Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст
Водночас було зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введено спеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватись лісами: їм дозволялось тільки збирати хмиз і гриби.
Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівської власності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже, перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головним способом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині ХVІІ ст. на ґвалти і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини, до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприклад на жнива [5;8].
Господарська ініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведені до мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинні роботи у фільварку та виконання інших повинностей.
Реформа завдала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), а селянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена ним адміністрація.
Аграрна реформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її не обмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів у товарно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство за волочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власної земельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системи тривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, “Устава на волоки” мала загальнодержавне значення. Викликана розвитком фільваркового господарства, вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.
Сучасники при характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт, який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сфері соціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг до розкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробів міського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувало свій громадський та приватний побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринку з’являлися нові товари. “Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! — писав відомий політичний діяч Петро Скарга (1536 – 1612 рр.) — всі, від великого до малого, відкинули святу поміркованість... рідко який пан не в шовках, без шестерні коней, без лівреї (на слугах)”. А щоб одержати гроші для задоволення своїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни в суспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося від обов’язку відбувати військову службу (місце “рицарства” заступали наймані війська) й ставало “сільськими господарями”. Приблизно через сто років після того, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588 – 1656) писав: “За старих часів вважалося обов’язком селянина обробляти землю, а купця займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі й безперервно воював. Тепер у нас немає вояків, ... зате є корчмарі, гендлярі і посередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть бичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином, медом,... рибою, ... всяким хлібом... Все, що їх піддані мають у себе для продажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низьких цінах і відправляють до міста... Туди ж вони посилають і свої продукти.” Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією ж метою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніх фільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панському господарстві [8;157].
Власники фільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожити лише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок у чистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великі валки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так, у 1637 р. канівський староста Харлемський за контрактом, укладеним на поставку до Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівілл за відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торуня транспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати 13058 злотих. Відзначимо, що 26 % цієї суми витрачалося на транспортування [5;123].
Приблизно така ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали на внутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, що зустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спроби поліпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Коней продавали здебільшого для потреб війська.
Частина продукції фільваркового господарства перероблялася на місці.
Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз — до зміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатського) землеволодіння.
На Західній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV — 1 половині ХVІ ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезну більшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20 – 25 га), не рахуючи пасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловий наділ.
Цей процес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руського воєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їх було 14) 63,9 % кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1 % — півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі (селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшого вівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3 %. У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було 5 фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи. Загородників там налічувалося вже 19,6 %. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565 р. 75 % кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірники становили 22 %.
Зменшення селянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільваркового господарства в даному районі. Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руського й Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр. ХVІ ст. виглядало так: 47,5 % кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян з півлановими та більшими наділами було понад 56 %. Приблизно 25 % кметів користувалося наділами в ј лана, а 6,3 % (5,5 % усіх селян) — меншими ј лана [8;159].
Величезна більшість за городників не мала польових земель, а тільки городи — присадибні ділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали “повозне” трохи більше тих селян, що “сиділи на 1/16 лана”. Часто халупники за своїм майновим становищем наближалися до за городників. У найгіршому становищі перебували комірники, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мав худобу.
Загородники, халупники, комірники й підсусідники становили найбільшу частину сільського населення.
Захоплення феодалами селянських земель привело до таких наслідків: в половині ХVІІ ст. на українських землях під владою Польщі лише до 15 % кметів мали наділи більше півлана, а близько 33 % — півлана, до 20 % — менше чверті лана. На землях, які перебували до Люблінської унії 1659 р. в складі Великого князівства Литовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570 – 1583 рр. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводства число селянських ланів зменшилось на 138 [5;217].
Одночасно з скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян і мінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства, переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть в межах одного села картина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою мірою залежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у 1 половині ХVІІ ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобто в районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днів на тиждень від чверті лану, сплачували чинши по золотому від лану й приносили по два корця вівса — данину. Городники працювали в панському господарстві в одних випадках два, а в інших — три, чотири, п’ять і навіть шість днів на тиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місце посідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинському воєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Руського воєводства, де не було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини [18;160].
Особливою формою експлуатації населення були поміщицькі оренди. Суть оренди полягала в тому, що пан заявляв своє право на монополію деяких видів виробництва у своїх маєтках і віддавав їх в оренду за гроші. Орендар, який заорендував якусь ділянку господарства мав право її організувати за власним розсудом, встановлювати ціни на продукти та інше. [5;56].
У відносно малоземельному Брацлавському воєводстві (особливо в східній його смузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа “на слободах”, а фільварки лише починали розвиватися, головною формою ренти були поволовщина, вепрівщина, данини баранами і медом. Тільки в тих свободах, де вже минули пільгові роки, селян примушували відбувати “толоку” кілька днів на рік.
Дуже різноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторами і неоднорідному за географічними умовами, який до того ж пережинав інтенсивну народну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 найкращих земель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однак землеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою ренти були данини та частково й чинши.
Лівобережна Україна розділялася на 2 частина — північну (Чернігівщину) й південну (пізніше Полтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя: Чернігівщина, що входила до складу Російської держави й на початку ХVІІ ст. була захоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірих ґрунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель. Повинності селян становили головним чином данини і чинши.
На Південному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якої починалося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало було й фільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли, наприклад, мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головним чином натуральну данину і також чинши.
Отже, панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільваркового господарства.
Кількість повинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшла на фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У 1640-ві роки панщина досягла вже 5 – 6 днів на тиждень. У с. Байбичах на Волині селяни, що мали повний лан, відробляли щоденно панщину і, крім того, несли ще й варту; жнива і на косовицю йшло по два – три робітники від двору; крім того, селянин був зобов’язаний дати панові чотири маці (четверті) вівса, чотирьох півнів, одну курку, одну гуску, півкопи яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5 грошей. З півлану селянин працював п’ять днів і давав половину того, що збирав з цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і по два півні [24;19 - 20].
Панство всіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.
Продуктивність праці у фільварковому господарстві феодально-залежного селянина, не зацікавленого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитої в невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсував ати відповідні витрати, пани весь час посилювати експлуатацію селян, тим самим дедалі більше розорюючи їх. У 1616 р., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізори зазначили, що піддані с. Міцовців (воно ж городище) раніше сплачували чинш, давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцяти ну від баранів і кабанів, кожний третій рік поволовщину, а нині таке убозтво”, що крім робіт у фільварку, з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з’являтися зворотні сторони надмірної експлуатації селян [8;161].
У маєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв, позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату. Вже у середині ХVІ ст. в деяких фільварках спостерігається спорадичне застосування найманої праці. Навіть “Устава на волоки” 1557 р. передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали в наймитів. Наймити, що працювали за гроші певною мірою зв’язувалися з ринком.
Селянське господарство продовжувало залишатися натуральним. Селяни в масі своїй, особливо в місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття і Буковини) дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніх господарствах, хоча і дуже повільно, зростала питома вага продукції, призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш і державі податки, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянин мусив продавати й частину необхідного продукту.
Становище селян було залежне від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське-польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5 – 10 димів-хат; господарство вела велика родина, що приймала збоку підсусідків, потужників, поплічників. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався — старець, тивун отаман. Громада мла свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творила волость під проводом старця, якого вибирали “мужі” з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, “ведення сліду” — розшуки злочинця [25;135].
1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях.
Православне духовенство не мало у Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один з панівних станів — найвище православне духовенство — всіма своїми інтересами було пов’язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Це й визначало його угодовську політику щодо православних кіл польської держави.
Посилення кріпацтва в ході наступу феодалів на селянство (особливо після Люблінської унії (загострило соціальні конфлікти на Україні). Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українського люду. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, відправу церковнослов’янською мовою і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про “Дух святий”. Все це не відповідало настроям широких мас українського населення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра (“руська”, “батьківська”) зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення [19;147].
Православні і знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 р., він надіслав “артикули”-умови, на яких Українська Церква може об’єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдовії; 7) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці “артикули” князя К. Острозького не проголошено на Соборі [32;389].
Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541 – 1613), сенатор і каштелян, що зайняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерті єпископа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий у справу унії, але він активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати різні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих 4-х єпископів, що з’їздилися у Белзі, був сам митрополит Мелетій Хребтович Володимирський. Нарада винесла кілька постанов: з’їзжати щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі 4 учасники Белзької наради зібралися потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди і увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 р. доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигмонт ІІ прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніатів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального вдома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унію, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм папером. Ще пару років справа велася конспіровано. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та панському кунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряни мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календар. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастя мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніатські єпископи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками [16;181].
Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В 1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення”. Автор змалював занепад православної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї — це, залишивши недоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство папи і догмати римської церкви. Тим самим “руська” церква звільниться з-під впливу світських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійде в культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніяти ж одержать змогу обіймати державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої. Після обрання Сигізмунда ІІІ королем Польщі, якого підтримувала єзуїтська громада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких і православних панів, і особливо православних єпископів подбати про укладення унії [19;149].
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Царгородський патріарх Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Олександрійського патріарха, кількох єпископів, митрополита Білгородського.
З українських владик, з яких не прибуло лише двоє, з’явились католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовський та Холмський — Гомолицький, четверо видніших проповідників і крім того, воєводини: Троїцький — Микола, Радзівілл — Сирітка, канцлер Сапіга, Берестейській староста Халецький. На боці православних були: 2 єпископи — Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкели Царгородський та Олександрійський, Сербський митрополит Лука, архімандрити, ігумени, понад 200 осіб білого духовенства, воєводи: Київський — князь К. Острозький, Волинський — князь О. Острозький, каштелян Новгородський Полу ленський, депутати шляхти воєводств, багато без мандатів шляхти, міщан [32;390 - 391].
Собор одразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський. Побоюючись вибуху народного гніву учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві, виставили для охорони королівських жовнірів, і протягом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8 (18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда ІІІ вже не в Миколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з Потієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від патріарха вони не мали.
На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні 2 єпископи — Балабан та Копистянський і інші. Собор відкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору [19;151].
Представники православних старалися перенести свою справу на парламентарну арену. Острозький нав’язав зв’язки з протестантами, а також з іншими опозиційними елементами; шляхта вела тоді боротьбу з королем за демократичні права, і для української опозиції ситуація була сприятлива. Православні на сеймиках і різних з’їздах підносили свої домагання, і сейм натискав на короля, щоб не ламав релігійної толерантності. Але поза другорядними поступками, православним не пощастило здобути нічого важливого; Жигмонт ІІ продовжував свою католицьку політику, протегуючи всюду уніатську ієрархію [25;157].
Згідно з рішенням унії уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква, стала, по суті, незаконною.
Виступи проти унії набували активних форм. Наприклад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого покарання “будування там тої церкви і школи”. Налякані масовим опором міщан, власті змушені були відступити. У 1629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти закриття православних храмів. Між прихильниками унії та православ’я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита в полемічній літературі. Ширився рух за відновлення православної ієрархії [19;152].
Року 1599 у Вільні зібралася конференція протестантської і православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков — Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі повстала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимості супроти православних та протестантів-“дисидентів”. Почалися “рокоші” — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 р. їх повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлисей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.
1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно “грецької релігії”. За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.
Проте, поступки ці не змінили справи: уніати продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. У малих містах та містечках вся влада була в руках католиків, а українські міщани не мали повних прав. У деяких містах не дозволено було будувати православні церкви, в інших — церкви було передано уніатам. Навіть у центральних і східних землях України, де католиків було менше, мав місце національний гніт з боку польських панів. У Києві воєвода Тишкевич зруйнував православну церкву в замку, щоб побудувати костьол; частину земель міста передано домініканам на побудову їх монастиря. У Новгороді-Сіверському Спаський монастир з приписаними до нього селами 1635 р. був переданий єзуїтам, які готувалися організувати тут свою школу. Густинський монастир біля Прилук зазнав таких переслідувань з боку шляхти, що більшість ченців 1638 р. “отгонения ляхов на православную веру” переселилася за російський кордон. На західноукраїнських землях польська шляхта примушувала селян і міщан давати “мешне”, десятину на утримання католицьких костьолів і ксьондзів, що викликало величезне обурення, бо сприймалося як знущання над релігійними почуттями [24;35 - 36].
Отже, після Люблінської 1569 р. становище на українських землях погіршилося, тобто посилився не тільки феодальний гніт, а й національно-релігійний.
Правове становище українського селянства з 2 половини ХVІ ст. визначається в основному польським державним законодавством. У своїй праці дослідник І. Бойко зазначає: “За законами Речі Посполитої селянство як клас не мало будь-яких політичних прав. Воно позбавлене було права представництва як у загальному сеймі, так і в місцевих сеймиках, участі в центральних і місцевих органах влади” [5;12]. Також в цей період значно посилилось закріпачення селян, збільшилась панщина і грошовий оброк. Велика кількість українського селянства збідніла, про що зазначає Гильом Левассер Боплан у своєму творі: “Селяни тут дуже бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук... коли селяни потрапляють у ярмо до ... пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжники на галері” [6;28].
Що ж до релігійного гніту, то він посилився після Берестейської унії 1596 року, за якою православна об’єднується з католицькою. Дуже велика частина українського духовенства прихильно поставилася до цієї пропозиції. Але міщанство, селянство, частина