Xreferat.com » Рефераты по истории » Створення, програми та діяльність Укр. і Рос. партій на поч. ХХ ст.

Створення, програми та діяльність Укр. і Рос. партій на поч. ХХ ст.

переважали в анархістських групах м. Одеси.

"Комунари" з тих же причин, що и "безмотивники", крім індивідуального терору, намагалися шляхом часткового повстання створити бездержавну комуну. Наприклад, у грудні 1905 р. в м. Катеринослав із групою "комунарів" прибув В.Стрига (один із відомих лицарів анархізму), завданням якого було підняти повстання и організувати анархістську комуну. Однак раптовий арешт майже всієї групи на самому початку поклав край цій ідеї і більше подібні спроби не повторювались.

Нарешті, третій напрям — анархо-індивідуалісти, що діяли у Києві, були представлені невеликими гуртками літераторів та окремими особами, які видавали твори, присвячені анархізму. "Індивідуалісти" вважали, що разом з матеріальним задоволенням усіх людських потреб, звільнена людська особа дедалі більше розцінюватиме себе як єдиний смисл процесу суспільної організації. Тому вони заперечували комуну як таку, що є обтяжливою для особистості.

Незважаючи на гучний успіх анархізму в Україні, він з самого початку містив у собі елементи майбутнього розпаду та занепаду. Безперервний економічний терор став призводити до закриття підприємств, локаутів. Масовий "політичний" терор викликав репресії з боку самодержавства, що в свою чергу ускладнювало діяльність самих анархістів. Швидкому розкладанню анархізму сприяли також експропріація та здирства, які притягали в його ряди значну кількість злочинного елементу. Причини поразки були закладені в самій природі анархізму — розпорошеність сил і течій, також аван­тюризм, який призвів до розгрому багатьох груп, провокацій тощо.

Восени 1905 р., саме після видання відомого маніфесту 17 жовтня, розпочався період активного зростання монархічних організацій. Цьому сприяли декілька обставин. По-перше, розвиток революційних рухів, дії яких здебільшого мали руйнівний характер, породжували серед певних верств суспільства потребу у збережені традиційних державних інститутів, насамперед — монархи, в яких вони вбачали запоруку соціальної стабільності. По-друге, послаблення самодержавства та розкладення державної машини привели до того, що влада вже не могла сам на сам протистояти революційному рухові, урядові кола відчували потребу в організації правих сил і, головне, криза системи супроводжувалася зростанням національних рухів, що ставило під загрозу саме існування імперії. Отже, великодержавний шовінізм ставав однією з об’єднуючих ідей пев­них верств російського суспільства.

Головною монархічною організацію був "Союз русского наро­да" (СРН), заснований 8 листопада 1905 р. Розпочавши активну діяльність у 1905-1907 рр., ця чорносотенна організація досить швидко зростала. Всього відділи СРН в Україні об’єднували понад 190 тис. членів — майже половину загальної кількості "Союза русского народа". Україна стала одним з оплотів чорносотенного руху самодержавної Росії. На жаль, великодержавна шовіністична пропаганда, антисемітизм мали певний успіх серед російського і зрусифікованого українського населення губерній, більшість з яких знаходилась у "смузі єврейської осілості".

Соціальний склад рядових членів відділів СРН був досить строкатим: дрібна буржуазія, торговці, духовенство, селянство, пізніше — робітники. Зокрема, київський відділ очолювали професор М. Міщенко і домовласник Ф.Постний, одеський — граф О.Коновнин, київську "Партию националистов" — журналіст В.Шульгін і цукрозаводчик В.Бобринський. Центральними друкованими органами СРН були "Русское знамя" (1905-1907) і "Вестник Союза русского народа" (1908-1917). Основні ідеологічні засади СРН запозичив з програми "Русского собрания", а саме: непорушність самодержавства, панування православної релігії, державність російської народності.

Одним з болючих питань для монархістів був бурхливий розвиток українського національного руху. I якщо поява перших українських політичних партій в Російській імперії спочатку не викликала у чорносотенців особливого занепокоєння і вони взагалі не відокремлювали їх від загального антиурядового руху, то поступово монархісти усвідомлювали, що український національно-визвольний рух є однією з небезпечних для царизму сил. У розвитку українського національного руху, а провідну роль у ньому відігравали саме ліворадикальні парти, монархісти вбачали загрозу існуванню як єдиної держави, так і суспільному устрою. На думку "Киевлянина", одна з небезпек Російській державі, крім "инородческо-еврейской революции", загрожує з боку "нелепых маньяков" самостійного "украинства". Монархісти вважали, що існує лише єдиний російський народ, ніякого Українського народу немає, а є лише "гілка російського народу". Тому и український рух — "явище такою ж мірою шкідливе, як і безпідставне".

Ворожість до українського національного руху чорносотенці про­несли через роки. А тим часом Російська імперія йшла до свого логічного кінця. Після Лютневої революції 1917 р. діяльність чорносотенних організацій заборонили.

Після остаточного краху революції 1905-1907 рр., 1908 р. українські громадські сили об’єднались в один союз — "Товариство українських поступовців" (ТУП). Це товариство не було партією, його платформа — лише визнання конституціоналізму та парламентаризму керівними принципами автономії. Тому сюди входили люди різних політичних напрямів. Діяльність тупівців виявлялась в організованій підтримці тих українських товариств і видань, які були визнані згідно з додержанням вищезазначених принципів у своїх прагненнях здобути прихильників і вплив у думських та земських колах, в ознайомлені російського і закордонного громадянства із завданнями та характером Українського руху. За дотепним висловом одного з його членів, це було "нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи".

Щоб застрахуватися від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени ТУП вимагали певного морального цензу и громадянського стану. Ця організація об’єднувала в собі увесь цвіт української інтелігенції, а згодом до неї почали вступати й селяни. До її складу входили, з одного боку, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Грушевський, з іншого — Ф.Матушевський, А.Ніковський, А.В'язлов, барон Ф.Штейнгель, С.Чикаленко, П.Стебницький та інші. ТУП складалось з окремих громад, що існували по всіх губернських і багатьох повітових містах України, а також у Петербургу та Москві. На чолі ТУПу стояла Рада, що розміщалась у Києві. Її обирали з'їзди делегатів, які збирались не менше ніж двічі на рік. Неофіційними органами ТУПу були щоденна газета "Рада" в Києві та місячник "Украинская жизнь" у Москві. Під його впливом перебували майже всі "Просвіти", клуби, йому належала "Українська книгарня" в Києві.

Протягом 1912-1913 рр. організації вдалося зав'язати близькі и дружні стосунки з представниками прогресивного російського гро­мадянства в особі лідерів парламентських груп, учених, редакторів прогресивних видань. Представники ТУПу часто їздили до Петербурга и Москви, де разом з земляками-тупівцями, що там прожива­ли, брали участь у конференціях та нарадах з представниками фракції кадетів і трудовиків.

На зламі ХІХ-ХХ ст. у житті українців Галичини та Буковини сталися великі зміни. Тут швидкими темпами розвиваються суспільні сили і національна самосвідомість. Рушієм цього процесу була інтелігенція, передусім — вихідці з народовських громад. Поряд з ними діяла нова генерація духовенства. У цей період священик у Галичині був невтомним працівником і провідником прогресивних поглядів. Він організовував читальні, позичкові каси, крамниці, осередки "Сільського господаря", народний дім. Активну участь у суспільному житті брали вчителі.

Під впливом галицької інтелігенції формується нове покоління відданих, свідомих і талановитих провідників із селян, які пройшли школу громадської роботи в селі. Отож, лави галицьких громадських діячів ширились та міцніли і довкола них гуртувалася національно свідома українська громада.

Активно вливалася у суспільно-політичне життя студентська молодь, яка виступала проти національного гноблення, домагалася відкриття українських вищих навчальних закладів, обстоювала ідею української самостійності. Зокрема, на своєму черговому вічі 14 липня 1900 р. студент Л.Цегельський (згодом визначний громадсько-політичний діяч) у своїй програмні промові підкреслював: "Залишається одне — створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом. Тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація". Промова Л.Цегельського, його аргументи про необхідність самостійності України свідчать про формування нових українських патріотів, які всю свою діяльність присвячують втіленню в життя цієї незалежності України.

Зростання національної самосвідомості народу, прагнення до політичного, культурного и економічного відродження викликало шалений опір польських панівних кіл. Вони висунули шовіністичну концепцію "польського національного стану посідання" у Галичині, яка полягала у намаганні довести польський характер Галичини. її втілення у життя стало гаслом, що об’єднало всі польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти українського національно-політичного руху. Під цим гаслом йшла боротьба проти збільшення кількості українських шкіл, поширення української мови в адміністрації, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на українські культурні и господарські потре­би, проти призначення українців на державну посаду, навіть на найнижчу. Українців бойкотували в усіх сферах суспільного життя, мотивуючи це тим, що вони загрожували "польському стану посідання".

Таке запекле переслідування українського руху в краї з 1900 р. проводила Народно-демократична партія — еНДеки, яку в Галичині очолювали професори Львівського університету С.Грабський та С.Гломбшський. Партія еНДеків спиралася на польських аристократів, римсько-католицьке духовенство, міщан. Вони прагнули об'єднати всі польські землі під владою російського царя. Ненависть до українства штовхала IX на контакти з галицькими москвофілами.

Польська політика у Галичині, намагання перешкодити розвитком українства призвели до нового загострення українсько-польських відносин. Населення чинило впертий опір антиукраїнській політиці польської адміністрації. Провідником національно-визвольного руху на початку XX ст. виступила Національно-демократична партія. Під гаслом боротьби за автономію українських земель у складі Австро-Угорщини НДП намагалася об’єднати політичні сили в краї в "єдиний національний фронт", спрямовуючи його на боротьбу проти польського засилля. З'їзд НДП, який відбувся наприкінці грудня 1902 р., рішуче виступив за політику масової самооборони та опозиції проти галицько-польської адміністрації та проти центрального уря­ду, який підтримував її. Для реалізації цього завдання з'їзд поста­новив розгорнути широку організаційну роботу в масах, передбачаючи страйкові рухи сільськогосподарських робітників, а також вести посилену боротьбу за загальне виборче право. Засудивши політику австрійського уряду щодо українського питання, націонал-демократи вказали на необхідність посилення парламентської боротьби.

Значний вплив у Галичині мала також Українська радикальна партія (УРП), яка після спричиненого розколом занепаду з 1904 р. активізувалася. Для реорганізації партії доклали зусиль М.Павлик, Л.Бачинський, I.Макух, К.Трильовський. На з'їзді УРП 20-21 лис­топада 1904 р. було створено спеціальну комісію для розробки нової програми партії. Підготовлена комісією відозва закликала "приступити до завзятої праці та організації мас робочого українського народу по селах і містах". Нова програма парти була схвалена у 1905 р. на наступному з'їзді УРП.

УРП проголосила себе партією всього трудового народу. В ос­нову нової програми покладено ідею поєднання національно-визвольної боротьби українського народу з соціальною. Зокрема, вирішення національного питання УРП бачила в перебудові Австро-Угорщини на федеративній основі шляхом утворення національних територій з наданням повної політичної автономії кожній народності. Отже, партія вимагала утворення окремої української політичної автономії з українських частин Галичини та Буковини.

Важливими політичними вимогами УРП, відображеними в програмі партії, було впровадження загального виборчого права та демократичних свобод. Для робітників партія домагалася скорочення робочого дня, дотримання недільного відпочинку, заборони дитячої пращ, введення робітничої інспекції. У селянському питанні радикали виступали за викуп землі у великих поміщиків коштом громадського фонду і передачі її селянам. Отже, програма УРП була побудована на засадах громадського соціалізму и відмежовувалася від марксистської соціологічної концепції.

3 усіх українських політичних партій найскладнішим було ста­новище в Українській соціал-демократичній парти Галичини і Бу­ковини, яка до 1907 р. фактично була секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини та Сілезії, федеративною частиною Соціал-демократичної партії Австрії. Нерівноправність у відносинах між польськими та українськими соціал-демократами, яка виявлялася у засиллі польської мови в профспілках, касах хворих, пресі, у виборах до парламенту польських соціал-демократів голосами українських робітників викликала опозицію молодих членів УСДП, які прагнули самостійної партії, оскільки її дотеперішнє становище прирікало українських робітників на колонізацію, втрату політичної ініціативи. Газета УСДП "Вперед" з цього приводу писала: "...наша партія до 1907 р. се гурток агітаторів. Цілий наш здобуток се один малий двотижневик та львівське товариство "Воля".

Одним з напрямів діяльності українських політичних партій Галичини на початку XX ст. була організація масових віч і демон­страцій з вимогами проведення земельної реформи, підвищення платні сільськогосподарським робітникам у поміщицьких маєтках. Ра­дикали, націонал-демократи, а також соціал-демократи пропагували в масах проведення селянських страйків, створювали страйкові комітети. У результаті спорадичні неорганізовані акції сільськогосподарських робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки на панських дворах та фільварках, згодом переросли в організований страйковий рух з вимогами поліпшення життєвих умов.

Найвищого піднесення страйковий рух досяг у 1902 р. Він охопив понад 500 сіл 28 повітів Східної Галичини, у ньому брало участь понад 200 тис. чол. Це був перший масовий селянський страйк у Європі. Страйкуючих підтримали всі українські політичні партії та студенти. Народний комітет як виконавчий орган УНДП закли­кав усю українську спільноту до солідарності зі страйкарями. Щоб приборкати селян, великі землевласники (здебільшого це були по­ляки) домоглися в адміністрації, щоб проти страйкарів направили жандармів і навіть військо. I хоча були жертви, проте селяни вистояли в цій нерівній боротьбі, в результаті чого примусили уряд піти на задоволення деяких економічних вимог.

На засіданні Народного комітету УНДП 29 вересня 1902 р., розглядаючи питання про страйки, було ухвалене рішення, яким визнано страйки корисними для українського народу. Для подальшої організації хліборобських страйків вирішено створити окремий фонд.

Отож, громадське, економічне и політичне життя Галичини розвивалося у тісному взаємозв’язку. Співпраця селян та інтелігенції зблизила щ дві соціальні верстви, що відчутно допомогло розвиткові української національної справи. Діяльність різноманітних організацій та угруповань була загалом цілеспрямованою, оскільки вони працювали для спільної мети — добра українського народу.

Однією з проблем, до розв'язання якої були залучені політичні сили Галичини на початку XX ст., стала боротьба за український університет у Львові. В її основі була вимога рівноправності української і польської мов викладання в університеті. Водночас почалася боротьба за рівноправність української мови в урядових установах, а також за українське шкільництво. Оскільки поляки не мали наміру поступатися українським домаганням, Львівський університет став ареною гострої конфронтації. Українські студенти 8 жовтня 1901 р. провели віче, яке налічувало близько 3 тис. осіб, у ньому взяв участь професор М.Грушевський. Студенти вимагали створення цілком українського університету, проте були готові погодитися зі запровадженням викладання українською мовою на медичному, юридичному та філософському факультетах. Але правлячі кола Галичини не відреагували на ці вимоги, тому демонстрації українських студентів не припинилися. Водночас депутат австрійського парламенту Ю.Романчук вніс у палату депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові, I цей проект для остаточного вирішення надійшов у парламент. Проте замість розв'язання цих назрілих проблем з Львівського університету відчислили організаторів віч і демонстрацій. На знак протесту проти цієї акції університетських властей 440 студентів залишили Львівський університет. Про це своє рішення студенти того ж дня, 3 грудня 1901 р., повідомили українську громаду через газету "Діло".

Вчинок студентів був жертовним для України. Непереборне почуття любові до рідного народу, його історії, культури, мови, традицій та ненависть до ворога стають тим ґрунтом, на якому зароджується нова рушійна сила, яка називається націоналізмом. Рішуча позиція студентів знайшла підтримку у громадських і політичних колах Галичини. За ініціативою громадськості було створено спеціальний фонд для продовження навчання українських студентів в університетах Відня, Праги, Граца. Лише за декілька днів було зібрано близько 100 тис. крон.

Проблема українського університету вийшла на поверхню політичного життя. Як підкреслював лідер націонал-демократів К.Левицький, університет "став майже альфою і омегою наших національних змагань". Це питання не втрачало своєї гостроти в Австрійській імперії аж до першої світової війни.

Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом. Особливої інтенсивності боротьба за загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені якої вимоги українців висловив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку домагань делегації провести виборчу реформу 2 лю­того 1906 р. політичні сили Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП С.Вітик писав, що "тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній Галичині протягом одного місяця, було більше 500".

Змагання галичан за справедливу систему виборів увінчалися успіхом. Прем'єр-міністр М.Бек 27 січня 1907 р. видав закон про запровадження загального виборчого права у виборах до австрійського парламенту, внаслідок чого політичне життя українців значно активізувалося.

Однак новий виборчий закон викликав різку протидію шовіністично налаштованих польських політичних сил, які до цього забезпечували своє панування в Галичині за допомогою куріальної сис­теми виборів, побудованої на основі майнового цензу. Тепер же, щоб забезпечити свою чисельну перевагу в австрійському парламенті над депутатами від українського табору, поляки, користуючись впливом, а також за допомогою так званої "виборчої геометрії" зуміли так поділити виборчі округи, що один посол припадав на 50 тис. польського населення і на 120 тис. — українського. Отже, на 106 депутатських мандатів до австрійського парламенту від Галичини українське населення мало право обрати лише 28 послів (26% загальної кількості). У цих умовах українські політичні парти, викриваючи махінації польських шовіністів, повели активну агітацію в масах за демократичний виборчий закон.

Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права відбулися у травні 1907 р. Вони дали 27 мандатів українцям Галичини та п'ять — Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали — три, соціал-демократи — п'ять. Русько-український клуб у віденському парламенті об’єднав 30 депутатів (соціал-демократи Я.Остапчук і С.Вітик вступили до загальноавстрійського соціалістичного клубу). На засіданні палати послів 20 червня 1907 р. члени клубу склали заяву, в якій висловилися за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській державі, а також проти незаконних виборчих махінацій, які призвели до зменшення представництва українського народу.

Роботу польського клубу ускладнювала діяльність послів-москвофілів, які домагалися у парламенті визнання галицьких українців за російський народ, а російської мови — як крайової. Безнадійно втративши у боротьбі з українством свої колишні позиції, москвофіли все більше відмежовувалися від українського політичного та­бору, схиляючись до угоди з польськими політичними колами. За­явивши, що в Галичині є два руські народи — росіяни й українці, москвофіли 8 жовтня 1907 р. в новообраному сеймі виступили за об’єднання з польськими послами.

3 відходом москвофілів русько-український посольський клуб було перейменовано в "український" (Українська парламентська репрезентація). Це сприяло швидкому утвердженню в свідомості народу термінів "Україна", "українець", оскільки назви "Русь", "ру­син", які широко використовувались до того часу, були основою політичних спекуляцій.

Після виборів 1907 р. центр діяльності українських політичних партій перемістився у парламент. Своєю основною тактичною заса­дою УПР проголосила опозицію до кожного уряду, який ігнорував проблеми розвитку українського народу. Однією з найголовніших була вимога запровадження загаль­ного виборчого права у виборах до галицького сейму, в якому поляки мали більшість. Українські посли домоглися більшої уваги до українських проблем з боку австрійського уряду. Було, зокрема, видано розпорядження Галицькому намісництву про однакове трактування обох націй, усунено перешкоди в організації українських гімназій, призначенні українських урядовців до центральних установ тощо.

Хоча виборчий закон діями польської адміністрації в Галичині вносив певні обмеження для українців, однак давав можливість широким народним масам брати участь у виборах, здобувати досвід політичної боротьби.

Передвоєнні роки характеризуються особливим піднесенням українського національно-політичного руху. Незважаючи на те, що між українськими політичними партіями у цей період і спостерігаються окремі розбіжності та незгоди, проте в принципових питаннях вони створювали коаліцію й виступали організаторами широкого народного руху за національне і політичне визволення.

Активізація українського політичного руху викликала відповідну протидію, згуртувавши усі антиукраїнські сили. Польські панівні кола для боротьби з українським національним рухом використали москвофільство, намагаючись тим самим розколоти і дезорганізувати український табір.

Москвофільство в Галичині у той час зазнавало значних змін. Молодше покоління москвофілів стало на позиції повної національної і культурної єдності "галицьких українців з росіянами". Їх активність особливо зросла після закінчення російсько-японської війни, коли посилилось напруження між Австро-Угорщиною і Росією за Галичину, Буковину і Закарпаття. Галицькі москвофіли одержали тоді значні субсидії.

Розкол москвофілів на так званих старокурсників і новокурсників стався у 1909 р.. Старокурсники на чолі з В.Давидяком та М.Королем були проти повного злиття з Росією, не поривали з українством, декларували свою лояльність до Австрії. Новокурсники, лідерами яких були В.Дудикевич і Д.Марков, виявляли більшу активність, ніж старокурсники. Вони мали перевагу у більшості москвофільських організацій. У селах Галичини и Буковини новокурсники пропагували перехід на православну віру.

Однак москвофільська пропаганда не знаходила суттєвої підтримки в масах. Національний рух поглинав русофільську течію. Сприяло цьому об’єднання українських національних сил. У Львові 2 лютого 1910 р. була скликана нарада українських послів до австрійського парламенту. У програмній заяві посли звернулися до національно свідомих українських політичних діячів зі закликом активізувати боротьбу за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорщині, виступити проти москвофільської пропаганди, вимагати від австрійського уряду здійснення мирної зовнішньої політики.

Питання консолідації українських сил було в центрі уваги Національно-демократичної партії. З'їзд НДП у 1911 р. ухвалив відозву всіх парламентських послів зі закликом знову об’єднатися в єдиний український клуб. Під головуванням К.Левицького з числа українських послів від націонал-демократів, радикалів та буковинського клубу 16 липня 1911 р. сформовано Український парламентський союз. Ідея згуртування національно-демократичних сил була в центрі уваги всіх передвоєнних форумів НДП. Зокрема, з'їзд націонал-демократів у грудні 1912 р. закликав усю українську громадськість негайно залишити всі партійні и фракційні суперечки і зосередити зусилля на консолідації. Рух за консолідацію українсь­ких сил знаходив розуміння в більшості політичних організацій, які в цілому підтримували вимоги націонал-демократів щодо проведення виборчої реформи, відкриття українського університету у Льво­ві, поділу Галичини на українську й польську частини.

3 колишнього Католицького русько-народного союзу у грудні 1911 р. була утворена Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О.Барвінський. Однак вона не змогла здобути значного впливу та стати масовою.

Активну позицію в національно-політичному русі на початку XX ст. займало греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, який розгорнув широку громадську діяльність. На знак солідарності з українськими студентами, які залишили Львівський університет, А.Шептицький у 1901 р. закрив духовну семінарію. Він виголосив першу українську промову у справі українського університету в палаті панів. Митрополит доклав багато зусиль до запровадження виборчої реформи. Все це зміцнювало авторитет греко-католицької церкви у громадському житті.

На лівому крилі українських поличних сил найважливішою залишалася Українська радикальна партія. Після виборів 1907 р. вона здійснювала свою політику переважно у згоді й контакті з націонал-демократами. У парламенті вони разом виступили співтворцями Українського парламентського союзу.

Водночас радикали активно співпрацювали з молоддю. Цей напрям діяльності вилився в організацію січового руху. Ідея відновлення серед української молоді лицарського духу запорозького козацтва стала дуже популярна. Напередодні світової війни в Українському січовому союзі (організатор К.Трильовський) було 916 осередків. Крім того, діяло 305 "Очей" Сокола-Батька під керівництвом І.Боберського. Обидві січові організації об’єднували у своїх рядах декілька десятків тисяч представників української молоді.

Відбуваються зміни в Українській соціал-демократичній партії. Опозиція в партії під керівництвом М.Ганкевича, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасниці створює самостійні, незалежні від польської соціал-демократії, комітети УСДП і робітничо-культурні товариства "Воля". Протиборство двох течій закінчилося на IV з'їзді в 1911 р. розколом партії. Частина УСДП на чолі з С.Вітиком і М.Ганкевичем і надалі залишалася секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини і Селезії. Інша течія проголосила себе самостійною УСДП и виступила за проведення окремої української політики і створення осібної профспілкової організації.

Самостійна УСДП проводила активну роботу серед українського промислового и сільськогосподарського пролетаріату, організовувала страйки, вела культурно-просвітницьку роботу. Однак діяльність УСДП була непослідовною. Партія відмовилася від утворення профспілкових організацій. Протистояння обох фракцій УСДП послаблювали силу и впливів серед робітників, здатність до боротьби. У результаті на парламентських виборах 1911 р. соціал-демократи провели лише одного кандидата, а на сеймових — не вдавалося жодного протягом 1908-1914 рр. Становище партії зміцнилось лише піс­ля об’єднання обох фракцій, яке відбулося у березні 1914 р. на V з'їзді УСДП.

У національному питанні соціал-демократи виступали за перебудову Австро-Угорщини на основі самоуправління народів. Партія обстоювала ідею відокремлення українських земель від польських і запровадження автономних органів управління, організовувала мітинги та демонстрації на підтримку виборчої реформи, українського шкільництва тощо. Пріоритет національної ідеї над соціальною був основою для зближення УСДП з іншими українськими політичними партіями.

Українські політичні партії виробили свою позицію у ставленні до можливої війни між Австро-Угорщиною и Росією. 3 цього при­воду 7 грудня 1912 р. відбулася довірча нарада представників усіх українських політичних партій. Нарада дійшла одностайного висновку, що "все українське громадянство однозгідно и рішуче стане на бік Австрії і проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Антиукраїнська політика царської Росії альтернативи не допус­кала. Думка опинитися у складі Росії викликала страх.

До початку світової війни всі впливові українські політичні партії у Галичині виробили спільну політичну лінію. Побудову Української держави вони пов'язували з визволенням Наддніпрянщини від панування Роси, ліквідацією польського панування в Галичині та створенням з усіх українських земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Виникнення, програмні положення та діяльність загальноросійських партій


Початковим пунктом для аналізу становлення партійної системи служать особливості соціально-економічного, політичного і духовного розвитку Росії кінця XIX — почала XX століття. Зберігалася станова, соціальна структура; вона носила перехідний характер. Загальна чисельність робітників, включаючи сільськогосподарських, в 1900 р. складала 12,2 млн. — менше 10% населення. Індустріальний же пролетаріат налічував лише 2,6 млн. (2% населення), причому серед них потомствених робітників було лише близько 40%, інші ж прийшли з села. До 1917 р. 31 % (у Москві — до 40%) робітників мали землю! Сила молодої вітчизняної буржуазії (приблизно 1,5 млн. чоловік до кінця XIX в.) не відповідала рівню індустріального розвитку країни унаслідок величезної ролі держави і іноземного капіталу в розвитку економіки. Через слабкість середніх шарів буржуазія не придбала міцної соціальної опори; не встигнувши в цілому знайти свою класову самоідентифікацію, буржуазія не тільки не стояла у влади, але і не дуже-то до неї прагнула, принаймні до 1905 року. 77% населення (до 97 млн. чоловік) складало забите, безправне селянство, в більшості своїй громадське, обплутане залишками докапіталістичних відносин. Дворянський стан (1,85 млн. разом з класними урядовцями, менше 1,5% населення), не дивлячись на поступове ослаблення своїх позицій, все ще панувало в суспільстві і перш за все в політиці, в державному апараті, де потомствені дворяни в кінці XIX в. складали 37% (серед офіцерів — 51%), а серед вищих чинів — пригнічуючя більшість. Росія, по висновку Н. А. Бердяєва, «суміщала в собі декілька історичних і культурних віків, від раннього середньовіччя до XX століття».

В результаті виникаючі в множині російські партії не спиралися, як правило, на чіткі, структуровані соціальні інтереси. Звідси відносно самостійна роль ідеології, що перетворювалася на найважливіший консолідуючий чинник партійного будівництва, а також відома нестійкість партій, їх радикалізм і опозиційність царському режиму. (Останнє багато в чому пояснювалося і тим, що партії до 1906г. не були включені в політичну систему, у владні механізми суспільства.) Сама поява і діяльність партій відображали перш за все наростаючий конфлікт між модернізацією і традиціоналізмом, що поклався на глибокий соціокультурний розкол «низів» і «верхів» суспільства і загострений штучним гальмуванням соціально-політичного реформування країни, різким зростанням суспільних очікувань і масового руху у середині 90-х років XIX століття.

Росія традиційно відрізнялася високою релігійністю населення. Кризові явища, що проте виявлялися в післяреформений час, в православ'ї сприяли «вивільненню» деякого ідейного простору, який і заповнювався поступово різними ідеологіями, особливо соціалістичними. Цьому сприяли хворобливість, конфліктність суспільно-політичного розвитку, зростання соціальної напруженості, опозиційних і революційних настроїв в суспільстві до початку XX століття. Соціалістичні ідеї, не дивлячись на своє «західне» походження, виявилися близькі деяким духовним традиціям, російському національному характеру своїм радикальним, безкомпромісним і колективістським духом, прагненням до абсолютної справедливості, рівності, а в цілому — відомою схожістю з євангельським християнством. І лише після ледве не поголовного захоплення «передової громадськості» легальним марксизмом у середині 90-х років XIX в., а багато в чому і завдяки ньому, серед інтелігенції все більше розповсюджувався лібералізм, притулком якому до того служив головним чином лише вузький круг дворян-земців.

«Демократична інтелігенція, що зробила свою мобілізацію під прапором марксизму, до кінця 90-х років починає... самовизначатися, — наголошувалося у фундаментальній меншовицькій праці, — з одного боку, в значенні буржуазного лібералізму, з другого боку, — дрібнобуржуазного народництва». Подібні оцінки розділяли і ліберали. «Особливо соціалізм служив тією колискою, в якій пестувалася наша політична думка», — підкреслював кадет А. З. Ізгоїв. «Російський марксизм виконав ту задачу, яка скрізь в інших країнах випадає на частку лібералізму», - робив висновок відомий «легальний марксист», а потім ліберал (кадет) П. Б. Струве.

Розповсюдженню ліберальних ідей важко через відносну слабкість і аполітичність потенційно найважливішого їх носія — буржуазії, а частково і через політику властей. До 1895г. уряд не звертав уваги на соціал-демократичний рух. Та і потім він спокійно відносився до легального марксизму, але боявся конституціоналізму. Головне ж, ідеї лібералізму були об'єктивно чужі системі цінностей і соціальному положенню більшості населення країни. Перш за все це відносилося до громадського селянства, що дотримувалося колективістського способу життя, насторожено відносилося до будь-яких «барів-панів» і в основному безграмотному. Російські робітники — недавні вихідці з села, зберігаючи багато в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: