Соціально-економічне і політичне становище країн Балканського півострова напередодні Східної кризи (середина 70-х рр. ХІХ ст.)
Курсова робота
Зміст
Вступ
Розділ І. Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов'ян
Розділ ІІ. Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Історія балканських країн у XIX ст. була дуже насиченою, адже ці країни як самостійно прагнули змінити ситуацію з метою отримання незалежності, так і були в центрі уваги з боку зовнішньої політики великих держав. Слід зазначити, що ці країни, були у складі османської імперії і ситуація в соціально-економічному, національному плані була вкрай жахливою. Можна стверджувати, що в цих країнах існувало певне безправ’я. Хоч і формально слов’янські народності мали однакові права з мусульманами, однак на них розповсюджувались всі пережитки старого феодального закріпачення. Турецька влада постійно прагнула утримати народи Балкан, заохочуючи їх до кращого життя законодавчим шляхом, але насправді народи Балкан все більше і більше відчували кризу в економічному плані.
Їх прагнення до незалежності обернулося повстаннями, які мали потужний характер, мали всі ознаки національно-визвольної війни. Ці війни супроводжувалися підтримкою з боку Росії, як країни, що мала слов’янські інтереси на Балканах, а також дипломатичну змагальність з великими державами того часу. Дуже важливу роль відіграла російська дипломатія в кінці ХІХ століття, саме в боротьбі братських слов’янських народів на Балканах, які прагнули звільнитися з-під імперського гніту. Мова іде про Балканські країни, які вели національно-визвольну боротьбу у 1875-1878 рр.
Історія вважає головною підставою цього руху саме пригнічення цих народів, регресування національної свідомості та відсутність матеріального благополуччя. Росія прагнула отримати задоволення у геополітиці, розширивши слов’янський дух в центральній Європі, скеровуючи держави-сателіти під свою протекцію. Звісно ж в ті часи держави вели холодну війну через дипломатію. Так, важливу роль у міжнародній політиці того часу відіграла Англія, в деякій мірі Німеччина. Англія була головним ворогом Росії у міжнародній політиці в Європі. Під час Російсько-турецької війни та під час «східної кризи» Англія розв’язувала руки Росії. Особливістю було те, що Англія майже не воювала, проте мала «велике слово» у вирішенні питань міжнародного права.
Актуальність дослідження зумовлюється тим, що саме в цей період балканські кризи були всеохоплюючими і мали болгарський, балканський і міжнародний аспекти. Саме це зумовлює необхідність висвітлення надзвичайно складного комплексу політичних і суспільних проблем, що виникли на Балканах у 70-ті роки ХІХ ст., і які у великій мірі впливали на вироблення світової політики великих держав – Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Великобританії, Франції, Італії. Також актуальність визначається наявністю недостатньо досліджених питань боротьби держав на Балканах у останній третині ХІХ ст.
Предметом дослідження даної курсової роботи виступають суспільні відносини та політична ситуація, що склалася на Балканах, напередодні Східної кризи, повстанські рухи та громадсько-політичні осередки. Особливістю цього питання є проблеми лідерства в цих країнах та їх прагнення до незалежності.
Майже усе ХІХ та початок ХХ ст. – це період, коли «вічне Східне питання» практично не сходило з порядку денного міжнародних відносин Європи. У системі міжнародних відносин 70-80-х років ХІХ ст. центральне місце посідав балкансько-близькосхідний регіон. У цей період історична ініціатива перейшла до південнослов'янських народів, які з об'єкту торгів і угод між великими державами перетворилися на суб'єкт міжнародного права. Саме у 70-ті роки ХІХ ст. окреслились нові тенденції у розвитку Східного питання, яке в процесі утворення на Балканах незалежних держав, у тому числі і південнослов'янських, трансформувалося у балканське питання.
Об’єктом даного дослідження є хронологія та специфіка історичних подій, які зумовили соціально-економічні та політичні процеси напередодні Східної кризи.
Метою даної курсової роботи є висвітлення причин та умов початку національно-визвольного руху на Балканах.
Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:
розглянути політичне становище країн Балканського півострова у 70-ті рр.. ХІХ ст.;
висвітлити аспекти економічної політики Османської Туреччини щодо балканських слов’ян;
визначити роль Росії у допомозі братським слов’янським народам;
проаналізувати причини зародження та наростання антитурецького руху на Балканах.
Джерельною базою нашого курсового дослідження виступають опубліковані збірки архівних матеріалів і документів, в яких порушено питання Балканських країн. Нами було використано такі видання як «Внешняя политика России XIX и нач. XX века: Документы Министерства иностранных дел Российской Федерации»1 Ця збірка представляє собою видання дипломатичної переписки, де висвітлюється багато аспектів політичного та суспільного життя Балканських країн в контексті політики Росії. Цінність цього видання в тому, що багато документів, опубліковано вперше. Широкий матеріал для нашого дослідження викладено також у виданні «Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования»2. Ця збірка представляє інтерес для нашого дослідження тим, що в ній опубліковано не тільки документі, але і коментарі до них. Щодо висвітлення питань балканських війн та повстань, то цей матеріал широко представлений у збірках «Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия. 1850-1864: Документы»3 та «Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия. 1865-1875: Документы»1. Для аналізу причин визвольних війн на Балканах інтересним також є «Освобождение Болгарии от турецкого ига: Сборник документов»2
Історіографічною базою курсової роботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню «балканського питання». Це «Балканы в конце XIX – начале ХХ века / Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе»3 представляє собою інтерес тому що в статтях висвітлено багато різних аспектів – політичний, економічний, соціальних, – що дає можливість об’єктивно вивчати суспільні процеси того часу. Не меншу цінність дляч нашого дослідження представляють праці вченого Виноградова В.Н. «Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии»4, «Мировая политика 60-80-х годов XIX в.: События и люди», «Великобритания и Балканы: от Венского конгресса до Крымской войны»5.
Крім, оглянутих нами наукових праць, в роботі нами використано публікації та дослідження багатьох російських та деяких українських вчених, таких як Боев Ю.А., Вяземская Е.К., Данченко С.И., Георгиев А.В., Достян И.С., Самчук В. Л., Гончаренко А. В. та інші.
В процесі написання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також – поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.
Хронологічні рамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і охоплюють період 70-х років ХІХ ст. Адже саме у 70-ті роки провідні країни Європи в тій чи іншій мірі були втягнуті до так званої Східної кризи, епіцентром якої стали Балкани. У цей період долю південних слов'ян, які звільнилися від османського панування, почали вирішувати великі європейські держави.
Географічні рамки дослідження визначається історичними кордонами Балканського півострова.
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов’ян» розглядаються різні суспільні аспекти політики Османської Туреччини щодо балканських слов’ян. В другому розділі «Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах» аналізуються причини виникнення повстань та визвольних війн на Балканах.
Розділ І. Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов'ян
XIX століття було відзначено глибокою кризою турецької військово-феодальної системи. Весь хід історичного розвитку яскраво показував неможливість подальшого існування феодальної монархії Османа.
Виданням Гюльханейського хатт-і-шерифа 1839 р. почався новий період в історії Туреччини, період реформ, що отримав назву епохи танзимата. Своє продовження реформи отримали в хатт-і-хумаюне 1856 р. і ряду інших законодавчих актів. Вони проголошували рівноправність християн і мусульман в турецькій імперії, створення змішаних судів, право для християн мати нерухоме майно, поліпшення положення християнської церкви і інші. Політикою реформ турецький уряд хотів загальмувати остаточний розпад імперії, створити серед європейських держав ілюзію, що імперія Османа стає цілком сучасною державою. Проте уряд натрапив на сильний опір феодалів-мусульман, що прагнули зберегти свої привілеї. Особливо сильним цей опір було в Боснії і Герцеговині, де давали, про себе знати старі сепаратистські тенденції місцевих феодалів. Нерідко Порті доводилося проводити реформи танзимата в боснійському вілайєті силою. Але і це не допомогло. Реформи ще більше загострили внутрішнє положення країни, показавши повну неспроможність турецьких властей у вирішенні проблем, що стояли перед ними1.
Економічний і політичний стан християнського населення, не дивлячись на проголошену в реформах рівність християн з мусульманами, практично не покращився. Як і раніше кмети (кріпосні селяни) знаходилися під подвійним гнітом: феодала і держави. Кожний селянин, якому феодал давав землю для обробки, господарські споруди, інвентар і худобу був зобов'язаний платити десяту частину урожаю (десятину) державі, а залишок ділився порівну між читлук-сахибиєм (феодалом) і чифчиєм (кріпосним селянином). В тому випадку, якщо феодал давав селянину лише частину господарського інвентаря (наприклад, тільки господарські споруди), а решта інвентаря була власністю селянина, то тоді феодал одержував від 1/4 до 1/3 урожаю (за вирахуванням десятини) залежно від якості землі. Якщо феодал надавав селянину тільки землю, то в цьому випадку він одержував від 1/9 до 1/5 частки урожаю, але при цьому селянин був зобов'язаний ходити на беглучення, тобто примусову роботу (панщину). Розміри частки феодала з урожаю і тривалість беглучення в різних районах Боснії і Герцеговини залежали від існуючих звичаїв. В 1858 р. примусова безкоштовна праця селян на феодала в Боснії була відмінена. Тепер селянин повинен був платити феодалу замість 1/5-1/3 урожаю зернових – половину сіна і фруктів. На практиці феодали використовували новий закон в своїх інтересах. Вони не відмовлялися від беглучення, не хотіли виконувати своїх зобов'язань відносно селян, але неухильно вимагали 1/3 урожаю зернових, що було особливо важке для селян там, де раніше частка феодала в урожаї була менше. Незважаючи па численні заборони, беглучення в Боснії і Герцеговині використовувалося феодалами аж до 1878 р., тобто до австрійської окупації. Так званий Саферській (листопадовий) закон, прийнятий 13 листопада 1859 р., остаточно узаконив звичай, по якому селяни були зобов'язані платити феодалу за використовування його землі 1/3 урожаю. Стягування 1/3 урожаю феодалами супроводжувалося численними зловживаннями.1
Крім «третини» іншим найважчим тягарем для селян була десятина, тобто десята частка урожаю, яку привласнювала держава. Окрім цих двох основних податків, селянин повинен був платити ще безліч менш значних податків і податей.2
До середини XIX в. турецькі фінанси виявилися остаточно засмученими. Реорганізація армії, адміністративного апарату, витрати на ведення воєн – все це вимагало засобів. Турецький уряд був вимушений вдатися до численних закордонних позик. Це привело до тому, що в 1875 р. державний борг Туреччини досяг астрономічної цифри – 202 млн. фунтів стерлінгів. І це в умовах, коли щорічний дохід турецької імперії складав 18 млн. фунтів стерлінгів, з яких султан і його двір одержували 2 млн.
Головну статтю доходу держави складала десятина. Перед повстанням 1875 р. турецька казна одержувала від боснійського вілайєта 74 млн. піастрів, з яких на частку десятини доводилося 30 млн. піастрів. До 70-х років XIX в. склався наступний механізм збору цього податку. Звичайно Порту продавала збір десятини з певної території відкупникам. Десятина з кожної окремої області продавалася шляхом аукціону; при цьому відкупник повинен був відразу заплатити певну заставу, а решту суми після збору десятини. Саме собою зрозуміло, що відкупники десятини брали з селян на багато більше встановленого згідно із законом. Надлишки осідали в їх кишенях. Розмір десятини безперервно підвищувався, причому особливо швидко після 1870 р.1
1874 рік в Боснії і Герцеговині був неврожайним. В Герцеговині урожай загинув від засухи, а в Боснії від дощів і холодів. Але навіть стихійні лиха не привели до зменшення податків. В 1874 р. у зв'язку з ліквідацією внутрішніх митниць доходи держави скоротилися. З метою компенсації втрат десятина була перетворена у восьмину. У відповідь на це в містечку Невесине (Герцеговина) селяни відмовилися платити нову десятину. Їх опір був придушений2.
Зима 1875 р. була дуже важкою для сільського господарства Боснії і Герцеговини. У ряді місць почався відмінок худоби. Не дивлячись на це, бюджет боснійського вілайєта був визначений в сумі 14 млн. франків. Такого розміру він ніколи раніше не досягав; було ясно, що величина десятини цього разу буде небувало високою. Немає нічого дивного в тому, що в Боснії не знайшлося відкупників, які б узяли на себе сміливість зібрати необхідну суму десятини. Не допомогло і продовження терміну аукціону. Коли всі спроби продати десятину не увінчалися успіхом, влада вирішила силою примусити сільських старост узяти на себе збір десятини. Це означало, що сільські общини практично повинні були самі себе пограбувати. Положення селян ускладнювалося ще вимогою турецьких властей платити десятину не в натурі, а в грошовій формі. Розміри десятини були такі, що в деяких районах продаж навіть всього селянського майна не зміг покрити необхідну суму. Терпіння селян лопнуло.
В період, що безпосередньо передував Боснійсько-Герцеговінському повстанню, такі організації були створені і функціонували в Боснії за сприяння сербського уряду. Був створений особливий керівний центр в Бєлграді, головну роль в якому грали Герцеговінській архімандрит Н. Дучич, М. Любибратич і Н. Окан. Всі ці люди одержували щомісячну платню від сербського князівства (Дучич і Любибратич були відомими вождями колишніх повстань в Герцеговині).
В самій Боснії, а також в прикордонних з нею районах Австро-Угорщини була ціла мережа довірених людей, в основному дрібних торговців, через яких велася робота згаданих організацій. Головною метою їх діяльності була підготовка повстання в Боснії для приєднання її до Сербії. План, розроблений Н. Оканом в 1869 р. по вказівці сербського уряду, передбачав спочатку організацію повстання в Герцеговині, а потім в Боснії, за допомогою вторгнення на її територію повстанських загонів, сформованих з боснійських біженців, які повинні були підняти народ. Після цього передбачалося оголошення війни Туреччини з боку Сербії і Чорногорії. Вирішальне значення в цьому плані додавалося озброєному виступу Сербії і Чорногорії1.
Діяльність сербських таємних організацій в Боснії повинна була охопити не тільки православне населення, але також католиків і мусульман. В цьому позначився вплив офіційної концепції сербської народності, що прочитала все боснійське населення сербським народом, поділеним на три віри. Серед католиків відповідна пропаганда велася в основному через католицьких священиків, хоча в цю діяльність залучений вельми вузького коло осіб. Програма сербського уряду не враховувала класових інтересів селянства, що прагнуло ліквідації феодального землеволодіння. Природно, - вона не зустрічала підтримки широких верств населення Боснії. Тому після ряду невдач сербський уряд залишив свої плани і повстання, що почалося в 1875 р., застало його зненацька «без якої-небудь організації в Боснії».1
Окрім створених за допомогою сербського уряду організацій по підготовці повстання в Боснії, на початку 70-х років на Балканах існувала ще одна організація – З'єднана сербська молодь (Омладіна), створена в 1866 р. Діяльність Омладіни сприяла залученню в національно-визвольний рух на Балканах широких народних мас.
Іншою була програма сербських соціалістів, що надавали багато уваги питанню звільнення Боснії і Герцеговини. Відомий сербський революційний демократ і соціаліст С. Маркович указував, що це звільнення повинне бути досягнуте не шляхом приєднання різних територій до сербської монархії, а за допомогою загальнонародної революції, яка знищила б всі уряди, що були тоді, і створила б нову, засновану на федеральному принципі демократичну державу. Програма соціалістів передбачала організацію загальнонародного визвольного руху, в якому селянству відводилася вирішальна роль. Сербські соціалісти підтримували найактивніші зв'язки з російськими революціонерами-народниками. В ході підготовки повстання склався російсько-сербський революційний союз, який розпався після смерті З. Марковича, в 1875 р.2
Отже, занепад феодального устрою в імперії Османа супроводився посиленням її залежності від західноєвропейських країн. Проникнення капіталістичних стосунків тільки сприяло посиленням грубих форм феодальної експлуатації, балканських народів, що поєднувалися з жорстким національним і релігійним гнітом.
Саме ця політика Османської імперії і стала початком у 70-х рр. нового етапу національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова. Їх політичне положення було неоднакове. Сербія була самоврядним князівством під верховною владою Туреччини. Чорногорія була самостійною державою, але, знаходячись в змозі майже постійної нерівної боротьби з Туреччиною, зазнавала величезні економічні труднощі. Незалежність Чорногорії не мала офіційного міжнародного визнання. Болгарія, Боснія і Герцеговина були провінціями Османа.
Положення християнського населення турецьких провінцій було особливо гнітючим, християни не мали прав власності на землю, не могли служити в армії, але зобов'язалися платити за це спеціальний податок, мали дуже обмежені можливості для здобування освіти і розвитку національних культур.
Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання про реформи по зрівнюванню положення мусульманського і християнського населення. Проте слабка зацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання і протиріччя між державами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися від реформ. У цих умовах вирішальним чинником національного розвитку балканських народів була визвольна боротьба.
Розділ ІІ. Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах
Зростаючий податковий гніт, незліченні зловживання властей, політичне безправ'я викликали стихійний протест пригноблюваних селянських мас. Активізувався гайдуцький рух. З середовища гайдуків висуваються організатори повстання, такі, як селянин І. Гутіч, торговець худобою С. Зечевич і інші. Вже в серпні 1874 г, відбувся перший збір по підготовці повстання, в якому, окрім вищезазначених осіб, брали участь М. Гутіч, І. Стевановіч, Т. Грубачич, П. Радович і П. Рупар. Було сформовано керівництво по підготовці повстання з 7 чоловік і ухвалено рішення з'ясувати відношення народу до повстання.
1 листопаду 1874 р. на зборі поблизу Невесинья було ухвалено рішення почати повстання вже цього року і негайно послати делегацію до Чорногорії з проханням про надання допомоги зброєю і боєприпасами. Негативна відповідь чорногорського князя викликала розчарування серед герцеговинців, але войовничі настрої не утихали. Вслід за невесиньцями в інших районах провінції проходили зібрання по підготовці до повстання1.
Головною задачею повстання на першому етапі (на думку його керівників) було звільнення від влади османів одного з центральних районів Герцеговини – Невесиньського, щоб потім розповсюдитися на інші райони.
Тим часом відносини народу Герцеговини з турецькими властями набували все більш вибухонебезпечного характеру. Влітку 1875 р. турки збільшили десятину майже в 2 рази, перетворивши її практично в пятину; селяни обурювалися. Турецька влада, відчувши напруженість положення, зажадали під час переговорів з представниками сіл Невесиньського району щодо вигнання з цих місць гайдуцьку чету П. Тунгуза і Ф. Ковачевіча.2
Вожді повстання погодилися прийняти турецьку вимогу, побоюючись, щоб гайдуки якою-небудь передчасною акцією не перешкодили підготовці повстання. Але П. Тунгуз не виконав їх розпорядження. В ніч з 4 на 5 липня 1875 р. він із своєю четою влаштував засідку на дорозі Мостар –Невесин’є і вранці атакував турецький караван, що прямував з Мостара з продовольством для гарнізону в Невесин’є. Гайдуки вбили турок з охорони каравану і захопили частину продовольства. Це зіткнення викликало сильне збудження в навколишніх селах. Вожді повстання, зібравшися, вирішили послати гінців по навколишніх селах, щоб приготувати народ до негайного виступу. 9 липня 1875 р. у села Креков близько 90 озброєних повстанців вступили в бій із турецькими поліцейськими.
Так в 1875 р. почалося повстання в Герцеговині. Порту направила спеціальну комісію для переговорів з повсталими в надії вирішити конфлікт мирним шляхом, але турецькі уповноважені відмовилися задовольнити вимоги повсталих герцеговинців про зменшення податків. Султанський комісар на переговорах в Невесин’є Костан-Ефендія повідомив в Сараєво, що повсталі відмовилися припинити опір.
Султанська влада вирішили використовувати регулярні війська (низам) для придушення руху. 24 липня турки зробили перший наступ на повстанців, яке було відбите. Успіх, взятий в битві, мав велике моральне значення. На допомогу невесиньцям стікалися підкріплення з інших районів Герцеговини. 6 серпня турки зазнали нову поразку1.
В Константинополі прийшли до висновку, що необхідно посилити урядові війська в Герцеговині, де в цей час було 1800 турецьких солдатів. В Боснії, в розпорядження Дервіш-паша, головнокомандуючого турецькими військами обох провінцій, було 4 тис. солдатів низама. Після цього частина військ з Боснії була терміново перекинута до Герцеговини. Султанським властям допомагала Австро-Угорщина. В серпні 1875 р. турки отримали можливість перекидати свої війська морем через австрійський порт Клек.
Під тиском громадської думки вимушений відмовитися від своєї нейтральної позиції по відношенню до повсталих чорногорський князь Микола. Він завірив герцеговинців, що буде всіма силами допомагати повстанню, доручивши своєму тестю, воєводі П. Вукотічу, очолити його. Вукотіч влаштувався в Грахове і звідти неофіційно керував повстанням. З Чорногорії до Герцеговини були послані, озброєні загони (чета).2
Одночасне М. Лкубибратич і А. Якшич, що повернулися з Сербії, зібрали нараду герцеговинських вождів, на яку, разом з керівниками повстання, були запрошені і мусульманські представники. На нараді йшлося про відношення повсталих до іноземних держав, про позицію Сербії і Чорногорії, про шляхи отримання зброї і боєприпасів, про кращу організацію самого повстання. Дебатувалося також питання про вибір головнокомандуючого всіма повстанськими силами на території Герцеговини і про утворення тимчасового уряду.
Тим часом повстанці взяли ряд важливих перемог над султанськими військами. Знищивши декілька дрібних турецьких гарнізонів, розташованих в укріпленнях на основних дорогах, 29 серпня вони зробили напад на Невесин’є. Люта битва продовжувалася цілий день. Повсталі зайняли місто, захопили багато зброї і продовольства, проте узяти невесиньску фортецю їм не вдалося.
В кінці серпня в Герцеговині налічувалося разом з чорногорськими загонами близько 50-12 тис. повстанців. 30 вересня 1875 р. 2 тис. повстанців атакували на марші Клек турецькі загони, що рухалися з гавані, і примусили їх відступити.
В бойових діях повстанці дотримувалися тактики партизанської війни; через відсутність гармат і вибухових матеріалів вони уникали нападів на крупні, сильно укріплені міста.
Взимку бойові дії затихнули; серед повстанців почалися розбіжності, основними причинами яких були; відсутність єдиного централізованого керівництва і дисципліни, суперництво серед керівників, підбурюване ззовні. Як і раніше П. Вукотич залишався неофіційним головнокомандуючим; посередником між ним і вождями повстання був призначений священик Р. Ковачевич. Ці дії повинні були замаскувати роль Чорногорії в керівництві повстанням. Взимку приступили до реорганізації повстанської армії. Повстанські загони були зведені в батальйони і взводи. Встановлювалася беззаперечна субординація, вводилася вечірня перевірка; був створений і спеціальний адміністративний орган для постачання військ боєприпасами, зброєю і продовольством. Всі ці заходи сприяли зміцненню боєздатності повстанської армії.1
Під тиском Австро-Угорщини, що побоювалася розповсюдження повстання, весною 1876 р. Порту погодилася на 12-денне перемир'я (починаючи з 1 квітнем) для проведення мирних переговорів з повстанцями, які відбувалися в Суторіпе. Турецька сторона і цього разу відмовилася задовольнити вимоги повсталих; переговори були зірвані. Повстання продовжувалося. Турки несли важкі втрати.
В кінці червня 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили війну Туреччини. Це повинне було принести полегшення повсталим герцеговинцям, вже рік героїчно що билися з султанськими військами. Як тільки чорногорські війська перейшли межу Герцеговини, до них приєдналося 6 тис. повстанців. Герцеговінці брали участь у війні Чорногорії з Туреччиною в 1877 і в 1878 рр. Вони сковували турецькі війська в Герцеговині, поки Чорногорія наступала на інших ділянках фронту. Після окупації Герцеговини Австро-Угорщиною в 1878 р. її війська розброїли 6750 повстанців. Трирічна героїчна боротьба гердеговннців показала справжню силу народу і стала прикладом для інших народів балканського півострова2.
В той же час положення в Боснії влітку 1875 р. було не менш напруженим, ніж в Герцеговині. Спроба властей Османа силою примусити сільських старост з Північно-західної Боснії узяти на себе збір в черговий раз збільшеної десятини викликати масові протести селян. Ситуація ставала критичною. Багато селян з сім'ями почали таємно переходити через межу до Австро-Угорщини.
Звістка про повстання в Герцеговині викликала сильне збудження у боснійських селян: «на нас велике враження справила відвага герцеговинців, – писав боснійський кореспондент воєводинської газети «Застава».3
Повстання в Герцеговині примусило турецьку владу в Боснії серйозно задуматися над можливими наслідками. Почалося екстрене розміщення військових загонів у всіх стратегічно важливих місцях, в селах збиралися загони ополчення і сільської варти з мусульман. Мусульманське населення запасалося зброєю. Все це викликало ще більше збудження серед християнського населення. У ряді прикордонних районів Боснії велася агітація на користь повстання. На межі з Австрією діяли соціалісти – До. Угрініч, М. Хорвачанин і інші. Певні зв'язки існували між Угрінічем і Пелагичем і іншими соціалістами. Соціалісти безпосередньо займалися і підготовкою повстання. Ними був розроблений план організації повстання, призначеного на 18 серпня 1875 р. Але насправді все вийшло трохи інакше. Як і в Герцеговині, повстання спалахнуло стихійно декількома днями раніше, коли турки, можливо маючи деяку інформацію про підготовлюваний виступ, почали масові арешти в селах. Селяни відповіли на ці насильства. 13 серпня 1875 р. повстали жителі декількох сіл в районі Прієдора, 15 серпня повстання охопило ряд сіл, розташованих в районі між боснійською Дубіцей і боснійської Костайніцей. Територія, охоплена повстанням, швидко розширялася. На боротьбу з турками піднялися селяни в межиріччі Врбаса і Уни і на правому березі Сави.
Початок руху характеризувався дуже слабкою організованістю, Селяни практично не мали зброї. На першому етапі у повсталих не було загального керівництва. Не дивлячись на це, рух досяг певних успіхів. Протягом перших трьох днів була обчищена від турок значна територія. 19 серпня повстанська чета М. Байялиці і М. Дженадие вчинила напад на боснійську Костайніцу.
Зразу ж після початку повстання в Банити Луці, Прієдоре, Травнику і інших містах почалося формування численних загонів турецьких іррегулярних частин (башибузуки). Одночасно концентрувалися і сили турецького ополчення. В кінці серпня почався наступ на повсталі райони. Повстанці чинили сильний опір, але під натиском перевершуючих сил регулярної турецької армії більшість чети розпалася, багато повстанців втекли до Австро-Угорщини.
Частина повстанських загонів зберегла свою боєздатність, відступивши в гори. Цим закладалися основи для продовження боротьби.
Дещо пізніше, ніж в північній Боснії, почалося повстання в південно-західній її частині. Повсталі селяни палили садиби і склади феодалів –агов і перегонів, ховаючись потім в горах. Проте організоване повстання тут починається лише після появи чети Р. Бабіча, боснійського емігранта, посланого до Боснії сербським урядом. 15 вересня він з своїм загоном (18 чоловік) вчинив напад на турецьке укріплення в Тішковце. Турки, не дивлячись на чисельну перевагу, безладно тікали. В ході подальших бойових дій чета сильно виросла. Повстанцям вдалося завдати туркам декількох поразок. Сприятливі географічні умови, що забезпечували повстанцям надійну базу на боснійській території, а також відсутність в початковий період розбіжностей серед повсталих сприяли розширенню повстання. З настанням зими зіткнення з турками майже припинилися.
На відміну від інших районів Боснії повстання в східній її частині почалося не із стихійного виступу селян, а вторгненням через межу загонів, сформованих на сербській території. З самого початку повстання сербський уряд надавав повстанцям всесторонню допомогу. В цьому районі Боснії втручання Сербії здійснювалося безпосередньо. Була організовано перекидання до Боснії декількох чети, але всі вони зазнали поразку і вимушені повернутися. Підняти таким чином народ на повстання не вдалося.1
Незабаром після початку Боснійсько-Герцеговівського повстання в Сербії, а пізніше і на території Австро-Угорщини (уздовж західних і північних меж Боснії) сталі виникати численні комітети із надання допомоги повсталим. Задачею комітетів були збір грошових коштів, заготівка зброї і боєприпасів, одягу, ліків і т.д. Комітети здійснювали формування нових загонів. В