Xreferat.com » Рефераты по истории » Переяславська рада. Входження України до складу Росії

Переяславська рада. Входження України до складу Росії

- царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю і гетьман має покладатися на "царське слово".

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і вийшов з церкви. Він відправився до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Десь у цей час прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький, вони теж повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым".

Козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: цар "изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать".

Це була перша ластівка справжньої автократичної самодержавної політики російського царизму – ми сміливо можемо зауважити, були чужими для світогляду українців, сформованого у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Наштовхнувшись на непередбачену відмову росіян, гетьман і старши-

ни постали перед дилемою: або, поклавшись на непорушність царського слова, спочатку присягнути, а вже потім домагатися укладення договору, або відмовитися від присяги, а відтак і від протекції, й залишитися наодинці перед загрозою окупації козацької України польськими підрозділами.

Але ж, українське керівництво покладало великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, вони були змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське і українське духовенство — архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій з священиками і дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги, гетьман, старшини й козаки прибули до двору В. Бутурліна, де посол передав Б. Хмельницькому прапор, булаву та символічний одяг (ферезію й шапку). В промові під час їх вручення російський посол акцентував увагу на зв'язках влади московських царів з владою св. Володимира, представленні Києва як колишньої царської - князівської столиці тощо .

На другий день присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Вже тоді було дивно те, що в Переяславі не було представників Запорозької Січі, серед яких відомий кошовий Іван Сірко. Також не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.

Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один.

Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан — чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.

Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля, козацький реєстр 60 тис., саме це військо мало стати армією Української держави, збирання податків самими українцями – це мало б давати хоч фінансову самостійність.

13 січня гетьман з старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали в Чигирин.

14 січня російські урядовці роз'їхалися по полках для прийняття присяги від населення, яке по-різному поставилося до неї. Ті з козаків і поспільства, котрі сподівалися, що єдиновірна Московія допоможе здолати

Польщу, а відтак нарешті настане мир, не без радості сприймали цю звістку й вчиняли присягу. За свідченням греків Мануйла Костянтинова і його товаришів, вони "во Всех городех и местах слышели, что везде православные християне благодарят бога о том, что пожаловал государь, изволил их принять под свою государскую высокую руку. И радуютца де все от мала и до велика великою радостию, что господь бог над ними умилосердился и дал им его, государя християнского благочестивого царя".

З іншої сторони, є дослідження джерел багатьма українськими істориками(О.Апанович, М.Грушевський, Ю.Міцик, І.Крип'якевич) з яких ми можемо побачити що водночас значна частина населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї.

Отже, одностайного схвалення та сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало; мали місце відмінні, а то й протилежні оцінки і дії різних груп населення. Присягали лише козаки, шляхта і міщани — всього майже 127,3 тис. осіб .

З усього вищезазначеного ми можемо зробити висновок, який збігається з поглядами багатьох сучасних( і не тільки) українських істориків: взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. У січні 1654 р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила нерепрезентативний, декларативний характер. Вона не мала ніякої юридично-правової сили, тому що не було укладено жодної офіційної угоди, яка б визначала умови об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Відбулася лише однобічна присяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан.

Стає зрозумілим, чому гетьман Богдан Хмельницький з старшиною виявили таку енергійну, швидко проведену і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору з Москвою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави, примусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які б гарантували незалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу з Московською державою.

Значення Переяславської присяги значно перебільшувалась, причому абсолютно штучно, це робилося в угоду соціально – політичних інтересів спочатку Російської імперії, а потім її наступниці – Радянської держави.


Розділ ІІ. Зміст договору, його наслідки для України


Березневі статті Богдана Хмельницького.

Козацька старшина з гетьманом після від'їзду царських послів приступила до вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні й Чигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина відправляється в Москву українське посольство для укладання міждержавного договору. У наступні тижні були сформульовані основні статті (всього 23) проекту договору, що знайшли відображення у "Проханні" до Олексія Михайловича від 27 лютого, яке повезли до Москви посли Самійло Богданович-Зарудний та П.Тетеря.

Посли везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23 статті. "У проекті договору викладено тільки основні умови, — попереджав у грамоті Богдан Хмельницький, — багато чого буде висловлено послами". Український гетьман просив царя "права, устави, привілеї і всякіє свободи... утвердити і своїми грамотами государськими укрепити".11 березня українське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд до столиці Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя.

У той же день, почалися переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядного значення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвище становище в Московській державі. Це — ближній боярин і намісник, казанський князь О. Н. Трубецькой, один з найзначніших московських боярів В. В. Бутурлін, який очолював у січні 1654 р. велике посольство в Переяславі, окольничий і намісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов.

Наступного дня, 14 березня, посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачав об'єднатися з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана України Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Саме тому, багато українських істориків вважають, що цей договір був привезений саме з України. Також були привезені договори козацької держави з Речю Посполитою, зокрема, Зборівський договір та різні привілеї Богдану Хмельницькому. Цей документ отримав в історії назву "Просительські статті".Ці перемовини, виявилися дуже нелегкими, оскільки російські дипломати не погоджувалися на окремі умови договору.

Статті проекту договору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Росії. У першій статті йшлося про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорозького. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти в "добрах", судах (гродських і земських) та місцевої адміністрації. У четвертій статті була поставлена умова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто була українська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти свої фіскальні права. У п'ятій статті йшлося про надання староства Чигиринського на гетьманську булаву, шоста закріплювала право Війська Запорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми. Статті восьма, дев'ята, десята,одинадцята та дванадцята були присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утримання урядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а також козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Чотирнадцята стаття затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Статті п'ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту та способів збирання податків для цієї данини.

У статті сімнадцятій мовилося про те, що права населення України гарантують царські "хартії, писані на вольності козацькі, а другі — на шляхетські". Вісімнадцята стаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У дев'ятнадцятій статті викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцята стаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцять першій статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам, осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося про спільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

По шістьох дуже важливих пунктах з 23-х не було досягнуто згоди, принаймні збережені редакції цього не показують; зафіксовано тільки протилежні позиції обох сторін. Це стосується, наприклад, статті про зовнішню політику України. Якщо український уряд прагнув провадити самостійну зовнішню політику, то московський уряд намагався заборонити йому зноситися з Річчю Посполитою та Османською імперією, обмежуючи цим самим суверенітет України.

Десять статей — перша, друга, третя, п'ята, шоста, сьома, дев'ята, одинадцята, тринадцята, сімнадцята — затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма, дванадцята, п'ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом, однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев'ятнадцятої, двадцять другої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтю чотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Статті десята, двадцята, двадцять третя містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей. Як видно із змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вони повністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях,— "проханнях-чолобитних" до царя, поданих послами 14 березня. Отже, Статті в 23 пунктах, як проект Хмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом договору між Українською державою і Росією в 1654 р.

"Березневі статті" треба розглядати в тісному зв'язку з царськими резолюціями на їхні пункти, а також з відповідними царськими грамотами.

Так, саме в царських грамотах знаходимо апробацію чисельності реєстру Війська Запорізького в 60 тис. козаків. Більшість статей, поданих 24 березня 1654 p., було прийнято й підтверджено жалуваними грамотами Олексія І. Необхідно врахувати також два послання Б. Хмельницького до царя з проханням про ствердження окремих пунктів договору або ж прав та привілеїв відповідними царськими жалуваними грамотами. В цих листах, а також в усній інформації гетьмана українським послам до Московської держави йшлося про ствердження "прав і вольностей" України, окремих пропозицій та пунктів угоди. У відповідь були видані 4 царські жалувані грамоти. У першій проголошувалося прийняття України до складу Московської держави, але водночас підтверджувалися "права й вольності" всіх категорій її населення. Другою грамотою, дуже великою за своїм обсягом, підтверджувалися деякі "права й вольності" Війська Запорізького з числа тих, що згадувались у "23 статтях", а саме в пунктах 1, 2,5, 7, 13, 14. Ще дві грамоти були видані відповідно до 5-го пункту "23 статей" та усного наказу українським послам. Цар підтверджував тут передачу "на гетьманську булаву" Чигиринського староства, а також Гадячого та Гадяцької "волості" (у приватну власність Б. Хмельницькому та його нащадкам).

27 березня, тобто на другий день Великодня, українським послам вручили текст договору, що містив 11 статей, з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також вже згадані три царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царську жалувану грамоту місту Переяславу і царський привілей Богданові Хмельницькому на Чигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю, Медведівку, Борки й Кам'янку, а також три царські листи особисто гетьманові.

Аналіз договору. Головною особливістю цього договору, було те, що він складавася із двох повноцінних документів, які ми маємо розглядати лише разом, оскільки вони є взаємодоповнюючими. Отже, частиною першою був кінцевий варіант "Просительських статтей", тобто ті 11 статей(Статті Богдана Хмельницького) які отримали українські посли, і частина друга - це царська жалувана грамота гетьманові й Війську Запорозькому.

Охарактеризуємо сутність "Статей Богдана Хмельницького" та "Жалуваної грамоти" царя гетьману й Війську Запорозькому. Вони передбачали збереження у непорушності існуючих форм правління й устрою Української держави, її території, адміністративно-територіального устрою, суду та судочинства, фінансової і фіскальної систем, соціальної структури суспільства, витвореної моделі соціально-економічних відносин. Підтверджувались усі права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщанства та повний суверенітет гетьманського уряду у проведенні внутрішньої політики. Гетьманська влада визнавалася пожиттєвою; після смерті гетьмана "поволити Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя". Чисельність козацького реєстру затверджувалася у 60 тис. осіб; визначалися розміри платні російським урядом козакам і старшині. Споряджений до Києва російський воєвода з кількома тисячами вояків мав надавати допомогу у боротьбі з ворогами. Росія зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й допомогти у відбитті нападу ханства. Зі свого боку, козацька Україна визнавала протекцію царя, повинна була щороку виплачувати до царської скарбниці певну суму данини, втрачала право на проведення самостійної зовнішньої політики (відносини з Річчю Посполитою й Портою без дозволу царя заборонялися взагалі).

Якщо задатися питанням чи збереглись оригінали договору – то відповідь буде негативна. У московському посольському приказі, де вироблялися і оформлялися документи, їх оригінали не збереглися. Із поданих українськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей були зроблені "списки", тобто переклади (точніше — перекази з української на російську мову), занесені у "стовпці", (рос. "столбцы")—досить громіздка форма діловодства у московських приказах.

Із 11 статейного договору московськи дьяки зробили копію на українській мові, яку потім і віддали послам, а оригінал, написаний на російський мові, залишався у Посольському приказі.

Оригінал договору не могли знайти вже через 15 років. Відомо, що й Петро І наказував провести відповідні пошуки у московських архівах, але й тоді його не змогли знайти. Існував іще один варіант договору — з чотирнадцяти статей. Його подав московський посол князь Трубецькой на козацькій Раді у жовтні 1659 р., де Юрія Хмельницького знову було проголошено гетьманом. Трубецькой представив ці чотирнадцять статей як "Статті Богдана Хмельницького з додатками", що насправді були підробкою, і це було доведено на початку ХХ століття, дослідники-історики та юристи, спираючись на історичні джерела, спростували ці твердження і довели, що редакція з'явилася в 1659 р.

До сих пір доля першої редакції документу(23 статті) залишається невідомою, що ж стосується 11 статтейного договору - то вдалося знайти лише версію на російський мові, тоді як на український, збереглися лише чернетки з чисельними виправленнями і додатками.

Політика Гетьманщини і Московії після укладення договору.

Спочатку, договірні умови, що стосувалися спільних воєнних дій виконувалися. Об'єднані московські й українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі 1655—1656 pp. Однак з 1656 р.московський уряд відверто й грубо порушує договір 1654 p. Подальші дії Москви в цьому напрямку по смерті Б. Хмельницького в 1657 р. свідчать про агресивний, загарбницький характер її зовнішньої політики щодо України. Але ж все таки, спроби якось обмежити український суверенітет при Богдані Хмельницькому були дещо слабкіші, тому що цар розумів - гетьман в Україні користується дуже великою пошаною.

Ще одним проявом невиконання Московською державою договору було так зване "Віденське перемир 'я", укладене 24.10.1656 у м.Вільно між Реччю Посполитою та Московською державою – цей договір не відповідав інтересам Української держави, оскільки, головою метою Б.Хмельницького при укладанні Переяславської угоди був саме захист України від польської держави і воєнна поміч в боротьбі із нею. Було досягнуто згоди, що після обрання царя польським королем "Україна, як член Речі Посполитої", мала повернутися до її складу. Передбачалася ліквідація українського державного життя, оскільки скликана впродовж першого року королювання Олексія Михайловича комісія з російських, польських й українських комісарів уповноважувалася виділити для Війська Запорозького лише "певний уділ" на терені козацької України. А до завершення її роботи козакам дозволялося проживати лише на території, визначеній умовами Білоцерківського договору, тобто у межах Київського воєводства.

Український гетьман розуміючи, що Москва все більше схиляється до мирного договору с Польщею(оскільки в них з являється один спільний ворог – Швеція, військова діяльність якої не відповідала інтересам ні однієї ні іншої держави) починає перемовини з іншими державами - Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною й Литвою. Зближення з Річчю Посполитою й оголошення Москвою у кінці травня 1656 р. війни Швеції, в якій Чигирин вбачав союзницю, викликали глибоке занепокоєння у Б.Хмельницького. У своїх листах до царя та російських політиків він переконував їх у помилковості даного курсу і навіть відправляв посольство до Москви . Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів Української держави. Під цим кутом зору їхнє порозуміння таїло смертельну небезпеку для утвердження української незалежності. Насамперед, його турбувала доля західноукраїнського регіону, що міг назавжди залишитись у складі Польщі.

Щоб запобігти подібному розвитку подій, він і активізував перемовини щодо створення антипольської коаліції. І варто зазначити, що ця коаліція мала деякий успіх - козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем та союзниками по коаліції зайняли багато польських міст серед яких Краків та Варшава також вони відвоювали Пінську землю, яка "виявила бажання" приєднатися до Гетьманщини, дещо пізніше приєдналася і Волинь.

Після смерті Богдана Хмельницького козацька старшина обирає його наступником Генерального писаря – Івана Виговського – він продовжує широку дипломатичну політику Хмельницького і заключає зі Швецією договір. Цей договір мав оборонний характер. Союзники забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожого нападу, зобов'язувалися укладати мирні договори тільки за спільним порозумінням. Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Україну вільною державою, обороняти її волю й незалежність. Шведський король Карл Х Август зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України, а також прилучення до неї західноукраїнських земель, зокрема тих, котрі визнали протекторат Запорозького Війська під кінець гетьманування Хмельницького, — Волині, Полісся і Білорусії. Одночасно був поновлений союз із Кримом і Туреччиною, з Польщею укладено перемир'я, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибори нового гетьмана.

І тут Москва знову порушує договір, намагаючись обмежити суверенітет Гетьманщини - цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою, яка була однобічно висунула Москвою. Згідно з цією поправкою вимагалося повідомляти Москву не після обрання гетьмана, як було обумовлено в договорі 1654 р., а перед тим, і одержати спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково у присутності царського представника.

Представник царя в Україні Богдан Хитрово провокує внутрішній конфлікт і розпочалася на Україні громадянська братовбивча війна, фактично кривава боротьба за гетьманську владу. Така обстановка значною мірою була наслідком підступної політики Москви, направленої на централізацію влади.

Українська старшина на чолі з Виговським виступила зі своїм маніфестом перед Європою, в якому пояснювала причини, що привели Україну до повного розриву і війни з Москвою. "Заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом, що великі війни ведені з Польщею, не мали ніякої нашої мети, як тільки оборону святої Східної Церкви й прадідівської свободи, якої ми держимося, її провадив вічної пам'яти наш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задля того ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім із пресвітлим королем Карлом-Густавом, і всім їм додержували вірність непорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всім додержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашу свободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передати потомкам нашим". Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не виконував своїх обіцянок: "Завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав трактати із Польщею коштом України, виповів війну її союзникові Швеції, поставив залогу в Києві, а нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім Військом Запорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана й наступати на Україну оружною рукою". Наприкінці зазначалося, що не на українців лягає відповідальність за нову війну, що вже загорається, і що вони беруться за зброю, будучи вимушеними до того.

Не зважаючи на блискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, до Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях. В Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни — навпаки — були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

16 вересня 1658 р. в місті Гадячі було укладено трактат про унію України з Польщею(Вища виконавча влада надавалася гетьманові, якого б обирали на Раді, а затверджувати це рішення мав король. Брестська церковна унія скасовувалася; православній церкві поверталися храми, землі, майно. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископи.). Москва спробувала вести з гетьманом перемовини, але він вже не вірив царю.

Ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського рушила на Україну. 28 і 29 червня 1659 р. відбулася генеральна битва. Московська армія зазнала нечуваної поразки. 30 тисяч чоловік полягло під Конотопом. Кілька московських воєвод потрапили в полон, загинув князь Пожарський. Але нажаль ця перемога не допомогла Україні залишитися незалежною. Військова перемога України-Гетьманщини перетворилась на політичну поразку. Гетьман не міг протистояти Москві, через безперервні повстання. Саме це змусило піти гетьманський уряд на укладення нового, вже нерівноправного договору з Москвою 27(17) жовтня 1659 р. З цього моменту Українська держава втрачає свою незалежність і стає автономною частиною Московської імперії.

А остаточно союз Московії і Польщі був оформлений 13 січня 1667 році у м. Андрусин, що , поблизу Смоленська. Перемир я було укладено на 13 років. За Андрусівським перемир'ям Лівобережжя України залишалось за Москвою, Правобережжя знову переходило під владу Польщі, крім Києва, який мав відійти до Москви тільки на два роки. Запорозька Січ потрапила під владу обох держав. Нагадаю що головною умовою в Березневих статтях був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю.

Андрусівське перемир'я спричинило посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини, Ті, що боролися проти царизму, після 1667 р. вже не могли спиратися на Річ Посполиту. А правобережні старшини не могли розраховувати на підтримку Московської держави у боротьбі проти Польщі. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства і султанської Туреччини. В Україні починається період під красномовною назвою - Руїна…

Березневі статті, які стали юридичним оформленням усної Переяславської домовленості цілком і повністю можна було вважати як договір двух суверенних країн, одна з яких становилась протектором іншої. В цьому договорі зберігаються усі "права и вольности Войска Запорожского". Але ж у цих двох держав були різні інтереси у боротьбі проти Речі Посполитої:

Б.Хмельницький вбачав у Росії державу, яка допоможе розгромити Річ Посполиту й включити західноукраїнські землі до складу гетьманату (впродовж 1655-1657 pp. він неодноразово підкреслював наміри поширити владу на "всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до

Вісли"), то російська еліта вбачала у них окремішні від Малої Росії терени Польщі й намагалася включати їх до складу Росії.

Прийняття царської протекції започаткувало нові й посилило вже існуючі процеси перегрупування геополітичних сил у Центрально- і Південно-Східній Європі, які у кінцевому підсумку докорінно змінили політичну карту даного європейського регіону.

Складна геополітична ситуація яка склалася у середені ХVІІ ст. у цьому регіоні, мала чимось закінчитись – був започаткований інтенсивний процес втрати Річчю Посполитою геополітичної гегемонії у Центрально-Східній Європі, що поступово почала переходити до Російської імперії. Вони ж у певній мірі посприяли вступу в 1655 p. y війну з Річчю Посполитою Швеції, що, в свою чергу, призвело до загострення російсько-шведських суперечностей і спалаху в 1656 р. воєнних дій між Росією і Швецією та російсько-польського зближення.


Висновки


Переяславська рада

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: