Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття
З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземним капіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарського машинобудування – найрозвинутішого в Україні. [2, с.478]
Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км. Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з’єднала Балту й Одесу.
Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, як правило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими і військово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевого економічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільші залізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики. Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характеру товарообмін, який склався між Україною та Росією.
Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, а вся решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому, готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина з України.
Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй західноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин і промислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутих провінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвитку західноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]
1.4 Сільське господарство
В умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств , якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарстві Східної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин і технічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку і найману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населення західноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині – понад 11%, у Північній Буковині – понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалися бідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаю не вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.
Під владою Російської імперії процес розшарування українського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці XIX ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків – у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток – 507 десятин.[1, c.97]
Понад половина селянських гоаподарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецьких економій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавжди наймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.
Масове переміщення робітників створило особливі форми їх найму,властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України були створені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздили наймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове; залізничні станції Знам’янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка; міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.
Земельні наділи переважної більшості селян оброблялися відсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а й найпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.
Водночас з капіталістичною системою господарювання, що базувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника, поширювалась так звана відробіткова система – прямий пережиток кріпосництва. Вона полягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщика ділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентом поміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій землі врожаю.
Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачав повільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітників при збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули до поліпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадження фермерського господарства.
II. Причини української еміграції кінця XIX- початку XX ст.
2.1 Становлення і консолідація української нації
Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об’єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.
В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2 , з них 9/10 передувало під владою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]
Становлення і консолідація української нації супроводжувались абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейської Росії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнських земель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.
Українська нація формувалася переважно як селянська. На 1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис. чоловік.[1, c.102-105]
Помітне місце в економіці України посів клас підприємців та торговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячів промислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи і фабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст.. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.
В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На Наддніпрянський Україні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у Західній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалися бідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин на західноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.
З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частина національно свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення масової української національної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становлення української нації.
За ініціативою національно свідомої української інтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковин Тараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значно зрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого. Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а також широким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили, як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості у справі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення і популяризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.
Цементуючою силою єдності національної культури об’єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формувалася як літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, Павлом Житецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці і навчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватися двомовні словники: на Наддніпрянський Україні – російсько-українські; в Галичині – німецько-українські.
Вже на початку XX ст.. вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словник української мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашого народу.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжкової серії пам’яток української мови і літератури.
Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєнню її словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинником формування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[2, c.472]
Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення було пов’язане також і з господарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст.. капіталістичного ладу в Україні не сталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячими колами Романівської та Габсбурзької монархій, об’єктивно вели до його денаціоналізації. На початку XX ст.. ѕ населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широких народних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості, пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузі культури і освіти на свій території України поєднувалося з соціально-економічним пригнобленням корінного населення.
Нарешті сама наявність насильницьки створеного російсько-австрійсько-угорського кордону, ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв’язки між західно- і східноукраїнськими землями. Це мало вирішальний негативний вплив на процес становлення і консолідації української нації, який міг би бути завершений лише за умови возз’єднання українських земель у єдиній соборній державі.
2.2 Переселенські рухи українців
Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.
Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі – провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці – хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]
Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі в Україні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, які призначені для переселенців».
Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масову еміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.
Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямувався на східні і південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев’яти губерній, ле селянам належало лише від 28% до 60% всієї замлі, що оброблялася. Уряд спокушував селян своїми обіцянками пільгового проїзду до місця переселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби, насіння, речей домашнього вжитку, а також звільнення на два-три роки від податків і від призову на військову службу. Самовільних переселенців у 90-х роках XIX ст. нараховувалося не менше половини із загальної кількості.[5]
Не припинявся розпочатий ще з кінця XVIII ст. переселенський рух українців до регіонів Європейської частини Російської імперії, зокрема – в Поволжя і на Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. українське населення тут подвоїлося і досягло майже 400 тис. осіб у Нижньому Поволжі і 1300 тис. осіб на Кавказі. Після Кримської війни в 1854-1856 рр. збільшилася також міграція українського населення і в Крим, де після виселення татар залишилися вільні землі. У 1897 р. на 545 тис. населення Криму татари становили 194 тис., або заледве 35,5% населення. З розвитком курортів Криму приплив українців-хліборобів постійно зростав у степовій частині, а росіян у південній, переважно в містах. Оскільки Крим був об'єктом колонізації, то тут поселилося також багато німців, євреїв і греків. Однак жодна з цих національностей не становила абсолютної більшості. У самий час чимало українців переселилося і до Басарабії, де під кінець XIX ст. їх проживало майже 380 тис., що становило 19,6% всього населення. [4, c 27]
Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та Середній Азії. Коли наприкінці XIX ст. Передкавказзя і Крим здебільшого вже були залюднені, українська колонізація почала повертати на схід — лісостепові простори на пограниччі Казахстану й Сибіру аж до підніжжя Алтайських гір, і Далекий Схід вздовж ріки Амур. Щоправда, вони не були першими поселенцями Сибіру, бо піонерами там були засланці, переважно українські державно-політичні діячі, противники московської політики в Україні. Сюди наприкінці 1650-х рр. були заслані родичі та прихильники гетьмана Івана Виговського, у 1670-1680 рр. — гетьман Дам'ян Многогрішний і гетьман Іван Самойлович, обидва зі своїми родинами. Після Полтавської битви в 1708 р. цар Петро І заслав до Сибіру багато прибічників гетьмана Мазепи, т. зв. мазепинців, а в XIX ст. засилали українських революційних діячів, одних на каторгу, інших на т.зв. вільне поселення за "сепаратизм".[3, c.2789]
У Казахстані, який тоді входив разом з сусідніми частинами Сибіру й Уральщини із головним містом Омськ до складу Степового генерал-губернаторства і частково до Туркестанського генерал-губернаторства, найбільше українців поселилося в Акмолінській області. Наприкінці XIX ст. їх тут проживало понад 50 тис. осіб. Вони становили 7,5%, а в Кокчетавському повіті — майже чверть всього населення.[7, c.7] Але найбільше українців проживало в Томській губернії, де їх налічували до 100 тис. осіб, за нею йшла Омська губернія. Тому на південь від Омська багато місцевостей своїми назвами (Українка, Полтавка, Одеське, Павлоградка, Мар'янівка, Крута Гірка тощо) недвозначно вказують, що їхніми засновниками були українські поселенці.[6] Багато українців оселилося також в Алтайському краї. Тут чорноземний сибірський лісостеп та степ стали смугою інтенсивної української хліборобської колонізації. Із усіх 837 населених пунктів українці чисельно переважали в 363, зокрема в Радянському районі, де вони становили 65% населення. Карта Алтайського краю рясно всіяна українською топонімікою, як Новополтава, Новокиївка, Білоцерківка, Славгород, Яготино. У Славгородському окрузі українці становили майже половину населення.[6]
Розпочалася найвіддаленіша, заохочувана царським урядом, еміграція українців у малозаселені на той час регіони Сибіру і Далекого Сходу. Особливо збільшився цей потік після побудови Транссибірської залізниці. Царський уряд визначив для заселення Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, а також Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. Наприкінці XIX ст. українців тут налічувалося близько 225 тис. осіб, причому кількість їх серед усього населення областей досягала майже 20%. До Сибіру найбільше українців переселилося із Харківської губернії, яка зайняла одне з провідних місць у переселенні не тільки в Україні, але й усій Росії. За 28 років (1885-1913) з Харківщини переселилося до Сибіру близько 200 тис. осіб.[8, c.99]
Організований рух переселенців на Далекий Схід почався у 1859 р. спочатку через Сибір, а в 1882 р. губернатор Приморської області генерал П. Унтербергер подбав перед центральною владою про перевезення поселенців морем з Одеси на державний кошт і відвів для них найкращі землі в Усурійсько-Ханківській низовині. Тут кожна родина поселенців отримувала сто десятин землі, що було великим заохочуванням для українських мало- чи взагалі безземельних селян. В 1883 р. виїхала через Одеський порт перша група переселенців. Крім переселення на державний кошт, на Далекий Схід відбувалося також переселення на власний кошт. Для заохочення переселенців уряд звільняв молодих людей військового віку від рекрутської повинності протягом десяти наборів. Крім того, переселенці назавжди звільнялися від подушного податку, а від поземельного — на 20 років.[9, c.67]
Історія заселення Далекого Сходу в другій половині XIX — на початку XX ст. ще недостатньо вивчена. Особливо слабо розроблено питання про національний склад переселенців, які прибули до Амурського і Приморського країв. Однак наявні дані про губернії, з яких вони вибули, дають змогу, принаймні у загальних рисах, висвітлити цю проблему.
У справі колонізації Приамур'я у 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. важливу роль відігравала Лівобережна Україна, особливо Полтавська губернія. Заселення Південно-Усурійського краю Приморської області в 1883-1893 рр. відбувалося переважно з Лівобережної України, в першу чергу з Чернігівської губернії.[9, c.65-67]
Міністерство внутрішніх справ у питаннях еміграції віддавало перевагу губерніям Лівобережної України, оскільки там внаслідок високої питомої ваги поміщицького землеволодіння, а також скорочення розмірів селянських наділів у зв'язку з природним приростом населення, збільшилося число малоземельних селян і посилилося аграрне перенаселення. Крім того, Лівобережна Україна була порівняно близько до південних портів, з яких переселенці від'їжджали на "нові землі". Згідно з опублікованими правилами, щорічно мало переселятися 250 селянських родин.
У 1886 р. переселення за кошт держави було скасовано й уряд надавав дозвіл на переселення тільки тим, хто сам міг оплатити подорож. Крім того, кожна родина мусила привезти зі собою не менше 600 рублів, щоб придбати на новому місці все необхідне для господарства. Це, очевидно, виключило переселення біднішої верстви сільського населення. Але, незважаючи на те, у 1883-1905 рр. на Далекий Схід переселилося з України 109 510 осіб, що становило 65,82% усіх переселенців на той час. Найбільше прибуло їх таки з Лівобережної України — 65 957 осіб, з Правобережної, переважно Київської губернії, 30 470 осіб, а з Південної України — 13 083 особи.[9, c.67]
Наприкінці XIX ст. була збудована Сибірська залізниця, яка сприяла еміграції до Азії. Багато сімей їхало цією залізницею і через Манджурію, зокрема до Приморщини. На Амурщину рух ішов увесь час до Чити залізницею, потім кораблями по Амурі. Головна маса переселенців осідала тоді в районі річки Зеї та її приток. Від 1901 до 1904 р., себто до початку російсько-японської війни, на Далекий Схід приїхало з України 42 500 осіб, а від 1906 р. рух знову збільшився і досягнув своєї вершини у 1907 р., коли прибуло 76 637 осіб. Перед першою світовою війною переселенський рух становив близько 20 000 осіб кожного року.[5] За 20 передвоєнних років з України виселилося понад 2 млн. людей. У 1906-1910 рр. переселялося щорічно приблизно 202 тис., а в 1909 р. — 290 тис. осіб.
У 1900 р. царський уряд видав нові "Тимчасові правила для утворення переселенських ділянок в Амурській та Приморській областях". На їх основі, з 1 січня 1901 р., норму 100 десятин землі на родину замінено на 15 десятин придатної для хліборобства землі на особу чоловічої статі. Але це було загальним правилом для Далекого Сходу, бо в деяких районах, як наприклад, у Семиреченській області — тільки шість десятин на особу чоловічої статі. Незважаючи на це, з уведенням відомої Столипінської реформи в 1906 р. темпи заселення на Далекому Сході ще більше зросли.
Новий переселенський закон від 6 червня 1904 р. сприяв переселенській акції, і право на переселення одержували вже й незаможні верстви селянства. Згідно з законом від березня 1906 р., у губерніях були створені спеціальні органи — землевпорядні комісії, які дозволяли селянам оглянути землі, призначені для переселенців.
Протягом 1906-1916 рр. на Далекий Схід прибуло 259 522 особи обох статей, серед них українці становили 166 787 осіб, тобто 64,7% усіх переселенців Амурської та Приморської областей. Насправді Приамурська область на той час заселялася в основному вихідцями з України,[9, c.68-69] які наприкінці XIX ст. дійшли аж до острова Сахалін, на якому проживало майже 2,5 тис. українських переселенців.
У березні 1906 р. вийшла інструкція "Про порядок застосування закону від 6 червня 1904 р.", що заохочувала селян до переселення. Уряд видавав кредити, пільги на проїзд залізницею, збільшував земельний фонд для переселенців у Сибіру та Середній Азії. Складовою частиною аграрної політики Столипіна було власне масове переселення селян, головним чином мало- і безземельних, на "нові землі".[8, c.10]
Але не всі переселенці, які виїхали, залишалися на постійне проживання в Азії. Частина з різних причин поверталася до своїх рідних місцевостей в Україну. Від 1890 до 1914 року таких поверненців було понад 400 тис. Найчисленнішим було повернення під час кризи 1911-1912 рр., коли більшість емігрантів, знеохочених умовами поселення, поверталися додому. Назагал до 1914 р. в Азії постійно оселилося близько 2 млн. українців.
Америка
Водночас з масовою еміграцією наддніпрянських українців відбувалася така ж масова еміграція і західноукраїнських селян. Соціально-економічні причини еміграції полягали у безземеллі і малоземеллі, безробітті через надлишок працездатного населення, хронічному голодуванні, нестерпних податках та ін. та відчувалися тут гостріше, ніж у Наддніпрянській Україні. Оскільки здавна заселені українцями Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були найвіддаленішою східною окраїною Австро-Угорської імперії, її правлячі кола виявились нездатними запропонувати будь-що реальне для забезпечення українських селян вільними землями. Таких земель держава практично не мала, тому й не чинила шкоди переселенню українців за кордон. Українські емігранти не осідали в інших країнах Європи, де вільних земель давно не існувало, а направлялися на Американський континент. Там ще було на той час чимало територій, не освоєних господарською діяльністю людини. Найперші нечисельні групи українців на території англійських колоніальних володінь у Північній Америці з’явилися після того, як уряд Польщі у 1658р. на всіх підвладних їй землях заборонив проживання людей не католицької віри. Тих українців, які не погодилися прийняти католицьку чи греко-католицьку віру, змусили покинути батьківщину.[6]
Багато українців опинилися за кордоном, деякі досягли Американського континенту. У цей час Сполучені Штати Америки були вже самостійною державою, а Канада — домінією Британської імперії. Північна Америка з її демократичними законами для українців, що довгі роки були позбавлені своїх політичних, релігійних й економічних свобід, і покидали рідні землі в пошуках кращих можливостей, була найбільш привабливою.
Їх нащадки брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки і громадянській війні північних штатів проти південних. Хоробро бився у лавах Північної армії українець – генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». Одним з помічників найвидатнішого провідника національно-визвольної боротьби народів Південної Америки Симона Болівара був українець Михайло Скибицький з Києва. Серед повстанців проти іспанських колонізаторів він був відомий під ім’ям Мігеля Ролі, дослужився до чину інженер-полковника. І в наш час громадяни США глибоко шанують ім’я православного священника Агапія Гончаренка (Андрій Гумницький) – уродженця с.Криве (нині Попільнянського району на Житомирщині). 1865р. Гончаренко переїхав до США. Тут розпочав православну церковну службу, заснував слов’янську друкарню і бібліотеку, видавав англійською і російською мовою газету. Гончаренко активно популяризував серед американців знання про минуле й сучасне України, перекладав англійською Шевченкові поезії, пропагував створення на Алясці «козацької республіки». Він постійно надавав матеріальну підтримку і цінні практичні поради своїм землякам. Тих, хто масово прибував до США наприкінці 1870-х років, він залучав до організованого ним у Каліфорнії сільськогосподарського кооперативу «Українське братство». «Наш батько» говорили вони про засновника української діаспори на Американському континенті.
У 70-90-х рр. XIX ст. увесь потік емігрантів з України спрямовувався до США, Канади і Бразилії. Уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Всі, хто бажав працювати, навіть не маючи професії, влаштовувались чорноробами на заводах, фабриках, шахтах. Так, перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до США, влилася в лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські переселенці прагнули отримати для сільськогосподарського обробку земельну ділянку.
Майже всі українські переселенці на Американський континент походили із західноукраїнських земель. Позбавлені державної незалежності, ці іммігранти, здебільшого бідні й неграмотні, називали себе по-різному, найчастіше русинами, або залежно від того, з якої займанщини приїхали, австрійцями, коли з Галичини, чи мадярами, якщо із Закарпаття. Слово "русин" в англійській мові часто інтерпретували як росіянин і так їх записували в реєстр. Таке неправильне реєстрування емігрантів з України тривало в Америці довгі роки.[6]
З цієї причини урядова статистика не виявляла громадян українського походження навіть у тих частинах Америки, де