Xreferat.com » Рефераты по краеведению и этнографии » Історія села Соболівка на Поділлі

Історія села Соболівка на Поділлі

що письменниця щиро подякувала: "Большое спасибо за то, что Вьі подарили мою книгу", Щиро пишається тим, що має рідкісний екземпляр - заздрість для справжніх бібліофілів – « Похвала книги», видання 1917 року. Коли про це дізнався Істинний інтелігент, справжній ерудит ще того, дореволюційного гарту, Володимир Лідій, здивовано сказав; "Як у Вас, на такій глибокій периферії, є така, рідкісна книга?!" І вілл а в належне ерудиції справжнього книголюба своєю дружбою. Ввів в елітний книжковий магазин у Москві, котрий обслуговував лише письменників, допоміг придбати рідкісний енцикло-педичний словник Павленка, інші цінні книги,

Пам'ятна для нього зустріч із відомим письменником, творчістю котрого захоплювалось і захоплюється не одне покоління - Іллею Еренбургом. Під час війни до солдатів в окопи рідко приносили пошту, Газети, після того, як їх прочи гали, використовували на самокрутки. А от статті Іллі Ерєнбурга зачитували, як кажуть, до дірок - передавали з рук у руки. До речі, в І. Фурдика до цього часу вони зберігаються в домашньому архіві. "Вони мали величезний вплив на нас, - говорить він, - прочитаєш - і відразу б кидався на ворога, ні перед чим не зупиняючись, така була ненависть до фашистів". Дуже тяжка на фронті солдатська служба. Саме про це писав письменник. Не дивно, що під час Нюрнберзького процесу злочинці весь час дивилися на нього таким великим був його авторитет. Коли вже в мирний час Іван Карпович прочитав спогади: "Люди, годьі, жизнь", не втримався, зателефонував Іллі Григоровичу. Відрекомендувався, що з Вінниччини. У слухавку почув: «Знаю, я її визволяв».

Набрався сміливості і сказав, що ніде не може купити книги. Здивуванню не було меж, коли той запросив у гості. Двері відчинив сам: високий, широкоплечий, із щирою привітною посмішкою. Запросив у кабінет на розмову. Вразила багатюща бібліотека з книгами на різних мовах світу. Не втримався і запитав, чи володіє ними. У відповідь почув: "Предстаньте себе, я долго жил в Европе".

Не вірилося, що це - проста, земна людина, яку на фронті обожнювали.

Взагалі, доля подарувала багато зустрічей не просто з цікавими людьми, а й видатними. Серед них - співробітник Академії Наук СРСР Ю. Ліхтенштейн, колишній працівник ЦК КПРС О. Алєксандров, редактор "Альманаха библиофилов" Є. Осєров, письменники І.Стаднюк, І.Безуглий, доктор хімічних наук, професор С.Гітіс, доктор медичних наук, професор А.Бабур та інші.

Звідки у потомственного селянського сина така непідкупна щира любов до художнього слова? Мабуть, таки правду кажуть, що в природи багато загадок. То як крапля роси, що відбиває світ.

Любов до книги обом дітям - Івану і Катерині - з дитинства прищепив^ батько, Карно Григорович. Йому, ще підліткові, вирізнивши серед інших хлопчаків за допитливість, подарувала кілька книг панянка Домбровсь-ка - майбутня письменниця Галина Журба, яку через століття відкрив для земляків його син.

Скільки себе пам'ятає, вдома був культ книги. Найпершим згадується "Кобзар" і.Шевченка, переплетений руками батька - настільна книга. По ній і навчався читати і писати ще в ранньому віці.

Мама, Єлисавета Мартинівна, садила маленького сина на припічку, де блимав каганець, займаючись нехитрою жіночою роботою, слухала, як читав син Шевченкові вірші.

Дочитувались до того, що обоє плакали над долею Катерини.

До революції у Соболівці була палітурна майстерня, якою володів місцевий єврей. В ній працював Карпо Григорович. Пізніше навчив цього ремесла і сина. Взагалі між ними були не просто міцні родинні стосунки, а й духовні. Батько - прекрасний оповідач, вмів зацікавити своїми розповідями будь-кого. Брав участь у війні 1914 року, служив у Петрограді. Волею долі зустрічав і слухав виступ Леніна разом з односельчанином Пантелеймоном Дудні-ченком на Фінському вокзалі. А пізніше, коли цар Микола І зрікся престолу, дивився, як той ріже дрова, дивувався з цього.

Був у селі визнаним бджолярем, столяром, хліборобом, слюсарем, зброярем – вмів ремонтувати зброю, книголюбом.. Ніхто на всю округу не вмів майструвати таких прядок як він. Прожив 97 років. Якось приніс з базару лікарську сумку з інструментами, яку на щось виміняв. Вона й досі зберігається в родині. Це дало поштовх до вибору професії медика юному Івану Фурдику.1

Закінчивши медучилище, у перших лавах призваний на початку війні в діючу армію. Був, як мовиться, в самому пеклі її -на передовій. Доля подарувала найдорожче - життя, хоч і не раз випробовувала. Після поранення ~ знову були фронтові будні. Впродовж усього життя щиро дякує їй за ту особливу прихильність своїм багатющим таланом, багатством багатогранної душі, що випромінює тепло і добро. Це не просто неординарна особистість, а феномен людини, яка залишила глибокий слід на землі, увіковічнила історію рідного краю, відкрила імена своїх земляків. Одним словом • справжній мудрець. Все життя працював фельдшером невідкладної медичної допомоги у Соболівській дільничній лікарні. Не просто сумлінно ставився до своїх обов'язків, а по-справжньому був відданий улюбленій справі, 43 роки віддавши медицині.

Але десь на дні його серця ще в юності зародилась велика любов ще й до краєзнавства. Всі свої короткі відпустки проводив у архівах, і бібліотеках Москви, Києва, Ленінграда, Вінниці, записував спогади старожилів. По крихтах збирав історію Со-болівки, вивчав історичні документи про рідне село. Співавтор документального нарису про рідне село у книзі „Історія міст і сіл. Вінницька область". Він є не тільки ініціатором, а й творцем музею села та музею місцевого цукрозаводу. Багато зроблено ним добрих справ - аж не віриться, що їх здійснила одна людина. Скільки для цього потрібно мати запалу в душі, прагнення жити і творити для людей, зробити історію ближчою для них, доступнішою, зрозумілішою.

Як батька, доля його також щедро обдарувала талантами. І воно й не дивно, бо сильна своєрідна аура родинного обійстя, де 80 літ тому благословилась на світ добра людина і засвітилось яскравою зорею життя. Не одне покоління Фурдиків топтало тут стежки. Побудувавши свою хату, Іван Карпович не зруйнував батьківську. І вона - як оберіг для нього, найкращий спогад. За всім завжди бачиться праця матері и батька, їхня мудрість, своєрідний зв'язок між поколіннями захисток і прихисток, коли душа затужить. Бо, як писав В. Жуковський: „Не говори с тоской: их нет. но с благо-дарностию: были".1

Більше сотні літ тому юний Карпо Фурдик змайстрував приклад для рушниці одному пасічнику. За це той подарував дві бджолосім'ї. А тут якраз - армія. Мама дві зими тримала їх в хаті, бо не знала, що з ними робити, Біля батьківських І вуликів порається нині Іван Карпович, щедро передаючи цю науку тим, хто прагне нею оволодіти. Кілька років тому громада села, віддаючи данину його мудрості, врівноваженості, справедливості й авторитету, попросила очолити раду старійшин Соболівки і цим визнанням, мабуть, сказано все.

Розповімо ще про видатну поетесу Галину Маврикіївну Журбу, яка народилася на хуторі Олександрії, поблизу села Соболівка Гайсинського повіту, тепер Теплицького району. Походила із шляхетсько-ополяченого роду Домбровсь-ких, з закутку родинного вогнища якого жевріли генетично-козацькі жарини. Саме від батька Галина вперше почула прихильне, шанобливе: «Україна, Шевченко».

Спілкування із селянським довкіллям., раннє знайомство з народними звичаями, побутом, моральними поняттями, з пісенною творчістю, з окремими творами українських письменників збудило в дівчині бажання прислужитися народові, серед якого жила. А що всім серцем прийняла його слово і мала від природи хист до словотворчості, то ще зовсім в юному віці тут, на хуторі, пробує писати вірші, оповідання - відразу й тільки українською мовою.1

І це - незважаючи на те, що вдома-таки розмовляли по-польському.

Письменниця згодом у своїх спогадах не раз поверталася до теми власного зу країн ще ння. «У мене починає рішуче переважати українськість чуттєво й світоглядно». Відтоді й на все життя вона віддає перевагу Україні. Шануючи свою «метричну» націю за культуру, шляхетність, патріотизм, романтизм, осуджує експансивні - домагання Польщі - «від можа до можа». Так само ненависна їй московська імперська загре-бущість: «Хто проти Росії, до того моя прихильність». Улюбленою, часто вживаною фразою Галини, що викликала добродушні насміхй полонізованого оточення, була: «Мої українці!..»

Симпатії та співчуття до «нашого народу, до наших наївних, як діти, прекрасних Степанів, Онисьок...» і надиктували їй у батьківському затишку («Ліс, повітря, спокій, харчі та гніздо родинне») цілу книжку оповідань «З життя», яку 1909 року ' випустив у світ одеський видавець Андрій Ніковський. У творах проникливо змальовано картини подільського села, самобутню культуру хліборобів, на-; родні волелюбні прагнення, Серед гострих проблем - осуд і соціального й національного гніту. Прозу Галини Журби охоче друкують у київських часописах. Успіх був чималим і навіть скандальним: так, за публікацію відверто антисамодержавного оповідання «Коняка» було конфісковано весь наклад журналу «Українська хата», а редактора Павла Богацького кинуто до в'язниці.

Морозного січневого ранку 1912 року 22-літня літераторка вперше завітала до Києва. Своєю увагою її оточили й підтримали «метри» словесності Микита Шаповал, Гнат Хоткевич, Людмила Старицька-Черняхівсь-ка, Олександр Олесь... Всі вони з прихильністю ставилися до «нетипової полячки», котра підкреслювала: «Я завжди і всюди - українка». Відтоді протягом кількох років почергово мешкає то в місті над Дніпром, то на подільському хуторі. Співробітничає із часописами «Українська хата», «Засів», а щоб у тодішній громадянській розрусі вижити, підробляє то технічними перекладами (знала кілька мов), то наймаючись рубати дрова. 1

Всією душею прийняла Галина Журба Українську революцію. Бере участь у різних громадських заходах, організовує літературно-мистецьку групу «Музагет», перейняту новими творчими завданнями трудівників національної культури (Олекса Слісаренко, Дмитро Загул, Лесь Курбас, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Терещенко). Разом Із Павлом Тичиною працювала в газеті «Нова рада», а з 1919 року, з приходом до влади червоних комісарів, з ним же - в радянському видавництві «Все-видат». Залишила цікаві спогади про «сонцекларнетного» поета - про його редакторську й поетичну працю, про приятельські стосунки з ним, про характер і побут, про те, як «усі його дуже любили», також про його різкі метаморфози в коловороті по-літичних змін («Те, що вийшло під совєтами з Тичини, - цілковите заперечення того безпосереднього, чудесного Тичинки, якого я знала. Навіть обличчя зовсім не те, наче інша якась людина»).

Чимало ще чого зберегла у своїй пам'яті спостережлива, об'єктивно розважлива, іронічна Галина Журба: зустрічі з Оленою Пчілкою, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Миколою Садовським, Миколою Вороним, з «молодесеньким Максимком Рильським,., що ходить замислено по кімнаті, заклавши руку за пазуху гімназійної блюзи», та багатьма-багатьма іншими. У зафіксованих нею свідченнях - тривожна доба громадянської бойні, моменти діяльності Центральної Ради, злочини муравйовщини, зародження, боротьба різних політичних угруповань, настрої, сумніви, вагання діячів літератури й мистецтва в умовах, коли непросто було визначатися.2

Встигнувши йде видати в Україні збірку оповідань «Похід життя» (1913), Журба у передчутті репресій емігрувала до Польщі, а 1939 року - до Америки, де й померла на 91-му році життя. У США була в числі засновників творчого об'єднання українських еміграційних письменників «Слово». За «залізною завісою» написала і видрукувала багато прозових і поетичних творів, зокрема повість «Зорі заповідають» (1933), поему «Не-тря» (1935), повісгь-хроніку у 2-х томах «Революція йде» (1937 - 1938), роман «Тодір Сокір» (1967), цілий ряд автобіографічних, мемуарних видань, з тому числі книгу спогадів «Від «Української хати» до «Музагету» (1962) та інші. Тематика, образи, мотиви, свідчення, міркування - це відгомін українського суспільного життя напередодні революції та у перші порево-люційні роки. Досить відчутне в її творах відлуння рідного Поділля.

Заокеанська літературна критика високо оцінювала мистецькі здобутки нашої землячки, ставлячи їх «на перше місце між еміграційного письменства» і вважаючи, що вони «увійдуть у класику української літератури». Захоплено зустріли повернення імені та слова Журби в Україну після тривалого замовчування сучасні наші письменники і літературознавці, яким ще належить грунтовно дослідити, систематизувати й оприлюднити творчу спадщину майстра художньої літератури. Письменниця варта найщирішого пошанування і нами, земляками. Сад її творчості переважно розвивався й плодоносив у чужих краях, але зродився він на вітчизняному грунті, з наших джерел, з нашого коріння. Він квітував і квітуватиме Україною.

Приділимо також увагу заслуженій учительці Євгенії Давидівні Тондій, яка народилася 8 лютого 1918 року в селі Цвіліківцях Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в родині священика.

Дід, прадід Давида Тондія були ткачами. Ткали рушники, скатертини, доріжки, рядна та килими на всю округу!

Дід Тимофій дав освіту всім своїм 4 синам, в тому числі і найменшому Давиду. Навчався Давид в трирічній церковно-приходській школі на відмінно. Від природи мав гарний голос, любив співати, з легкістю опанував музичну грамоту. Навчився грати на скрипці. По закінченню навчання йому було присвоєно звання регента хору. Призначення Давид Тондій отримав у село Орлівку на посаду вчителя церковно-приходської школи. Доля послала йому зустріч зі своєю половиною – сільською дівчиною, також з родини ткачів, Тарасюк Федорою Леонтіївною., яка також співала в церковному хорі і мала прекрасний голос. Це було в 1901 році. В 1902 народився в них первісток – син Андрій. В цей час приходить батькові Євгенії Давидівни запрошення працювати в придворному академічному хорі в Петербурзі. Та Давид вчинив мудро.1

Він палко любив своє Поділля з вишневими садками та солов’їним співом, йому подобалася робота сільського вчителя, і він делікатно відмовився.

Згодом народилася дочка Євгенія, сини Дмитро та Микола. С’імя Тондіїв жила в любові та злагоді.

Та в 1916 їх життя докорінно змінилося. Влітку на освячення церкви в Орлівку приїхав архієрей з Кам’янця-Подільського. Його вразила майстерність сільського церковного хору, керованого Давидом Тимофійовичем Тондієм, який супроводжував церковну відправу. Пізніше архієрей запитав: „Скажіть, а світських пісень ви так само гарно вмієте співати?” Кохаючись з дитинства в українських народних піснях, Давид відчув себе як риба у воді. Поряд з народними піснями, хор виконав пісні в обробці Лисенка, Бортнянського, Веделя, чим глибоко вразив архієрея. „ З твоїм голосом та умінням бути тобі священиком, щоб голос твій лунав у церкві і чарував людей. Я тебе висвячу.”

Так і сталося. В Кам’янець-Подільському кафедральному соборі під час служби Божої Давида Тимофійовича Тон дія було висвячено на священика.

Перше його призначення на цій посаді було в селі Цвіліхівці за 8 кілометрів від Кам’янця-Подільськогою.

Старші діти вже всі навчались, але вони були дітьми сільського вчителя, а от Євгенія Давидівна, котра народилась 8 лютого 1918 року, вже була донькою церковнослужителя, за що згодом і пережила клеймо попівської дочки.

Батьки переїздять в село Петрашівку і поселяються в хаті діда Тимофія. Батько служить в церкві. В 1925р. Євгенія іде до першого класу, де зазнала знущань і утисків як попівська дитина. Всі підручники були спрямовані на атеїстичне виховання, учні під час бесід на антигітлерівські теми повертали голови в бік дівчинки, з осудом чекаючи її реакції. Євгенія тяжко переживала своє становище, що була вона не такою, як усі, але ніколи нікому не скаржилася – усе переживала, стиснувши у маленькому дитячому серці невимовний біль. По закінченню чотирьох класів Євгенію не приймають до 5 класу Соболівської семирічної школи (Вінницька область, Теплицький район) – там не місце попівській дочці. А вона так хотіла вчитися і не могла збагнути, чому вона повинна сидіти вдома. Батьки її втішали, як могли. Старша сестра Євдокія змушена була забрати дівчинку до себе, вона на той час працювала вчителькою в селі Орлівці, де Євгенія закінчила 7 класів на відмінно і була рекомендована на педагогічні курси до Бершаді для отримання фаху вчителя початкових класів. На той час не вистачало вчителів. Це був 1933рік, рік голодомору в Україні. На все життя Євгенія Давидівна запам’ятає події тих років, коли смерть дивилася людям в очі, коли потрібно було жити серед померлих під тинами людей. Голодна і холодна вона вчилася на відмінно, але… хлопчина –земляк впізнав її і на комсомольських зборах перед усіма сказав, що ворог знаходиться серед них і не місце їй знаходитися серед майбутніх вчителів. Трапилося це на останньому курсі навчання. В Євгенії потемніло в очах, весь світ звалився на плечі тендітної дівчини. Вона нічого не бачила перед собою, тільки чула, як чорною зливою, шквалом брудних звинувачень сипалися на неї слова її товаришів. Дякувати Богу, завуч цих курсів був людиною поміркованою і наказав їй на наступний день принести довідку Петрашівської сільської ради про те, що її батько не священик. На ту пору церква вже була закрита і батько працював в колгоспі, про що і була видана відповідна довідка. Не було жодного слова про те що він був священиком (ще й через те, що любили сім’ю Тондіїв у селі). Не чуючи під собою землі дівчина прибігла з Петрашівки і Бершадь вже в другій половині наступного дня. Розшукувала секретаря комсомольської організації, щоб віддати довідку. Сподівалась на справедливість. Їй назустріч вийшов той самий завуч і взяв довідку, сказав:

- Не турбуйся, йди до класу, а я це віддам це кому треба.

З теплотою в серці все життя потім Євгенія Давидівна згадувала цю людину. 1

По закінченню педкурсів Євгенія стала вчителькою 3 класу в Орлівській школі. О, з яким трепетом вона ішла на перший урок. Її мрія здійснилась – вона має можливість вчити дітей. Від цього часу і до 1979 року, коли вийшла на пенсію, не полишало її почуття любові до своєї професії та відданості дітям.

З 1935 – вона вчителька Петрашівської середньої школи. В 1936 вийшла заміж. Подружжя жило щасливо в оточенні дружних братів і сестер Тондіїв. Любов до пісні передалася всім дітям. Всі вони були педагогами, а до того ще й керівниками хорових колективів.

В 1936 році Євгенія Давидівна, маючи прекрасний голос, їде на прослуховування до академічної капели „Думка”. В конкурсі брало участь понад 600 учасників, але вибрали тільки 40. Серед щасливчиків була і вона. Радості не було меж! Вирішили разом з чоловіком переїхати до Києва, але в „Думці” вона пробула лише два місяці. Тяжка хвороба чоловіка повернула дівчину до Петрашівки, де вона знову вчителює. Навчаючи дітей в молодших класах, вона і сама навчалася. Так закінчила 10 клас, отримала середню освіту.2

Згодом народився первісток – синочок Леонід, ще пізніше – донечка Галинка. Але незабаром похоронила чоловіка. Тяжко було: на руках двоє малих дітей.

У війну тяжко працювала на полі, поховала батьків, братів, ставила на ноги дітей, засіваючи їхні душі чистими зернами віри і надії.

В 1951 одружується вдруге. Він був також вдівцем, мав двох синів, для яких Євгенія Давидівна стала мамою. В 1952 народилася спільна дочка Лариса. Так Євгенія Давидівна стала матір’ю 5-х дітей.

З 1958 року перевели її працювати в Соболівську середню школу №2, де чоловік, Захарій Йосипович Продан, був директором.

Важким було життя. Вищу освіту змогла здобути лише в 1960 році, закінчивши заочно Уманський педагогічний інститут. Клеймо попівської дочки переслідувало її потягом всього життя.

На старість залишилась одинокою: помер чоловік, син Віталій та донька Галина, інших дітей розкидало по світі. Та все ж не полишає Євгенію Давидівну життєвий оптимізм, завжди рада була бачити у своїй хаті гостей. З теплотою згадувала педагогічний колектив Соболівської школи на чолі з директором Юрієм Федоровичем Головкіним, який не забував про неї і постійно запрошував на всі урочистості, що відбувались у школі.

Казала, що такі зустрічі давали їй наснагу до життя, спогади про яке так і називаємо – „ Моє життя”

Брати та сестра Євгенії Давидівни були талановитими. Старший, Андрій, був високо інтелігентною людиною. Він свого часу закінчив Кам”янець-Подільський університет, у якому був диригентом, керівником студентського хору. Особисто знайомий з Миколою Дмитровичем Леонтовичем. Він, як і Леонтович, працював у жанрі обробки народної пісні для хору.

Брат Дмитро також вчителював і був керівником хору.

Брат Микола проживав з родиною в селі Удич, був учителем, керівником хору, прекрасним поетом та художником.

Особливе ставлення в Євгенії Давидівни було до пісні. Це була і її розрада, і її порада, яка давала наснаги, сили для життя. Керувала хорами:

- з 1952 – в Петрашівській середній школі,

- з 1959 – учнівським та вчительським в Соболівській школі №2,

- сільським колгоспним хором (Соболівка).

Лебединою піснею Євгенії Давидівни було створення жіночого вокального ансамблю „Українка”.

Вірна цьому святому куточку,

Де сади – не сади, -вишняки.

Мережкову вкраїнську сорочку

Одягнула в далекі світи.

Ці жінки, палко закохані в пісню, маючи прекрасні голоси, радували своєю майстерністю не тільки жителів Соболівки, але й навколишніх сіл, сусідніх районів. Були дипломантами І Всесоюзного огляду творчості, двічі були учасниками республіканської радіопередачі „Золоті ключі”, виступали на обласній та районній сценах. Жодного свята не проходило без них. Їх любили люди, кохались в їх піснях.

Євгенія Давидівна Тондій збирала думи, приказки, прислів’я, пісні, загадки аби зберегти світлі образи минулого, відкрити нащадкам духовний світ пращурів, які завжди прагнули волі, щастя і краси. Особливо близькими були їй ліричні пісні, наповнені щирими почуттями.1

Класична поезія народного життя, вірувань, обрядів, присвячених кожній порі року завжди нагадували Євгенії Давидівні дитинство. Багато обрядових пісень, записаних від неї, зараз є в репертуарі зразкового дитячого фольклорного гурту с.Соболівки „Цвіт папороті”.

Саме від Євгенії Давидівни ми вперше дізналися про звичай на Маковія святити криниці. Наші прадіди вірили в чудодійну силу води і в те, що вона очищує і зцілює людей.. Криниці прикрашали чорнобривцями, люби стком, васильками і водили навколо них хороводи, співаючи пісень.

Померла Євгенія Давидівна Тондій 20липня 2003р.

Похована у рідному селі Соболівці.

Я пишаюся тим, що у моєму рідному селі народилися та зростали такі відомі особистості, які зробили великий внесок в розвиток культури села Соболівки, зокрема, скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди: науковець Гітіс С.С., вчителька Тондій Є.Б., а справжнім скарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба та невтомний ентузіаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає історичні матеріали про минуле свого рідного села.


Висновки


Соболівка... Мила моя, Соболівка...

Тут все говорить,все співає і грає, сміється і плаче... Високо в небо злітає те невидиме сяйво, що єднає душі односельчан з їх корінням, предками, заплітається в вербові лози і летить,летить через віки до скарбниці мудрості і пам`яті народної.

В курсовій роботі було поетапно досліджено політичне, економічне, соціальне становище села від заснування до кінця радянського періоду, а також описано життєвий шлях відомих вихідців із села.

Звертаємось до сивої давнини. До цих пір жителі Соболівки знаходять кремінні знаряддя камяного віку, а це значить, що більше двох мільйонів років тому люди заселяли нашу місцевість ще в часи палеоліту. Знайдені знаряддя праці зберігаються в місцевому музеї історії нашого села. Між іншим у приміщенні ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів розташований музей бойової слави, в якому знаходяться експонати часів Великої Вітчизняної війни та війни в Авганістані.

Скарбницею мудрості і життя для Соболівки є її працьовиті, талановиті люди. Справжнім скарбом світової літератури є наша землячка Г. М. Журба. Народилася Галина Маврикіївна Журба (дівоче прізвище- Домбровська), в далекому 1888 році, на хуторі Олександрія, полька за походженням, яка захопилася українознавством. В Соболівці, майбутня письменниця одержала домашню освіту, звідси пролягла її дорога в літеретуру. Батько її був управителем панського маєтку і родина її була заможною. Але це не було на заваді спілкуватись дівчинці з бідними сім'ями, пізнавати їхнє життя. Оточення впливало на виховання Галини Журби. Глибока обізнаність з тодішнім життям соболівчан проявляється в тому, що її творчість розпочинається саме з сільської тематики. її знаменита автобіографічна розповідь « Далекий світ» знайомить нас з хутором Олександрія поблизу Соболівки:: «...Наш дім стояв на узліссі. Ліс обгортав його з усіх боків, застіняв перед світом.

Поземний, гонтою критий, з широким ґанком на чотирьох кольонах, дім мав простодушно-непретенсійний вигляд. Подвійно широкими вікнами замріяно дивився на травник та браму і далі, геть, в димну далечінь, де на овиді синіла Зятьківецька дубина. Довкола шумів ліс тихим, рівномірним шумом; інколи дужче, коли розповідав епос давноминулих днів; часом тихіше, впадаючи в ліричний романтизм доби, що саме кінчалось...» Велика літеретурна спадщина поетеси, нашої землячки – Галини Журби повернулася на рідну подільську землю через 100 років від дня її народження.

Невтомний ентузіаст - краєзнавець Іван Карпович Фурдик, який вже багато років збирає Історичні матеріали про минуле свого рідного села. Частину з них він використав при написанні історичного нарису «Соболівка», надрукованого в 26 - томному науковому виданні, яке видавалося Головною редакцією Української Радянської Енциклопедії. Один із томів «Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область» вийшов з друк у 1912 році, в якому і надруковано історичний нарис «Соболівка». З того часу зібрано багато нових цікавих історичних матеріалів із друкованих джерел, архівів про Соболівку, які І. К. Фурдик пропонує редакції публікувати на сторінках районної газети «Вісті Тепличчини».

Соболівська земля подарувала світові не один десяток видатних людей, які стали на найвищий ступінь визнання. Серед них Герої Соціалістичної Праці: колишній директор цукрокомбінату М.П. Черкасова,свинарка М.П. Бабенко: професор, доктор фізико-математичних наук Г.Є. Грабчак: генерал-майор О.С. Венгер: поетеса Тетяна Яковенко та багато інших.

Я дуже пишаюся тим, що народився в

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: