Монголо-татарська навала на Русь та її наслідки
В 1365 р. в рязанські землі „проходив ратію” ординський князь Тагай. В 1367 р. князь ординський Булат-Темир намагався вторгнутися в Нижегородське князівство, але був зустрітий руськими полками на р. Синє і поспішно відступив при переслідуванні Булат-Темира руські воїни багатьох ворогів побили. А в 1370 р. князь Дмитрій Константинович Нижегородський сам ходив з військом на Болгарію, столицю улуса Булат-Тимира. В 1373 р. ординці знову появилися в Руській землі. Загроза була і для Московського князівства, тому що князь Дмитрій Іванович з полками стояв все літо на березі Оки. В 1374 р. в Нижньому Новгороді спалахнуло антиординське повстання, під час якого були вбиті ханські посланці і півтори тисяч супроводжуючих ординців. В 1376 р. об’єднане московське нижньогородське військо організувало другий великий похід на Болгарію. Під стінами міста ординці отримали поразку, мир був підписаний по всій волі московського князя. Болгари виплатили величезну на той час контрибуцію (до 5000 рублів), в місті залишились „руські даруга” – намісник і митник. У відповідь Орда різко активізувала ворожі дії проти Нижегородського князівства.
В 1377 р. на Нижній Новгород пішов ординський царевч Арапша (Араб-шах). Дізнавшись про це Дмитрій Івановч направив на допомогу нижегородському князівству свої полки. Об’єднане московсько-нижегородське військо на чолі з князем Іваном, сином Дмитрія Константиновича Нижегородського, вийшло до р. П’яної назустріч ординцям. Але руські воєводи не прийняли потрібних заходів, щоб попередити неочікуваний напад ординців і Арапе вдалось розгромити руське військо на берегах р. П’яної. Загинула велика кількість бояр, слуг і народу, а, ординці напали 5 серпня на Нижній Новгород. Князь Дмитрій Константинович тікав в Суздаль, залишивши столицю. Частина Нижегородцев рятувалась, відпливаючи на човнах вверх по Волзі до Городцю, а решта були перебиті чи взяті в полон, місто спалено дотла.
Одночасно друга ординська рать напала на Переяслав-Рязанськй і розрушила його. А царевич Арапша здійснив набіг на Засуре, яке пограбував і підпалив. [6, с. 34-35]
Посилення ординського воєнного тиску було пов’язане з тимчасовим закінченням міжусобиць в Орді. Владу захопив Мамай, який зумів об’єднати значну частину колишньої території Золотої Орди. В 1378 р. він направив велике військо під командуванням Бегіча ратю на великого князя Дмитрія Івановича і декілька других мурз на Русь. Бегіч йшов через рязанські землі, але метою походу була Москва.
Великий князь Дмитрій Івановч вирішив не просто дати відсіч ворогові, а й нанести рішучої поразки. Тільки перемога могла заставити друзів і ворогів Москви забути про поразки на р. Пенє минулого року. Руські полки під командуванням самого великого князя форсували р. Оку і пішли по Рязанській землі назустріч Бегічу. Скоріше ніж ординці вони встигли підійти до р. Вож і приготуватися до бою. Бегіч не рішився переходити річку в полі зору рського війська і стояв там багато днів. Тоді Дмитрій Іванович сам вирішив відійти від річки, віддавши ординцям береги, щоб підштовхнути їх до прямого бою. 11 серпня його кіннота почала переправлятися через р. Вожу і накопичувались на її лівому, руському березі.
Атака руського війська була спрямованою і нестримною. Ворожа кіннота в безпорядку наближалась до р. Вож, а руські воїни переслідували їх, б’ючи і вбиваючи їх велику кількість. Загинув в боротьбі і сам Бегіч. Залишки війська Бегіча вернулись в Орду. Ординці потерпіли повну поразку.
Каральний похід Мамая в Рязанську землю задуманий ним, щоб відімстити за поразку не мав великого значення. Розграбувавши Переяслав-Рязанський, ординці повернули, не насмілившись піти на Москву. Влада їх на Русі похитнулась. Щоб встановити її потрібно було організувати новий великий похід. Але зростаючі сили Русі заставляли Мамая бути обережним. Два роки потрібно було, щоб правителю Золотої Орди, щоб підготуватися до цього походу. Готувався і великий князь Дмитрій Іванович укріплював єдність держави, збираючи загальноруське військо. Ядром війська були двір великого князя його власні військові слуги, дворяни і діти бояр, але вони не складали більшості. Феодальні ополчення виступали на чолі зі своїми князями і боярами, під своїми корогвами, погано підкорювались єдиному командуванню. Професійних воїнів – воєнних слуг князів і бояр – нараховувалось порівняно небагато, а ополченці були погано озброєні і не мали необхідної військової виучки. При Дмитрії Івановича значно збільшилась кількість військових слуг великого князя. В ході визвольної боротьби проти ординського іга змінився характер війська, поступово порушилась середньовічна кастовість військової організації і в військо получили доступ демократичні елементи, вихідці із народних низів. Про це свідчило значне підвищення ролі піхоти, піхотинців набиралися із селян і міщан. Особливо важливою була сильна піхота в боротьбі з ординською кіннотою. Об глибокий і замкнутий піхотний стрій розбивались атаки ординців. Руське військо набувало національний характер. Це була озброєна організація, яка складалася з великоруської народності.
Значно покращилась організація війська, що виразилось в єдиному командуванні, так і в проведенні загальноруських мобілізацій у разі великої війни. [14, с. 381-382]
Цілісність загальноруського війська забезпечувались також єдністю політичних цілей недивлячись на класові протиріччя „неминучі в феодальному суспільстві, анти ординськими настроями були охоплені всі прошарки населення від заможного князя до простолюдина. Війні з Мамаєм великий князь Дмитрій Іванович зумів дати загальний характер. [6, с. 36]
Напередоні Куликовської битви в Північно-Східній Русі постало досить важливе на той час питання про церковну єдність Русі.
В 1376 р. до Києва прибув новообраний митрополит Кіпріан, але московський князь хотів мати митрополита в Москві, тому незабаром із Москви до Константинополя вирушає посольство на чолі із Мітяєм, щоб затвердити останнього митрополитом Північно-Східної Русі. На шляху до Константинополя, незабаром після зустрічі з Мамаєм, Мітяй раптово помер. Митрополитом Північно-Східної Русі було обрано Пімена, який входив до посольства Мітяя. Ще до повернення Пімена московський князь запрошує із Києва в Москву митрополита Південно-Східної Русі з Литви Кіпріана. Така непослідовність в діях московського царя мала свою передісторію.
Мамай напередодні Куликовської битви намагався дипломатичним шляхом відновити залежність Північно-Східної Русі. підтвердженням цьому є ярлик, виданий номінальним ханом Тюменом (фактично Мамаєм) „митрополиту Михайлу, тобто Мітяю”, з вимогою сплатити данини Орді і „церковного моління” в богослужебних проповідях спочатку називати ім’я хана, а потім великого князя, що означало б покірність великого князя тому, чиє ім’я проголошується під час служби раніше, ніж його.
Така політика Мамая була продиктована внутрішнім і зовнішнім становищем Золотої Орди. В той період Мамай намагався протидіяти зростанню центробіжних тенденцій, що проявилися в розпаді Орди на окремі феодальні об’єднання (ханства) і проводив активну об’єднавчу політику, при постійній загрозі Синьої Орди. Перед Куликовською битвою темнику Мамаю вдалося тимчасово об’єднати під своєю владою значну територію Золотої Орди. Зміцнення такого об’єднання і відновлення могутності Мамай вирішив здійснити шляхом нової агресії в Північно-Східну Русь.
Московський князь деякй час також дотримувався політики, яку краще назвати так: „Краще поганий мир, ніж війна”. Але після від’їзду посольства Мітяя в Константинополь московський великий князь різко міняє свою політику. Зокрема, 30 серпня 1379 р. в Москві за наказом Дмитрія Івановича за по ординську орієнтацію було страчено сина першого в Московському великому князівстві сановника Івана Васильовича Вельямінова.
Московський великий князь відхиляє будь-які пропозиції тієї частини московського боярства, яке боялося військового зіткнення з Ордою і погоджувалося на вимоги Мамая. Все це вело до неминучих дій з останньою.
Отже, історичний розвиток Північно-Східної Русі напередодні Куликовської битви поставив питання не лише про необхідність активної боротьби з іноземними загарбниками, а й скинення вікового іга. Визвольний рух, що набрав нових рис після перемоги на р. Вожі, охопив широкі верстви населення Русі. [13, с. 153]
Значно змінилась тактика руського війська. Воно ділилось на полки, що полегшило управління під час бою, дозволяло маневрувати силами, використовувати різноманітні вишиковування, зосереджувати на вирішальних напрямах ударні групи.
Полками керували краще, найбільш досвідчені воєводи, які назначались великим князем, якщо навіть на чолі полку залишився удільний князь, то на допомогу йому назначались великокнязівські воєводи. Характерною особливістю руського війська, його мистецтва було управління боєм. Це управління здійснювалося підніманням чи опусканням стягів, сигналами труб, заздалегідь спланованими діями окремих полків в різних бойових ситуаціях. Все це було продемонстровано руськими воєначальниками під час Куликовської битви.
Покращується і озброєння. Основною ударною зброєю стає однакове, з вузьколистим наконечником списи „таранної” дії. На озброєнні піхотинців були також важкі рогатини з наконечниками лавролистової форми, бойові сокири і бойові палиці.
Новим виявилося використання в руській кінноті шабель. Довгі, тонкі, різко загнуті до кінця клинки виявились дуже зручні під час бою з легкоозброєними ординськими вершниками. Звичайною зброєю дальнього бою були військові луки.
Значно покращились і захисне озброєння руських воїнів. Голови захищали плавно витягнуті вверх і загострені до верху шоломи, кольчужна сітка, яка прикривала шию.
Довгі мигдалевидні щити, характерні для давньоруського війська, почали замінюватись маленькими круглими щитами, які прикривали в основному лице, плечі і груди. Легкі і міцні щити, були призначені не тільки для оборони, а й для активного відбивання ударів, були зручні під час бою. З’явились і невеликі трикутні, серцевидні і прямокутні щити, також зручні для рукопашного бою. Вцілому руське військо було озброєне краще, ніж ординська кіннота. [6, с. 39-41]
Готувався до війни і Мамай. Він зумів об’єднати для набігу сили всієї Золотої Орди і зібрав величезну для того часу військо. Для походу були спеціально найняті сильні загони найманців, які повинні були доповнити не достаток в ординському війську, піхоту. Це були черкеси, вірмени, яси (осетини) та інші війська народів і племен Кавказу.
Одночасно Мамай домовився про спільні дії проти Русі з Литвою і Рязанню. Над Руссю нависла серйозна загроза.
Похід Мамая почався в червні чи на початку липня 1380 р. 23 липня 1380 р. в Москві була отримана „вістка” про похід Мамая. Всі сили руського війська були за наказом князя зосереджені в Коломні, фортеця поблизу устя Москви-ріки, найкоротшій дорозі від берега до столиці. Мамай зволікав, чекаючи на литовське військо, яке повинно було об’єднатися з ним для спільного удару на Русь. В цей час у Москві збиралися руські полки.
У великого князя Дмитрія Івановича появилися дві можливості: обороняти всіма силами традиційний кордон берега Оки чи виступити „в поле назустріч ординцям”. Оборонна тактика в цьому випадку була стратегічно не вигідною. Упустивши ініціативу великому князю, прийшлось би мати справу з об’єднаними ординсько-литовськими силами. Наступальна операція дозволила б розбити ворогів поодинці, однак була важкою і небезпечною. Великий князь Дми рій Іванович насмілився на рішучі дії. Так був задуманий похід до річки Дону, який привів руське військо на Куликове поле. [3, с. 54-55]
3.3 Куликовська битва та її значення
Важливим є склад учасників Куликовської битви. Так, за літописними даними, на боці московського великого князя були загони князів смоленського, Стародубського, брянського, псковського, ростовського каширського, полоцького, ново сільського, ярославського, Оболенського, моложського, Холмського, Євецького, мещерського, муромського, кемського карголомського, андомського, устюжського, бєлозерського, таруського, були й загони очолювані воєводами – коломенським, владимирським, юр’ївським, костромським, переяславським.
На боці московського великого князя в Куликовській битві брав участь трубчевський і Стародубський князь Дмитро Ольчердович, а з ним і військові раті з Чернігово-сіверщини, а також Андрій Ольчерович полоцький, а з ним і полоцькі раті. Отже, у Куликовській битві у війську Дмитрія Івановича були як вихідці з південно-західних, так і західно-руських земель.
Військо великого князя Дмитрія Івановча перед Куликовською битвою було загальноруським за складом і об’єднувало всі прошарки суспільства Русі. Єднання для вирішення великої національної задачі – скинення ненависного чужоземного іга – було запорукою майбутньої перемоги. На Куликовському полі переміг руський народ, і величність Дмитрія Донського як полководника, державного діяча в першу чергу проявився в тому, що він зумів правильно зрозуміти і очолити загальнонародний патріотичний рух.
По прямій від Коломни до Куликовського поля було приблизно 150 кілометрів. Але великий князь Дмитрій Іванович вибрав другий шлях, довший, але вигідніший. Він пішов із Коломни на захід вздовж Оки до устя Лопатні. Очевидно, при виборі шляху руські воєначальники враховували і політичні, і стратегічні мотивації. [6, с. 46-47]
За Львівським і Єрмолинськиим літописом, Мамай. Ягайло іОлег домовилися зібрати свої війська на берегах Оки на Семенів день,тобто 1 вересня. Намітивши спільний план дій проти Московського Великого князівства, Мамай відправляє посольство до Московського великого князя з вимогою сплатити йому дань у такому розмірі, як це було при царі Женибеце. Посли Мамая, намагаючись залякати Дмитрія Івановича і примусити його підкоритися, повідомляли, що Мамай стоїть з великою стіною війська поблизу Дону. Але навіть у разі згоди московського князя на сплату такої великої данини, навряд чи вдалося б відвернути від Північно-Східної Русі навалу золотоординців.
Дмитрій Іванович, маючи дані про військо Мамая, затягував переговори, старався виграти час, щоб зібрати військові сили і підготуватися до рішучої битви. З цією метою він посилає до Мамая Захарія Тютчева з двома перекладачами. По дорозі до ставки біля рязанської землі Тютчев дізнався про переговори Мамая з Олегом і Майлом. Незабаром з цими вістями він і відіслав гінця до Москви.
Московський великий князь розумів, що потрібно організувати чітку і оперативну розвідку, яка б спостерігала за пересуванням не тільки військових сил ординців, а й великого князя литовського та Олега рязанського. тому було вирішено поставити сторожу в полі. На праві притоки Дону – річку Вистру та Тиху Сосну виїхали Андрій Волосатий, Радіон Іжевський, Василь Тупік і багато інших. Через кілька днів було відправлено для спостерігання за діями противника нову групу розвідників у складі Климентія Полені на, Івана Святослава, Григорія Судока та ін.. Вперше в Північно-Східній Русі так широко використовували розвідку, яка діяла сміливо, швидко і вправно.
Виступ військ проти Мамая був детально розроблений і узгоджений між полководцями. Накреслені плани враховували досвід перемоги на р. Вожі. Але в даній ситуації виникли нові обставини: проти московського війська золотоординці виступали в союзі з рязанським і литовським князями. Необхідно було перешкодити об’єднанню ворожих військових сил. Московський князь приймає сміливе і несподіване для тогочасної практики боротьби з Ордою рішення – дати бій не на території свого князівства, а виступити назустріч ворогові і змусити його прийняти бій на невигідній для нього місцевості.
Дмитрій Іванович прийняв правильне рішення: розгромити ворожі війська до їх з’єднання.
Значна частина раті збиралася в Москві, а інша – вирушила прямо до Коломни.
12 серпня з трьох кремлівських воріт входило московське військо. Сучасники зазначали, що вся Москва проводжала своїх синів, біля кожних воріт стояли священики і благословляли воїнів на подвиг.
Московське військо на чолі з великим князем прибули до Коломни 18 серпня, а 20 серпня вирушили далі. 19 серпня московський князь на Дівочому полі організував огляд військ, розділив їх на полки. таких полків було сформовано п’ять: Передовий, Великий полк Лівої і Правої руки, Сторожовий. Військо було розбито на три групи: 1) Передовий полк, 2) Основні сили в складі Великого полку, полків Лівої і Правої руки, 3) Сторожовий полк. [5, с. 60-70]
Весь похід від Коломни до Дону протяжністю біля 200 верств руські полки пройшли за 11 днів (враховуючи стоянку в Лопатні і біля містечка Березує). Руське військо не дійшовши Дону зупинилося в с. Черидва. 7 вересня вранці Дмитрій Іванович зібрав військову раді, на якій вирішували починати битву на цій стороні Дону чи переправлятись на іншу. Прийнявши рішення Дмитрій івановч дав розпорядження наводити через Дон мости, відшукувати броди і дати бій ординцям і підходу Ягайла. Переправа через Дон була наведена між гирлом р. Непрядви і поселенням Матінка.
Рішучий похід назустріч Мамаю переслідував ціль його розгрому, що можна було зробити тільки в прямому бою, в польовому зіткненні. Пасивно стояти на березі Дону, прикрившись від ворога широкою і повноводною річкою було безглуздо і небезпечно. Ініціатива в такому випадку віддавалась Мамаю, литовський князь Ягайло отримував час для об’єднання з ординцями. На кінець за Доном було найвигідніше місце для боротьби з Мамаєм. Великий князь Дмитрій Іванович, як рахують військові історики, спеціально рухались до Куликового поля і переправа через Дон була просто одним із етапів цього цілеспрямованого руху.
Руські воєводи добре знали особливості військової тактики степовиків. Ординці звичайно починали бої атаками кінних стрільців, які зв’язували боєм лави противника, а тим часом головні сили ординської кінноти здійснювали небезпечні обхідні маневри, наносили удари з флангів і тилу. Особливостями Куликового поля перешкоджали Мамаю використовувати сильні сторони ординської кінноти. Поле було з трьох сторін огороджене ріками: з заходу і північного-заходу Непрямою, і півночі – самим Доном, з сходу і південного-сходу р. Рихоткою. Мамай мав можливість наступити тільки з півдня, зі сторони красного холма, посередині Куликового поля.
Саме Куликове поле мало ширину 8 кілометрів. Ширина зручного для бою місця не перевищувала 8-9 кілометрів, і руські полки могли покрити його суцільним глибоким строєм. За приблизними підрахунками, руські воїни повинні були вишикуватись при глибині строю 15-25 чоловік на відстань 3-5 км. Знищені мости на Дону і Непрядві відрізали шлях до відступу. Питання стояло так: перемога або смерть! [Егоров, с. 59-60]
Основною тактичною ідеєю вишиковування руських полків на Куликовому полі було заманити ординців для невигідної для них фронтальної атаки, втримувати тиск Мамая і неочікуваним ударом засадного полку вирішити подальший перехід битви. Шести полкове вишиковування, яке було новинкою для цього часу, що забезпечувало більше маневрене управління військами під час битви. [6, с. 47-49]
Настав ранок 8 вересня 1380 р. Ще не розвіявся густий туман, що покривав чагарники, ліси і балки навколо Куликового поля, а руські війська вже готувалися до бою. У центрі розташування руських військ стояв Великий або Великокнязівський полк, на чолі з великим князем Дмитрієв Івановичем, Іваном Родіоновичем Квашнею, Іваном Бронком, Іваном Васильовичем, смоленським князем, московським воєводою Т.В.Вельяміновим. Праворуч на лісистому березі р. Нижній Дубяк стояв полк Правої руки на чолі з князем Андрієм Федоровичем Ростовським і Андрієм Федоровичем Стародубським, а також Федором Грункою. До складу полку Правої руки входив і загін південно-західних руських (українських) воїнів із Стародуба. Полк Лівої руки на чолі з Ярославським князем (ім’я якого невідоме) Васильовичем, моложським князем Федором Михайловичем Львом Морозовим стояв з лівого боку біля р. Смолку. Перед Великим полком розмістився Передовий полк на чолі з князями Андрієм і Дмитром Ольчердовичами, князем Федором Романовичем Білозерським. В його складі були московські ополченці і вже відомий загін розвідників Семена Мелька. За основним Великокнязівським полком стояв Сторожовий полк (резерв), який очолювали князь Семен Константинович Оболенський, князь таруський Іван, Михайло Іванович, Андрій Серкізавич. Нарешті в зеленій діброві між Смолкою і Доном розмістився засадний полк, очолюваний Володимиром Андрійовичем Серпуховським і Дмитром Борок-Волинським.
Відомо, що Мамай з військом підійшов до Куликового поля в другій половині дня 7 вересня. Як правило, воєначальнки орденського війська особисто не брав участі в бою. так було і під час Куликовської битви. Намет Мамая було розбито на підвищенні, що мало назву „Красний холм”. Керував Мамай боєм за допомогою умовних знаків, сигналів. При собі Мамай тримав резерв, який посилався в бій у найвирішальніший момент.
В центрі ординського війська розташовувалися загони найманої піхотиченуезці, осетини, черкеси. Вони мали на собі легкі кафтани темного кольору, шоломи. Ординця були вдягнені в шаровари, підкачені до колін. Основним озброєнням були списи, довгі у воїнів задніх рядів, що клали їх на плечі воїнів, які йшли попереду. В багатьох із них були сокири, піки з крючками, майже у всіх ножі Військо пересувалося зімкненими рядами. По обидва боки від піхоти рухалася ординська кіннота. В одязі кіннотників переважали шоломи і шкіряні панцири з нашитими металевими лусочками.
Озброєна ординська кіннота була кривавими шаблями, луками та стрілами, а також списами, мечами. Брязкіт зброї тупіт багатьох тисяч коней, верблюдів та людей зливався у монотонний, гнітючий шум. Підійшовши до руських військ на відстань польоту стріли, військо Мамая зупинилося.
Зброєю руських воїнів були луки і стріли, списи, мечі короткі і довгі, сокири, довгі шаблі, воїни деяких загонів мали корди (короткі польські мечі). Князів і воєвод прикрашали золочені шоломи, золоті і срібні хрестики, що висіли на ланцюжках.
Іззахисноїзброї у руських слід виділити металеві і дерев’яні щити, пофарбовані інколи в червоний колір, кольчуги, шоломи, наколінники. Кольчуги були у вигляді сітки, поопускалась на обличчя, шию і плечі чи сорочки до колін з металевими нагрудниками, металевими у багатьох воїнів і шкіряними (товсті шкіряні смужки зшивалися на зразок кольчуг) у бідних. [13, с. 272-273]
Великий князь в обладунках простого воїна став у бойовий ряд Великого полку. Коли князю запропонували не самому в полку битися, а краще спостерігати за боєм, то він скористався тактичним ходом: присутністю великого князя в перших рядах воїнів надихала їх на подвиг.
За середньовічним звичаєм бої розпочиналися єдиноборством силачів. Близько 11 год. ранку (за давньоруським рахунком о 6 годині) з рядів ординців виїхав велетень Темир-Мурза (Талебей). З розташування руського війська виїхав монах Троїцького монастиря в минулому любутський боярин, відомий силач та чудовий вершник Олександр Пересвєт, одягнений у монашський клобук і схизму.
Телебей і Пересвєт пустили коней галопом назустріч один одному. Зустрічний удар був настільки сильним, що від нього присіли коні, а противники, збивши списами один одного з коней впали мертвими. Вся битва точилася близько трьох годин, від 11 до 14 години. Першим прийняв на себе бій Передовий полк, воїни якого майже всі полягли під ударами золото ординців. Через те, що величезна кількість людей і коней була скупчена на порівняно невеликій території, люди задихалися, гинули під копитами коней та верблюдів. Луки і стріли використовувалися тільки в перші хвилини бою, в подальшому це була рукопашна битва. Потім Мамай, щоб дати можливість своїй кінноті зайти в тил Великому полку спрямував головний удар проти полку Правої руки. Цей маневр, не вдалося здійснити через несприятливий рельєф місцевості, що ускладнював пересування ординської кінноти. Натиск ворога полк Правої руки витримав. Далі Мамай спрямовує удар на лівий фланг, проти полку Лівої руки. Розрахунок був простий: відірвати руських від переправ і притиснути до Непряди. Якщо руським і вдасться переправитись через Непрядву, гадав він, то за нею починається Дон, де немає переправ і до того ж заболочений берег. Тобто руське військо мало потрапити в кільце і загибель його була б у такому випадку неминучою.
Проте підрахунки ворога не виправдались. Розбивши полк Лівої ріки, ординці почали обходити Великий полк, загрожуючи його Лівому флангу. Резерв, що знаходиться позаду Великого полку і змінив фронт, щоб прикрити лівий фланг, оголений після розгрому полку Лівої руки, не зміг зупинити просування золотоординців в тил Великого полку. Полк Правої руки не зміг йти в наступ, тому щоб відкрився і правий фланг Великого полку, крім того, цим порушувався загальний бойовий порядок. воєначальники, очевидно, не одважилися на наступ ще й тому, що побоювались потрапити у пастку. В такій ситуації основні військові сили руських почали відступати до Непрядви, деякі воїни почали тікати в напрямку бродів через Дон.
На полі пролунав переможний клич золотоординців. Мамай відчував уже близьку перемогу і не бачив потреби кидати в бій свій резерв. На шляху золото ординців, що переслідували відступаючі руські війська, у діброві знаходився Засадний полк воїни якого уже давно поривалися в бій.
Раптовий сильний удар Засадного полку зупинив золотоординців, відкинув від Дону. Скориставшись таким замішанням, почав наступати і Великий полк, підтримуваний полком Правої руки. Це був поворотний момент бою. У ворожому таборі почалася паніка. Багато ординців було порубано, інші почали тікати. Мамай, намагаючись організувати оборону біля свого стану на Красному холмі, і на цей момент не кинув в бій резерв. Свіжі сили Засадного полку зім’явши праве крило ворожого війська вийшли на ставку Мамая. Мамай, зрозумівши, що битва програна, почав тікати, залишивши намет та дорогоцінні речі.
Взагалі на Куликовому полі загинуло в битві з ординцями близько 60 тисяч чоловік. Щодо загиблих золотоординців, то на їх кількість джерела не вказують, але можна стверджувати, що ординців загинуло значно більше.
Героїчна битва 8 вересня 1380 р. що завершилася славною перемогою руських військ над золотоординцями, стала подією великого історичного значення і переломним моментом у визволенні Північно-Східної Русі від золотоординського іга. Вона розвіяла міф про непереможність ординського війська і намітила початок ліквідації Золотої Орди як державного об’єднання. Куликовська битва була однією з наймасовіших воєнних операцій ХІУ ст. у Східній Європі і наслідки її виходили далеко за межі боротьби Золотої Орди і Московського Великого князівства.
3.4 Остаточний розпад Золотої Орди
Славна перемога на Куликовому полі нанесла Золотій Орді важкого удару. Однак скинути ординське іго в 1380 р. не вдалось. Новий правитель Орди Тахтамиш в 1382 р. неочікувано напав на Русь і спалив Москву Великий князь Дмитрій Донський був змушений платити данину Орді. Ординський хан, як і раніше рахувався верховним правителем Русі, але його влада над руськими землями значно послабилась. Куликовська битва остаточно похоронила віру в непереможність завойовників. Залежність від Золотої Орди руські люди розглядали тепер як тимчасову і готувалися до остаточного визволення рідної землі від іноземного іга. Про те, на скільки впав престиж хана на початку ХУ ст. засвідчує ярлик ординського правителя Едігея сину Дмитрія Донського великому