Xreferat.com » Рефераты по истории » Магдебурзьке право

Магдебурзьке право

XІ - XІ вв. За ним пішов період боротьби проти сеньйорів за муніципальні волі, у результаті якої міста затвердили свою станово-політичну автономію.

Перші звістки про юридике в містах України ставляться до XV століття.

Верховна влада санкціонує юридики твердженням їхніми своїми грамотами, зовсім не з огляду на, як позначиться на місті й на її власних інтересах множення юридик. Тільки грамоти королеви Бони Гродно містять єдине свідчення спроби відокремити приватну власність феодала від приватної влади над городянином.

Як ні отрывочны дані, вони цілком виразно свідчать про те, що в містах юридики являли собою постійне явище протягом усього розглянутого періоду.

У чому причини устремління городян у юридики? Документи одностайні у визначенні головної з них - втечі від податкового тягаря. Оскільки вдома й ділянки феодалів не піддавалися оподатковуванню, прагнення городян звільнитися від поборів передачею права власності на свій будинок і земельні ділянки феодалові, залишаючись при цьому розпорядником проданої нерухомості, було цілком природним виходом з положення.

Питанням першорядної важливості є питання про заняття населення юридик. Документи незмінно вказують, що на юридиках духовних і світських феодалів живуть купці, торговці, ремісники. Запису книг раді Бреста неодноразово називають цехових майстрів, подмастерьев, навіть цехмистров. Єдиною групою землеробського населення на юридиках були городники.

Юридики в містах не досягли того ступеня автономності, що грозила перерости в самоізоляцію усередині міста.

Документи чітко виявляють прагнення власників юридик сконцентрувати у своїх міських володіннях ремісниче й торговельне населення. Звідси можна укласти, що оскільки формування юридик проходило й за допомогою переселення кріпаків у міста, юридика сприяла процесу урбанізації, а це дає можливість, з огляду на умови розвитку міст у Мові Посполитой, зробити висновок про позитивну роль юридик у процесі розвитку міст як центрів ремесла й торгівлі. Юридики протягом XVІ - першої половини XVІІ в. залишалися важливим фактором соціально-економічного життя украниских міст. Вони наклали свою печатку й на структуру міського населення[6. стр.30-54].


2.4 Городяни


Міське населення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій склад різні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін. Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшло відбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського - Статутах. Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялося як особливий об'єкт права: "... міщан карати не хочем...". Однак не тільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалося великокнязівськими грамотами на магдебурзьке право[4. c. 83-84].

Населення міст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселених феодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жили також росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частину населення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була велика кількість міських низів (плебсу )[3. с.136].

Збережені документи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення за рахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці з малих міст і містечок, що належали приватним власникам.

Реалізуючи бажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявся від можливості "перемкнути" частина своїх підданих на працю в сфері дрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих і непрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групу становили жителі, переселені їхніми феодальними панами й сохранявшие при цьому свою особисту залежність.

Городянин-кріпак виступає в феодальному місті зовсім чітко. Невірно бачити в цьому факті особливість всього Великого князівства Литовського. Це - особливість епохи. Так, дослідник феодальних міст В.А. Франконии Єрмолаєв прийшов до висновку, що "все населення франконских міст XVІ століття можна розділити на три категорії: на особи, що не перебувають у феодальній залежності й не несучих ніяких феодальних повинностей; на особи, особисто вільних, але, що перебувають у феодальній залежності від міста або інших сеньйорів і несучої відповідної повинності; на особи, що перебувають у кріпосної залежності".

Подібну із цієї можна вважати структуру населення білоруського міста XVІ - першої половини XVІІ в. Таким чином, кріпосний городянин - фігура постійна для феодального міста. Але влаштувавшись у місті такий кріпак здобувало можливість зняти із себе тягар натуральних повинностей, замінивши їхнім грошовим оброком.

У соціальній структурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликане як ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошових відносин. Група ця позначена в джерелах термінами "люзные", "гультяи". Обидва терміни мають через що розорилася й збезземелену частину селянства. Протягом XVІ - першої половини XVІІ в. місто залучило більшу масу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міського населення. Конституція 1620 року прямо називає "люзного" міським жителем. Відповідно до цієї конституції, до "люзным" - городян ставилися ті, "які будинків своїх не мають і не найнялися на рік".

Для того, щоб бути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить, мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було мати певну нерухомість. Обов'язковим мінімумом був власний будинок, або, як тоді говорили, "оселость свою мети". У цехових уставах обмовлялося, що для вступу в цех майстер, крім знання свого ремесла, повинен "у місці бути добрі оселым". Отже, "люзный" городянин не мав необхідного майнового мінімуму, щоб стати повноправним городянином. І проте "люзные", "гультяи" заповнюють міста. Вони наймають житлове приміщення в городян й у документах фігурують за назвою "каморники". Ті з них, які займаються перепродажем товарів, продуктів, позначені в джерелах терміном "перекупники"; працюючі по найманню - "найманці", "молодці", "паробки"; пошедшие в служіння названі "слугами". Але в місті поселявся не що тільки розорився селянин. Число городян поповнював і селянин, що володів відомими матеріальними можливостями, які дозволяли йому влаштуватися в місті як повноправному городянинові. Позбавлені такий можливості, але обладавшие ремісничою професією, виявлялися в сфері бюргерських і цехових з, хоча й не мали "своєї оселости", тобто власного будинку й двору, живучи на положенні "каморника". Про таких майстрів - членах цеху повідомляє ряд міських документів. Очевидно велико в місті було й число жебраків.

Відома феодальному місту й група городян, що розорилися. За даними про збір "позлотового" побору з міських будинків Вітебського повета в 1601 р., з 1143 будинків 295, або 26%, названі "бідними халупами". З 253 ремісників, що сплатили цей податок, 81 - "бедные", а 23 "гірші", перші платили 15 грошів, другі 12. Про велику чисельність бідних городян якоюсь мірою може свідчити сам факт їхнього оподаткування[8, c.115].

Верхівку міського населення становили багате купецтво, ремісничі майстри, що стояли на чолі цехів. Ця частина городян тримала у своїх руках всю владу в місті. Велика кількість описів майна, заповідальних актів дозволяє скласти загальне уявлення про структуру власності міських багатіїв. Основні її елементи - будинку, крамниці, товари, наявні суми, боргові зобов'язання, орні, сінокісні вгіддя й фольварки. Можна з повною впевненістю сказати, що багатство купця, цехмистра спочивало на двох підставах: товарному виробництві й обміні й феодальному господарстві.

Перерозподіл частини коштів зі сфери товарного виробництва й обміну в сферу землеволодіння зі споживчими цілями диктувалося також чисто життєвими міркуваннями: прагненням забезпечити себе необхідними продуктами на випадок неврожаю. А випадки подібного роду були дуже частими й неминучими через низький рівень землеробства й малої продуктивності сільськогосподарського виробництва. У той же час товарне виробництво й обмін залишалися в цілому слаборозвиненими. Їхньої можливості дуже часто залежали від стану й можливостей зовнішнього ринку. Тривалі й приватні війни, постійні спалахи феодальних междуусобиц усередині країни, що ввійшли в побут Великого князівства Литовського, надовго переривали торговельні операції купецтва й ремісничих майстрів, збільшували ризик додатка засобів у товарно-грошову сферу. Надлишок, що створився подібним чином, коштів перетерплював чисто феодальне перетворення, "застигаючи" у землеволодінні.

Немаловажною обставиною для формування структури власності багатої міської верхівки було поповнення числа городян із середовища дрібнопомісного військово-служивого шару - бояр. Улаштувавшись у містах, бояри, не залишаючи меча, обзавелися безміном і ремісничим інструментом. Серед міської верхівки була й шляхта.

Середній шар городян становили головним чином ремісничі майстри, торговельна частина жителів, що володіла крамницями, ларьками на ринках. У цей шар входили подмастерья, учні із числа повноправних городян, що були членами родин ремісничих майстрів і повторявших шлях, пройдений їхніми батьками. Загальну чисельність середнього шару городян у великих містах правомірно визначити в межах 40-50% всіх жителів, з огляду на, що частина їх становило духівництво, чини феодальної й урядової адміністрації[ 6. стр. 54-72].

Найбільш багатими городянами були купці, власники ремісничих майстерень, великі домовласники, лихварі, представники білого й чорного духівництва. Всі вони мали у своєму розпорядженні численну прислугу. У містах жили великі феодали із дружинниками, а також представники королівської й синьориальной адміністрації. Згодом, у міру розвитку науки й культури, тут з'явилися лікарі, юристи, художники, артисти, викладачі шкіл й університетів[9. с.93-96.].

Отже, з повною підставою можна укласти, що протягом всієї феодальної епохи селянство сформувало міське населення у всій його структурі - від патриціїв до плебеїв, від багатіїв-купців і цехмистров до учнів і найманців - "людей работных", "молодців", "паробков".

З розвитком міст, посиленням їхньої економічної ролі, а з іншого боку, з розширенням станових привілеїв панівного класу міське населення усе більш наполегливо домагалося від верховної влади станових прав і гарантій, без яких йому грозила доля кріпака .

Панівний клас і державна влада уступали в міру того, як переконувалися в перспективності поповнення джерел своїх доходів за рахунок економічної діяльності міст і неможливості ефективної експлуатації міста на тих же принципах, що й кріпака селянства. На цій основі зароджувалася система прав і привілеїв, у яких міське населення конституювалося в стан феодального суспільства в будь-якій феодальній державі, у тому числі й у Великому князівстві Литовському.

Принцип станових гарантій і привілеїв, на якому спочивала соціальна організація феодального суспільства, став вихідним пунктом й у суспільно-економічному й політичному розвитку феодального міста. Найважливішим у системі привілеїв було право міст на організацію самоврядування[6. стр. 54-72].


3. Міське самоврядування


3.1 Міське самоврядування на основі магдебурзького права


Проф. Д. І. Багалей характеризує міське самоврядування в лівобережної Малороссії в 1-ої половині XVІІ в. наступним чином: магдебурзьке право даровалось тут у видах чисто економічних, для збільшення числа ремісників. Усякий, хто мав у місті майно або який-небудь промисел, був під відомством городового магістрату. На чолі міського керування стояв війт, іноді призначений королем (довічно), іноді виборний. Бурмистри, радцы й лавники вибиралися із середовища поспольства, з людей, знаючих у магдебурзькому праві. По грамоті 1625 р. у Стародубе вони повинні були бути католиками, у Чернігові ж і Ніжині це не було потрібно. У перший раз вибір урядників робив війт із поспольством, потім війт, урядники й поспольство. Війт із лавниками й бурмистер з радцами могли судити не тільки місцевих міщан, але й всіх приїжджих при зіткненні їх з місцевими обивателями, навіть у тяжких карних злочинах, як каліцтво, насильство, убивство й т.п. Судочинство повинне було відбуватися по магдебурзькому праві, у Чернігові й Ніжині - мовою польському, у Стародубе, по грамоті 1625 р. - протягом перших 20 років на польському, потім на латинському мові. Апеляційний порядок для різних міст був різний, але останньою інстанцією у всякому разі був король. Міста, що користовувались магдебурзьким провом, мали більш-менш значну земельну власність; поверх того, для поповнення різних витрат, начебто платні міським урядникам і служителям, був уведений цілий ряд міських податків: торговельне мито із усякого роду привізних товарів, ваговое від ваги, помірнє від міри, мостове; потім місто одержувало доходи від віддачі в наймання міських гостинных дворів, лазень, резницких крамниць, млинів, воскобоен, броварень, солодовен, перевозу; у міську скарбницю йшов також податок з купців і ремісників, згідно з їхніми доходами. У витраті всіх цих зборів давався щорічний звіт перед уійтом і всім поспольством. У містах засновувалися торги і ярмарки; міщани одержували різні пільги щодо торгівлі й промислів: вони могли вільно курити пальник, варити пиво й мед, торгувати навіть заморськими винами; вони звільнялися, далі, від багатьох натуральних повинностей, начебто підводний, постойной, сторожовий; військову повинність вони зобов'язані були відбувати, хоча й вона поступово скорочувалася; так, в 1633 р. переяславские міщани були звільнені від явки в обоз і зобов'язані були брати участь тільки в посполитом рушенье. При з'єднанні з Росією в 1654 р. Малороссия одержала підтвердження ненарушимости своїх прав; в 1665 р. були видані містам жалувані грамоти на магдебурзьке право. У грамотах цих, однак, не були зазначені закони, які повинні були визначити сутність магдебурзького права; це робилося життям, практикою [18, c.15].

У справах "кримінальних" рішення представлялися на твердження вищої інстанції, який спочатку були звичайно полковий суд і полкова канцелярія, сюди ж подавалася й апеляція. У половині XVІІІ в. всі магістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і підлеглі суду генеральному, куди й направлялися апеляції на рішення магістратських судів. На війта приносилися скарги у вищий суд, на урядників - у магістратський. Сфера відомства магістратського суду поширювалася на міщан і посполитых, що жили в місті; чолобитниками на останні могли бути й особи інших станів. Крім міських урядників, у магістратському суді засідали також і представники козацького уряду, напр. у Стародубе - полковник, полковий суддя, полковий сотник. Там, де полковники зловживали своєю владою - напр. у Стародубе - козацький уряд впливав на рішення магістратських судів. Цьому сприяла й та неясність, невизначеність, що існувала в самому понятті й змісті магдебурзького права у Малороссии.

Першою метою, якої домагалися городяни у всіх країнах феодальної епохи, було право організації міського життя на основі самоврядування. Зразком для городян служили норми права міста Магдебурга. Жалувані грамоти на магдебурзьке право проголошували три принципи: скасування действовавших раніше звичаїв, литовського, російського права; скасування влади й суду над міщанами державцев, поміщиків, воєвод і всіх інших чинів великокнязівської адміністрації на місцях; установа самоврядування - раді, що обирає городянами.

Органи великокнязівської влади, зокрема, великокнязівський суд, зберігають за собою право розбору справ міщан лише як апеляційна інстанція на рішення органів міського суду. Але й при цьому у всіх грамотах обмовляється, що розбір такої апеляції буде вироблятися відповідно до норм магдебурзького права.

Те, що міста до магдебурзького права мали свій суд і своє право, підтверджують джерела. Можна лише припустити, що місцеве право видиме мало враховувало специфічні потреби й діяльність городян, нове положення самого міста як центра ремесла й торгівлі. У противному випадку важко зрозуміти сам факт заміни місцевого із чужоземним, з огляду на настільки типову феодальній епосі прихильність традиції, старовині.

Отже, досягнутий рівень міського життя виявився в суперечності із традиційними правовими нормами. Видимо, цей конфлікт назрівав протягом тривалого часу й, природно, раніше інших гострота його позначилася у великих містах. Тільки в зміні соціальної структури населення й у рівні, що змінився, економічної діяльності міст як центри ремесла й торгівлі можна знайти реальний ґрунт для твердження в містах України магдебурзького права. Надання містам самоврядування було, безсумнівно, визнанням за ними певної суспільної сили, важливої ролі в долях держави. Воно склало цілий етап його соціально - економічної історії[6. cтр.78-84].


3.2 Діяльність самоврядування


Відповідно до магдебурзького права, рада на чолі з бурмистрами повинна була збиратися в ратуші "не менш одного разу в тиждень, або стільки, скільки буде потрібно". Предметом обговорення на цих засіданнях повинні були служити спільного нтерес міста, "множення загального добра", попередження збитку, рішення виниклих позовів, установлення мер до попередження дорожнечі на продукти харчування. Магдебурзьке право також ставило за обов'язок раді вживати потрібних заходів для попередження в місті розбратів, "захищати вдів і сиріт", викорінити азартні ігри (карти, кістки й ін.). Раді повинні були бути "у всьому слухняні всі ремісники міста". Ті з них, хто порушував устав цеху, підлягали покаранню, що визначала рада.

Очевидно, що коло діяльності раді був досить великий, але головне місце приділялося функціям виконавчої й судової влади. Війтові з лавниками магдебурзьке право відводить тільки судові функції[6. стр.116].

Захист міського ринку від приватновласницьких юридик рада міст нерідко здійснювала шляхом репресій проти ремісників і торговців, що перебували під владою феодалів. У деяких містах рада забороняла їм вести торгівлю й виганяла з ринку, у деяких містах по приписанню раді руйнувалися крамниці, побудовані на міському ринку приватновласницькими городянами. Відстоювання й розширення привілеїв міста відбивало прагнення раді закріпити станові позиції городян.

Поряд із судовими функціями рада несла відповідальність як адміністративний і розпорядницький орган. Вона спостерігала за веденням торгівлі, виготовленням і продажем продуктів пекарями, м'ясниками, рибалками, солодовниками. Рада встановлювала ціни на хліб, єдині міри продажу зерна на ринку. Вона зі збір податків і поборовши, організацію виборів і звітності міського самоврядування, відала міськими доходами й земельними ділянками, установлювала норми й правила внутріміського життя, призначала й звільняла міщан від виконання тих або інших обов'язків як посадові особи.

Рада строго стежила за тим, щоб торгівля велася тільки на ринку й категорично забороняла торгівлю на вулицях й у будинках. Наприклад, в 1643 році рада Полоцька прийняла 7 вересня спеціальне рішення, у якому пропонувала "абы так Заполочане, Заречане й Кабачане не куповали й не важылисе жадібне мови, збожа всякого й будованья жадібного в будинках, а тільки на ринку" щоб уникнути дорожнечі.

Про початок торгівлі возвещала вивішена над воротами ринку "торговельна хоруговка". Перше право покупки продуктів і сировини для ремісничого виробництва надавалося ремісничим майстрам. Доти, поки вони не зроблять потрібні закупівлі, ніхто не мав права під погрозою конфіскації здобувати ці товари. Солодовники мали право перших покупців зерна, ковалі - закупівлі вугілля, кушніри - хутра й т.д. Разом з тим рада забороняла закуповувати потрібні для ремесла товари в кількості, що перевищувала виробничі потреби майстра. Таким шляхом вона прагнула не допустити спекуляції продовольством і сировиною, у яких міста завжди гостро бідували.

Настільки ж ревно стежила рада за збереженням земельних ділянок, що належали місту. Кожна спроба феодалів зазіхнути на ці землі зустрічала опір. Розподіл ділянок, передача їх у володіння, у спадщину, купівля й продаж вироблялися тільки з дозволу раді. Кожен такий акт заносився в книгу раді з обов'язковою вказівкою, що за отриману або придбану ділянку городянин зобов'язаний нести встановлені повинності й побори на користь міста.

Складним обов'язком раді був збір податків і поборовши. Її виконували спеціально призначувані особи.

У містах вони звалися шафары, бирчие. Крім регулярних щорічних податків, шедших у скарбницю, городянам доводилося мати втрати на постій військових загонів, що розташувалися в місті.

Не було більше важкої й часом небезпечного обов'язку, чим обов'язок збирача податків. Якщо, наприклад, для виклику міщанина на суд раді досить було "слузі мескому" написати на стіні будинку адресата крейдою повідомлення про день явки, як це робилося в деяких містах, то збирач податку настільки простим способом виконати свій обов'язок не міг. У раду він зобов'язаний був з'явитися, зібравши певну суму грошей, що заздалегідь підраховувалася. У Києві, наприклад, радою заздалегідь проставлялася сума, що повинна була дати кожна сотня. При підрахунку 22 червня 1649 р. виявилося, що замість передбачуваних 1228 коп з восьми сотень зібрано було тільки 500, при цьому бирчие повідомляли, що порожні будинки й бедные виключають взагалі збір 288 коп грошів. Рада пояснила такий недобір "недбалством" бирчих, але останні заявили, що не змогли стягнути необхідну суму через "бідність людей".

Збираючи побори, формуючи бюджет міста, рада після закінчення строку своїх повноважень, що тривали звичайно рік, представляла звіт. Для вислуховування звіту збирався весь склад раді; у містах ще обирали спеціальних представників від кожної вулиці, що входила в юрисдикцію самоврядування. Процедура звіту звалася "слухание личбы". Після твердження звіту війтом міста функції раді вважалися закінченими.

У діяльність раді входили турботи про благоустрій міста, безпеки його жителів. Останнє забезпечувалося головним чином судовими засобами. Суворо карали злодійство, підпали, навіть дрібна крадіжка[ 6. стр.135-137].

Інтересами благоустрою й безпеки міського життя пронкнуто спеціальне рішення, прийняте радою Несвижа 27 вересня 1589р. Як говорить саме рішення, війт, бурмистри, лавники, "вся рада й поспольство" прийняли цей "плебісцит, або ухвалу".

Постанова передбачала ряд заходів щодо благоустрою міста й забезпеченню безпеки. До першого ставилася заборона пасти худоба в міської міцності, установлення побору з кожної житлової ділянки для ремонту доріг, міських зміцнень, приписання, щоб у кожному будинку був побудований димохід. У протипожежних цілях постанова зобов'язувала городян дотримувати обережності, "беручи вогонь у сусіда", у кожному будинку мати завжди запас води, очищати димоходи від сажі[ 6. стр.138].

Раду турбувало появу в місті плебейського елемента, про що свідчить вимогу "не приймати в місті гультяев, люзных, а якщо такий з'явиться, то сповістити про нього" міським влада.

Головною причиною конфліктів городян з радою були безперервні грошові побори. Рада нерідко робила їх незаконно.

Невірно було б, однак, пояснювати описану нами ситуацію тільки специфічними умовами, у яких перебували міста України в XVІ - першій половині XVІІ століть. Характеризуючи обстановку, що зложилася в середньовічних містах Фландрії й Німеччини В.В. Стоклицкая-Терешкович відзначає: "Все правління носило характер грубої сваволі. Тягар податків ставало всі важче". Украънський патриціат поводився в рідному місті точно так само, як його західноєвропейський сучасник або попередник у своїх містах[6. стр.139-140].


3.3 Ратуша, як орган самоврядування


Історики і юристи пояснюють магдебурзьке право як найбільш відому в Європі систему міського права й самоврядування. Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волі городян, їхнє право самоврядування. Атрибутами міст, що володіють магдебурзьким правом, були виборні магістрат і трибунал, ратуша та інші вільності й привілеї, близькі, у сучасному розумінні, до демократичного.

Слово "ратуша" (польське Ratusz - від німецького Rathaus; у французькому побуті - Hotel de vіlle, в англійському - Town-hall, Guіld-hall) означає й орган самоврядування, і сам будинок. Звичайно ратуша має зал для зборів і церемоній на другому поверсі й годинній вежі. Багатство ратуші вказує на багатство й могутність міста. Містом управляв магістрат на чолі з війтом (старостою). Обрані в магістрат призначали на річний строк двох бурмистрів - тодішню виконавчу владу.

Ратуша, герб, печатка, міські ваги... – Київ мав всі атрибути міст Центральної й Західної Європи.

На зміну магістратам і війтам прийшли призначувані губернатори. Ратуші скасували, а в ряді місць, у тому числі й Мінську, будинку їх навмисно зруйнували. У нашій столиці це зробили в 1851 році по особистій вказівці Миколи І.

Для сучасних минчан поняття "магдебурзьке право" - знакове. Міщанам дозволено було рубати ліс на будівлю будинків й їхнє опалення із князівських лісів на три милі навколо міста, за винятком бортей (дерев, на яких стояли вулики із бджолами), а також пасти худоба в тих лісах. Міщани зобов'язані були вибудувати суспільну лазню й ратушу, під которою мали бути крамниці червоних товарів і хлібні, у самій же ратуші повинна була зберігатися бочка мірна й медница з городскою печаткою; там же перебувала й камера для очищення товарів пошлиною. Дозволено було міщанам вибудувати на ріці Свислочи млин, але з тією умовою, щоб вона не зменшувала правильного надходження доходів із млина замкової - князівської (що тепер зламано, у Нижнього ринку).


3.4 Литовський статут


У другій половині XIV ст., після визволення українських земель від монголо-та-тарського ярма, почався багаторічний процес інкорпорації Подніпров'я і Поділля до складу Великого князівства Литовського. Піл контроль литовських князів перейшла Волинь, а згодом й Київщина. Полісся та Сівершина.

Після приєднання до Литви, завдяки цілеспрямованій експансіоністській політиці великого князя Вітовта, територія Київського князівства значно розширилася, насамперед за рахунок колонізації південних степових регіонів. Кордони Київщини наблизились до берегів Чорного моря. Дбаючи про охорону краю з півдня, Вітовт побудував на нових рубежах ряд фортець і поселень, заклав кілька митниць. Князь відбудував і зміцнив Канів, заснував Черкаси та Кременчук. На березі Чорного моря було зведено фортецю та порт Дашів (Очаків) і розбудовано відбиту від татар гавань Хаджи-бей [10, c.144].

Не зважаючи на численні татарські напади і пов'язані з ними людські та матеріальні втрати, роль Києва як політичного, релігійного та торговельного центру Східної Європи неухильно зростала. Під владою київського князя перебували міста Овруч, Житомир, Переяслав, Канів, Черкаси, Чорнобиль, Остер, Мозир. Більшість з цих міст і поселень — вони називалися "замками господарськими" (тобто володіннями господаря, князя) — виникли ше до ХVІ ст. і дісталися Литві разом з Київщиною інші (Мозир, Остер і Переяслав) приєднані литовцями до Київського князівства за рахунок суміжних земель. Деякі (наприклад, Черкаси та Чорнобиль), набули статусу міста вже за часів Великого князівства Литовського.

Кожне з цих міст мало масний адміністративний устрій і підпорядковувалось київському князеві, який отримав від литовського уряду виключне право призначати удільних правителів (намісників, державців і старост). Найбільше повноважень мав місник, влада якого поширювалась не лише на місто а й на округу (повіт), територія якого визначалася князем. Всі мешканці повіту, до якого стану вони не належали, підпорядковувалися намісникові як у військовому, так і у судовому відношенні. За розпорядженнями київського володаря намісники збирали податки, забезпечували формування та спорядження військових, виконання інших великокняжих повинностей. Водночас удільний князь залишив за собою керівництво намісниками, командування військовими силами краю, право апеляції до нього після винесення судових вироків намісниками, а також право надання у власність або користування земельними ділянками.

Українські, білоруські й частково російські землі становили близько 90 відсотків території Великого князівства Литовського і тому зрозумілою стала трансформація литовської меншості у бік руських традицій руського (українського) права. Почалося поступове зближення литовської та східнослов'янської сліт, об'єднання економічного і торгового простору колишньої Київської Русі і Литовської держави. Перші десятиріччя після приєднання Києва до Литви, литовські володарі послідовно переймали правові, адміністративні та культурні надбання Русі, визнавали пріоритетність руської мови та православної релігії[10, c.144].

Протягом майже 120 років, до 70-х р. XV ст., Київ і Подніпров'я входили ло окремих удільних князівств, які, визнаючи верховенство литовського володаря, практично були автономними державними утвореннями зі своєю адміністрацією, судовою та податковою системами, митницями, збройними загонами. Після смерті київського князя Семена Олельковича (1470 р.) уряд Литви відмовився визнати спадкоємницьке право княжого ролу Олельковичів на київський престол і вирішив надалі запровадити у стольному граді воєводське правління. Першим київським воєводою, не зважаючи на рішучий опір киян, великий князь литовський і король польський (з 1447 р.) Казимир Ягеллончик призначив свого прибічника Мартина Гаштолда. Останній прибув у Київ у супроводі литовського загону і був готовий здобути право на воєводство штурмом. Однак кияни, як згадує літописець, під загрозою збройної

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: