То землиця рідна
Размещено на /
ТО ЗЕМЛИЦЯ РІДНА
Розвідка опрацьована
Богданом А. Комарницьким,
смт. Бориня, Турківського району
ТО ЗЕМЛИЦЯ РІДНА
“Не маю іншої домівки, як ліс і гори навкруги…”
,,Нарід, що забуває минуле, ніколи не буде нацією” А. Шептицький
Вийду на вершину, подивлюсь навколо
Боже, Ти мій, Боже! Як навкруг чудово!
Хочеться бувати знову тут і знову:
То землиця рідна, отча тут хатина,
Край коханий, милий - рідна Україна.
О. Комарницький, гербу Сас (с. Гусне)
Близько двох тисяч років тому римляни контролювали більшу частину Європи. Вони збудували могутню імперію, яка, з центром у сучасній Італії, охоплювала ще й частину Африки та Азії. Римька імперія принесла з собою мир та єдність, проте коли вона занепала у 475 році, Європу поглинув період хаосу та нестабільності, що характеризувався запеклою боротьбою за владу.
Карл Великий, король франків, зібрав загін елітних воїнів, відомих як паладини, спочатку для того, щоб захищати себе, і врешті з їх допомогою він збудував могутню імперію, територія якої простягалася від південної Італії аж до північної Німеччини і проіснувала майже 50 років.
Замість звичних нагород у вигляді грошей, дорогоцінної зброї та обладунку, Карл Великий дарував їм землю. Натомість вони мали присягтися бути готовими до бою в разі потреби та зберігати відданість королю до смерті. Так розпочиналася епоха лицарства
Цей звичай згодом став популярним і його перейняли інші королі та лорди по всій Європі впродовж багатьох століть.
Лицарі вели війни в інтересах короля та держави, в ім’я віри та для захисту власних земель і замків.
У ці часи , кожна людина мала власне місце у суспільстві, де верхівкою були королі та знать, а низи представляли люди, що працювали на землі – селяни. Більшість представників знаті, включно з королем, були лицарями. Король мав найбільше влади. Він був власником усіх земель, за винятком тих, що належали церкві, проте не міг особисто контролювати все до останнього клаптика. Тому він передавав великі території під контроль наймогутнішим лицарям країни. За що вони зобов’язувались надавати лицарів, що воювали під проводом короля певну кількість днів на рік.
Ці лицарі розділяли свої маєтки на менші частини (угіддя). Їх вони передавали під керівництво дрібніших лицарів, які також присягали воювати разом з королем, якщо виникала потреба.
Лицарі брали орендну плату з усіх селян, що жили та працювали на їхніх землях. Останні розраховувалися товарами, роботою або грошима, якщо, звичайно, мали їх. Лицарі також вимагали вірності. Натомість, вони обіцяли захищати своїх селян у разі нападу ворожих солдатів. Селяни повністю залежали від свого лицаря.
Не всі лицарі мали власні маєтки. На всіх би просто не вистачило землі. Ті, хто лишився без наділу, змушені були шукати інші шляхи для заробітку. Деякі лицарі збирали податки з місцевих торговців або брали гроші за користування певними дорогами. Решта безземельного лицарства воювала за гроші на стороні того, хто заплатить найбільше. Заможним та непокірним лицарям це давало можливість створювати власні армії та вести війни один проти одного, та навіть проти короля.
Спочатку королі обирали лицарів з-поміж найхоробріших та найвідданіших у бою. Основними якостями лицаря вважалися: вірність, честь та чемність. Слідом за ними йшли героїзм, відвага, віра і покора. Всі ці якості вважалися ,,шляхетними”. Починаючи з 12 ст., все більше лицарів виходили виключно із лицарських родин і, зрештою, такі родини почали також називатися ,,шляхетними”.
Слово шляхта (з давньонімецьк. Slaht – рід, порода) - лицарі, основним заняттям яких була військова служба, за що їм надавались певні пільги та привілеї. (Прототип сьогоднішніх елітних професійних військових, яким надавались та надаються певні пільги).
Українська шляхта, як суспільний стан, в т.ч. Драго-Саси та інші геральдичні роди, по своєму суспільному статусу, відповідала польській, німецькій, французькій, австрійській та інш. шляхті.
Але, навіть, якщо ви могли стати лицарем за правом народження, від вас все одно чекали шляхетного поводження. В ідеалі лицар мав захищати жінок, бути милосердним до ворожого лицаря у бою та жити за законами Церкви. Такі якості вважалися лицарськими.
Хоча з плином часу змінювались форми лицарства та завжди залишалась ідея лицарства, основні лицарські якості, які звались шляхетністю.
Вірність та честь були основою лицарства. Всі лицарі присягали на вірність своєму лордові та королю. Ніщо не могло виправдати віроломство, навіть, якщо вірність призводила до загибелі. Бути ,,людиною честі” означало бути чесним, ніколи не порушувати обіцянок і ніколи не робити такого, що могло б знеславити родинне ім’я. Тому для лицаря це було питанням честі дотримуватися всіх клятв на вірність, які він давав.
Під чемністю розуміли гарні манери та вміння правильно одягатися та поводитися. Для лицаря це також означало вміти контролювати себе у битві. Наприклад, він мав дозволити противнику встати, якщо той перечіпався, а потім продовжити бій, а не вбивати його, користуючись нагодою. Лицарі повинні були шанобливо ставитися до леді та лицарів, вищих за рангом і проявляти щедрість.
Деякі ознаки лицарства мали практичне застосування. Лицарі повинні були не тільки вправно володіти зброєю, але йти на шалений ризик і продовжувати бій в абсолютно виснаженому стані. Доблестю називали майстерність та мужність під час битви. Відвага вимагала самодисципліни і фізичної та психічної сміливості. Відважний воїн продовжував свій путь, незважаючи на те, якими жахливими могли бути обставини.
Віра в Бога була невід’ємною частиною лицарства. Релігійні переконання повинні були супроводжувати лицаря в усіх його діях та бути джерелом наснаги у складних ситуаціях. Покора йшла зовсім поруч з вірою. Покірний лицар вірив, що всі його досягнення були не лише його власними, а подарованими від Бога. Тому результат битви розглядався, як Божа воля. Лицарі не повинні були занадто гордитися своїми здібностями, або бути надто впевненими у битві.
Лицарі були хоробрими, вірними та милостивими. Вони захищали слабких та безстрашно воювали з ворогами. Кодекс поведінки, за яким лицарі мали жити, називався лицарським кодексом честі. Хоча лицарі дуже часто не поводилися згідно кодексу, він все одно був дуже важливою складовою образу лицаря.
Коли не було війни лицарі проводили багато часу на тренуваннях, вдосконалюючи бойову майстерність. Багатьом з них доводилось охороняти маєток старшого лицаря певну кількість днів на рік. Коли лицарі не були зайняті щоденними клопотами про власний маєток, вони знаходили безліч цікавіших занять: тренування молодих; бенкети та розваги; полювання; турніри.
Укомплектований лицарський обладунок захищав у битві. Але він же і не дозволяв відрізнити ворога від свого у гущавині битви. Жахливо коли воїни однієї армії помилково вбивали один одного в бою. Тому з початку 11 ст. лицарі починають зображати на своїх щитах виразні та яскраві знаки і символи, щоб ідентифікувати один одного. Такі знаки почали називатися гербами.
Спочатку герб зображували на щиті лицаря. Але дуже часто щит міг бути пошкоджений у битві. Тому лицарі почали розташовувати герби і на інших частинах свого обладунку. З кінця 12 ст. , щоб полегшити впізнавання, поверх обладунку лицарі почали носити туніки з тканини. На них також зображалися герби. Під кінець 14ст. на шоломи навіть кріпилися гребні, що мали колір лицарського герба.
Дуже часто герби з поля битви проникали у повсякденне життя. Скоро все, від меблів до стін будинків, було прикрашене ними. Лицарі мали печатки з власними гербами. Вони використовували їх, щоб затверджувати офіційні документи. Герб завжди був привілеєм. За негідну поведінку лицаря могли позбавити честі носити його. У лицаря, засудженого за зраду, конфісковували герб, а його щит підвішували догори низом на знак публічної зневаги.
У середні віки ставлення до релігії було дуже серйозним.
Звичайні лицарі присягали на вірність королю та носили зверху на обладунку родинні герби.
Хрестоносці – найголовніші лицарі християнства. Вони присягали на вірність Богу, а не королю, та зображували в себе на одязі хрест. Деякі хрестоносці, такі як тамплієри та госпітальєри, навіть приймали постриг і давали клятву боротися за віру.
Хрестоносців церква посилала воювати у релігійних війнах проти її ворогів. Вісім найбільших Хрестових Походів велися проти мусульман на Близькому Сході. Кожна з сторін боролася за контроль на території, що називалася Святою Землею. На Святій Землі розташований Єрусалим, місто – надзвичайно важливе для церкви, адже там жив і помер Ісус Христос. Упродовж століть християни вирушали у подорожі, щоб помолитися там.
Близько 1040 року турки-сельджуки, нове плем’я мусульманських правителів, здобули владу у Святій Землі. Вони жорстоко поводилися з християнами. Європейські правителі та церковники почали непокоїтися через сельджуків, побоючись, що ті могли розпочати наступ і на територію Європи. У 1095 році Папа Римський закликав християнських лицарів всієї Європи вирушити у Христовий Похід та звільнити Єрусалим від мусульман.
Папа Римський лише заохочував лицарів іти у Святу Землю. Дуже скоро звичайні люди самі перейнялися цією ідеєю. І в 1096 році тисячі чоловіків, жінок і навіть дітей, некерованим натовпом вирушили у Святу Землю. Цей похід отримав назву ,,Похід Народів”. Багато людей померло по дорозі від хвороб, або було вбито сельджуками у сутичках, решта створювала хаос, грабуючи та знищуючи все, що траплялося на шляху. Практично нікому з учасників походу не вдалося дістатися Святої Землі.
Наприкінці 1096 року до Святої Землі вирушила набагато краще організована група армій – понад 30 000 лицарів та солдатів. Проте не всі йшли в ім’я священної мети. Лицарі, що вирушили в похід, звільнялися королями від податків, та розраховували на церковний захист своїх земель. Як винагороду їм також обіцяли землі та багатства. Незалежно від причин, які штовхали людей на участь у ньому, компанія виявилася успішною. У 1099-му лицарі захопили Єрусалим та навколишні землі. Але у 1178-му місто знову опинилося в руках мусульман.
Незважаючи на сім наступних Хрестових Походів, Єрусалим так і не було відвойовано назад.
Контури роду Драго-Сасів
У складі цих бойових дружин були також лицарі гербу Драго-Сас. Історія цього роду є невід’ємною частиною української історії, особливо історії Галичини та Турківщини зокрема
Часто загадкові таємниці в нашій історії тому і лишаються загадковими, що це були заборонені теми. Бувало, що професійні історики вивчали і далі вивчають долі чужоземних племен, проминаючи становлення окремих верств свого народу, але народна пам’ять цупко тримає в собі своє далеке минуле…
Рід гербу Драго-Сас – це давній слов’янський рід (білі хорвати), який під тиском обставин змушений був переселятися з центральної та західної України, щоб через багато віків знову повернутися до своєї прабатьківщини
Протягом лише цього століття виявлено багато археологічних свідчень про Україну, як колиску народів європейського суходолу. Усе переконливіше звучить твердження про те, що мандрівка народів-колонізаторів відбулась з української території, а не навпаки.
Саме з території теперішньої України, в 5ст. розпочалось велике слов’янське розселення. А вже протягом 6 ст., слов’яни проникли в Карпати, освоїли територію Словаччини, Моравії, Чехії, зайняли Угорську низовину, з’явились у Саксонії, Баварії та Австрії.
Рух слов’ян на захід стає інтенсивнішим у 8-10 ст; коли вони перейшли Одру і рухались на захід до Лаби і за Лабу (Ельбу), поки не наштовхнулися на потужну протидію германських племен.
У 9ст. чехи, зличани, хорвати, морави, лужичани та інші слов’янські племена створюють могутнє Велико-Моравське князівство, де на початку панує східноцерковний обряд, використовується слов’янське письмо, створене солунськими братами Кирилом та Мефодієм. Після смерті братів (Кирила – 869р. та Мефодія у 885р.) римський папа забороняє службу Божу слов’янською мовою і оголошує анафему слов’янським богослужебним книгам. Згодом у Чехії, Моравії і Лужиці входить у вжиток латинське письмо.
Ще у 12 ст. німецький історик Гельмгольд у свїй фундаментальній праці ,,Хроніка слов’ян;, зазначав, що всі слов’янські землі, лежать на схід і південний схід від Данії і починаються відразу ж за Лабою (Ельбою).
У 1657р. Б. Хмельницький, підписуючи таємну угоду з шведами, сказав, що після спільної перемоги, Україна повинна бути всюди, де розмовляють українською мовою, аж до Ельби.
Проф. Василь М. Багрінець пише: ,,Три України (,,Украйни”), що зберегли до цього часу свої назви: Дніпровська (земля українських козаків), Дунайська (земля стародавніх карнів, нинішній австрійський Украйн) і Полабська (,,Ельбська” – земля стародавніх укрів, сучасний пруський Уккермарк), - повинні вважатися споконвічними краями чистого венедослов’янського світу, що становив один із трьох первинних шарів європейського народонаселення”.
Предки слов’янського роду гербу Драго-Сас тому і звуться Сасами, що прийшли із Саксонії, колись слов’янської, а тепер германізованої області в Німеччині.
Термін ,,драга” означав частину постійної княжої бойової дружини зі своїм провідником. Така бойова одиниця безвідмовно виконувала розпорядження провідника, але вся слава спадала виключно провідникові, іменем якого називаються всі, хто йому підпорядкований. Якщо перший енергійний організатор бойових дружин зі слов’янського роду Драгів став провідником ,,драги” у Саській землі, то це і призвело до утворення остаточної назви Драго-Саси.
З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх (в Угорщині).
Король Угорський, Андраш II, запросив драго-сасівських лицарів з Саксонії, для боротьби проти половців. Завдяки військовому хисту, представники українського населення мали право переселятися, як звичайні колоністи в межах Угорського королівства. Вони були звільнені від податків протягом 10р., а надалі платили дев’яту частину з господарського прибутку.
Під тиском місцевого і прибулого в Угорщину лицарства, король Андраш II, видає ,,Золоту буллу”, яка обмежувала панування знаті, захищала і розширювала права лицарів і колоністів, їхні землеволодіння, запроваджувала щорічні лицарські зібрання, як це було в Саксоні.
У селах та містах Закарпаття, яке тоді входило в склад Угорщини, Драго-Саси поселялись впродовж 12-15ст.. і вже на початку 13ст., кількість запрошених призвела до зміни назв деяких поселень: м. Лампергаз стало називатись Ламперсас, а з 1507р. – Берегсас.(м. Берегово).
шляхта лицар герб сас
Початки Київської держави
Терміном Україна називалась земля, украяна нашими предками силою меча. Звідси і примовка: ,,У нас Україна – треба собі самому хліба украяти”. Вважається, що назва Україна походить з тих часів, коли слов’яни, розселяючись, мусили мечем украяти собі землю і збройно боронити її від напасників. Ця назва мала соборне значення і об’єднувала всі слов’янські племена даної території. Тому вони, крім племінних, мали спільну вживану в літописах назву україняни, яку потіснила неслов’янська назва Русь.
Найновіші дослідження показують, що назва Україна насправді набагато давніша, ще дослов’янська і має інше значення. Позитивним є те, що теперішні розвідки відносно назви Україна, розвінчали пануючу ,,окраїно-пограничну” версію, яка поступово утверджується в самосвідомості українського народу.
З-поміж усіх українських міст найбільшим і славнішим був Київ. Здавна, з непамятних часів, ще коли люди не знали заліза або міді, тут жило багато людей. А це тому передусім, що тут сходилися дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою легше було прогодуватися чи рибою, чи звіриною. Рікою їздили люди, куди треба, - сухих доріг тоді було небагато, і ними їздити не так було легко й безпечно. Тому й за українських часів під Києвом були найбільші оселі, найбільше людей багатих, торговельних. Сюди найбільше приїздили купці з чужих країв з усяким товаром.
Цим багатим і торговельним людям треба було охорони; були сусіди ласі на їх товари й багатство, і при нагоді раді були пограбувати їхнє добро, чи в дорозі, чи в самім Києві, якщо не було доброї сторожі. Тому ці київські люди, особливо значніші, звані боярами, здавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, воєнних. Далі все більше, і з часом так зібралося чималеньке військо в Києві, що боронило місто від сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край, а старшим над військом був київський князь.
З часом життя мінялося. Князь Володимир охрестився і казав хреститись людям в Києві, а потім і по інших городах.
Хоча Приазовська Русь, як свідчить константинопольський патріарх Фотій (867р.), прийняла християнство раніше, ще в 9 ст., звідки, судячи по всьому, руси-християни проторували йому дорогу на Подніпров’я задовго до хрещення киян Володимиром Великим.
Духовенство, священики почали навчати людей, що гріх сваритись, грабити, убивати; наказували жити по-християнськи.
Задля державного життя заведення християнства мало ту вагу, що ця нова віра заводилась від князя, від правительства, і духовенство дивилося на правительство, як на свою поміч і охорону, стояло на стороні князів, навчало людей коритись князеві і шанувати його.
З християнством з Греції та Болгарії прийшли до нас наука , освіта, книги. Тому ота нова церква, освіта, наука зв’язували сильним внутрішнім зв’язком землі Київської держави.
Київське військо, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й само нападало на сусідні землі, віддячуючи за їх напади або просто шукаючи здобичі.
В ті часи в Європі зазнавало змін суспільне життя, відповідно змінювалась і армія, яка воювала вже зовсім по-іншому. Багато військових лідерів надавали перевагу добре тренованим професійним найманим солдатам.
В ті віки постійно точилися війни, які могли тривати десятиліттями. Але, якщо війна не велася вдома, лицарі відправлялися воювати на чужі землі, як для заробітку так і для здобуття цінного досвіду на полі битви та підтримки своєї бойової майстерності, а також для зміни місця поселення.
Київським князям та боярам дуже в пригоді стало, що в тім часі до нас сунуло багато воєнних людей з північних німецьких країв, найбільше з теперішньої Швеції. Вони шукали заробітку і здобичі на чужих сторонах, і ставали до служби київським князям. За перших князів було їх так багато в київській дружині, що з того потім постала думка, що вся Київська держава пішла від них. Звались вони у нас варягами, були це добрі вояки, сміливі та охочі.
При кінці 9ст. ( 900 літ по Різдві Христовім) вже багато земель Києва належало Київським князям і дань давали землі аж під теперішній Петербург та Москву. Держава сягала тоді від гір Кавкасійських (Карпатських) до Кавказу, а на півночі до Волги, до великих озер, що недалеко Петербурга.
Так склалась держава Київська або Руська: Київський край звався руським краєм, Руссю. Київські князі теж звались руськими, київська дружина – русинами, і ті землі, що вона з князями до Києва прилучала – починались теж зватися руськими, Руссю.
Хоч як твердить проф. Василь М. Багринець, українці тільки певний період своєї історії називались русами, русичами, русинами. Він доводить, що назва Україна вживалася набагато раніше, ще з часів трипільської епохи.
Історія розпорядилася так, що назва Русь протрималась в Україні не дуже й довго, за винятком її західного регіону, куди вона прийшла пізніше. Через кілька століть вона помандрувала далі, цього разу на північний схід, в дещо зміненій формі стала назвою держави Петра1.
Початком занепаду Київської Русі стало нерозуміння князями, що держава – то не поле, яке батько розділяє між дітей, що то не власність його, а річ громадська, публічна. І саме поділ князем Ярославом Київської держави між своїми синами і призвів до її розпаду.
Галицько-Волинське князівство
Саме та частина України, де витворилася держава, де найбільше розвинулось життя громадське, культурне, освіта, письменство і мистецтво, руйнувалася й пустіла. Київ хилився все більше. Люди мандрували звідси в затишні краї на захід на Волинь і Галичину. Теребили ліси, розробляли пущі, закладали собі оселі, називаючи часто назвами українських осель і городів. Виростали тут нові волості і князівства. В цих землях зложилася нова політична сила. Вона хоч і не об’єднала цілої України, але все-таки нехай для західної України продовжила самостійне державне життя.
Галицько-Волинська держава була створена князем Романом, коли він об’єднав Галицьке і Володимиро-Волинське князівство. Це державне формування увібрало землі над Сяном і Вислоком та над Дністром і Прутом, тобто землі у межах сьогоднішніх Галичини і Буковини із незаселеними на той час Кавкасійськими тобто Угорськими горами (Карпатами, в т.ч. і територія теперішньої Турківщини ).
З часом Київ вже стояв у повній залежності від Галицько-Волинського князівства, яке формувалось серед тих неустанних війн, змов й інтриг, у вічній тривозі і небезпеці.
На цій території виростали і розбудовувались міста та поселення. Галичина розвиває торговельні зв’язки зі своїми найближчими сусідами Угорщиною і Польщею, а також з окремими містами Західної Європи. Особливо тісними стають військові та політичні контакти Галичини з Угорщиною.
Найбільш відомі торгівельні та військові шляхи з Галичини в Угорщину:
через с. Тиліч, Криницької гміни, Новосондецького воєводства, РП;
перевал Дукля у Карпатах, на кордоні між Польщею та Словаччиною;
через перевал Присліп у Східних Карпатах у Марамуришському повіті Словаччини;
Перемешель - вздовж р. Сян - Ужанський перевал;
А також шлях: Галич – Синевицьке - Верецький перевал (Нижні Ворота).
Угорський шлях: Ст. Самбір – Явора - Круг Городище – Ільник - Бориня (Штуківець) - Комарники - В. Висоцьке - Нижні Ворота;
Постійно відбиваючись від зазіхань сусідів на галицький престол, потреба в охороні торговельних шляхів, зміцнення галицького пограниччя, недовіра до своїх бояр – дружинників, вороже налаштованих один до одного, а також те, що земельна аристократія вступала в дружину в малій кількості - все це змушувало галицьких князів утримувати добре вишколене і чисельне військо, поновлювати його склад за рахунок входження чужих лицарів, сподіваючись від них більшої вірності та послуху, шукати відповідних захисників, здатних перебувати у постійній небезпеці пограниччя.
Для цього найбільше підходили ,,одноплемінні і одновірні» русинські колоністи і сасівські лицарі з Угорщини
Стосовно одного з перших відомих знайомств Драго-Сасів з Галичиною, то «Галицько-Волинський літопис» зазначає, що у 1216 р. десятирічний князь Данило перебував при дворі угорського короля Андраша, до якого прибули галицькі бояри з просьбою: «Дай нам отчича (молодого Данила), щоб з ним прогнати Ігоревичів з Галича».
Король задовільнив просьбу галичан, пославши з ними військо одноплемінне і одновірне галичанам під проводом великого дворецького Пота з воєводами.
,,Рід Драго-Сасів прибув на Русь Галицьку. Належить він до родів геральдичних… Основним тереном перебування роду є Галицька Русь і Литва. Герб роду знаходиться в “Клейнотах Длугоша” у яких зазначено, що цей рід із гір і лісів Руської провінції, займав гірські полонини, князівського походження, мужі прості, правдиві, вправні, хоробрі, мужні, посад не випрошують, але посадові за кров’ю”.
,,Драго-Саси прибули на службу до руського князя Данила Галицького, а пізніше до його сина Лева. Осівши у Руській землі, завели сімї та в різних родах тим гербом послуговувалися, мали свої печатки і самого Гуйда батьком звали”. (хроніка 1584р. авт. Б. Папроцький).
І далі хроністи підкреслюючи, говорять, що «… великий числом загін лицарів з проводом… вливається у ряди його (князя) дружини», або «…прибула численна громада лицарів-бойовиків, які печатувалися гербом Сас», чи, як подає В. Стрепа, «граф Гуйд… з немалим військом прибув до руського княжича».
В хроніці р.1584 також уточнюється, що близько 1236 р. до князя Данила прибув на службу комес Гуйд з власною хоругвою лицарів. В обох випадках прибульці мали герб із жовтим півмісяцем ріжками догори та двома жовтими зірками над ним, і стрілою зі скерованим догори вістрям. Усі елементи герба розміщені на блакитному полі. (За участь у хрестових походах Драго-Саси набули право на доповнення свого герба ,,покореним” півмісяцем).
Провідник, за заслуги перед князем (королем), або заплативши певну суму грошей, мав право (грамоту) заснувати село у встановлених межах. В середньому це становило 20 господарств із наділом 60 ланів.
Простору було досить і люди осідали зрідка, хуторами. Кожен рід осідав окремо і жив осібно. Роди творили дворища і складалися з сімей кровно пов’язаних родичів. Дворища з спільними коренями утворювали громаду (хутір, село).
Новозапрошених поселяли на досить вигідних для них соціально-економічних умовах.
Осілі в Галичині Драго-Саси послуговувалися принесеним ними правом, укладеним Енріке фон Репковим Сас, яке в Галичині називали саським (зведення законів “Саксонське зерцало”). За цим правом провіднику надавався земельний наділ, забезпечувалося місцеве самоурядовання. Землі обкладалися невеликим податком при обовязковому відбуванні військової служби. Драго-Саси підпорядковувалися безпосередньо князеві (королю), мали право розвивати торгівлю та різні підприємства.
Назви «пан», «пані», «пани» також були занесені в Галичину драго-сасівськими лицарями. Згідно із тлумаченням греків і слов’ян «Пан», це той, хто всім володіє. І саме тому «Пан» по слов’янськи означає ,,великий господар» (maior dominus)… Усі господарі називаються «Пани», а вожді війська називаються ,,воєводи». Тому так від «Пан» названі паннонці… Від тих паннонців народились три брати, сини Пана, із яких один мав імя Лех, другий – Рус, третій – Чех… Ці троє, множачись у роді, володіли трьома королівствами: лехитів, русів і чехів, званих також богемцями, і на цей час володіють і в майбутньому будуть володіти, як довго на це буде воля Божа.
За князювання Данила Р. Галицького в Галичині з’являються перші сасівські села-гнізда, які розтягнулися, у першу чергу, по південно-східному пограниччю Галичини з Османською імперією та на західному - з Польщею:
Привертають також увагу назви сіл, що розташовувались і які існують по сьогоднішній день, на землях, по яких проходили вищезгадані кордони Галицького князівства:
Яблунів, Яворів (Косівщина.); Турка, Ясінка, Слобода (Коломия); Яблунька; Міжгіря; Дзвиняче; Спас; Грушів – всі на Івано-Франківщині.
Завадівка, Бенева, Росохач, Кривка – всі на Тернопільщині;
с.Висоцьке – Волинь; Явора; Верхні та Нижні Комарники - (Нині РП).
Старе село, Бориня (Бориничі від