Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ столітті
ПЛАН:
Вступ
Розділ 1. Суспільно-політичний устрій Галичини, Буковини, Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії у другій половині XIX ст.
1.1 Суспільний устрій Західно-українських земель під владою Австро-Угорщини
1.2 Економічний розвиток західно-українських земель у другій половині ХІХ ст.
1.3 Економічне та соціально-політичне становище робітників і селян. Національний гніт
Розділ 2. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Західно-українських землях під владою Австро-Угорщини
2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян у Західній Україні наприкінці ХІХ ст.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.
Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 p., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб не допустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна.
Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.
Незважаючи на відрив від материнської української території, Західна Україна, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, не загубилась у духовних пошуках своєї громадянської і державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратила перерваної державницької традиції та її значущості для майбутнього державно-правового життя. Українці з Галичини, Буковини виступали активною політичною і громадською силою у руйнації світових імперій кінця XІX ст. Очевидно, що розвиток ідеї українського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку. Проблема обґрунтування ролі Західної України, як «українського П'ємонту» цікавила, зокрема, таких видатних вчених як М. Грушевський, С. Дністрянський, В. Старосольський та ін.
У вітчизняній історичній науці основна увага приділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правового становища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питанням присвячені праці таких учених: Г.Гербільського [6], М.Кріля [18], М.Кугутяка [19], [20], В.Кульчицького [21], М.Лазаровича [22], М.Никифорака [29], Р. Петріва [30] та ін. Зацікавленість істориків викликають також проблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягом тривалого періоду австрійського панування.
У рамках цієї різнопланової проблеми розгляд соціально-економічного розвитку Західно-українських земель у складі Австро-Угорщини в другій половині ХІХ ст., сприятиме більш чіткому розумінню історичних особливостей в економіці, політиці, соціальних процесах на теренах Західної України. Цим і обумовлений вибір теми курсового дослідження: «Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ ст.»
Мета і завдання дослідження. Мета курсової роботи полягає у виявленні та розкритті особливостей та тенденцій розвитку соціально-економічного життя на Західно-українських землях, які у другій половині ХІХ ст. перебували під владою встро-Угорщини.
Відповідно до поставленої мети, були поставлені наступні наукові завданя:
висвітлити політичні чинники, які впливали на соціально-економічне становище західно-українського народу у складі Австро-Угорщини у другій половині ХІХст.;
визначити основні тенденції соціально-економічного життя Західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини у досліджувальний період;
проаналізувати основні соціально-економічні, культурні, політичні чинники, що зумовили становлення ідеї українського державотворення на Західно-українських землях;
розкрити характер впливу української інтелігенції, українських політичних партій і рухів, громадських об'єднань і організації, що діяли у Західній Україні, зокрема у Галичині на розгортання українського національного руху та формування ідеї українського державотворення.
Об'єктом дослідження є соціально-економічні та політичні процеси в Західній кУкраїні в другій половині ХІХ ст.
Предметом дослідження є розвиток соціального та економічного життя, становлення ідеї українського державотворення та національне відродження на Західно-українських землях у другій половині XIX -початку XX ст.
Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки, які містяться у дослідженні, можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії України, при написанні різного роду наукових робіт, статей тощо.
Структура дослідження. В основу даного наукового дослідження покладено проблемно-хронологічний принцип, його зміст і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, які поділені на підрозділи, висновків та списку використаних джерел та літератури (34 найменування).
Розділ 1. Суспільно-політичний устрій Галичини, Буковини, Закарпаття в складі Австро-Угорської імперії у другій половині XIX ст.
1.1 Суспільний устрій Західно-українських земель під владою Австро-Угорщини
У другій половині XIX XX ст. західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна перебували в складі Австро-Угорської імперії, яка належала до числа найреакційніших і найвідсталіших держав, де зберігалося багато залишків феодалізму, і передусім абсолютизм та поміщицьке землеволодіння.
Австро-угорський уряд перетворив західноукраїнські землі на колоніальні окраїни своєї імперії, аграрно-сировинний придаток до корінних західних провінцій. Своєрідністю політики австрійських правлячих кіл було те, що вони для утримання в покорі всіх залежних національностей надавали одним з них привілеї і з їх допомогою гнобили інших, діючи за принципом «поділяй і пануй». Так, у Східній Галичині переваги й привілеї мали польські шляхтичі й капіталісти, на Північній Буковині — румунські, Закарпатті — угорські [22, 13].
Отже, трудящі західноукраїнських земель зазнавали гніту й експлуатації як українських поміщиків і буржуазії, так і німецьких, польських, угорських, румунських, а також австрійської правлячої бюрократії.
За адміністративною приналежністю західноукраїнські землі поділялися на дві частини: Східна Галичина і Буковина входили до складу Австрії, а Закарпаття — до складу Угорщини.
Як і раніше, Східна Галичина, де переважало українське населення, була об'єднана з так званою Західною (польською) Галичиною (на захід від р. Сян) в єдиний «Коронний край» — «Королівство Галіції і Лодомерії». «Край» цей поділявся на повіти, яких у Східній Галичині налічувалося 50. Буковина, що мала 10 повітів, становила окрему адміністративну одиницю з центром у м. Чернівцях. Закарпатські землі в складі Угорщини складалися з чотирьох «русинських» (українських) жуп, або комітатів (областей): Ужанської, Берегівської, Угочанської і Марамороської.
У Галичині на чолі всього управління стояв намісник, призначуваний, переважно з числа польських магнатів, імператором. Йому й належала вся адміністративна влада в краї. Повітами управляли старости, що підлягали намісникові [3, 366-367].
У Галичині, у м. Львові, й на Буковині, у м. Чернівцях, існували крайові сейми як органи місцевого самоврядування. Вони обиралися за куріальною системою, внаслідок чого в них переважали поміщики і буржуазія, причому в Галицькому сеймі — польські, в Буковинському — румунські та німецькі. Так, у Галицький сейм по курії земельних власників обирався один депутат від 52 виборців-поміщиків, а по сільській курії — від 8764 виборців. До того ж функції крайових сеймів обмежувалися лише піклуванням про місцеві справи: торгівлю, освіту, санітарію та ін. При цьому їх рішення могли здійснюватися тільки після затвердження імператором або відповідним австрійським міністерством [3, 368].
1.2 Економічний розвиток західно-українських земель у другій половині ХІХ ст.
Західноукраїнські землі мали сприятливі природні умови — гарний клімат, багатий рослинний світ, зокрема ліси, родючі ґрунти, великі запаси корисних копалин (нафта, вугілля, сіль, озокерит та ін.). Незважаючи на це, їх економіка розвивалася дуже повільно, оскільки австрійська правляча бюрократія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії — на ринок збуту товарів корінної австрійської промисловості, джерело сировини й дешевої робочої сили. Саме в інтересах австрійської метрополії, в інтересах одержання найбільших прибутків і спрямовувалися австрійським урядом в Галичині, Буковині, на Закарпатті і залізничне будівництво, і розвиток сільського господарства, промисловості, торгівлі.
Будівництво залізниць, без яких не міг розвиватися капіталізм, на західноукраїнських землях австрійський уряд, австрійські та німецькі капіталісти вели так, щоб зв'язати залізничним сполученням, насамперед, центральні райони Австрії зі східним, російським кордоном та забезпечити цим стратегічні інтереси, і, з другого боку, сполучити ці райони з метою збуту там товарів австрійської промисловості і вивозу в центр країни сировини. У той же час окремі місцевості Галичини, Буковини й Закарпаття одна з одною залізницями тривалий час не зв'язувалися, що гальмувало розвиток економіки і сприяло. консервуванню відсталості.
У 1861 р. було відкрито залізничну лінію Львів-Перемишль, внаслідок чого Львів був зв'язаний з Крайовим і Віднем. У 1866 р. збудована залізниця Львів — Чернівці, а в 1869 р. — Чернівці-Сучава, в 1872 р. — Чоп — Ужгород, в 1875 р. — Ужгород-Мукачево [12, 281].
Велася залізнична лінія до російського кордону. У 1870 р. почала працювати залізниця Золочів — Тернопіль, а в 1873 р. вона підійшла до Підволочиська, й Західна Україна була з'єднана з Наддніпрянською.
Всього на 1892 р. на західноукраїнських землях було 3200 км залізничної колії, а в 1912 р.— 5200 км. Це було за питомою вагою значно менше від частки західноукраїнських земель по території і чисельності населення в усій імперії.
Колоніальне гноблення західноукраїнських земель і, як наслідок, слабий розвиток там капіталізму зумовило те, що вони і в другій половині XIX ст. залишалися в основному сільськогосподарським, аграрним краєм. На кінець XIX ст. 75—85 % населення було зайнято в сільському господарстві, яке давало близько 70 % національного доходу.
Скасування кріпосного права, проголошене урядом під час революції 1848 p., було проведено в 50-х роках на користь поміщиків за рахунок пограбування селянських мас. Селян змусили платити поміщикам викуп (індемнізацію) за втрачені останніми селянські повинності й податки.
Селяни Східної Галичини до 1898 р. заплатили викупних платежів понад 50 млн золотих ринських (золотий ринський — 80 коп.) та процентів на них — близько 62 млн золотих ринських. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн форинтів. Селяни мусили також викупляти у поміщиків право пропінації — їх монопольне право на вироблення і продаж спиртних напоїв. Крім того, під час реформи у селян відібрали сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Отже, поміщики нещадно пограбували селян [12, 284].
У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі, українські поміщики, такі як графи Потоцькі, що мали 60 тис. га, граф Дідушицький — близько 20 тис, князь Сапєга—15 тис. (Галичина), граф Шенборн (у Закарпатті) — 203 тис, барон Юрій Василько (на Буковині) — 18 тис. га та ін [12, 286].
У той же час основна маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. На Закарпатті в 1895 р. пролетарських господарств, що мали до 2 га землі на двір налічувалося 51 % (58 тис). У цілому господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85, на Закарпатті — 73 % [12, 286].
Незважаючи
на великі залишки
кріпосництва,
сільське господарство
розвивалося
по-капіталістичному,
але цей розвиток
ішов в основному
прусським
шляхом. Дедалі
більше підривалася
становість
землеволодіння,
відбувалася
спеціалізація
районів; зернове
господарство,
тваринництво,
садівництво
й інші галузі
набували торгового
характеру. В
поміщицьких
і заможних
селянських
господарствах
застосовувалися
вільнонаймана
праця, сільськогосподарські
машини, досягнення
агрикультури
тощо.
Розвиток
капіталізму
посилював
розклад селянства
на бідняків,
пролетарів
з наділом або
без наділу і
заможних господарів
— газд. Заможних
господарств,
які мали по 10
га і більше, у
Східній Галичині
налічувалося
5 %, на Буковині
— близько 5, на
Закарпатті
— близько 10%. Вони
володіли від
16 до 25 % селянської
землі, великою
кількістю
худоби, інвентаря,
капіталів і
тяжко експлуатували
бідноту [12, 287].
Колоніальний характер економіки західноукраїнських земель позначився і на стані промисловості. Австрійський уряд, австрійські та іноземні капіталісти штучно підтримували їх відсталість, свідомо гальмували промисловий розвиток. Через це ряд галузей промисловості, особливо обробної — цукрова, текстильна, шкіряна, скляна, фаянсово-порцелянова, паперова, сірникова, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, не тільки не йшли на піднесення, а занепадали. Так, на кінець XIX ст. у Східній Галичині не стало жодного цукрового заводу, всі вони були закриті.
Розвивалися переважно галузі по видобуванню і первинній обробці сировини — нафтова, озокеритна, лісова і лісопильна, а також харчова, головним чином спирто-горілчана та борошномельна.
У промисловості західноукраїнських земель переважали іноземні капітали — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши банки, акціонерні товариства, синдикати, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою та озокеритною, по-хижацькому експлуатували природні багатства, неймовірно визискували робітників і діставали небачено високі прибутки. Поряд з іноземними капіталістами певне місце в економіці західноукраїнських земель займали й капіталісти українські, які створили свої компанії, кредитні й кооперативні товариства [14, 308].
Найшвидше розвивалася нафтова промисловість. Якщо до кінця 60-х років нафту видобували переважно ручним способом, витягаючи її відрами з криниць, то з 80-х років стали дедалі ширше застосовувати парові двигуни й вести вдосконаленими методами глибинне буріння. У 1870 р. було видобуто 20 тис. т нафти, у 1890 р. — понад 90 тис. т. Найбільше нафти видобувалося в районах Борислава й Дрогобича. Більшість видобувної нафти вивозили в Австрію та інші провінції в не переробленому вигляді. В Західній Україні її очищалося не більше однієї третини.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель займало видобування озокериту (гірського воскуй Але через відсталу техніку і зменшення попиту на світовому ринку його видобуток зменшувався. Якщо в 70—80-х роках озокериту видобувалося щороку 10—12 тис. т, то в 1900 р. його було видобуто лише 3,7 тис. Т [14, 309].
Значними в Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині були поклади кам'яної і кухонної солі. її видобуток зростав. Так, у Галичині в 1861 р. її було видобуто 65 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною монополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждали від «соляного голоду» [14, 309].
Про відсталість Західної України свідчить і низька енергоозброєність її економіки. Так, на Галичину, яка мала 28 % населення Австро-Угорщини, припадало лише 5,5 % усіх парових двигунів, що були в імперії [14, 309].
Невигідний для місцевої економіки характер мала й торгівля західноукраїнських земель. Вивозили в Австро-Угорщину, Німеччину та інші країни нафту, озокерит, сіль, худобу та різні сільськогосподарські продукти, довозили промислові товари: машини, металеві та різні текстильні й галантерейні вироби тощо.
Отже, економічний розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. їх економіка залишалася відсталою.
1.3 Економічне та соціально-політичне становище робітників і селян. Національний гніт
З розвитком, хоч і повільним, капіталізму на західноукраїнських землях відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями, а також членами сімей робітників — їх дружинами, жінками й дітьми. Через те, що західноукраїнські землі залишалися відсталим, аграрним краєм, велика кількість вільнонайманих робітників — постійних і поденних — була зайнята в сільському господарстві.
Пролетаріат на західноукраїнських землях був багатонаціональним. Пліч-о-пліч працювали українці, поляки, угорці, румуни, молдавани, словаки, євреї, німці та представники інших національностей, що сприяло їх інтернаціональному згуртуванню.
Як і всі трудящі західноукраїнських земель, робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного й національного гніту. Незважаючи на те, що у 1885 р. австрійський уряд видав закон про 11-годинний робочий день, на Західній Україні він тривав 12 і більше годин, інколи досягав 18 год. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу зарплату в Австро-Угорщині. Охорони праці не було, через що частими були нещасні випадки, які призводили до смерті й каліцтва робітників. Медичного обслуговування теж не було. До того ж підприємці, адміністрація поводилися з робітниками грубо, свавільно, глумилися над ними, часто навіть вдавалися до фізичної сили.
Тяжким, безпросвітним було й життя західноукраїнського селянства. Воно зазнавало жорстокої експлуатації від поміщиків, церкви, глитаїв, лихварів. Безземелля й малоземелля, розорення багатьох селянських господарств, жебрацьке животіння, особливо хронічне недоїдання й голод, відсутність медичної допомоги, тяжка праця на експлуататорів — все це призводило до масових захворювань і високої смертності. Західноукраїнське село поступово вимирало.
Трудящі західноукраїнських земель зазнавали також тяжкого політичного гніту й національної дискримінації. Хоч австрійська конституція 1867 р. офіційно оголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, насправді панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, на Північній Буковині — румунські бояри, у Закарпатті — угорські феодали й капіталісти. Внаслідок встановлення високих майнового й вікового цензів та інших обмежень трудящі Західної України у своїй величезній більшості були усунені від виборів до австрійського й угорського парламентів, галицького й буковинського сеймів [2, 31].
Проводячи політику асиміляції українського населення, австро-угорські власті особливо великі національні утиски робили в галузі освіти і культури. Вони прагнули тримати трудящих у темряві. Шкіл було мало, викладання там велося не українською мовою. Більшість дітей не мали можливості відвідувати школу, внаслідок чого, як писав І. Франко, в «Галичині 3/4 людності не вміють ні читати, ані писати», а в гірських повітах неписьменних було 96—98 % населення [7, 268].
Австрійська правляча бюрократія, німецькі, польські, угорські, румунські феодали й капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізацію українського населення, намагалися всіма способами загасити почуття національної єдності трудящих західноукраїнських земель з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й близькості.
Розділ 2. Піднесення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.
2.1 Чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Західно-українських землях під владою Австро-Угорщини
Поступове ствердження австрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активності населення всіх територій Австро-Угорської імперії. Розгортання українського національного руху в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення до України і українства російського царського уряду, який заперечував окремішність існування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційну ідеологію.
4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І «дарував» імперії нову конституцію. У статті 77 березневої конституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції. Особливо важливою для українського населення стала конституційна норма, яка проголошувала, що поляки і руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронному краї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження і розвитку своєї народності і своєї мови [26, 107].
21 грудня 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі і в Західно-українських землях, до жовтня 1918 р. Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мав важливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що «всі громадяни рівні перед законом», а стаття 3 – що «державні посади однаково доступні для всіх громадян» при набутті ними прав австрійського громадянства [22, 18].
Виняткове значення мала стаття 19 цього закону, яка встановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах; кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актів державного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючи потреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідні елементи своєї освіти.
Хоча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі [22, 21].
Головною проблемою українського національного руху в Західних землях України під владою Австро-Угорської імперії залишалася відсутність у системі політичних цінностей українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно — культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху.
Розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Західної України в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації.
Зазначеним процесам сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Західній Україні була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Західній Україні для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками [26, 108].
В науковій літературі існують різні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудови майбутньої української держави, вироблених представниками різних течій українського національного руху в Західній Україні. Так, крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, існували моделі української державності у державно-правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалюють політико-правову думку Західної України середини XIX століття.
Західно-українське москвофільство (русофільство) обстоювало право українців на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що «руський» народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з «великоруським» – «білоруський» і «малоруський» масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше – ідеї самостійної національної держави. Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію, духовенство та сільську буржуазію. Ідеологами москвофілів були: Д. Зубрицький, Г. Купченко і А Добрянський. Вони видавали російською мовою свою газету «Слово» та журнал «Галичина», «Лада» та інші. Москвофіли організовували культурно-освітні товариства: «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» та інші. Редактор ужгородської «Газети церковної» І. Раковський запевняв, що українського народу і української мови взагалі не існує, а є тільки єдиний російський народ і єдина російська мова. Заперечуючи можливість використання української мови як літературної, москвофіли не тільки солідаризувалися з російським царизмом, а й створювали сприятливі умови для проведення політики примусової асиміляції українського населення, яку насаджувала на західноукраїнських землях правляча чужоземна бюрократія [22, 24].
Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Західно-українських земель, що перебували на той момент під владою Австро-Угорщини, з Наддніпрянською Україною.
Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Західної України, зокрема Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців – Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу [31, 42].
Народовці виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. Національну освіченість народних мас народовці підносили за допомогою Шевченкового «Кобзаря». У містах і селах засновували народні бібліотеки, організовували гуртки художньої самодіяльності, влаштовували концерти і творчі вистави. За ініціативою народовців у Львові в 1868 р. засновано товариство «Просвіта», покликане згідно зі статутом навчати і освічувати народ, а в 1873 р. – Товариство ім. Шевченка. Його мета – сприяти розвитку української мови і літератури. У Львові народовці відкрили друкарню. Галичина стала центром українського друкованого слова. У народовських газетах і журналах (найдовговічнішими і найпопулярнішими були «Правда» і «Діло»), а також окремими книжковими виданнями друкували свої твори й українські письменники-наддніпрянці.
Слід вести мову і про таку течію в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якому брала участь певна частина української інтелігенції та представників інших груп українського населення Західної України і якому досі історико-правова наука не приділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому вигляді висловив, зокрема, анонімний автор у брошурі «Генте Рутгенус націоне Польонус – основа згоди в народі», в якій йшлося про визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців від ідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільські настрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі. Але провал політики «Нової ери» дискредитував ідею українсько-польського порозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течія втратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це, слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство було одним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхом створення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалися домогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборності нації [27, 111-112].
Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українському національному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм за традиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство). І австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинувачення у зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуванні національної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановки перед суспільством української національної проблеми, у формулюванні національних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу. Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху і сформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шлях побудови майбутньої української держави через політичну автономію в складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеї самостійної соборної української держави.
2.2 Суспільно-політичний рух та виступи робітників і селян у Західній Україні наприкінці ХІХ ст.
У 1890 р. лідери народовців (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левицький та ін.) відкрито уклали угоду з австрійським намісником у Галичині графом К- Бадені («угода Романчука»). Від імені уряду Бадені пообіцяв надати народовцям кілька депутатських місць у парламенті, відкрити три українські гімназії, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити український фонетичний правопис. За ці дрібні поступки, які не