Колоніальна система в Європі і країнах Сходу
Колоніалізм на ранній, торговій його стадії, зробив двоякий вплив на економічний і політичний розвиток метрополій. З одного боку, діяльність торгових монопольних компаній створювала умови для розвитку капіталізму, з іншого сприяла виникненню торгової олігархії, яка була тісно пов’язана з верхівкою дворянства і ставала гальмом на шляху капіталістичного розвитку. У країнах, де негативні результати цього процесу переважали, темпи капіталістичного розвитку уповільнились. Характерний приклад – Голландія, де в економічному і політичному житті Ост-Індська компанія (500 пайщиків), інтереси якої тісно перепліталися з інтересами правлячого дому Оранських і патриціату великих міст, грала ведучу роль до початку ХІХ ст. формування промислової буржуазії на відміну від Англії було тут дещо уповільнено засиллям торгового капіталу, який здійснював торгівлю з колоніями і їх експлуатацію, і тому Голландія прийшла до промислового капіталізму пізніше, ніж ряд країн, які раніше відставали від неї.
Поява (точніше вторгнення) європейців у значній мірі вплинула на Схід. Хоча воно не проявилося негайно на внутрішній структурі суспільства і торкнулося далеко не всіх регіонів, воно принесло постійну присутність нової сили і змінило зовнішньоторгову (і зовнішньополітичну) ситуацію. Спочатку європейці сприймалися на Сході як ще одна сила, не завжди однаково могутня, але завжди незрозуміла (з точки зору її цінностей і спрямувань) і відчужена від місцевого суспільства. Але не дивлячись на те що у більшості східні держави (і племінні утворення)продовжували жити по-своєму у сталому або дещо зміненому (Османська імперія, Нусантара під впливом ісламу) традиційному світі, європейська колонізація (на відміну від експансії місцевих імперій) безповоротно втягувала їх (на різних рівнях і в різний час) в систему світового ринку. Колонізатори, які одного разу утвердились, рухомі духом капіталістичного підприємництва, неминуче консолідували свою силу, втручалися у справи місцевих держав, душили місцеву торгівлю, переходили до прямої експлуатації населення, тобто створювали передумови для більш глибокого впливу на життя, характер і напрямок розвитку східного суспільства.
Поява європейців, їх прагнення отримати доступ до азіатської торгівлі, а при можливості і зміцнитися в опорних пунктах на побережжі (форти, факторії, окремі володіння – князівства, султанати), а також місіонерська діяльність, особливо помітна в той період, в католицької церкви викликала природну реакцію місцевих суспільств, реакцію, яка хоча і могла бути різною в залежності від характеру місцевих суспільств і ситуації в окремо взятий момент, в цілому вона може бути зведена до трьох типологічних моделей.
Перша із них характерна для протодержавних структур і держав, де значну роль грала зовнішня торгівля, у якій була зацікавлена правляча еліта, зв’язана (або зрощена) з іноземним (але азіатським) купецтвом. Реакцією на появу пришельців звичайно в таких випадках служив збройний опір. І якраз така реакція особливо помітна на початковому португало-іспанському періоді колоніальної експансії на Малайському архіпелазі. Так було і на Філіппінах (Ф. Магеллан 1521 р., Малакка – д’Альбукерки 1511 р., островах Тернате і Тідоре – 70-х рр. XVI ст.).
Населення, султани і вожді Молуккських островів організували збройний опір і голландцям, яким вдалося “замирити” Острови Прянощів тільки після трьох кровопролитних “молуккських війн”XVII ст. У XVI – XVIII ст. постійну боротьбу з португальцями і голландцями вели султанати Малаккської протоки – північно-суматранський Аче і південномалайський Джохор. З подібною ж реакцією зіткнулися португальці і в торгових містах західного побережжя Індії в XVI ст.
Друга модель типової реакції характерна для великих, які вже мали свою історію, держав Далекого Сходу і ПСА. Це повне або часткове “закриття” країни. Прикладом цього є Токугавська Японія з 1637р. , Цінський Китай з 1757 р., Корея (васал Китаю з 1637 р.), Бірма і держави Індокитайського півострова – В’єтнам, Аракане, Камбоджа, Сіам.
І на кінець третя модель реакції на контакти з європейцями це ті східні держави, які в принципі дотримуючись політики самоізоляції, змушені були досить активно контактувати з іноземцями (або були зацікавлені в цих контактах). Яскравий приклад в ту епоху – Османська імперія, в меншій мірі – Іран.
На початковому етапі колоніальних контактів військово-політичний вплив Заходу на країни Сходу був досить обмеженим. Роль факторій в цьому відношенні була незначною. Європейські торгові агенти зазвичай підтримували слабкі контакти з місцевим населенням. Ці контакти обмежувалися купецьким середовищем, яке, як і феодали зайняті в торгівлі, сприймали європейських торгівців як малоосвічених, погано вихованих і бідних людей. Значним був вплив католицьких місіонерів, але він залежав від політики місцевих правителів, яка часто мінялася, а в ісламських районах практично була приречена на невдачу. Значний вплив робила європейська військова техніка, але європейська військова організація у більшості країн Сходу стала використовуватися тільки в середині, а то і в кінці ХІХ ст. (Османська імперія, сипаї в Індії, голландські формування із місцевого населення на Яві, Амбоні і т. д.).
Певний вплив на освічену верхівку місцевих суспільств зробило знайомство з європейськими досягненнями в галузі природничих наук, але мова може іти скоріше про знайомство з окремими сторонами і фактами, ніж про систематичне вивчення.
Культурно-психологічний вплив ранньоколоніальної епохи на життя східних суспільств в цілому залишався мінімальним, враховуючи, що навіть в анклавах (Мандрас, Калькутта, Гоа, Малакка, Макао) небагато чисельні європейці в цілому мало контактували з місцевим населенням, яке залишалося поза впливом західної культури і її системи цінностей. Більшість таких анклавів являли собою ізольовані фортеці. Типовий приклад – португальська (а потім голландська) Малакка. Португальці, які захопили місто в 1511 р., побудували там форт та інші будівлі, оточили їх кам’яною стіною з бастіонами. У фортеці жили португальські чиновники з сім’ями і знаходився гарнізон. Місцеве і метисне населення жило в пригородах. Навіть на поширення і сприяння шлюбів португальців з місцевими жінками, християн в Малаккі і її приміських зонах нараховувалося не більше 6,5 тис. із 20 – 30 тис. жителів. Така ж ситуація зберігалася і при голландцях, які замінили в 1641 р. португальців, з тією ж різницею, що європейське населення скоротилося внаслідок того, що Малакка втратила значення світового порту і залишилася фортецею в проливах і центром торгівлі голландців з султанатами Малаккського півострова і північної Суматри.
Характерним прикладом європейської колонії не просто кріпосного, а адміністративно-торгово-кріпосного типу була голландська Баталія. XVII – XVIII ст. – центр володінь НОІК. Серед європейського населення Батавії розрізнялися дві групи: службовці Компанії і “вільні горожани”. Якщо врахувати, що більшість голландців (а вони складали основу європейського населення Батавії ) їхало на Схід з одним бажанням – розбагатіти і що в масі своїй ці люди були не кращою та інтелігентною частиною голландського суспільства, то не дивно, що із них формувалися ну врлраині з відповідними нахилами. Відсталість, зневага до місцевого населення, звичка жити в розкоші, зневага до освіти і культурним цінностям характеризували колишніх службовців Компанії, які залишалися жити в Батавії і ставали “вільними горожанами”. Оскільки Компанія забороняла їм займатися приватною торгівлею і підприємництвом, вони направилися у відкуп і лихварство – заняття, які не сприяли удосконаленню людської натури. “Вільні мистецтва” у Батавії були не в пошані. Коли Корнеліус Сюйхофф, зять великого Рембрандта, втративши надію прохарчувати себе малярством, зайнявся ремеслом, він був звинувачений у порушенні монополії НОІК і ледве не потрапив у тюрму. На щастя, допомогли друзі, і Сюйхофф став службовцем компанії – він отримав місце наглядача в тій тюрмі, куди його збиралися відправити.
Інша частина населення, яка складала більшість жителів міста були португальці, предки яких були вивезені із Малакки після того як її захопили голландці в 1641 р., нащадків рабів із Індії, які прийняли християнство, їх називали мардейкерами, а також балійців, бугів, малайців, макассарців; яванцям довго не дозволяли селитися в Батавії, тому що влада, пам’ятаючи осаду міста військами яванського султанату Мата рама, їх боялася. Спільною мовою цієї різноплемінної маси була малайська.
Культурне та інтелектуальне життя міста було небагатим. Були спроби утворити “латинські школи” для дітей службовців НОІК і школи для християн – не європейців, практичні результати були мізерні: школи, на утримання яких скупою Компанією відпускалися мізерні кошти, ледь-ледь існували і на кінець XVIII ст. мардейкери і небагато чисельні християни-індонезійці були поглинені мусульманською масою.
XVII ст. дало тільки одного літератора середньої руки. Ним став Якоб Стеендам, перший поет Нью-Йорка (голландської колонії Нові Нідерланди), який після переселення в Батавію отримав місце опікуна сирітського притулку, написав декілька поем про батавське життя. Список книг, які були опубліковані на протязі XVII – XVIII ст., включає багато збірників адміністративних розпоряджень, деяку кількість книг на португальській і малайській мовах, деяку кількість передрукованих голландсько-малайських словників найбільш вживаних слів, а також граматик і, на кінець, з 1731 р. щорічний довідник (з чинами і посадами) службовців Компанії. Зрідка з’являються літературні твори як, наприклад в кінці XVII ст. дидактична поема Я. Стеендама для юнаків або поема Пітера ван Хоорна про мудрість Конфуція. В цьому списку (за 1695 р.) був історичний твір, в якому була розповідь про відому облогу 1629 р. в подальшому цей твір надихнув батавського поета XVIII ст. Пітера де Фриса на написання драми, яка “прикрашена піснями, танцями і живими картинами”, під назвою “Ян Пітерезон Кун, засновник батавської свободи. Драма про війну зі щасливим кінцем”.
В 1778 р. Йохан Радермахер, один із високих службовців Компанії заснував Батавське товариство. Хоча “Повідомлення про природню історію, древностях і звичаях” народів Нусантри віталися Товариством, в основному на початковому періоді своєї діяльності воно займалося проблемами міського господарства. Той же Радермахер став засновником перших франкмасонських лож в Баталії в 60-х рр. XVIII ст. Ідеї європейського Просвітництва майже не зачепили голландську колонію, де панував дух користолюбства, презирство до “туземців” і зневага до освіти, художніх цінностей і знань.
І тільки в кінці XVIII ст. європейці, які були в колоніальній адміністрації, стали проявляти інтерес до місцевої культури, історії, поведінці і звичаям, які виходили за рамки звичайних мандрівних записів і т. д., якими так багаті XVII - XVIII ст. В першу чергу це відбулося в Індії, де У. Джонс, будучи на службі в Калькутті, в 1784 р. заснував Бенгальське азіатське товариство і започаткував наукову індологію.
Висновки. Хоча процеси, які почалися з часів Великих географічних відкриттів означали початок нової ери колоніалізму, дволикого Януса, який зближував і роз’єднував суб’єкти світової цивілізації, на кінець XVIII ст. проявилися лише перші наслідки цих процесів. Світова торгівля тільки почала впливати на виробництво азійських країн. Європейські досягнення ледве-ледве впливали на внутрішнє життя країн Сходу, до того ж вибірково; традиційність місцевих суспільств зберігалась і елементи модернізації впроваджувалися надто повільно, наштовхуючись на сильний опір. В кінці XVIII ст. світ Сходу став ще більш різним внаслідок різної реакції різних країн на колоніальне втручання Заходу, а також в силу того, що цілі райони Азії, в першу чергу Філіппіни, Ява з Мадурою, багато областей Індії, де було створено колоніальне управління, “випали” із загальної картини.
У Європі епоха раннього колоніалізму прискорила процеси формування європейської цивілізації, з одного боку, а з іншого – сприяли (внаслідок різного впливу “революції цін” і розвитку буржуазних відносин) поділу цієї цивілізації на декілька регіонів. Центром стали в основному протестантські країни – Англія, Нідерланди, Західна і Північна Німеччина і гугенотська Франція, вихідці із яких на кінець епохи мали найбільше успіхів і в колоніальній політиці. Іншим регіоном стали країни Південної і Центральної Європи, в основному католицькі і православні країни Східної Європи. І якщо наслідки наступу колоніальної епохи для Західної Європи проявилися у розкладі феодальних і розвитку капіталістичних відносин і у створенні заморських колоніальних імперій, то в країнах Центральної та Східної Європи посилився феодальний гніт, відбулося “повторне закріпачення” селян і спостерігалась (в дусі загального експансіонізму епохи) тенденція до створення континентальних імперій (Австрія, Росія, Польща).
XVI - XVIII ст. створили базу для послідуючого (разом з промисловою революцією в Європі) бурхливого розвитку колоніалізму як системи. Справа не в тому, що торговий баланс був позитивним для країн Сходу. Набагато важливіша та обставина, що європейські факторії, форти, анклави, в поєднані з безумовною морською і воєнною перевагою (“торгівля зі шпагою в руках”) Європи, яка остаточно проявилася у XVIII ст., брали під контроль спочатку зовнішню торгівлю азійських країн, а потім і національні ринки, цим самим готуючи послідуюче підкорення місцевих суспільств на державно-адміністративному рівні. Уже в цей період почалося завоювання величезних територій у Індії (насамперед Бенгалії), яке супроводжувалося частковим руйнуванням місцевого виробництва, відтік за кордон (в Англію) прибутків, які були отримані від податків, мита, відкупів, монополій і т. д. Ще яскравіше це проявилося на Малайському архіпелазі, де Іспанія в цей період перетворила свою колонію Філіппіни (за виключенням південних районів), а Нідерландська Ост-Індська компанія, завоювавши Яву, основні доходи стала добувати шляхом безпосереднього грабежу, воєнних контрибуцій і податкової експлуатації місцевого населення.
Незалежно від суб’єктивних намірів тих, хто колоніалізм приносив, або від об’єктивних наслідків (деколи – доброчинних, які проявили себе в далекому майбутньому) експансія європейських держави означала для країн Сходу, як правило, руйнування або деформацію традиційних структур, часто просто загибель місцевої цивілізації, масове знищення населення (африканська работоргівля), грабіж та експлуатацію. Трагедія народів, які були втягнуті в колонізацію, полягала в тому, що процес створення світового господарства і руйнування традиційних систем відбувався в насильницькій формі. В цей період пристосування країн Сходу до світового капіталістичного розвитку не викликало (і не могло викликати) до життя появу власного капіталізму.
КОЛОНІАЛЬНА СИСТЕМА ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Другий період колоніалізму, як ми вже говорили, пов’язаний з промисловим переворотом, тобто з появою в Європі, насамперед в Англії, механізованої промисловості. Дві основні риси відрізняють його від попереднього:
перехід до широких територіальних захоплень;
намагання освоїти країни Азії як ринки збуту європейських товарів і джерел промислової сировини.
Ці два напрямки політики пов’язані один з одним, хоча і не жорстко. Територіальні володіння, підкорення населення – найбільш логічні способи забезпечити доступ на відповідні ринки. Але боротьба за території почалася з середини ХVІІІ ст., коли не відбулася промислова революція навіть у Англії, коли у розпорядженні європейців ще не було товарів, які могли б пробитись на азіатські ринки. Тоді території були потрібні головним чином для отримання позаекономічними методами (податки) засобів, необхідних для збереження попереднього характеру торгівлі зі Сходом (вивіз товарів звідти).
Доля майбутніх колоній вирішувалася в основному не у війнах з місцевими державами, а в ході суперництва між європейськими державами. Доля Індії, наприклад, вирішувалася у війнах між Нідерландською і Англійською Ост-Індськими компаніями, а потім – у війнах останньої з Францією. Доля Індонезії і ряду інших територій теж визначалася в ході англо-голландських війн 1652 – 1654, 1665 – 1667 і 1672 – 1674 рр. вони привели до майже повного витіснення голландців з Індії, але залишили їм свободу дій в Індонезії. В ході наполеонівських війн англійці захопили у голландців Цейлон (1796 р.), Капську колонію (1798 р.), Яву (1811 р.), яку потім повернули.
Найбільш значні етапи англо-французької боротьби – війна за австрійський спадок (1740 - 1748) і Семирічна війна (1756 – 1763). В ході останньої Англія перемогла Францію і стала єдиним серйозним претендентом на завоювання Індії. В ході тієї ж війни вона зуміла підкорити Бенгалію (1757 – 1764 рр.) і встановити панування над Перською затокою.
Потім настав час війн з індійськими державами. В результаті чотирьох війн (1767 – 1769, 1780 – 1784, 1790 – 1792, 1799 рр.) Компанії вдалося розгромити Мейсур – найсильнішого противника в Південній Індії. Три війни знадобилося, щоб знищити Маратхську конфедерацію (1775 – 1782, 1803 – 1805, 1817 – 1819 рр.), яка до цього домінувала у Центральній і Північній Індії.
В першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, вони приєднали Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Пенджаб (1845, 1849 рр.). були зроблені спроби розширити володіння і вийти за межі Індії: вдалі по відношенню Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і не вдала по відношенню Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).
Почали створюватися і інші колоніальні імперії. Голландія поступово підкорила майже всі острови Індонезії, які стали з тих пір називатися Нідерландською Ост-Індією. Франція в 1830 р. захопила Алжир, чим поклала початок колоніальному поділу Африки.
Завоювання здійснювалося не стільки руками європейців, скільки при допомозі місцевих жителів, яких колонізатори наймали, озброювали, навчали європейським методам ведення бойових дій і кидали проти армій місцевих правителів. Цілий ряд східних держав були при цьому знищені, інші попали в повну залежність від колонізаторів. І, на кінець, треті, хоч і зазнавали поразок і поступово попадали в так звану напівколоніальну залежність, зберегли суверенітет і деякі можливості самостійного розвитку.
Територіальні захоплення привели до різкого збільшення прибутків колоніальних режимів від збору податків і мит, які стали перевищувати витрати на управління. Колонії давали засоби для нових військових операцій і дозволяли отримувати “колоніальну данину” не тільки окремим купцям, а і всій метрополії.
Найбільш суттєвою рисою світової економіки ХІХ ст. стало швидке розширення зовнішньої торгівлі та зміна її балансу. Перший етап промислового перевороту полягав у виникненні фабрик, машинної промисловості, спочатку тільки легкої, насамперед текстильної. І це серйозно змінило співвідношення економічного потенціалу метрополій і колоній. Метрополії отримали можливість запропонувати населенню залежних від них країн свої товари.
В цей же період європейські колоністи зрозуміли, що вони можуть “завоювати” країни без військових експедицій, тільки своїми товарами, отримуючи із них прибуток, не втручаючись у внутрішнє життя. Для цього достатньо було нав’язати країні договір, який звільняв європейські товари від мит, давав європейським бізнесменам у східній країні право непідсудності місцевим судам.
Так виник стан, який іноді називається “напівколоніальною залежністю”. У неї попали Османська імперія і Іран, після “опіумних” війн – Китай, а з 1853 р. – Японія. Але останній вдалося дуже скоро від залежності звільнитися і навіть прийняти участь у поділі світу між державами уже в кінці ХІХ ст.
Світова торгівля в ХІХ ст. зробила небачений раніше стрибок. Якщо за ХVІІІ ст. зовнішньоторговий обіг Англії зріс у 5 разів, то на протязі ХІХ ст. – в 15 разів, Франції – в 21 раз, США – в 14 разів. Зросла роль зовнішньої торгівлі і для багатьох країн Азії. Обсяг зовнішньої торгівлі Індії, Цейлону, Філіппін зріс в 7, 4 – 7, 5 разів, Сіаму – в 5,9, Малайї – в 5,2, Китаю – в 3,6 раз.
Зовнішньоторгові зв’язки Азії з країнами Заходу стали переважати над обсягами внутрішньо азіатської торгівлі. Доля країн Європи і США в імпорті Індії перевищила 80%. В Ірані тільки на Росію припадало більше 50% імпорту. Експорт в Європу складав у Індії 60% вивозу на Цейлоні – 80%, в Китаї – 71%. Іранський експорт на 70% направлявся в Росію. Основна частина приросту зовнішньої торгівлі припадала, звичайно, на другу половину століття, після відкриття Суецького каналу (1869 р.) і широкого використання пароплавів.
Основну долю в європейському експорті займали продукти текстильної промисловості – тканини і пряжа. Широко відомі дані про стрімкий ріст імпорту англійських тканин в Індію: 1 млн. ярдів в 1824 р. і 2, 2 млрд. Ярдів у 1890 р. ще більше вражає імпорт пряжі: з 1818 по 1836 рр. він зріз у 5200 раз, хоча потім його ріст уповільнився.
Порівняно незначний відсоток у ввезенні у країни Сходу займали устаткування і машини. В імпорті Індії вони складали 8 – 10%, але важливо підкреслити, що відсоток не знижувався, в той час як обсяг зовнішньої торгівлі ріс стрімко. А це означає, що і обсяг ввозу устаткування зростав швидкими темпами. В Індонезії доля устаткування в імпорті зростала в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і на 1913 р. склала 7, 5%. В той же час в імпорті Ірану до 1914 р. ввіз устаткування практично був відсутній, а в Китаї він почався тільки з середини 1890-х років і досяг на 1914 р. тільки 3%.
Ця обставина має відношення і до питання, яке ми будемо розглядати нижче – до проблеми вивозу капіталу і процесу індустріалізації. Із наведених цифр видно, що він почався вже у другій половині ХІХ ст., і якраз у колоніях, а не в незалежних країнах.
Переорієнтація зовнішньої торгівлі вплинула ще на один процес – спеціалізацію серед самих східних країн. Розвиток плантаційного господарства на Цейлоні, в Індонезії і ряді інших країн зробило господарство цих країн більш спеціалізованим, їхній експорт став більш обмеженим по номенклатурі. В Єгипті стали займатися вирощуванням і експортом бавовни. На Філіппінах більше 90% експортних товарів складали чотири товари – манільська пенька, цукор, тютюн, кава, а пізніше тільки трьох (випала кава). Індонезія на 2/3 спеціалізувалася на вирощуванні цукру і кави, Малайя – на олові (29%) і каучуку (20%).
Вся економіка Цейлону була орієнтована на зовнішню торгівлю. До 1880 р. колонія спеціалізувалася на каві (65% експорту), а потім на чаєві (55%) і натуральному каучуку (26%). Спочатку бурхливий розвиток отримало виробництво кави – на приватних плантаціях. В 1877 р. був зібраний максимальний врожай кави. Але ще з 1868 р. на острові стала поширюватися вірусна хвороба кавових дерев, яка в кінці кінців і погубила цю галузь. Каву як головну експортну культуру у другій половині ХІХ ст. замінили хінне дерево, шоколадне дерево, гевея. (Кокос теж грав важливу роль, але його вирощування не вимагало уваги властей. Кокосові пальми в основному росли на невеликих ділянках селян). Широкого розвитку отримувало вирощування чаю. Виникла чайна промисловість, у якій відбувався процес концентрації капіталу. В 1910 р. доля трьох експортних культур – чаю, каучуку і кокосів – складала 88, 6% експорту. Але така спеціалізація сільського господарства приводила до нестачі зерна. З 1885 р. імпорт рису на Цейлон перевищив його виробництво на острові. В 1893 р. стан постачання населення продовольством був настільки тривожним, що був відмінений земельний податок на зернові культури.
Великі країни не дають різкого скорочення номенклатури, хоча теж значно змінюють склад свого експорту. В Індії різко зменшується вивіз тканин, індиго, опіуму, а зростає експорт пшениці і рису, бавовни, чаю. Китай теж переживає спади і піднесення в експорті різних товарів.
Поширення вирощування технічних і непродовольчих культур в одних країнах викликало необхідність розвитку виробництва і торгівлі рисом в інших. Англійці перетворили Іріваді в Бірмі в район вирощування рису, звідки рис постачали на о. Цейлон та інші країни. Те ж саме зробили французи у Південному Індокитаї. Рис і Кохінхіни вивозили головним чином в Китай, торгував рисом і Сіам.
Оволодіння ринками країн Сходу відбулося не просто в процесі економічної конкуренції дешевих фабричних товарів з дорогими кустарними, але вимагали також адміністративних і військових зусиль. Китайський ринок був відкритий, наприклад, в ході трьох “опіумних” війн. Європейські держави готові були вести подібні війни з усіма країнами, які робили спроби захистити свій ринок. Рада директорів АОІК вже у 1769 р. вимагала, щоб в Індії скорочувалося виробництво шовкових тканин і зростав вивіз шовку-сирцю. Було насильно задушено кораблебудування, яке розвивалося в Калькутті і Бомбеї в 1795 – 1798 рр. Були встановлені експортні мита на індійські тканини, які утруднювали їх продаж: 10% - бавовняно-паперові, 20% - шовкові, 30% - на шерстяні. Імпортні мита підтримувалися на дуже низькому рівні. Після сипайського повстання вони були тимчасово підвищені, але в 1862 – 1864 рр. знову знижені. В той час Англія не хотіла захищати внутрішній ринок Індії.
Колонізатори робили значні зусилля, щоб ліквідувати внутрішні митні бар’єри, які зберігалися у підкорених ними країнах. Прагнення “розмістити” внутрішній ринок для проникнення англійських товарів було в основі політики генерал-губернатора Індії Д. Е. Дальхузі (1848 - 1856) по анексії васальних князівств. Ця політика, яка посилювала почуття невпевненості у завтрашньому дні і багато князів підтримали сипайське повстання і навіть стали його керівниками якраз внаслідок тієї політики анексії, яка проводилася перед повстанням.
Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало і