушені були перенести до Львова, великого адміністративного центра Австрійської імперії, в якому легше було контролювати книжкову продукцію цензурним комітетам.

В 1733 р. виникла друга друкарня у місті Турці, окрім неї в цьому місті діяла ще одна друкарня. Невеликі підприємства розгорнули свою діяльність на Волині і Поділлі1, в таких містах як Острог, Бердичів, Олексинець, Полоно, Дубно, Меджибіж, Порицьк, Славута, Корець. А також згадуються мандруючі видавництва, що переміщались між Калюсі і Слобківцями. Вони діяли в останній чверті XVIII, але до середини ХІХ деякі з них реорганізувались, інші зачинились, або ж змінили місце. Їх розміщення напряму залежало від стану місцевої громади. Прикладом є Меджибіж, в якому друкарство набирає оборотів із появою тут сильної хасидської громади, яка могла підтримувати його фінансами та освідчини кадрами. На східній Україні малих друкарень було значно більше, ніж у підлеглих Австрії землях2.

Порядок видавництва Талмуду на українських землях був обумовлений як економічними, так і адміністративно-організаційними факторами, що сходились у потребах громади. Книговидавництво було майже повністю підпорядковано діяльності парнасів (кагалівського самоуправління) і голов ієшив. Було домовлено, що на Червоній Русі (тобто Західній Україні) трактати з Гемари будуть вивчатись у такому порядку, в якому вони виходять у друкарні Любліна: «По загальній згоді гаонів світу і глав ієшив трьох країн – Польщі, Русі і Литви прийнятий указ, утверджений їх особистими підписами, що в усіх ієшивах зазначених країн буде вивчатись трактат за трактатом, коли надрукуємо їх з Божою допомогою, щоб поширився Закон в Ізраїлі і утвердитися в нашому служінні Всевишньому»1

Суворість цензури, як внутрішньої так і зовнішньої не завжди була однакова. З 1603 по 1725 рр. Ваад і кагальні установи дозволили друкування лишень декількох екземплярів книг. Підчас пожвавлення месіанських рухів, наприклад 1685-1727 рр., суворо слідкували за окремим видом книг, збірниками проповідей. В інші роки тиск почав падати. Таким чином єврейська книга проходила до трьох рівнів цензурування: кагальний, основний ваадівський та державний. В Російській імперії окремий урядовий цензурний комітет для єврейського друкарства був створений лише за імператора Павла Петровича, а до цього протягом 1772 – 1797 рр. книги видавались без усякого цензурування2, це був фактичний розквіт єврейського друкарства на теренах України. Починаючи з 1797 р. книжки цензорувались, але спочатку це був лише формальний огляд.

Попри три різноманітні рівні перевірки єврейське друкарство на Україні розвивалось більш швидкими темпами, а ніж у Західній Європі, за рахунок місцевих авторів та сильних громад. Тоді як у Європі кагали стали слабнути, почався процес культурної інтеграції та асиміляції великої частини євреїв, цьому сприяло поширення маскільського руху. Основна культурно-інтелектуальна база східноєвропейської діаспори оформилась в XVI – XVIII ст. Дієвою одиницею в єврейському середовищі був саме кагал, основні рішення щодо релігійно-культурної діяльності виносились на його рівні, і вже потім закріплялись авторитетом надобщинних організацій по типу Ваада. Єврей не міг працювати поза межами громади, будь-яка його діяльність підпорядковувалась кагалу. Відомі мудреці хоча інколи і змінювали місто проживання все ж повинні були тісно співпрацювати із громадою. Поєднання колективного і індивідуального дало поштовх для виникнення хасидизму, ідеали якого в свою чергу вплинули на виникнення у Мордехая Бубера діалектичної теорії. Тут простежується головний принцип діаспори як такої, вона ніколи не може бути остаточно уніфікованою, і буде поділятись на окремі географічні регіони та області.


3.2 Мови книгодрукування та коло читачів


Побутовою мовою іврит вже давно не був, його змінили мови народів серед яких мешкало єврейське населення. Але вплив «лашон кодеш» (у перекладі з івриту означає «священна мова») сприяв виникненню спочатку окремих єврейських діалектів у цих наріччях, а потім і перетворенню їх на окремі мови – ладно і ідиш. Більша частина східної діаспори розмовляла на ідиші – утвореному на основі німецької мови та івриту. В навчанні ж використовувалась «священна мова» - іврит. При переселенні євреї, як правило переходили на мову тієї місцевості куди вони прибули, проте це не стосується ситуації із ідишем у Польщі та на Україні. Замість того щоб зникнути після вигнання ашкеназів з Німеччини, ця мова поширилась по всій східній діаспорі, на неї навіть перейшли громади, що до цього тут мешкали і використовували слов’янські мови.

Більшість творів великих законовчителів на українських землях призначалось для учнів ієшив і випускників, які зобов’язані були знати іврит, в них зацікавленість до розібраних питань у цих книгах поєднувалась із володінням потрібними навичками для їх розуміння. Що стосується інших прошарків населення, то для них більшість літератури залишалась недоступною не тільки через відсутність інтелектуальної потреби у ній, а й через незнання у достатній мірі «лашон кодеш». Основною мовою єврейства як Східної так і Західної Європи до ХХ ст. став ідиш. Єдина для всіх розмовна мова полегшувала комунікацію при зустрічах євреїв, що жили в віддаленні один від одного. Цим користувалась велика кількість проповідників, що переїжджали від одного кагалу до іншого, від Амстердаму до Жовкви, від Гамбургу до Кракова.

Оскільки велика кількість людей не розуміла іврит, виникла потреба в надрукуванні видань на «лашон ашкеназ» (тобто ідиш). Перша така книга була видана ще в 1589 р. у Венеції, і досить швидко поширилась серед єврейства на Україні. За XVII-XVIII ст. поза межами Італії було надруковано близько 36 таких видань. Окремим проривом у культурному розвитку східних та південних кагалів Речі Посполитої став 1790 р., коли в містечку Паричі була видана перша книга, що була написана на східному діалекті ідишу. Проте слав’янізми у виданнях на ідиші відомі ще з 1648 року, коли був надрукований вірш про єврейські погроми вчиненні військами під проводом Богдана Хмельницького, і в ньому зустрічалось два слова «косим» і «постол». Перше іде від іменника «коса», але з доданим івритським закінченням, що означає множину чоловічого роду. Друга редакція цього вірша вже виключала ці слова, щоб зробити його більш зрозумілим для євреїв не зі слов’янських земель. В рамках двомовної системи було віднайдено рішення проблеми освіти тих груп кагалів, які не розуміли івриту. Їм надавалась не формальна освіта, але фактично майже всі могли отримати змогу вивчити іврит чи купити збірки побутових законів на ідиші.

На титульних аркушах і у передмовах до книг на «лашон ашкеназ», котрі друкувались у XVII-XVIII ст., як правило було написано, для якого кола читачів надруковане це видання. Головним чином населення ділили на декілька груп: мужі, жінки та дівчата, юнаки та хлопчики. Більшість літератури на ідиші, що дійшла з того часу призначалась для жінок та дівчат. Часто зустрічаються перемови, що звертались до «дівчат та юнаків», але самі книги були спрямовані на доросле населення, що так і не отримало достатній рівень освіти. Інколи титульна сторінка оформлялась на івриті, як наприклад у виданні «Цеена у-реена» («Підійди і побач»). В передмові цієї книги було написано, що книга для жінок , але знизу йшла приписка: «І чоловік, якщо він ослабне як жінка за шість днів праці для прогодування сім’ї, і в день сьомий буде відпочивати, хай найде він відпочинок у читанні книги цієї, і хай наповниться земля знанням»1.

Хоч на мові ідиш писались, по суті, найрізноманітніші праці, в число читачів яких входили люди різного рівня освіченості, ще довго зберігався стереотип, що це мова простолюдинів, а іврит - мудреців, культурної еліти. Можливо в цьому

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: