Процес перетворення української народності в націю
У XVIII ст. тодішня українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття у ній виразніше виступає народне - Воєвода Путивля, який був попередником Ф. Хілкова.
За приклад можна взяти відомі літописи Самовидця і Величка, створення яких завершилося па початку XVIII ст. їх письмо близьке до розмовної мови і містить багато народних фразеологізмів, збагачене прислів'ями, приказками, уривками пісень. Вони писалися у перехідний період, а тому в них ще містяться окремі полонізми і церковнослов'янізми. Про характер мови, зокрема літопису Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту про трагічний початок Північної війни (1700 р): "Того ж року король поленій Август Вторій зачал войну з королем шведским Карлюсом, войском своїм потягнул под Ригу, опроч войска коронного й литовского, где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного креста по указу єго царского величества гетман запорожский Іван Мазепа послал своего войска на помоч королеві полскому часть з розних полков... Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов войска царские, с козаками, с полковником полтавским й иних полков частю наперед прислани, побрали, й самий Ругодев * облегли, але за злою радою німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское величество, же подьдадуть город доброволне, й тая зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску московском (послідовала же), доставане города по-йшло упроволоку. А тим часом притягнул король шведскій з своїми войсками немалими, а передное войско почувши, Шереметов й козаки с оними споткалися й добре шведов сперли й рубали под городом Ковлем. Любо першей московское й козацкое воіско сперли, где й шляхти смоленской немало полегло, але наши шведов того ж часу много побили, п видячи й маючи певних язиков, же сам король шведский з великими потугами наступает, мусіли до окопов царских уступити, а шведи вслід за ними прийшли... " (Літопис Самовидця. - К., 1971. - С.163). Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив церковнослов'янский шрифт цивільним як у Росії, так і на Україні. У XVIII ст. при спілкуванні українського населення спостерігалась вимова "%" як тверде вимовлення приголосних перед "е" (щасливе, банкетах) і ряд інших народно-розмовних особливостей. Остаточне завершення переходу від старої української мови до нової літературної сталося наприкінці століття. . Красномовним доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору І.П. Котляревського "Енеїда", написаного на народній основі. Чільну роль у процесі витіснення старої мови і заміни її новою відігравала українська школа
Проте змальовувати становлення національної (І культури і мови українців після політичного акту І входження України до Росії у 1654 р. однозначно, - лише рожевими фарбами, було б невірно, прямим відступом від історичної дійсності. За нових умов політичної ситуації духовне життя на території українських земель багато в чому суперечило імперським планам царського уряду. Нова генерація українських "панів" - козацька старшина, досить швидко зорієнтувалася в усіх складнощах суспільного буття і, як правило, з готовністю та поспішністю переймала російські звичаї, мову й урядове письмо. Уже в період ' правління Петра І російська мова усе ширше вживається па Україні: і не лише в діловодстві, приватному спілкуванні, а й у письменстві. Поступово цензура насильно виключає з друку застосування мови українців. Логічного завершення царська антиукраїнська політика набула в 60-х роках XIX ст., коли мова і культура українців фактично були заборонені.
5. Визвольна боротьба та антифеодальні рухи. Формування суспільної свідомості
Етносоціальні процеси на Україні за доби пізнього феодалізму розгорталися не ізольовано, а в тісному зв'язку з іншими суспільними явищами. Сьогодні ніхто з серйозних дослідників не заперечуватиме того факту, що формування української народності, а згодом нації відбувалось в умовах гострих соціальних суперечностей, зіткнення різних, часто-густо полярних інтересів тих чи інших станів та верств. Фактором, що справляв значний вплив на етнічну ситуацію, була могутня хвиля визвольного руху народних мас, спрямована на визволення українських земель з-під влади іноземних держав.
У цьому поступі налагоджувалися зв'язки між різними групами населення, на значмо вищий рівень підносилася їх етнічна свідомість. Слід, очевидно, враховувати і той факт, що визвольна та антифеодальна боротьба сприяла встановленню контактів між представниками різних етносів, що населяли Україну.
Безперечно, соціальна боротьба періоду пізнього феодалізму характеризувалася й новими явищами. В умовах поступової деформації панівного способу виробництва, зародження в його надрах прогресивнішого укладу вона сприяла тим якісним змінам, які згодом призвели до становлення нових буржуазних. відносин, їх продуктом і стала українська нація.
На початку XVIII ст. набув поширення гайдамацький рух. На відміну від попередніх виступів, ядро яких локалізувалося у якомусь районі (переважно у Подніпров'ї), він відзначався значно ширшою географією дій повстанських загонів. Практично всі українські землі - Правобережжя, Лівобережжя і Слобідська Україна, Запоріжжя були охоплені полум'ям гайдамаччини. У ній брали участь місцеві селяни, населення різних суспільних категорій України, а також втікачі з Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі та з інших земель. Треба враховувати, що тоді значні маси людей не мали постійного місця проживання, шукали кращої долі, часто міняли роботу та рід занять, знайомилися з представниками різних груп населення, а тому в них поступово вироблялися стійкі погляди на актуальні та животрепетні питання тогочасної дійсності. Сподівання здобути жадану волю приводило їх на Запоріжжя. Із Січі вийшли, як правило, усі керівники гайдамацьких загонів та їх найактивніші учасники.
Отже, загальноукраїнський характер гайдамацького руху XVIII ст. на сучасному етапі розвитку історіографії є вже цілком визнаним фактом. Та не слід недооцінювати і регіональних особливостей цього соціального явища.
Історія гайдамаччини складається з кількох етапів, кожному з яких притаманні свої особливості й специфіка. Незмінною залишалася лише тенденція до дальшого, збільшення загонів повстанців, поглиблення розуміння ними завдань і перспектив боротьби, зміцнення організаційних засад масового антифеодального руху. Першим великим повстанням, яке відрізнялося від багатьох дрібних, став виступ 1734 р. під керівництвом сотника Верлана, який характеризувався гострим соціальним спрямуванням. Гайдамацькі загони чинили справедливий суд над представниками панівного класу (незалежно від їх етнічної приналежності), громили маєтки магнатів і шляхти, експропріювали їхнє майно. Надзвичайно важливо і те, що селяни знищували актовий матеріал, зокрема грамоти, купчі, люстрації, що підтверджували правовий статус феодала - власника на землю і підданих - кріпаків.
Боротьба за волю, землю, соціальну справедливість, спільна небезпека під час бойових дій, загроза поневолення долали етнічні, релігійні та інші перепони, що ними намагалися роз'єднати представники панівного класу повстанців різних народностей. Приклади таких ефективних спільних дій дала визвольна війна угорського народу проти австрійських Габсбургів 1703 - 1711 рр. Від самого початку повстання важливим його стратегічним районом стали Береговицький і Мукачівський комітати на Закарпатті. Місцеве українське селянство було тим резервом, з якого черпали свої сили ватажки Томат Есе і Альберт Киш, а після оголошення Бережанської відозви (травень 1703 р) - визнаний керівник визвольного руху Ференц Ракоці II. Існує також ціла низка фактів про те, що в цих подіях на боці повстанців брали участь
Не відрізнявся від гайдамаччини за своєю соціального природою і спрямуванням рух опришків на І західноукраїнських землях, їх єднали тактика дій, структурна побудова, соціальний склад, спільність загальної мети і конкретних завдань. Обом цим явищам був притаманний універсальний характер, оскільки кожен з них мав спрямування на розв'язання ряду соціальних питань і на об'єднання розчленованих політичними кордонами українських земель.
Рух опришків охоплював не лише Галичину, Північну Буковину, Закарпаття, а й досить часто зливався з діями гайдамацьких загонів на Правобережній та Лівобережній Україні, Запорізькій Січі. Слід відзначити ще один важливий аспект цього соціального явища - поліетнічний склад повстанців. Крім українців, які становили їх основу, загони опришків поповнювали вихідці з Молдавії, Польщі, Угорщини. Можна стверджувати, що опришківську "школу" боротьби пройшли тисячі пригноблених мас українського, а також інших сусідніх народів. д р
Опришківський рух тривав майже до середини XIX ст., проте найвищого розмаху досяг тоді, коли його очолив легендарний Олекса Довбуш (1738 - 1745), а згодом Василь Баюрак (1744 - 1754) та Іван Бойчук (1755 - 1759). Практично вони діяли на всьому західноукраїнському регіоні. Документи фіксують напади на представників панівного класу в ряді повітів Галичини, окремих жупах Закарпаття, у більшості буковинських областей. Відомі факти походів ватаг опришків на Поділля і Волинь. У 1754 р. Іван І Бойчук із побратимами вирушив на Запорізьку Січ, А звідки здійснив з гайдамаками спільний похід на Правобережжя.
Якісно новий етап антифеодального руху на Україні тісно пов'язаний із подіями Коліївщини - великого народно-визвольного повстання, яке вибухнуло у 1768 р. на Правобережжі і справило помітний вплив на загострення соціальних суперечностей в інших районах українських земель. Порівняно з попередніми гайдамацькими виступами Коліївщину характеризували чіткіша організаційна структура, наявність єдиного керівного центру та певного плану дій. За масштабністю, динамізмом соціальних суперечностей і рівнем свідомості народних мас, різноманітністю форм практичних дій Коліївщина належить до найбільших антифеодальних виступів епохи пізнього феодалізму.
Під час Коліївщини зросла соціальна активність селян і рядових козаків, більшої визначеності та цілеспрямованості набрали їхні ідеали й наміри. Так, на відміну від попередніх гайдамацьких виступів, уже висувалося завдання ліквідації усього панівного класу ("бити панів і очищати землю від них"). Не менш радикально передбачалося розв'язати інші соціальні питання. На випадок перемоги повстання оголошувалось знищення панщини і, очевидно, феодального землеволодіння ("жито і всякий хліб будете збирати на свою користь"). В ході народного виступу рядки із повстанських документів реалізувались в практичних діях селянських мас. Багатий фактичний матеріал, який є нині у розпорядженні дослідників, свідчить, що діяльність королівських органів влади була фактично паралізована в межах Богуславського, Корсуньського, Канівського, Звенигородського, Черкаського, Чернігівського, Білоцерківського та інших староств, в ряді ключів і навіть повітів. У контрольованих повстанцями містах і селах виникали органи селянсько-козацького самоврядування, які перерозподіляли земельні угіддя, регламентували виконання феодальних повинностей тощо.
Визвольні ідеї Коліївщини, незважаючи на значні нашарування релігійних закликів та царистські ілюзії, домінували в багатьох повстанських документах, звучать зі сторінок зізнань М. Залізняка та протоколів допитів інших отаманів. Уже під час першого допиту в Каргопільському карабінерному полку (26 червня 1768 р) М. Залізняк заявив, що основне завдання своєї боротьби він бачив у "искоренении показавшихся в Польше конфедератов" й знищенні феодалів та їх приспішників скрізь, "где сколько найдено".
Царські й польсько-шляхетські війська разом готували розгром повстання. 26 червня 1768 р. були схоплені М. Залізняк та І. Гонта, разом із якими у полон потрапило близько 3 тис. селян і козаків. Протягом липня зазнали поразки загони С. Неживого, І. Бондаренка, М. Швачки, загинув у битві А. Журба та інші найближчі сподвижники М. Залізняка. Репресивна машина царської Росії та шляхетської Польщі працювала на повну потужність. Спеціальні королівські суди у селі Сербії та містечку Кодні щоденно відправляли па ешафот сотні повстанців (серед них був І. Гоита). Багатогодинні допити провадили також царські інквізитори. Наприкінці літа 1768 р. ухвалила своє рішення Київська губернська канцелярія, за яким після жорстоких фізичних покарань на каторжні роботи у Нерчинськ були заслані М. Залізняк та його сподвижники.
Значення повстання 1768 р., як і гайдамацького руху загалом, в історії боротьби народних мас України переоцінити важко. Він на багато десятиліть залишив глибокий слід у пам'яті. селян і рядового козацтва. В періоди дальшого посилення феодально-кріпосницького гніту селяни мріяли про часи, коли вони зі зброєю в руках виступлять проти ненависної шляхти і козацької старшини, здобудуть землю і волю. На Правобережжі поширювались пісні, думи і легенди про героїв Коліївщини. Зокрема, в 1789 р. з'явилися чутки про сина І. Ґонти, який нібито прийде визволяти український народ.
Висновки
Отже, читач мав змогу познайомитися з деякими, на пашу думку, найважливішими етапами перехідної епохи, від феодалізму до капіталізму, коли відбувався інтенсивний процес формування української нації. Він був далеко не простим і однозначним. Навіть на другу пол. XVII ст. панівний спосіб виробництва ще далеко не вичерпав до кінця своїх потенціальних можливостей. Тривала боротьба того, що уже відживало, і нового, яке розвивалося мляво та не досить динамічно. Потрібен був час, щоб елементи буржуазного способу виробництва визріли, зміцніли і нарешті утвердилися на величезному обширі українських земель.
Український народ протягом багатьох сторіч свого І існування прагнув створити власну державу. Це був Д - природний і глибоко прогресивний процес, притаманний усім народам. І не вина, а трагедія українців як. окремого етносу була в тому, що історичні обставини склалися по-іншому - лише протягом кількох десятиліть на Україні (і то лише на Гетьманщині) існувало повноцінне державне об'єднання. Адже державотворчий процес українського народу було силоміць зупинено. Послідовно знищувалися політичні інститути Української держави на Лівобережжі та Слобожанщині. У середині 70-х рр. XVIII ст. була ліквідована Запорізька Січ. Самодержавні структури утвердились також на Правобережній Україні, яка наприкінці XVIII ст. увійшла до складу Росії. Відсутність єдиної держави певною мірою компенсував могутній визвольний рух, який не вщухав протягом багатьох століть. Він виконував об'єднавчу функцію і сприяв налагодженню міжетнічних контактів українських земель, розчленованих політичними кордонами.
Формування української нації (як, до речі, і народності) - процес складний і довготривалий. Отож навряд чи доцільно (і можливо) визначати його часовий проміжок. З'ясовано, що він коливався у межах XVII-XIX ст. і пройшов ряд етапів. Серед них другій половині XVII-XVIII ст., безумовно, належить одне. з провідних місць.