Xreferat.com » Рефераты по истории » Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери

Особливості зовнішньої політики Римської імперії в І–ІІ ст. нашої ери

сторони, німецькі поселення були надзвичайно рідкісними в безпосередній близькості від верхньогермансько–рейнської укріпленої межі.

З племен на схід від Рейну і на північ від Дунаю формувалися німецькі допоміжні групи під командуванням місцевих вождів, що одночасно укріплювало положення германських вождів.2 Правда, нерідко реакція на римські ініціативи сприяла розколу серед племінної знаті. Відомим прикладом наслідків анти- і проримської політики однієї сім’ї є конфлікти між Армінієм, з одного боку, його братом Флавом і його тестем Сегестом – з іншою. Пізніше контакти з Римом сприяли ще більшому розшаруванню німецького суспільства. Яскраво описане Тацитом положення німецької знаті розпізнається по величині їх володінь і особливим формам поховання представників провідних станів. Як показують розкопки, з часу контактів з римською цивілізацією зросли матеріальні запити німецьких вельмож.

Римські воєначальники і намісники уважно стежили за утворенням нових концентрацій влади в німецькому регіоні. Це відноситься до влади Марбада в Богемії за часів Августа і Тиберія, Ваннія в районі Маршу за часів Клавдія. У обох випадках Рим скористався внутрішньогерманськими розбратами, які заважали стабілізації подібного формування влади. Але ще в ІІ ст. н.е. римські опорні пункти в Марші і Тайї були далеко просунуті в район на північ від Дунаю, поки війни з маркоманами повністю не змінили положення, і тепер відстоювання дунайських меж стало першочерговою метою римської політики.

Отже відносини римлян із племенами Британців і Германців яскраво показують високий рівень розвитку не тільки військового уміння, а й дипломатичного. Уміло використовуючи розбрат серед царських і аристократичних сімей їм вдавалось підорювати нові території і племена не використовуючи великої кількості військ. Також на цих територіях активно проводилась політик романізації, що дало змогу привернути на свою сторону правителів деяких племен, завдяки чому можна було отримати військову підтримку.


Б) Північно-східний


Дунайско-Балканські провінції – Реція, Норік, Паннонія, Далмація, Верхня і Нижня Мезія Дакія, Фракія, Македонія і Епір, Ахайя – складали інший найважливіший регіон Імперії. Всі ці провінції мали в своєму історичному минулому багато загального і разом з тим особливого, такого, що відрізняє їх один від одного. Територія більшості балканських провінцій була заселена іллірійцями і близькими їм фракійцями, що знаходилися в цілому на однаковому рівні суспільного і культурного розвитку1.

Балканський півострів, розташований між західною і східною частинами Імперії, випробовував на собі вплив римської культури із заходу і грецькою – зі сходу.

Разом з тим своєю північною стороною він був відкритий до багатоплемінної периферії Центральної і Східної Європи. Дунайська межа, так само як і рейнська, представляла найбільш небезпечну і загрозливу частина Імперії і тому була наповнена римськими військами.

Серед балканських провінцій відособлено розвивались південні провінції Ахайя і Македонія – області класичної грецької цивілізації, з багатими традиціями, високим рівнем економіки, чудовою культурною спадщиною проте вже з часу еллінізму що вступили в смугу тривалого застою, який продовжувався в період ранньої Римської імперії: економічні труднощі, скорочення населення, запустіння багатьох областей – характерні особливості господарського життя Еллади I–II ст. н.е. Разом з тим значення ряду грецьких міст (наприклад, Коринфа, Дельф), і особливо Афін, в культурному житті Імперій було дуже велике. Афіни продовжували грати роль свого роду центру античної утвореної, мистецтва, красномовства і філософії.

У розповсюдженні цивілізованого способу життя і культури в придунайських провінціях велику роль відіграла римська армія, загальна чисельність в різні періоди I–II ст. досягала 8–10 легіонів, тобто разом з допоміжними формуваннями 80–100 тис. чоловік.2 Римські легіони розташовувалися в постійних упорядкованих таборах, навколо яких виникали поселення міського типу, – канаби, де проживали сім’ї воїнів, торговці і ремісники, що забезпечують легіони необхідними виробами і товарами. З римських стаціонарних таборів і канаб виникали міста муніципального типу, центри романізації дунайських провінцій, наприклад Віндобонна (Відень), Аквінк і Карнунт, Сингидун (Белград), Вімінацій, Апул і багато інших1.

Легіонери – ветерани що відслужили свій термін, як правило залишалися жити в цих нових містах, поповнюючи верхній прошарок міських жителів, муніципальних землевласників, що вкладали свої засоби в організацію товарних вілл і виступаючих як соціальна опора імперських порядків, активних носіїв романізації.2 Розповсюдження передових форм економіки, соціальних відносин і культури сприяло загальному добробуту придунайських провінцій, залучило місцеві племена, що жили в умовах примітивного побуту, до зрілих форм рабовласницької Цивілізації. Разом з тим рівень урбанізації і роль міст в придунайських провінціях були значно меншими, ніж в західних провінціях. Обширні території залишалися поза дією міських центрів, а їх населення жило в умовах громадського побуту. Неоднорідність соціально–економічного і культурного рівня в містах римського типу і в племінних округах, що мало піддались романізації, – характерна особливість історичного розвитку придунайських провінцій.

До складу римської провінції Нижня Мезія були включені і деякі грецькі міста Північного Причорномор’я, зокрема Тіра та Ольвія, які прийняли до себе римські гарнізони. У залежність від Римської імперії потрапили Херсонес і Боспорська держава, правителі яких стали розміщувати на монетах, що випускалися ними, зображення римських імператорів як їх верховних покровителів. Проте влада римлян над містами Північного Причорномор’я була значною мірою номінальною.3 Вони були у клієнтній залежності, і мали у разі потреби надавати Риму військову допомогу, і не могли проводити зовнішню політику без його згоди.

В другій половині I ст. до н.е. — першій половині I ст. головну увагу римські імператори приділяли Боспору. В період правління Цезаря й Августа мали місце спроби об’єднати в єдине політичне ціле Боспор і Понтійське царство, що повинні були керуватися залежним від імперії правителем, який призначався в Римі. Але ці плани не були реалізовані. Хоча римська політика і призвела до того, що аж до середини I ст. боспорський престол займали царі, що проводили проримську політику, але аж до римсько-боспорської війни Рим вже прямо не втручався у боспорські справи.

Під час римсько-боспорської війни (45—49 рр.) Мітрідат III, що здійсни спробу звільнитись від римської залежності, зазнав поразки і на престол за допомогою римської зброї був посаджений його брат Котіс I, що, як і наступні боспорські правителі, рухався у фарватері політики Римської імперії. Після римсько–боспорської війни в Північному Причорномор’ї остаточно склалася система контролю за грецькими державами регіону.1

З приходом до влади Нерона (54—68 рр.) Рим активізував політику на Сході, де основним супротивником імперії виступала Парфія. Саме в ході римсько-парфянської війни, що тривала близько десяти років, посилився інтерес Риму до античних держав Північного Причорномор’я, що не тільки знаходилися поблизу від театру воєнних дій, але і відігравали певну роль у східній політиці Нерона.2 Але Боспор продовжував залишатися союзною імперії державою, правителі якого затверджувалися в Римі, де одержували титул «друга цезаря і друга римлян» та інсигнії, що символізували визнання Римом їхнього царського титулу. У 56 чи 57 р. стосовно Тири, видимо, був прийнятий законодавчий акт, яким цивільній громаді були даровані права внутрішнього самоврядування і, можливо, звільнення від мита. Під час правління Нерона, у 63-64 рр., на прохання цивільної громади намісник Мезії Тиберій Плавтій Сільван надав Херсонесу збройну допомогу, в результаті якої варвари, що загрожували цьому центру, були розбиті, а місто зміцнило свої зв’язки з імперією3.

Трохи інша політика в період правління Нерона проводилася римською адміністрацією відносно Ольвії. Ольвійський декрет, виявлений біля підніжжя Мангупа, дозволяє припускати, що, незважаючи на ряд посольств до правителів Мезії, Ольвії не було надано прямої військової допомоги.1

Все це свідчить про те, що саме в період правління Нерона імперією була здійснена перша широкомасштабна спроба надати допомогу античним державам Північного Причорномор’я, що повинні були стати опорними пунктами на підступах до північних кордонів Римської держави. За Нерона в регіоні вперше фіксуються ознаки традиційної римської політики по створенню навколо імперії дружніх і союзних держав.

Херсонес наприкінці I ст. продовжував залишатися в орбіті зовнішньої політики імперії. Після смерті Нерона й у зв’язку з громадянськими війнами, що почалися, з Таврики були виведені римські війська. Але є підстави думати, що Херсонесу було надано фінансову допомогу, з чим, імовірно, пов’язане карбування золота міським монетним двором у 79-80 і 84-85 рр., а також статуї, поставлені в Херсонесі намісникам Мезії та Нижньої Мезії2.

У період правління Флавіїв контроль за Боспором з боку римської адміністрації було послаблено, що пояснюється бажанням мати в особі боспорського царя надійного союзника, сили і ресурси якого можна було б використовувати у разі нового збройного конфлікту з Парфією на східних кордонах імперії.

Після воєн Траяна (98— 117 рр.) у Дакії і на Сході склалося таке становище, що Римська імперія вже не могла продовжувати завойовницьку політику. Але завоювання Дакії, на думку багатьох фахівців, мало для Римської імперії важливе значення. В першу чергу – стратегічне. Навіть Т. Моммзен, декілька що скептично відноситься до завоювань Траяна, визнає, що з утворенням нової провінції «укріплені позиції на Дунаї були значно посилені»1.

Тому Адріан (117—138 р.), що прийшов до влади після смерті Траяна, відмовився від наступальних дій і перейшов до чітко вираженої стратегії захисту кордонів імперії, що збільшило значення античних держав Північного Причорномор’я для Риму. Причому, якщо Тира, Ольвія і Херсонес могли відігравати певну роль у захистi кордонів на Дунаї, то Боспор більше тяжів до східних провінцій.2

Саме в зв’язку з заходами, вжитими римським командуванням по зміцненню кордонів на Дунаї, слід розглядати появу римського стаціонарного гарнізону в Тирі і загону союзних Риму військ в Ольвії. Однак треба підкреслити, що в період правління Траяна та Адріана імперія не надала допомоги Ольвії регулярними військами, що дозволяє говорити про певну специфіку ольвійсько–римських стосунків у порівнянні з Тирою і Херсонесом.

Зараз є підстави стверджувати, що в 20–х рр. II ст. у Херсонесі якийсь час дислокувався римський загін, що складався із солдатів I італійського легіону і II когорти Луцензієвої. Після виведення римських військ з Херсонеса захист міста було покладено на боспорських царів, хоча це ні в якому разі не дозволяє припускати інтеграцію цього центру до складу Боспорського царства3.

У першій половині II ст. Боспорське царство продовжувало залишатися союзною Риму державою, правителі якого одержували підтвердження своїх прав на боспорський престол після приходу до влади кожного нового імператора. У тісному зв’язку з римською політикою варто розглядати активізацію бойових дій проти варварів боспорськими царями Савроматом I і Котісом II. Причому зараз вже не можна говорити про виділення імперією грошових субсидій боспорським царям. Навпаки, можна стверджувати, що Боспор платив імперії трибут. Статус союзних царів накладав на правителів Боспору певні обов’язки, у тому числі і виплату визначених сум, що доставлялися наміснику провінції Віфінія–Понт. Саме тут знаходився спеціальний посадовець, що відав рішенням усіх питань, пов’язаних із Боспором.

Яскравим прикладом відношень з варварами може послугувати політика щодо даків, яка відзначалась частими війнами.

За свідченнями античних джерел, знайомство римлян з даками відбулося задовго до утворення провінції Мезії. У 75–73 рр. до н.е. проконсул Македонії Гай Скрибоній Куріон, переслідуючи розбитих дарданів, дійшов до відрогів південних Карпат, але рухатися далі не зважився, злякавшись мороку ущелин, що відкрилися біля Залізних Воріт. Проти гетів, за часів Буребісти що загрожували Фракії і містам західного побережжя Понта, планував зробити похід Цезар. Рання смерть диктатора перешкодила здійснити цей проект1.

У 10-11 рр. н.е. в ході успішного походу проти задунайських племен Легат Паннонії Корнелій Лентул відтіснив варварів від Дунаю. На її правому березі легат звів перші сторожові пости. З метою утихомирення даків інший римський полководець – Елій Кат переселив близько 50 тисяч тих, що підкоряються римській зброї варварів з лівого берега Дунаю в спорожнілі після тривалих воєн області мезів і трібалів. В результаті в 15 р. н.е. була утворена провінція Мезія що спричинило за собою черговий виток протистояння північнофракійських племен і Риму.

Після смерті Августа в епоху правління імператорів з династії Юліїв–Клавдіїв даки і сармати продовжували тиск на лімес Мезії. Але якщо при Клавдії шляхом анексії в 46 р. Фракії і тимчасовій стабілізації мезійського гарнізону положення залишалося в цілому стабільним, то при Нероні наступає криза. Вже в 55-56 рр. для проведення військових операцій проти Парфії він переміщає IV Скіфський, а в 61 р. – V Македонський легіони до Сірії. Це не залишається непоміченим за Дунаєм. З початку шестидесятих років приходять в рух племена сарматів. Під їх тиском починають хвилюватися даки, гети, бастарни. Скіфи вже у котрий раз облягають Херсонес. І якщо в кінці II в. до н.е. на допомогу грекам приходили фаланги понтійського пануючи Мітрідата VI, то тепер, півтора сторіччя опісля, в причорноморські степи вступили залізні легіони Риму. 1 В середині шестидесятих років намісник Мезії Плавтій Сільван Еліан, не дивлячись на відсутність в його розпорядженні значних сил, зробив успішний похід під Херсонес, де змусив скіфського царя відступити, крім того, він зумів на якийсь час припинити міграцію орд сарматів і утихомирити решту племен, повернувши дакійському цареві брата, а царям роксоланів і бастарнів синів. Що рятуються від нашестя роксоланів 100 тисяч задунайських варварів Плавтій Сільван переселив на римський берег Дунаю2. Успішні дії намісника Мезії, проведені з вексиляціями одного, – від сили двох легіонів, багато в чому пояснюються суперечностями серед племен, що протистояли йому, уміло використаними їм в своїх інтересах.

Але мир на Нижньому Дунаї протримався недовго. Напередодні падіння Нерона зимою 67-68 р. недавно, здавалося, роксолани, що замиряють, порушують всі домовленості і здійснюють розвідувальний набіг, що закінчився розгромом двох римських когорт. Підбадьорені успіхом сармати на наступну зиму (68-69 р.) тепер уже в кількості дев’яти тисяч вершників, як відзначає Тацит, з метою грабежу вторгаються в Мезію3. Допоміжні частини викликаного Отоном до Італії III Галльського легіону зуміли відбити нашестя.

Заходи, зроблені Веспасіаном Флавієм для стабілізації обстановки на північному кордоні Мезії на якийсь час зняли напругу у відносинах із задунайськими племенами. Але це було затишшя перед бурею. На початку правління його молодшого сина Доміціана Флавія спалахує важка війна з даками. Цього разу причини, що викликали серйозне зіткнення їх з Римом, не зовсім ясні. Для самих римських авторів, що згадують про війну, вона з’явилася повною несподіванкою. Але, як припускає ряд дослідників, одній з основних причин, що спонукали варварів до відкриття військових дій, з’явилася відмова Доміциана виплачувати задунайським народам грошові субсидії, обіцяні його батьком в обмін за безпеку римських кордонів.1

Уклавши тимчасовий союз з тими, що жили на Середньому Дунаї язигами і германськими племенами маркоманів і квадів, даки на чолі з царем Діурпаном зимою 85-86 р. напали на Мезію. Намісник, що виступив проти них, був розгромлений, а його голова перетворилася на дакійській бойовий трофей. Мабуть, майже одночасно почалися військові зіткнення і в Паннонії. Обстановка складалася не на користь римлян, про її серйозність говорять термінове згортання римською адміністрацією всіх зовнішньополітичних проектів в Британії і Германії, відміна дедукції ветеранів. Більш того, із західних провінцій, а також з Далмації на Дунай були перекинуті значні військові контингенти. До місця битв прибув сам Доміціан, який разом з супроводжуючою його свитою розмістився в Наїссі. Мезія з військово–стратегічних міркувань, як уже згадувалося, була розділена на Верхню і Нижню.

Імператор не зважився командувати армією особисто, а доручив проведення операцій префектові преторія Корнелію Фуську. Під час громадянської війни 69 р. він був прокуратором сусідньою Паннонії. Йому вдалося очистити від варварів територію Мезії. Проте, коли весною 86 р. разом із значною армією він форсував поблизу сучасного румунського міста Корабія Дунай по наплавному мосту з кораблів, почалися невдачі. Зустрічаючи наполегливий опір, римські війська з великими зусиллями просувалися уздовж Олта углиб Дакії. На перевалі Турну Рошу (Червона Башта) він потрапив в засідку, влаштовану даками, і потерпів нищівну поразку. У битві загинув сам префект преторія, а також був повністю знищений весь V легіон. Загальні втрати римлян, на думку деяких дослідників, склали близько 15 тис. чоловік.1 Після цієї битви воюючі сторони уклали тимчасове перемир’я, умови якого, мабуть, не сподобалися дакійській аристократичній верхівці. В результаті старий цар Діурпаней передав владу своєму племінникові Децебалу як найпроникливішому і рішучішому супротивникові римської агресії.

Розвиток подій на Нижньому Дунаї пов’язаний з дакськими війнами, там і в прикордонні Боспорського царства Рим зіткнувся з народністю, що належить до груп сарматів, яка твердо трималася за свій кочівний спосіб життя, і знаходячись в постійному русі вислизала від римського контролю, тому охорона римського кордону вимагала постійної уваги. Міграції групи сарматів: аланів, язигів, роксоланів, які охоплювали перші два століттях нашої ери обширні простори Парфянського царства, райони Кавказу, Криму, Нижнього Дніпра і Дону, аж до Нижнього Дунаю і Угорської низовини, в подробицях не з’ясовані.2 Сарматські вершники будучи спритними вершниками і умілими лучниками збивали з пантелику римську оборону. До того ж створення римських поселень та романізація не становили у цьому регіоні велику силу. Більш ефективними були підкуп, який давав змогу збільшити військову силу, та створення клієнтних держав від яких разом з військовою можна було отримати ще й фінансову допомогу. Тільки великі акції по переселенню, такі, як при Плавті Сільвані Елнані на початку 60–х рр. н.е. на Дунаї, принесли невеликий перепочинок. Поступливість Риму відносно цих племен може служити визнанням того, що засоби і можливості римської політики перед лицем такого супротивника були украй обмежені.

В) Східний


Найбільш складною і строкатою була політико-адміністративна структура східних провінцій Римської імперії, В їх склад входили провінції Азія, Віфінія і Понт, Килікія, Сірія та Палестина, Галатія, Каппадокія, Лікія і Памфілія, Аравія, Кріт. Майже всі вони були утворені з раніше самостійних царств, що знаходилися на різних рівнях цивілізації. При цьому система східних провінцій мала певну єдність не тільки в територіально-географічному, але і в історико-культурному відношенні, оскільки вона сформувалась на базі держав еллінізму і їх культури, що ввібрала в себе давньосхідну спадщину, з одного боку, і традиції еллінства – з іншою. Вельми складною була внутрішня структура східних провінцій: окрім полісів (Ефес, Мілет, Антіохія, Олександрія та інші) еллінізму існували численні міста місцевого типу, висхідні до давньосхідних центрів; у свою чергу, римляни заснували немало міст за зразком римських колоній і італійських муніципій.1

У кожній провінції знаходилися також племінні округи, територіальні одиниці, що носять назву сатрапій, висхідних до адміністративного ділення еллінізму, автономні храмові території і навіть невеликі царства (наприклад, в I в. у Іудеї).2 Особливістю римської політики в східних провінціях була зміна характеру романізації, яка в цій частині Імперії прийняла форми елінізації як одного з шляхів розповсюдження античних соціально-економічних порядків і культурних традицій. Інакше кажучи, римляни на Сході виступали як продовжувачі політики царів еллінізму. Разом з тим розповсюдження прав римського громадянства, підстава колоній і муніципій римського типу, привнесло римського права і правопорядку, а також латинської мови упроваджували і, так би мовити, класичні форми романізації.

У східній половині Імперії створюється імператорське землеволодіння у вигляді замкнутих крупних володінь, що управлялися спеціальними прокураторами, слабо підлеглими влади провінційного намісника.

Центральний уряд і на Сході проводив імперську політику уніфікації і згладжування існуючих соціально-економічних, політичних і культурних відмінностей, проте там це вдалося у меншій мірі, ніж в західних провінціях. Важливим політичним і культурним чинником в житті східних провінцій було існування напівзалежних від Імперії прикордонних держав – Вірменії, Мідії Атропатени, дрібніших князівств – Кордуени, Осроєни, Адіабени, Едесси. Ці держави підпадали також під сферу впливу іншої великої держави – Парфянської.1 Це вимагало не лише присутності на східній межі, головним чином на підступах до Євфрату, великої римської армії (6–7 легіонів), що створювало обстановку загальної політичної напруги, але і проведення гнучкої соціальної політики по відношенню до провінційного населення. Сильні традиції еллінізму, багатство і великі економічні можливості, постійні торгові зв’язки з Месопотамією і, через неї шляхи з віддаленішими східними країнами аж до Індії і Китаю, специфічна культурна атмосфера – все це перетворювало східні провінції Імперії на особливий політико–адміністративний комплекс, в особливу частину Імперії. Протягом I ст. н.е. відбувалося поступове включення полісів східних провінцій в систему Римської імперії.2 Римляни не знищили полісного ладу, навпаки, вони спиралися на самоврядні цивільні общини і дарували статус поліса безлічі дрібних поселень і об’єднань общин, які в період еллінізму цього статусу не мали. Так, в II ст. ряд малоазійських сільських поселень були перетворені в поліси, багато маленьких городків почало чеканити в I–II ст. свою монету. Зрозуміло, самоврядування полісів було обмежене і прямим контролем з боку римських намісників, і змінами усередині міського самоврядування.

Процес включення східних областей в загальноімперську систему далеко не завжди був мирним. Найгостріше реагувала на нього Іудея.

Зловживання імператорських намісників, зневагу місцевими релігійними традиціями викликали в Палестині постійна незадоволеність.3 У 66 р. н.е. спалахнуло повстання в Єрусалимі, керівниками якого були зілоти, тобто "урівнювачі" – найбільш радикальне угрупування, що виступало проти елінізації і соціальної несправедливості. Повсталі перебили римський гарнізон Єрусалиму, повстання розповсюдилося по країні. Боротьба з повсталими коштувала римлянам величезних зусиль. Римську армію очолив досвідчений полководець, що згодом став імператором, Веспасіан, а потім його син Тіт. У 70 р. римська армія почала облогу Єрусалиму, яка тривала шість місяців. Незважаючи на голод, населення героїчно чинило опір. Римлянам доводилося брати штурмом кожну лінію укріплень. У серпні був узятий храм, а через місяць – останні укріплення Єрусалиму. Храм і місто були зруйновані, маса народу захоплена в полон і продана в рабство. На території Єрусалиму розмістився римський гарнізон. Під час цієї війни потрапив в полон до римлян і перейшов на їх сторону іудейський письменник Йосиф Флавій, що написав потім, – в Римі – цілий ряд творів, серед них – "Іудейську війну" і "Іудейські старовини", які служать для нас найважливішим джерелом по історії Палестини.1

Півстоліття потому римський імператор Адріан, що прагнув до насадження по всій імперії єдиної, античної культури, вирішив покінчити з відособленістю іудеїв. Їм було заборонено здійснювати обрізання, а на місці Єрусалиму імператор вирішив звести римське місто Елію Капітоліну. У відповідь на це рішення спалахнула Друга Іудейська війна. На чолі повстання встав Симон бен Косеба, який оголосив себе месією і прийняв ім’я Бар–кохба, – "Син зірки". Бар–кохбу в основному підтримувала палестинська біднота2. Повсталі розвернули справжню партизанську боротьбу, ними був захоплений Єрусалим. Добірні римські легіони, стягнуті з різних провінцій, були кинуті на придушення повстання. Сам імператор приїжджав спостерігати за військовими діями. У 135 р. римляни узяли Єрусалим, Бар–кохба був убитий. За наказом римлян іудеї були виселені з Єрусалиму і його околиць. Їм було заборонено наближатися до міста під страхом смерті частіше ніж один раз в рік. У Єрусалимі була заснована римська колонія – Еліа Капітоліна, а на місці зруйнованого ще Тітом храму був споруджений храм Юпітеру Капітолійському, фактично це означало довершення розсіяння єврейського народу по всій імперії; протягом декількох років продовжувалося переслідування іудеїв: їм не дозволялося здійснювати їх релігійні обряди. Тільки у IV ст.., після офіційного визнання імператором Костянтином християнства, Еліа Капітоліна була знову перейменована у Єрусалим, який був священним містом не тільки для іудеїв, але і для християн.

На відміну від решти кордонів імперії ситуація на Сході характеризувалася сусідством і тенденцією до експансії іншої великої імперії. Перш за все тут не припинялися розбрати з парфянами навколо Вірменії. В Римі протягом І ст. н.е. упровадилося уявлення про співіснування двох однаково могутніх великих імперій. Такі тверезомислячі автори, як Помпей, Трог, Страбон, Пліній Старший і навіть Йосиф Флавій, не сумнівалися в тому, що обидві імперії були рівними по значенню.1 Можна по-різному оцінювати питання про значення, якість міждержавних відносин і специфіку міжнародно-правових обмінів, але нічого не можна змінити в тому факті, що велике Парфянське царство не вписувалося в римські уявлення про світове панування.

Демонстративні акти, такі як повернення Августу штандартів і полонених в 20 р. до н.е. або зведення в Римі на трон Вірменії в 66 р. н.е. Тірідата, брата парфянського царя, були скоріше неминучими компромісами, чим виразом тривалої і конструктивної політичної співпраці. Для нього могли бути точками зіткнення загрозливі обом імперіям нападу аланів або забезпечення міжміської торгівлі, проте у обох сторін переважали хронічне недовір’я і бажання використовувати в своїх інтересах зміну положення у Вірменії і кожне внутрішнє ослаблення протилежної сторони.2

У римсько-парфянських відносинах велику роль продовжувало відігравати вірменське питання. Римляни користувались парфянськими міжусобицями, і тимчасово їм вдалося утвердити свій вплив у Вірменії за допомогою сусідніх кавказьких племен. Але в кінці правління Клавдія стан справ змінився влада в Парфії перейшла до Вологаза І, який посадив на вірменський престол свого брата Тірідата. Клавдій, зайнятий внутрішніми справами, не зміг активно втрутитись у справи на Сході.

Ще на початку правління Нерона римляни знову втручаються у вірменські справи. В 55 р. у Вірменію було послано Доміція Корбулона, який діяв разом з сірійським легатом. На короткий час у Вірменії зміцнів римський вплив, але незабаром римського кандидата вигнали, і на вірменському престолі знов утвердився Тірідат, брат парфянського царя Вологаза. Після невдалої кампанії 61—62 рр. римляни добились у наступному році відведення з Вірменії парфянських військ і мирної угоди, основаної на компромісі: римляни визнавали Тірідата вірменським царем, але знаки царського звання Тірідат одержував у Римі, з рук римського імператора.1

Для цього Тірідату довелось зробити подорож у далеку Італію, і в 66 р. в урочистій обстановці Нерон надів на Тірідата, який стояв на колінах, діадему. Народ вітав Нерона як переможця, імператор підніс лавровий вінок на Капітолій і замкнув двері храму Януса. Це не було тільки малозначною демонстрацією. Коронація вірменського царя з парфянської династії римським імператором була компромісним вирішенням вірменського питання, що зберігало своє значення до початку II ст.

Римська агресія на Сході посилюється на початку ІІ ст.. У 106 р. було приєднане Набатейське царство, в Аравії, в області Бостри і Петри, а через кілька років почалась війна з Парфією. У виникненні нової війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання, яке з часів Августа не втрачало своєї актуальності. В правління Нерона було досягнуто компромісного рішення. Але становище змінилося тоді, коли Парфією почав управляти Хозрой, який зміцнив свою владу в самій Парфії скинув вірменського царя, визнаного Римом. Це й стало приводом для римського втручання. 27 жовтня 113 р. Траян виступив з Рима. Ще до прибуття імператора на театр воєнних дій римські війська за допомогою кавказьких народів завоювали Вірменію, і всю територію вірменського царства було перетворено в римську

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: