Православна Церква в Польщі на початку 1920 х рр. крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом)
Прихильні до архімандрита єпископи, особливо – Володимир, найближчим співпрацівником якого був архімандрит, вказували екзарху, що не можна забороняти у священнослужінні людину, яка навіть не отримувала його розпорядження. Але Георгія це не переконувало і свого рішення він не міняв. Що ж спонукало його до цього?
По-перше, архієпископа роздратувала не відсутність відповіді на конкретне розпорядження. Його Смарагд дійсно міг не отримати. Однак архімандрит знав, що тепер саме Георгій є його єпархіальним архієреєм (тобто – безпосереднім начальником), проте навіть не подумав з’явитися до нього. Екзарх небезпідставно потрактував ці дії як вияв фронди не тільки з боку самого Смарагда, але й тих Преосвященних, з якими той був близький.
По-друге, отримавши повноваження Першоієрарха Православної Церкви в Польщі, архієпископ (з січня 1922 – митрополит) Георгій одразу розпочав підбирати на ключові посади людей, особисто відданих йому33. Смарагд був призначений на кафедру за межами Польщі, але його єпископська хіротонія мала бути здійснена саме тут. Та архімандрит мав польське громадянство (сам Георгій, до речі, так його й не отримав)34, і змусити його виїхати з країни було неможливо. Допустивши висвячення Смарагда Георгій серйозно б ускладнив собі життя, оскільки змушений був би мати справу з єпископом, на якого не існувало жодних важелів впливу35.
Отже, непорозуміння між Високопреосвященним Георгієм і архімандритом Смарагдом виникли ще до перших проявів загострення боротьби в середовищі єпископату, викликаного питаннями конкордату з державою (обговорювалося в січні 1922 року) і автокефалії (вперше недвозначно сформульованого в червні того ж року). Для Георгія це не був конфлікт на особистому грунті, він без вагань здійснював кроки по усуненню від посад всіх, не згодних з його політикою. Попри пізніші заяви, для Смарагда конфлікт набув яскраво персоніфікованого характеру, дії одного недоброзичливця (Діонісія) злилися в його очах з діями митрополита. Ефект посилило ще й те, що зусиллями Георгія були зміщені єпископи, які протегували архімандриту: один за одним були усунуті єпископ Двінський Пантелеймон (Рожновський), керуючий Гродненською єпархією Володимир (Тихоницький), архієпископ Віленський Єлевферій (Богоявленський)36. На суді один з цих єпископів, Пантелеймон, відверто сказав, що на його думку, якби митрополит не усунув Преосвященного Володимира, то й вбивства б не було. Та й сам Смарагд, описуючи підготовку до злочину, пояснив чому він не здійснив задумане раніше (під час попередніх зустрічей з митрополитом) – через небажання засмутити єпископа Володимира, який перебував на той момент у Варшаві.
Отже, час і особливості генези конфлікту змушують сумніватися в версії про те, що саме розходження з митрополитом в питанні автокефалії були мотивом злочину. В промовах адвокатів та свідків захисту цей момент робився головним – до нервового зриву архімандрит був доведений саме політикою митрополита спрямованою на усамостійнення Церкви від Москви. Як вже згадувалося, кроки в цьому напрямку були здійснені лише влітку 1922 року. Та ще за декілька місяців до цього (23 лютого 1922 року) архієпископ Єлевферій, єпископ Володимир і єпископ Сергій писали в своїй доповіді Патріарху: «Необходимо немедленно разрешить архимандрита Смарагда от незаконного и пристрастно наложенного запрещения и подтвердить распоряжение об его хиротонии. Считаем долгом предостеречь, как бы долгие и явно несправедливые неприятности не истощили терпения архимандрита Смарагда и он не сделал бы какого-либо рокового, непоправимого шага»37.
Митрополит провокував Смарагда на його вчинок не стільки змістом своїх дій, скільки формою і способом, яким вони втілювалися в життя. Він й не намагався порозумітися з своїми опонентами, надаючи перевагу нехитрим інтригам для усунення їх з посад. Навіть прокурор, охарактеризувавши Георгія як людину рідкісної індивідуальності і талантів, не втримався, щоб не відзначити його залізну волю і рішучість щодо інакомислячих. Він процитував фразу митрополита, наведену в одному із свідчень: «Удивляюсь Пилсудскому, что он, старый революционер, не может поладить со своими противниками. Пусть поступит так как я». Судовий процес продемонстрував, що побічним ефектом такої політики стало те, що кількість ворогів чи недоброзичливців у митрополита набагато перевищувала кількість тих, хто розходився з ним в принципових питаннях.
Суд
Більшість інтерпретацій вчинку Смарагда ґрунтується на тому, що було встановлено під час судового розгляду справи. Тоді і були змодельовані основні міфологеми, які довгим шлейфом тягнуться через десятиліття.
Перші слухання відбулися 16–18 квітня 1923 року, в Варшавському окружному суді, який засідав як польовий суд – йшлося про вбивство високого посадовця. Порядок польового судочинства передбачав здійснення вироку протягом доби. Смарагду загрожувала смертна кара.
Одразу кидалися в очі два моменти: по-перше зал був переповнений публікою, а по-друге – Смарагда захищали найкращі адвокати, при чому одразу чотири – Врублевський, Гулькевич, Ганкевич та голова української фракції Сейму Подгорський. Цей факт, а також перелік свідків захисту, серед яких були єпископи та депутати Сенату та Сейму, унаочнював, наскільки непопулярним був митрополит Георгій, що на захист його вбивці виступило стільки поважних і достатньо впливових людей.
На питання судді підсудимий назвався своїм чернечим ім’ям, намагаючись пояснити право залишити його попри рішення Синоду Православної митрополії в Польщі (10 лютого) про позбавлення його сану та чернецтва. Цей момент цікавий, оскільки прихильники колишнього архімандрита продовжували називати його священиком. Архієпископ Віленський Феодосій (Федосєєв) навіть був змушений в своїй відозві до пастви вказати, що в цих колах Латишенка називають «» отцом архимандритом», «отцом Смарагдом», между тем как по церковным правилам даже невольный убийца признаётся недостойным благодати священства (Григорія Нисского 5), а совершивший убийство в ссоре извергается из священного сана (Апостольское 66)»38.
Читаючи судові звіти важко позбутися враження, що в своєрідній «групі підтримки» колишнього архімандрита були представники з найрізноманітніших верств, тоді як на захист митрополита висловлювалося лише декілька осіб з його найближчого оточення. Адвокат Ганкевич навіть спробував це висловити в той спосіб, що злочин Смарагда – не його особистий, а колективний злочин, а він лише безвольне знаряддя колективних устремлінь. Це, звичайно, було більше риторичним прийомом, однак покійний митрополит дійсно мало цікавився тим, що про нього думає його паства. Не стурбувало його навіть те, що навіть серед селян була розповсюджена плітка про його перехід до унії (приїхав з Риму!). Говорили, що він поголив бороду, щоб виглядати як ксьондз, ходить в світському костюмі і т. д. Після вбивства довелося навіть розповсюджувати в парафіях фотокартки Високопреосвященного Георгія, як засобу контрагітації (мав бороду й вбирався, як личить православному архієрею)39. Однак переломити ці настрої не вдалося, красномовним свідченням чому була та злива звинувачень на адресу митрополита, яка прозвучала в показах більшості тих, хто виступав на суді.
Ми вже згадували роман Брешко-Брешковського, написаний так би мовити, «по мотивам» цих подій. При всій його очевидній тенденційності (ідеальний архіпастир Варнава (Георгій) падає жертвою змови темних сил) там вловлено один важливий момент: ідейне вмотивування злочину є спільним продуктом роботи адвокатів та окремих свідків, і лише в останню чергу – самого злочинця. Дійсно, за два місяці, які минули між вбивством і першим судовим розглядом захист змусив Латишенка тричі змінити свідчення, категорично відмовившись від перших двох версій, з яскраво вираженим визнанням особистих антипатій до митрополита та архієпископа Діонісія. На самому суді сенатор В. Богданович і депутат Сейму Н. Серебряніков в своїх свідченнях зосередилися на тому, наскільки вражала всіх вірних Православної Церкви в Польщі політика митрополита Георгія40 і як це важко відбивалося на психічному самопочутті архімандрита. При цьому вони старанно уникали згадок про те, що про автокефалію, як причину до вбивства, Смарагд згадав лише через місяць після 8 лютого, в листі до міністра юстиції.
На цю та інші суперечності звернув увагу прокурор, вказавши, що захист штучно уникає розгляду особистих мотивів злочинця, наполягаючи на тих моментах, які навіть не прозвучали в перших свідченнях Латишенка. Він вимагав смертної кари для підсудного «щоб звільнити державу від небезпеки вирішення особистих суперечок між службовцями за допомогою револьверних пострілів».
Адвокати побудували дві лінії захисту. Вони стверджували, що архімандрит Смарагд не був підлеглим митрополита Георгія, оскільки, по перше, отримав призначення на кафедру єпископа Слуцького, а по друге – митрополит був лише Варшавським єпархіальним архієреєм, який незаконно привласнив собі права обласного митрополита. Дискусія щодо того був чи не був Георгій обласним митрополитом, мала, на думку адвокатів, підважити звинувачення, що Смарагд вбив високого посадовця (офіційну особу), а також те, що між ними не було взаємин, так би мовити, службової залежності. Проти цієї версії свідчило хоча б те, що заборону в священнослужінні, яку Георгій не міг би накласти на не підпорядкованого йому клірика, Смарагд не зважувався порушити.
Друга лінія базувалася на твердженні про психічну неврівноваженість архімандрита: або він діяв в стані афекту або був психічно хворим. Адвокат Врублевський вимагав експертизи з цього приводу. Однак такий розвиток справи не влаштовував ні «групу підтримки», ні самого Смарагда – месник за «сплюндровану честь Православ’я» не міг бути безумцем. В останньому слові Латишенко попросив не піддавати його психіатричній експертизі, а без зволікань приговорити до смертної кари: «Я смерти не боюсь и преданость своему делу готов запечатлеть своей смертью». Очікуючи на смертний вирок, він намагався сформулювати свою позицію:«Хотя я и убийца, но я не был лжецом. Никогда не скажу, чтобы убийство было хорошим делом. Если бы я хотел оправдаться, я мог бы сказать, что здесь же в Варшаве польский народ повесил своих епископов, служивших Екатерине II.
Не покладая рук, я боролся за свою Церковь, и если автокефалия не била принята сразу, то в этом виноват только я, архимандрит Смарагд. […]
Я честный польский гражданин и хочу лишь, чтобы нам дали возможность свободно устраивать свою церковную жизнь. […]
Я буду после смерти счастлив, если буду знать, что Православие в Польше живёт мирно и спокойно».41
Не будемо зупинятися на аналізі сказаного і ставити під сумнів твердження, що перед смертю людина говорить лише правду. Відмітимо лише, що в цій промові не було жодного слова особистого, чернечого каяття за вбивство – вчинок, яким він безсумнівно не приносив миру чи спокою в Церкву. Фраза про те, що він після смерті буде щасливим знати про всілякі гаразди в Православній Церкві наводить на роздуми, що Латишенко не вважав скоєне чимось таким, що може зашкодити спасінню його душі.
Але бажаної Смарагдом розв’язки забракло – на здивування залу, захисників і самого підсудного, суд вирішив не виносити вироку і передати справу для слухання у звичайному порядку. Пізніше це пояснювали вмілими діями захисту, однак, на нашу думку, на суддів вплинула насамперед фанатична готовність підсудного до смерті і усвідомлення наслідків, які принесла б ця страта в і так вкрай складні взаємини Православної Церкви з Польською державою.
Повторне слухання відбулося 16 листопада і цілком було присвячено розгляду результатів психіатричної експертизи. Попри невдоволення адвокатів, судді погодилися з висновком експертів: «в момент здійснення злочину підсудний повністю володів своїми розумовими здібностями». Репортери, присутні на засіданні, відзначили нервову посмішку Латишенка при оголошенні цього.
Захисту вдалося максимально затягнути процес, переконавши суд залучити до нього величезну кількість свідків. Остаточний розгляд розпочався лише в вересні 1924 року.
Ситуація в Православній Церкві в Польщі за півтора роки, що минули між моментом вбивства і останніми судовими засіданнями, змінилася зовсім не так, як того міг сподіватися Латишенко. Митрополитом був Діонісій, який продовжив лінію свого попередника в царині державно-церковних взаємин, назвавши її єдино можливою за даних умов. Справа визнання автокефалії з боку Константинополя була вже фактично вирішеною (щоправда, головним чином зусиллями уряду, а не ієрархії). Як свідчать звіти, що збереглися в архіві Міністерства Визнань, більшість духовенства і мирян індиферентно ставилася до цього питання42. Думка про те, що вбивство митрополита було викликано саме проблемою автокефалії, поступово забувалася. Але за три дні судових засідань активними противниками такого стану речей було зроблено все, щоб знову оживити вирування пристрастей.
На цей раз захист дійсно ґрунтовно підготувався. Свідки були підібрані ретельно, а послідовність їхніх виступів чітко продумана. Окрім зрозумілого протиставлення позитивних рис характеру Латишенка негативним у покійного митрополита, кожен з них висловлювався по ключовим питанням з життя Церкви. Наскільки можна судити, задумка була такою – уряд не дозволяє скликання Собору з участю духовенства і мирян, який єдиний є компетентним вирішувати питання статусу Православної Церкви в Польщі, але ми на суді проведемо такий собі міні-плебісцит, давши висловитися всім частинам церковного тіла43.
В перший день свідком Серебряніковим було згадано, що до всіх недоліків митрополита можна додати й його категоричне неприйняття ідеї собороправ’я (він нібито навіть чув від покійного фразу, що той «не потерпит Совдепов с двумя сотнями мужиков и интеллигентов»). Потім, один за одним, захист викликав єпископів (персонально свідчив лише владика Пантелеймон, інші архієреї прислали письмові свідчення), священиків і мирян. Всі вони вкрай негативно відгукувалися про діяльність митрополита. Зокрема згаданий єпископ Пантелеймон сказав, що «деятельность митрополита Георгия была похожа на деятельность одного из Христових учеников – предателя». Сенатор Богданович деталізував свої попередні заяви про те, що митрополит Георгій узурпував права обласного митрополита, на що не мав формальних підстав. Архімандрит Тихон (Шарапов) передав слова Патріарха, сказані ним з приводу можливості введення автокефалії («Тогда я у них, как сынов противления, отниму и автономию»). А декілька свідків-мирян підтвердили, наскільки добрим пастирем був архімандрит Смарагд, і як паства тяжко переживала несправедливі претензії до нього з боку митрополита Георгія. Було додано також і містичної нотки. Священик Сеглюк свідчив, що за декілька місяців до вбивства бачив архімандрита, і той розповів йому про сон, в якому його покійна мати попередила Смарагда: «Бійся і стережися 26 січня, дня біди та крові». Далі він бачив казенний дім і цифру 43. Архімандрит здійснив свій злочин 26 січня за старим стилем, а у Мокотовській в’язниці сидів у камері №43.
Заяви самого Смарагда на цей раз були вже менш патетичні – за нього говорили інші. Жодного слова каяття – він різко поправив одного з свідків, який сказав, що архімандрит ходив до митрополита з відкритою душею: «Я шел к нему не с открытой душой, а с револьвером». Підкреслення, що він, на відміну від митрополита Георгія, не здійснив жодного канонічного порушення. Схоже, що підсудний вже й сам повірив у те, що говорили свідки і його адвокати – злочин не мав особистих мотивів. Але на відміну від першого слухання Латишенко не прагнув смерті й не опирався спробам захисту довести наявність у нього певних психічних розладів.
Прокурор і захисники повторили приблизно то саме, що вже було сказано в квітні 1923 року: звинувачення наполягало на тому, що архімандритом керувала особиста помста, а адвокати вказували, що причиною злочину стали розбіжності з принципових питань і згубна для Церкви політика покійного митрополита. Тадеуш Врублевський, в своїй промові (потім навіть виданій окремою брошуркою), в черговий раз зупинився на питаннях автокефалії, конкордату тощо описуючи діяльність митрополита Георгія і його наступника, митрополита Діонісія, як таку, за яку вони постануть перед судом історії «в ряду таких владик Східної Церкви як Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Гедеон Четвертинський, Феофан Прокопович та Йосип Семашко»44.
Але чим більше захист робив відсилок до канонів, тим очевиднішою ставала світська, мирська сторона справи. Як писав згадуваний уже публіцист В. Філософов: «Все стороны лицемерят и оперируют «каноничностью» отнюдь не в интересах церковной жизни миллионов верующих, а в интересах политических, ничего общего не имеющими ни с Церковью, ни с религией»45.
Вирок
Суд не згодився з твердженнями Павла Латишенка про те, що він здійснив вбивство з ідеологічних міркувань. У мотиваційну частину вироку увійшли факти, які свідчили про насамперед мотиви особистої помсти, для яких всі інші моменти, наведені підсудним та захисниками, слугували лише тлом. Судді відзначили, що при зовнішньо великій, але односторонньо розвинутій інтелігентності Латишенко мав дуже обмежений кругозор в царині етичних та загально моральних понять, а також відзначався винятковим честолюбством. Враховуючи високе ієрархічне положення вбитого, а також те, що вбивство було здійснено з попереднього наміру, міру покарання було визначено в 12 років в’язниці46.
Латишенко не погодився з вищенаведеним обґрунтуванням, однак відмовився подавати апеляцію. Всі дванадцять років він відбув у Мокотовській в’язниці у Варшаві, маючи змогу спостерігати за подіями в житті Православної Церкви47. Про його душевний стан в цей час можна судити з листа до митрополита Євлогія (Геогрієвського), датованого 13/26 листопада 1926 року. В першій частині Смарагд, якому повідомили, що Євлогій «по прежнему любит и непрестанно молится» про нього, досить пафосно заявляє, що йому нема особливо в чому каятися, оскільки «есть ещё последний Кесарь! Требую его суда! Да будет Он всем нам Судиею за всё и про всё», однак наприкінці все ж визнає: «Впрочем, было-бы неправдой сказать, что я никогда не задумывался над прошлым и не вспоминаю своей минувшей жизни… Ххотя мне и кажется, что у меня внутри всё пережитое уже пережжено и перегорело, – бывает осенней ненастной порой, как-бы под аккомпанемент заунывного и безнадёжного хора каторжан, в долгие бессонные ночи, скорбный образ моей невозвратно разбитой и загубленной жизни иногда как живой встаёт перед моими очами под глухие рыдания бури»48.
Подальша доля Латишенка достовірно невідома – згідно одних, найбільш правдоподібних, свідчень він виїхав до Чехословаччини49 – там перебували його старі приятелі, зокрема – єпископ Сергій, згідно інших – залишився в Польщі (в Гродно) і в 1939 році випадково потрапив до рук НКВС та був відправлений до Сибіру за «антирадянську агітацію та пропаганду».
Що ж засвідчила справа Смарагда? Насамперед те, що світські ідеї і моделі поведінки проникнули в лоно Церкви набагато більше, ніж це могло видатися на перший погляд. Що на догоду злободенним інтересам політичної, національної і внутріцерковної боротьби можуть ігноруватися найелементарніші моральні і етичні поняття. Під час суду обидві сторони конфлікту в запалі забули про те, що все сказане дискредитує насамперед Церкву. І що настійливе доведення того, що архімандрит стріляв з «ідейних міркувань» не змінює суті зробленого.
Менш за все хотілося б проводити якісь історичні паралелі. Однак природа інтересу до цієї справи в Україні засвідчує, що висновки з неї робляться хибні. А Суд історії, до якого так часто апелювали учасники процесу, як видається, ще не відбувся…
1 Философов В.Д. Дело Смарагда // “За свободу”.1924. .№262
2 Матеріали судового процесу недоступні для дослідників. Станіслав Мілєвскі, який публікує в часописі “Detektyw” серію під назвою “Темні справи міжвоєнного періоду”, також опирається насамперед на газетні звіти. Про справу Смарагда див.: S. Milewski. Ciemne sprawy międzywojnia //Detektyw.2001.№8. S. 34-35.
Тут і далі хід судових відтворюється за репортерськими звітами. Зокрема, нами використовується найбільш повний з них, який публікувався в Варшавській російськомовній газеті “За свободу”, а також публікації в газетах “Новое время”, “Русская газета” та інших.
Перекладаються українською тільки промови, виголошені польською мовою (підсудний та переважна більшість учасників процесу давали свідчення російською).
3 Свитич А.Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. Буэнос-Айрес, 1959. С.39-40.
4 Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV. Ч.2. К.,1998. С.25
5 К убийству митрополита Георгия// “За свободу!”.1923.№32
6 Там само.
7Окремими дослідниками взагалі дуже перебільшувалися національні мотивації в діяльності митрополита Георгія. Див. наприклад: Купранець О. Православна Церква в міжвоєнній Польщі 1918-1939 рр. // Записки Чину Святого Василія Великого. Т.2. Рим, 1974.С.7-10
8 Так його називає, наприклад, в своїх спогадах митрополит Євлогій (Георгієвський). Див.: Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни. М.,1994. С.233-236
9 Слідство дослідило коло знайомств Латишенка на предмет виявлення його зв’язків з білоруськими політичними організаціями. Зібраної інформації, однак, виявилося недостатньо для висунення звинувачень Латишенка в підтримці ним радикальних білоруських діячів.
10 Wrуblewski T. Mowa w obronie Pawła Łatyszenki (archimandryty Smaragda) wypowiedziana w sądzie okręgowym w Warszawie 27-go wrzesznia r.1924. Wilno,1924.S.17. Тадеуш Врублевський (1858-1925) був відомим адвокатом. Брав участь в багатьох гучних справах, зокрема, в 1905 році, він був захисником лейтенанта Шмідта. Див. про нього: Беларуская думка ХХ стагодзя (філасофія, рэлігія, культура). Анталогія. /Укладання Ю. Грабінскі. Варшава, 1998. С.206-219
11 Брешко-Брешковский Н. Ряса и кровь. Варшава, 1925; Публікувався також в 1-52 номерах напівофіційного органу митрополії “Воскресное чтение” за той же рік. Ми не розглядаємо ще однієї, явно штучної лінії сюжету роману – зв’язку Мардарія з більшовицькими агентами і замовний характер вбивства.
12 Див.: Pałczyński E. Prawosławie w Galicji w świetle prasy ruskiej we Lwowie podczas inwazji 1914-1915 roku. Lwуw,1918. S.10-12 ; Павлишин Ю. Митрополит Діонісій і відродження Православної Церкви в Галичині//Его Блаженству, Блаженнейшему Дионисию, митрополиту Варшавскому и Волынскому и всея Польши в день его ювилеев: 20 –летнего епископства и 10-летнего митрополитства. Варшава, 1933. С.28-30
13 Російський Державний Історичний Архів (далі – РДІА).Ф.831.Спр.59.Арк.3. Ухвала Св. Синоду від 11/24 січня 1918 року.
14 Там само. Арк.6,6зв. Протест (окрема думка) ректора Холмської Духовної Семінарії архімандрита Смарагда. 10/23 лютого 1918 року.
15 Цікаво, що на останньому за життя митрополита засіданні Синоду (31 січня) якраз розглядалося питання скликання Собору з участю кліру та мирян. Синод (а фактично – митрополит Георгій) висловився за те, щоб розпочати підготовку до цього Собору.
16 Archiwum Akt Nowych (AAN). Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświacenia Publicznego (MWRiOP). Sygn.1027, k.47-52. Копія свідчень від 15 жовтня 1919 року ієродиякона Йосипа (Яцковського).
17 ААN. MWRiOP. Sygn.1027, k. 40-46. Лист єпископа Володимира до Міністерства Визнань Релігійних і Народної Освіти, 8 лютого 1921 року, №76
18 Ibid. K.56-58. Протокол засідання колективу Холмської Духовної семінарії, 19 вересня 1920 року.
19 Ibid. K.61-70. Лист ректора Холмської Духовної Семінарії архімандрита Смарагда (Латишенка) до Кременецького повітового коменданта, 3/16 жовтня 1920.
20 Ibid. K.38. Лист єпископа Володимира до Міністерства Релігійних Визнань і Народної Освіти, 11 березня 1921 року.
21. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі ЦДАВОВУ). Ф.1072, оп.2, спр.94, арк.4. Копія виписки з протоколу засідання Священного Собору єпископів всієї України від 15/28 лютого 1921 року.
22 Там само. Арк.5. Лист І. Огієнка до В. Біднова від 20 травня 1921 року.
23 Див. про це: Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917 – 1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). К., 1997. С.131-138; Стародуб А. Організація управління Православної Цeркви в Україні восени 1918 року: автономія канонічна і фактична// Студії з архівної справи та джерелознавства.2000.Т. 4. С.179 – 182
24 Ці документи збереглися не тільки в архіві Міністерства Ісповідань Української Держави (ЦДАВОВУ, Ф.1071, оп.1, спр.86, 132 та ін.), але й в архіві Православної Митрополії в Польщі (Prawosławnе Archiwum Metropolitalne. Sygn. RVI-6C).
25 Александр, епископ. Высокопреосвященный Георгий (Ярошевский), митрополит Варшавский и всей Православной Церкви в Польше (биографический очерк)// Вестник Православной Митрополии в Польше.1923. №7-8
26 ААN. MWRiOP. Sygn.1003, k. 25. Повідомлення відділу безпеки Новогрудського воєводського уряду від 19 травня 1921 року.
27 РДІА. Ф.797, оп.86 (4 стіл, 3 відділення), спр.73, арк.1. Доповідна записка З’їзду білоруських громадських діячів Обер-Прокурору Св. Синоду. 18 квітня 1917 року.
28 ЦДАВОВУ.Ф.1071, оп.1, спр.75а, арк.3-4. Лист міністра ісповідань Української Держави В. Зінківського до архієпископа Мінського і Туровського Георгія. 9 липня 1918 року.
29 Деталі цієї розмови були розказані на суді юрисконсультом Митрополії Валевським.
30 AAN. MWRiOP. Sygn.1003, k.257. Лист архієпископа Георгія (Ярошевського) до польського посланника в Королівстві Італія, 12 червня 1921 року.
31 Ibid. Sygn.1027, k. 310-312. Лист єпископа Володимира (Тихоницького) до Міністра Визнань від 6 жовтня 1921 року.
32 Ibid. K.72. Копія листа архієпископа Георгія (Ярошевського) до патріарха Тихона від 24 серпня/6 вересня 1921 року.
33 Див. наприклад, доповідь-реферат П. Зайцева про українські церковні справи в Польщі, в якому аналізується кадрова політика митрополита Георгія (опубліковано в: Стародуб А. Православна Цeрква у Польщі 1918 – 1922 років: "українська складова" юрисдикційниx конфліктів (за матeріалами фонду міністeрства ісповідань УНР)// "Наукові записки. Збірник праць молодиx вчeниx та аспірантів. К., 1999.Т. 4.С.343 – 350
34 Розгляд відповідного клопотання, поданого митрополитом 22 червня 1922 року (AAN. MWRiOP. Sygn.1026, k. 313), до лютого 1923 року не було завершено.
35 Митрополит Георгій сподівався, що уряд в цьому випадку також “допоможе” вислати опонента за кордон. В своєму листі до Міністерства Визнань (2 жовтня 1922 року) він писав: “Маю честь повідомити Міністерство, що виконуючий обов’язки настоятеля парафії Біловезької, Волковиського повіту Гродненської єпархії, отець архімандрит Смарагд був номінований Патріархом Московським, як то випливає з листа Патріарха до мене від 27 вересня цього року, на єпископа Слуцького, вікарія Мінської єпархії.
Оскільки отець архімандрит номінацію ту прийняв і до цього часу від неї не відмовився, прошу про полегшення йому подорожі до Слуцька, як місця його постійного проживання” (ААN. MWRiOP. Sygn.1027, k. 87). До цього листа підклеєне повідомлення з Міністерства Внутрішніх Справ від 9 грудня 1922 року, в якому йдеться про те, що Смарагд має польське громадянство і тому “щодо нього не можна вжити тих заходів, які застосовувалися раніше” (Ibid. к. 88).
36 Заради справедливості слід відзначити, що роль митрополита в усуненні єпископів не була вирішальною. Див.: Serafin Żeleźniakowicz, ks. Z historii Kościoła prawosławnego w okresie międzywojennym (1918-1939)// Wiadomości Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego.1982.#3/4. S.14-22
37 Цит. за: Свитич А.Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. С.42
38 Феодосий, архиепископ. К пастырям и чадам церкви Виленской епархии. Вильно, 1923. С.2-3
39 Философов В. Русская политика Ватикана // “За свободу!”.1923.№264
40 В напівофіційному органі митрополії, тижневику “Воскресное чтение”, звернули увагу на досить ризиковану фразу Серебреникова про те, що “единодушное убеждение всех верующих сводилось к тому, что только смерть митрополита создала бы выход из отчаянного положения”. Див.: Vox. Страшное дело // Воскресное чтение. 1924. №35. С.556
41 Промова Латишенка цит. за: Дело об убийстве митрополита Георгия// “За свободу!”.1923.№86
42 Аналізуючи повідомлення з місць Департамент неримо-католицьких віросповідань, Міністерства Визнань, підготував 7 травня 1924 року доповідь, в якій, зокрема, говорилося: “справа та, хоча й має значення насамперед внутрішньоцерковне, цікавить головним чином вище духовенство і зовсім не сягає до широких мас православних”. (AAN. MWRiOP. Sygn.1107, k. 55)
43 Сенатор В. Богданович писав з цього приводу (5 грудня 1923 року): «Смарагд пошел, вынужден был психологически пойти на преступление, чтобы заставить судить себя и тем дать возможность дать