Xreferat.com » Рефераты по истории » Історія Почаївської Лаври

Історія Почаївської Лаври

він порушує перед престолом клопотання про розлучення з дружиною Маріанною з Домбровських після п’ятнадцятирічного бездітного шлюбу. У 1714р. дозвіл на це Папи Климента ХІV було отримано. Але подальший перебіг подій завадив Потоцькому стати ченцем, хоча він неодноразово, іноді впродовж тривалого часу, проживав у монастирі в окремому, спеціально побудованому “дворі”, а останні роки свого життя провів тут майже безвиїздно.

Сучасники Потоцького залишили цікаві характеристики його незвичайної зовнішності. Наприклад, Юліан Нелицевич у своїх мемуарах згадує про його “справді величезний зріст, обличчя рум’яне, але прив’яле, довгий сивий вус, оселедець на голові, закручений за вухо” [14.ст.366]. Не може не викликати здивування незрозуміла звичка носити оселедець, що аж ніяк не в’язалося з традиціями тогочасної польської шляхти. Ця прикметна риса в його зовнішності разом з демонстративним уживанням “хлопської” мови та визнання тієї ж “хлопської” віри підштовхують до думки про, можливо, свідоме дистанціювання Потоцького, навіть у зовнішньому вигляді, від типової поведінки до манер польської аристократії.

Імовірно відповіддю на запитання про причини такої дивної нетиповості може бути ностальгічним потяг до витоків свого православного українського родоводу, оскільки перші Потоцькі походи, власне, з теренів південно-східної Галичини і трималися грецької віри. Прикметним є й те, що з тих самих теренів походив і Іов Залізо, святі мощі якого не міг не бачити в Почаєві Микола Потоцький. Більше того, в одному зі своїх листів до монастирського керівництва від 2 листопада 1776р. Потоцький навіть формулює свою окрему вимогу про порушення перед Папою клопотання стосовно канонізації ігумена Іова. Такий запит справді був направлений до Риму, але прохання залишалося без наслідків. [15.ст.96-97].

З ім’ям Миколи Потоцького пов’язана ще одна важлива сторінка в історії Почаївського монастиря. Вона назавжди закарбувалася не лише в біографії монастиря, але, як бачимо далі, ще й суттєво вплинула на просторовий розвиток будівель. Сам Потоцький став ініціатором в 1764р. коронування ікони Божої Матері Почаївської.

Вперше обряд коронування, як відомо, відбувся ще в 732р. з ініціативи Папи Григорія ІІІ як один із заходів офіційної церкви з тодішніми іконоборчими настроями. Однак лише за часів контрреформації коронування відбулося у Ватикані в 1631р. вже відповідно до спеціально розроблених настанов. У цих настановах підкреслювалося, щоб пропоновані до коронування образи були “старожитними”, причетними до важливих історичних подій і, зрозуміло, добре знаними та шанованими не лише в межах місцевості, але й серед народів. У Польщі перший обряд коронування стався в 1717р. у монастирі паумінів на Ясній Горі в Ченстоховії, а протягом ХVІІІст. Пройшов у декількох українських містах – Сокалі, Підкамені, Луцьку, Львові, Бердичеві.

Релігійна та загальносуспільна значущість коронування завжди була такою великою й неординарною, що йому, як правило, передували тривалі роки клопотань перед Папською адміністрацією, пошуки меценатів та досить копіткі підготовчі роботи для забезпечення самого ритуалу і пов’язаних з ним урочистостей. Більше того, отримання Папського дозволу на коронування дуже часто пов’язувалося з необхідністю будівництва нового храму для коронованої ікони. Так було і в Почаєві, де закладання наріжного каменя Успенського собору невипадково збіглося в часі з надходженням з Риму дозволу на коронування ікони Богоматері Почаївської. Усі необхідні кошти пожертвував знову ж таки Микола Потоцький. Колони були виготовленні в Римі зі щирого золота відповідно до розмірів зображення.

Після тривалих приготувань святкові урочистості були призначені на час з 8 до 15 вересня 17173р. Лише священнослужителів прибуло до Почаєва понад тисячу осіб. Ще більше було запрошено поважних світських гостей з усіх кінців тогочасної Польщі та з-поза її меж. Як свідчать деякі історичні описи, разом з простим людом у коронаційних церемоніях брали участь понад сто тисяч віруючих [1.ст.105]. Ще більщої привабливості обряду додала обставина, що Папа Климент ХІV спеціальною буллою дозволив монастиреві робити в цей восьмиденний термін підпусти гріхів усім прибулим до Почаєва.

У 1772р. Микола Потоцький помер і був похований згідно з заповітом без особливих пишнот у мурованому склепі ще недобудованого Успенського собору. Разом зі смертю Потоцького монастир втратив не лише щедре джерело фінансування будівництва, але й відчутну підтримку магната у стосунках із зовнішнім світом. Масштабні задуми могутнього фундатора зрештою були втілені у величних монастирських спорудах які й стали найкращим йому пам’ятником.


Формування головних фундацій монастиря.

З документальних першоджерел випливає незаперечний факт: ще задовго до монастирських фундацій Анни Гойської на території сучасної Лаври існувала невеличка церква в ім’я Успіння Присвятої Богородиці.

Храм Успіння, як зазначалось у вже згадуваній грамоті польського короля Сигізмунда ІІ від 1557р., був мурований. І хоча він не вирізнявся своїми розмірами, та використання для його будівництва більш довговічних і дорогих конструктивних матеріалів замість поширених тоді дерев’яних зрубних конструкцій свідчить на користь неординарності споруди.

Успенська церква розташовувалась на південному схилі Почаївської гори, приблизно на середній її позиції. З цього боку гора плавно переходила в рівнинну місцевість, тому навіть такий невеликий храм ще здалеку добре проглядався з південних доріг, що вели від Вишнівця, Заложців та Підкаменя. Це була хоч і скромна, але досить помітна рукотворна прикраса мальовничих відрогів Крем’янецької височини. Зрозуміло, що відразу після фундації монастиря постало питання нового будівництва. Про його особливості немає відомостей, окрім припущень, що Гойська вибудувала для ченців “малий дерев’яний монастир” [11.ст.123]. Враховуючи виняткову живучість у часі юридично оформлених кордонів, можна додати, що ареал монастирської території склався і залишався практично незмінним протягом усього ХVІІст., якщо не брати до уваги “пригородка”, про який йтиметься нижче.

Оскільки більшість будівель була зведена з дерева, то над Почаївським монастирем постійно висіла небезпека пожеж. І одна з найбільших трапилася- таки 1626р. Як писав ігумен Іов, від вогню тоді загинули “краса церковна, священні шати, Євангеліє, хрести й інші церковні окраси”. [5.ст.42]. За поширеною в той час звичкою, ігумену нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до московського царя Михайла Федоровича, який щедро допомагав багатьом православним церквам і монастирям на українських теренах тогочасної Речі Посполитої. Очевидно, допомога була отримана і монастир досить швидко відбудувався, а головною монастирською церквою, як і раніше, залишався давній храм Успіння Пресвятої Богородиці.

Найдавніша Успенська церква і практично всі монастирські споруди ХVІІст. Були втрачені у наступному столітті. Тому сьогодні можемо лише в загальних рисах охарактеризувати їх архітектурне обличчя, спираючись передусім на наявні іконографічні перешоджерела. Головним з них, безумовно, є високовартісний твір відомого українського гравера доби бароко Никодима Зубрицького – мідьорит “Облога Почаївського монастиря 1675р.”. На сьогодні ця гравюра залишається по суті єдиним автентичним відтворенням архітектурного обличчя Почаївського монастиря довасиліанської доби. Вона дає змогу досить повно уявити просторову локацію та композицію практично всього архітектурного комплексу і водночас зробити певні аналітичні висновки стосовно кожної споруди. Особлива цінність гравюри змушує детальніше зупинитись і на особистості автора, і на обставинах появи цього твору.

Никодим Зубрицький, безумовно, був непересічним майстром в історії української барокової графіки. Початок його творчої біографії пов’язаний з Крехівським монастирем та Львовом (1691-1702рр.). Згодом він нетривалий час працював у Почаєві (1704р.) та Києві (1705р.), а майже весь останок років провів у Чернігові, де й помер у 1724р.

Короткотривале перебування Н. Зубрицького в Почаєві пов’язане з ігуменом Йосипом Саєвичом, одним з останніх (можливо, останнім) православних настоятелів монастиря. Завдяки своїм дружнім стосункам із впливовими ієрархами Києва та Москви, Й. Саєвич досить рішуче протистояв перманентним спробам перевести монастир на унію і в 1700р. навіть сподобився дістати від короля Августа ІІ спеціальну грамоту на захист православного статусу монастиря.

Однак ситуація залишалася хиткою, тому популяризація чудесних подій, пов’язаних з Почаївською обителлю, могла бути додатковим аргументом у протистоянні унійним настроям. Отже, можна гадати, що саме Йосип Саєвич був ініціатором та замовником гравюри, яка мала б уперше наочно показати сцену чудесного спасіння православного Почаївського монастиря під час турецько-татарської облоги 1675р. Коли Н. Зубрицький розпочав роботу над гравюрою, з моменту події минуло майже 30 років – час цілком поважний, щоб, з одного боку, вже трохи призабулися реальні обставини цієї баталії, а з другого, щоб вималювалася й усталилася певна сценографія міфілогізованого бачення поразки бусурманського війська крізь призму вирішального втручання небесних сил.

У мистецтвознавчій історіографії можна зустріти посилання на свідчення А. Ровинського про те, що ця подія нібито була відразу зафіксована іконописцем Анатолієм, тодішнім вікарієм Волинської єпархії, а Н. Зубрицькому залишилося лише перевести згодом наявний малюнок у гравійоване зображення. [2.ст.281-282]. Одначе ця версія є наслідком прикрої фактологічної помилки і спростована у працях лаврського історіографа А. Хойнацького. [18.ст.61].

На користь повноправного авторства Н. Зубрицького свідчить і напис у лівому куті гравюри “in Monasterio Poczayowiensi invenit et sculpt Nicodemy Zubrzucki A. 1704”, тобто “в монастирі Почаївському витворив та виритував Никодим Зубрицький року 1704”. Саме “витворив”, а потім “виритував”, тобто спочатку опрацював загальну композицію та деталі зображення, а вже після цього перевів малюнок на мідну дошку для подальшого друку. Отже, можна одночасно стверджувати, що саме Н. Зубрицькому належить створення просторової сценографії чудесного спасіння Почаївського монастиря і пріоритет мистецького унаочнення цієї дивовижної сторінки його церковного життєпису.

На гравюрі Н. Зубрицького головні події під час облоги розгортаються на широкому тлі монастирського комплексу та прилеглої місцевості. Монастирські споруди відтворено з висоти пташиного польоту з найвигіднішого для сприйняття південного боку. І хоча в напису на гравюрі зазначено, що "діялося року 1675", але не викає жодного сумніву, що зовнішній вигляд монастиря відтворено станом на час виконання гравюри, тобто на 1704р.

Характеризуючи найдавніший монастирський храм Успіння Богородиці, можна скористатися його зображенням на гравюрі Н. Зубрицького, зробивши певні зауваження.

Західний фрагмент – невисокий притвор трисхилим дахом і у вигляді високого ґанку зі сходами, орієнтувався на захід, а головна вісь храму, відповідно до традиції, проходила з заходу на схід, де завершувалася вівтарною апсидою. Лише західний притвор (бабинець) виконаний в одному рівні, а сама нава і вівтар, окрім поземного рівня, мають ще два поверхи. Другий ярус позначено як церкву Воскресіння Господнього, а на центральному куполі третього ярусу стоїть позначка церкви св. Федора Мученика. Ця церква, за припущенням І. Огієнка, була поставлена на честь одного з монастирських ктиторів Федора Домашевського. [11.ст.256].

На основі гравюри Н. Зубрицького можна дійти висновку, що давня мурована Успенська церква протягом ХVІІ ст. у процесі розбудови монастиря неодноразово трансформувалася шляхом перебудов та надбудов і на початок ХVІІ ст. від неї в первісному вигляді лишилися бабинець, бічні стіни головної нави та вівтарної частини. Надбудовані другий і третій яруси отримали власні престоли – відповідно Воскресіння Господнього та Федора Мученика. Таке просторове поєднання декількох церков у різних рівнях, але в межах однієї храмової споруди не є чимось винятковим і спорадично трапляється як у давньому, так і в сучасному церковному будівництві. У даному разі таке рішення, ймовірно, було зумовлене головне особливостями рельєфу, крутий підйом якого в північному напрямку давав можливість організувати вхід до церкви Воскресіння Господнього безпосередньо з монастирської території. Зрозуміло, що в процесі надбудов треба було обов’язково врівноважити у південному напрямку можливі бічні зусилля з півночі. І такі конструктивні заходи (цілком очевидно, більш пізнього походження) зображено на гравюрі у вигляді трьох потужних контрфорсів.

Окремою позицією в напису до гравюри позначено “печеру, в якій вівтар св. Миколая”. Вона розташована дещо на схід від Успенської церкви і приблизно в одному з нею поземному рівні. Ця печера мала окремий вхід, розміщений просто неба. Її можна вважати однією з тих, де з давніх-давен мешкали монахи-пустельники. Важко з упевненістю ідентифікувати цю печеру з тією, в якій мешкав Іов Залізо, але не можна, напевне, й відкидати таку можливість.

На гравюрі Н. Зубрицького зображено й головний монастирський храм Св. Трійці, завершений будівництвом на кошт Домашевських у 1649р. За своїми розмірами він значно перевершував стару Успенську церкву (навіть з надбудовами) і розташовувався поблизу неї з північного боку, але помітно вище по рельєфу. Новий храм мав споріднену тридільну об’ємно-просторову композицію і так само був зорієнтований вівтарем на схід.

Дещо незрозумілим на перший погляд здається розміщення Троїцької церкви майже впритул до старої Успенської, хоча з північного боку на верхньому плато Почаївської гори розташовувалося досить просторе монастирське подвір’я. З очевидних, суто композиційних міркувань просторового розкриття нова споруда мала б зайняти найвищу точку і стати більш виразною домінантою серед прилеглої забудови. Таке неочевидне рішення при виборі місця розташування нового Троїцького храму пояснюється бажанням ввести до внутрішнього простору церкви одну з монастирських святинь, а саме відбиток на скелі Божої Матері, який до цього був відкритим.

Нижня частина Троїцької церкви на гравюрі майже повністю перекривається силуетом сусідньої старої церкви. Однак наявність виразного горизонтального гурту на західному та центральному об’ємах дає змогу висловити припущення, що новий храм теж не був одноярусним або мав, принаймні з південного боку, досить високий цоколь, у рівні якого розташовувався головний західний вхід до храму. На гравюрі почасти видно довгий ланцюг ченців, які йдуть молитися до церкви і входять до неї саме в нижній частині західного притвору.

На зображенні чітко проглядається також тридільний безстовпний характер просторової побудови Троїцької церкви з рівновисокими притвором, навою та вівтарем, сполученими в один видовжений “корабель”. Притвор та нава мали, очевидно, прямокутний план, тоді як на вівтарному об’ємі можна помітити виразне скруглення стіни, що свідчить про півциркулярний план головної апсиди.

Висотне завершення Троїцької церкви теж досить типове. Кожен з трьох об’ємів храму мав куполоподібні бані, причому західна та східна посаджені безпосередньо на позначці головного карнизу зовнішніх стін. Центральний купол був піднятий на невисокому восьмигранному барабані за схемою “восьмерик на четверику”. Кожна з бань мала виразні завершення у вигляді невеличких ліхтарів з хрестами.

Що є нетиповим в архітектурній зовнішності цієї церкви і відразу привертає до себе увагу, то це незвична акцентація зовнішніх рогів даху майже такими ліхтариками, як і на трьох головних банях. Такий композиційний прийом, внаслідок якого кількість маківок на храмі досягла дев’яти, значно збагатив образну індивідуальність та силуетну виразність Троїцької церкви як головного монастирського храму. Загальна кількість таких висотних акцентів на всіх тогочасних спорудах монастиря досягла двадцяти восьми. Навіть сьогодні Почаївська лавра має меншу кількість важливих засобів підсилення та підкреслення просторової композиції.

У другій половині ХVІІст. Троїцька церква збагатилася двома бічними приділами зі своїми власними престолами. Проте стосовно їх просторового положення та найменування різні джерела подають суперечливі відомості . На гравюрі Н. Зубрицького на полізахідної бані Троїцької церкви та біля східної апсиди позначені відповідно проепстоли Преображення Господнього та Благовіщення Діві Марії. У своїй гравюрі Й. Гочемський подає іншу експлікацію: на східній бані Троїцької церкви так само позначено престол Преображення, але на Західному стоїть інша позначка – церква Воскресіння Господнього, яка у Н. Зубрицького була на рівні другого ярусу старої церкви.

У той же час у “Сказанні” Амвросія знаходимо взагалі принципово відмінне твердження: буцімто віс церкви (Преображення, Благовіщення, Воскресіння, св. великомученика Федора та Перемоги Божої Матері) з того чи іншого боку прилягали до Троїцького храму. [1.ст. 22]. У монографії І. Огієнка взагалі не йдеться про просторову диспозицію, а лише стверджується, що біля Троїцької церкви розміщувалися два приділи – Успенський та Благовіщення [13. ст.268]. Як бачимо, інформація дуже суперечлива, але, на наш погляд, найближчою до фактичного стану слід вважати гравюру Н. Зубрицького, як джерело найбільш раннього походження.

Після 1675р. побудовано ще одну споруду – невеличку церковку в ім’я Перемоги Божої Матері. Розташувалася вона з протилежного, північного боку монастиря, але не як окрема будівля, а між двома корпусами чернечих келій. Судячи з гравюри Н. Зубрицького, це був невеликий дерев’яний однобаневий храм, більше схожий на капличку зі світловим барабаном.

Отже, на кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. Почаївський монастир мав три основні церковні споруди. У найдавнішій, Успенській церкві, окрім головного престолу, у надбудованих рівнях розміщувались додаткові престоли – в ім’я Воскресіння Господнього та св. великомученика Федора. Останній, очевидно, був улаштований з ініціативи Федора Домашевського ще до фундації нового храму. Незаперечною домінантою всього архітектурного ансамблю стала Троїцька церква (1649р.). Два додаткові престоли вона отримала пізніше – в другій половині ХVІІІст.


3.1. ХХ – початок ХХІ ст. для Лаври.


Роки першого десятиліття ХХ – го століття були благополучними для Лаври : святкові богослужіння, тисячі паломників-богомольців, візити ієрархів інших церков, часті місіонерські з’їзди, велика просвітительська робота, побудова Троїцького собору, відновлення Свято-Духовного монастиря-скита, чудесні зцілення хворих, біснуватих. Все це свідчило про істинне Православ’я.

Але всі ці благодатні і мирні дні для Лаври, і для всієї Волині скінчилися коли почалась Перша Світова війна.

На Волинській кафедрі – архієпископ Євлогій (Георгійєвський). Він получив телеграму від прокурора Священного Синоду “Бережіть Святині”. Волинська єпархія була прифронтовою і владика Євлогій як священноархимандрит Лаври взявся за евакуацію монастирських цінностей. Дякуючи наміснику монастиря архімандриту Паісію, з святині було вивезено все: від дзвонів до рахіва і свічкового заводу.

В монастирі залишилось всього вісімнадцять чоловік, і то не надовго: двох старців вигнали на вулицю, - їх приютили місцеві жителі, інших відправили в Угорщину, в лагер полонених. Там вони пробули 2 роки.

Вслід Брусиливського наступу в Галіції в Почаїв приходять російські війська. В лаврі призупиняються богослужіння. Архієпископ Євлогій, зробивши молебень, не покидає святиню все літо 1916 року. Повертаються з полону монахи.

Рік 1918. Повертаються з Житомира Лаврські Святині. Привезені дзвони, - їх підняли і встановили на дзвіниці. “Ставши на коліна зі слізьми на очах християни подякували Богу і Пречистій Діві за виявлену милість”. [ ст.13].

Рік 1925. Волинь тоді належала Польщі, а з нею і Лавра знаходилась під юрисдикцією митрополита Варшавського і всієї Польщі. І так до 1939 року. В червні 1925 року було отримано розпорядження про перехід на новий стиль. Монахи і духовенство звернулись до православного народу краю не приймати цього нововведення, бо через нього може порушитися принцип православного життя, його соборність, порушення канонів і як наслідок – розкол в Церкві. З кожним днем тиск польського правління на церковне життя православних посилювався. Існуванню Лаври як православної святині загрожувала тоді “ревіндикція” – передача храмів католицькій церкві. На захист виступив весь православний народ і відстояв свою віру.

Рік 1945. Лихоліття Великої Вітчизняної війни пройшло. З фронту повертаються монахи, в храмах возносяться молитви. Спішать поклонитися Лаврським святиням паломники.

Але радість церковного світу знову “потемнішала”. Нова влада по-своєму віднеслась до вікової святині: типографія з іконописною майстернею, монастирський млин, свічковий завод – все було відібрано у власників монастиря разом з полями, лісами, садами.

І все ж таки монастир існував.

Рік 1958. В період 60-х років, коли монахів виганяли з келій, знущаючись поливали водою з пожежних машин, відбирали прописку, садили у в’язниці, силою ложили в психіатричні лікарні.

І це терпіла святиня…

Рік 1990. Почаївська Лавра святково відмічає свій 750-літній ювілей. Все бачила святиня на своєму життєвому шляху: підйоми і падіння, занепад і розквіт. Знову загорілася лампада монахівської молитви в Свято-Духовному скиті, який був закритий під час останніх гонінь. При Лаврі відкрита недільна школа Закона Божого, а трошки пізніше і Духовна семінарія. В серпні 1997 року святиня святкувала 400 – літній ювілей перенесення чудотворної ікони Богородиці з замку Анни Гойської на Святу гору.

Рік 2001. Почаївська лавра вступила в ІІІ – те тисячоліття. Дивує кожного богомольця і паломника сьогоднішній об’єм будівничих і ремонтних робіт в Лаврі і підвідомчій їй семінарії. Тут нові часові: в пам’ять 400-ліття перенесення Почаївської чудотворної ікони Божої Матері в честь 2000-ліття Різдва Христового; літня церква; нова книжно-іконна лавка; готель для паломників. “Кожний, хто приходить сюди, бачить все на свої очі, відчуває повноцінне життя, заступництво Богородиці, благословення великих Почаївських угодників і чудотворців, преподобних Іова та Амфілохія”. [10.ст.64].

Рік 2002. Почаївська Лавра поповнилася ще однією святинею – нетлінними мощами преподобного схиігумена Амфілохія. Його прирахували до числа святих 12 травня 2002 року. В цьому році в Свято – Успенський Почаївський Лаврі велике свято – колонізація.

Рік 2003. Засоби масової інформації розповсюджують неправду про наслідників Лаври. Монастирські будівлі повністю не повернені, монахи живуть на правах оренди. Так звані “патріоти” всіма силами не дають духовному з’єднанню з Канонічною Православною Церквою. [3.ст.156].

Але в цій ідеологічній боротьбі все ж таки монастир залишається тим, чим він був від початку його існування.

Рік 2004. День і ніч. Свята лавра в молитвах. Тисячі паломників їдуть туди звідусіль.

Твердість віри монахів, вірність молитовному уставу дарує надію, що Почаївська Лавра, здавна православна разом з своїми Святинями, і на майбутні століття залишиться твердинею Православ’я. [3. Ст.17].

Богом вибрана, охороняюча і прославлена ним святиня сіяє дивною красою. Почаївська Лавра служить джерелом світла і духовної радості паломників.

На початку ХХ ст. серед двадцяти шести монастирів Васиманського чину, що входили до складу греко-католицької єпархії на теренах тогочасної Російської імперії, Почаївський монастир був одним з найбільших і найбагатших. Одних лише власних підданих мав 234 душі; не рахуючи численних прихожан. Монастирський капітал під процентами перевищував 144 тис. руб. [8. ст. 209]. Значний прибуток приносили щорічно й тисячі паломників з усіх усюд – представників не лише греко-католицької, але й римо-католицької та православної Церков.

Після входження Волині до складу Росії царська адміністрація зі зрозумілих політичних міркувань без особливої симпатії ставилася до діяльності василіан на українських та білоруських теренах.

Стало очевидним, що справа йде до повної ліквідації уніатства в Росії.

З цілком очевидним наміром зміцнити підвалини православ’я на південно-західних кордонах Російської імперії, де була дуже сильна католицька конфесія, 14 жовтня 1833 року імператор Микола І затвердив синодальне подання про присвоєння Почаївському монастиреві звання Свято-Успенської лаври, в якому зазначалося: “займати їй в порядку православних обителей після трьох існуючих Лавр четверте місце”. [1.ст.178-179].

У другій половині ХІХ ст. в Лаврі відновила свою діяльність друкарня, в якій видавалися переважно богослужбові та церковні книги. Протягом 1867-1915рр. виходили друком “Волинські Єпархіальні Відомості”, на сторінках яких у неофіційній частини регулярно друкувалися й дослідницькі праці з історії та краєзнавства Волині. Окрім того, у Лаврі було створено іконописну майстерню та давньосховище, або музей старовини. До Лаври належало декілька скитів, серед яких найбільш відомими були “Козацькі Могили” та “Рудня Почаївська”.

Перша світова війна змусила лаврських ченців евакуювати майже все те рухоме майно, що мало якусь цінність. На Схід було вивезено значну частину бібліотеки, архів, церковні речі, дзвони, обладнання свічкового заводу.

Після Ризького договору 1920р. західна частина Волині разом з Почаєвом увійшла до складу Польщі.

За крок від небуття опинилося Лавра в 1960р., коли туди навідався тогочасний комуністичний лідер СРСР Микита Хрущов. Заклавши руки за спину, він оглянув лаврські храми і дійшов висновку про необхідність взагалі закрити монастир через його “шкідливість”. Лише завдяки протестам світової громадськості цей задум задум не був втілений у життя. Одначе без наслідків ці відвідини теж залишилися. Під секуляризацію потрапили монастирські поля, присадибні ділянки та великий сад : у келіях тоді залишилось тільки чотири ченці.

Після розпаду СРСР з притаманним його владній системі войовничим атеїзмом Почаївська Лавра вивільнилася з-під настирливої опіки держави. Відійшли в минуле утиски та недоброзичливість світської влади.

Зараз Почаївська Лавра підійшла до початку нового тисячоліття у свій красі та неповторній величі. Проте невблаганний плин часу дається все-таки взнаки. У стадії реставрації перебуває один з важливих елементів монастиря-архієрейський будинок, який вдало доповнює південну панораму монастиря, також тривають ремонтно-реставраційні роботи в будівлі колишнього службового корпусу.


3.2. Амфілохій (Головатюк, 1894-1971) – новий світильник віри і

благочестя монастиря в ХХ – столітті.


Родився преподобний на Волині, в селі Мала Іловиця, в благополучній багатодітній сім’ї і при святому хрещенні йому дали ім’я Іаків. Дитинство і юність пройшли в рідному селі. Хлопцем він був призваний в царську армію. Пройшовши через багато випробувань, він в 1925р. вибрав тернистий шлях спасіння в монашестві і поступив в Почаївську Лавру.

А. Гудима в своїй книзі “Почаївський монастир в історичній долі українства” писав : “ В працелюбстві і послушанні Іаків виконував новоначальні завдання і був достойним монашеського постригу з іменем Йосиф. В той же час він починає лікувати хворих і стає особливо популярним як костоправ”. [3.ст.76].

Під час гоніння на церкву влада планувала перетворити Лавру в музей атеїзму. За всіма віруючими, монахами і паломниками був встановлений суворий контроль, а потім примінялися репресії, тюрми… Але ніщо не зломило стійкості монахів, які переносили всю мужність і спокійно, готові, якщо потрібно віддати життя за віру. В храмах монастиря цілодобово світилися лампади і говорилися молитви.

Гудима пише : “Отець Йосиф часто ночі проводив в храмі, де до ранку служив акафісти. В свій час своєю мужністю і сміливістю він відстояв Троїцький собор. Але скоро за це отця Йосифа арештували і помістили в психіатричну лікарню. Всі хто знав старця не переставали домовлятися щоб його звільнили, чого і добилися, але в Лавру влада заборонила повертатися…” [ ст.76].

Отець Йосиф поселився в рідних. Після того як одного разу по намовлянню влади він був збитий до півсмерті; боячись за життя старця, його постригли в схилу з ім’ям Амфілохій. З милістю божою він ще багато років служив людям, получивши від Господа дар зцілення, який приховував, щоб уникнути слави. Десятки, якщо не сотні тисячі людей, зцілив преподобний. Все життя святого було присвячене служінню Богу.

Після його смерті в 1971р., в місті поховання старця стали творитися чудеса і зцілення, які не зупиняються і по цей день.

Перед святом Великодня 2002 року рішення Священного Синоду Української Православної Церкви 12 травня схиігумен Амфілохій зарахований до числа святих. Під час канонізації на небі було видно Зношення Святого Хреста.

Отже в ХХ-му столітті в Православній Лаврі був отець Амфілохій, який не тільки при житті, а й після смерті допомагає людям, зцілюючи їх від різних хвороб і напастей.


3.3. Храми Почаївської Лаври.


Собор Успіння Божої Матері.

З вершини гори до неба піднімається Успінський собор. Його вінчає великий купол. Над центральним входом – ікона Успіння Божої Матері. Храм має хрестоподібну форму. Він розділений на три частини аркадами колон, які вражають живописом і багатством навколишнього.

Семен Антонович Жук в своїй праці

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: