Xreferat.ru » Рефераты по краеведению и этнографии » Українські легенди та перекази про гадів

Українські легенди та перекази про гадів

змією (також — кажаном, гніздом ремеза — рід синиці — Parus pendulinus, засушеною жабою). Особливо цілюще значення приписують голові змії. Іноді тримають вдома якусь кісточку або черепашку, що нагадує формою й розмірами зміїну голівку, вірячи, що вони приносять у дім здоров'я. Такі повір'я зустрічаються в казках, піснях та інших народних творах — українських, великоруських, словенських, чеських, болгарських і сербських. На думку австрійських сербів, змії саме й навчили людей лікування, оскільки вони володіють знанням цілющих трав. В одному старовинному лікарському пораднику про траву попутник (Plantago major L.) говориться: «Розповідав, мовляв, венеціянин, торговий чоловік; випало йому дорогою їхати з крамом на возах важких, і змія, мовляв, лежить на шляху, і через неї переїхав віз, і тут її затерло, і вона, мовляв, померла. І друга змія приповзла й принесла в роті попутник та па неї поклала, і змія, мовляв, ожила й поповзла». В розділі «Українські легенди та перекази про надприродних істот» ми навели вже легенду про те, як один чоловік потрапив до песиголовців і, змушений готувати їм для їжі змій, скуштував цього їдла й сам, і відразу ж почав розуміти силу трав. На додаток наводимо тут ще одну подібну до попередньої легенду, записану в Олександрівському повіті. Жив собі один пан, і був у нього кучер. Якось раз той пап поїхав з кучером у ліс і спіймав гадюку. Привіз він спійману гадюку й почав її варити. Варив він її, варив, а тоді воду, в якій варив, вилив на траву — трава так і зайнялася раптом полум'ям. Став він тоді варити знову. Через якийсь час знову вилив воду на траву, трава й цього разу спалахнула. Давай він варити ту гадюку втретє. Вилив воду — трава не горить. Взяв тоді пан зварену гадюку й почав її їсти. їв, їв — все з'їв, самі лиш кісточки позалишалися. А кучер усе те бачив, що робив пан. — «Ну, — думає собі, — якщо пан їв гадюку й не помер, посмокчу я хоч кісточки — для чогось він та їв же її!» Посмоктав кучер кісточки — й байдуже. Невдовзі потому пан знов їде з кучером у ліс. Коли прислухається оце кучер і Господи, Боже Ти мій! Вся трава, чує він, говорить! Одна каже: «Я ось від того», друга: «А я оце від того». Та: «Я від ось такої хвороби», а та: «А я від ось такої». Збоку отак стоїть буркун (Melilotus coerulea Lam.) і каже: «А я від гилі, я від гилі» (Hernia scrotum). Кучер, як почув усе це, мимоволі посміхнувся; пан побачив його посмішку й питає: «Чого ти, Іване, смієшся?» — «Та так собі», — відповідає кучер.

«Та, ні, — каже пан, — мабуть, ти щось знаєш?» — «Та ні ж бо! їй-богу, так собі!» — «Ану сплюнь, — каже пан, — на лівий бік». Кучер тільки-но сплюнув — і все змовкло, і він уже не чув, що говорять трави.

З ящірок на Україні зустрічаються здебільше так звана звичайна, або прудка ящірка (Lacerta agilis, Seps caerules- cens, argus, ruber, Lacerta vulgaris, stellata, arenicola, stirpium, laurentii, exigua, cherconensis, sylvicola, cloniensis, paradoxa); на півдні Росії трапляється ще, втім, і зелена ящірка (Lacerta viridis, bilineata, strigata, bistriata, chloronata, schreberi, qu- inquevittata, elegans, smaragdina, seps viridis, Padarcis cyaino- lema). Сіра ящірка (самиця прудкої) відома в народі під назвою «хлоп'ячої», а зелена (самець тієї ж прудкої) — під назвою «дівчачої», причому кажуть, ніби «хлоп'яча» ящірка кусає дівчат, а «дівчача» — хлопців. Коли побачать навесні вперше ящірку, то відбивають у неї хвоста, зберігають його й носять на шиї від лихоманки. Якщо на відбитий у ящірки хвіст не наступити ногою, поки він зовсім застигне, то з нього виросте гадюка. В руки брати ящірку вважається гріхом, а коли хто візьме, то мусить мити їх водою доти, доки не піде кров (Старобільський повіт). У Канівському повіті розповідають, немов одна жінка проковтнула якось під час сну ящірку. Ящірка всередині в неї розчинилась. Коли потім знахарки стали лікувати цю жінку, то вона виблювала і ящірку, і її дитинчат (Канівський повіт).

Жаби (водяна зелена жаба, ропуха — Rana esculenta, viridis, fluviatili, calcarata, Relophylax esculentus; різновид її — озерна жаба — var. ridibunda, cachinnans, fortis; сіра, або трав'яна жаба — Rana temporaria, muta, fusca, cruenta, alpiпа, scotica, flaviventris, platurrhiaus, dybawskii; болотяна, або гостроморда жаба — Rana agilis, gracilis; плямиста зеленуха, зелена жабка—Dendrobates tinctorius, histrionicus, Calamita, Rana, Hyla tinctoria, Hylaplesia aurat auratus, chocoensis), створені Богом (Літинський повіт) й відіграли важливу роль при закінченні Давидом Псалтирі, за українськими народними легендами. У льохах і криницях жаби заводяться в тому разі, якщо над льохами й криницями хто-небудь є.

Аби перевести їх у льох, треба розпалити там вогнище й покласти на нього стручкового червоного перцю (Capiscum amnuum L.). Брати жабу руками не годиться вона може пирскнути і тоді «нападуть» бородавки. Одна жінка — кажуть - взяла жабу в руки; та їй пирскнула прямо в обличчя, і в цієї жінки виросла навіть борода. Кажуть також, що жаби, як і миші, передчувають майбутній неврожай і з такої місцевості перекочовують в іншу, де буде багато вологи і передбачається хороший урожай. Якось раз сила-силенна жаб перекочовувала з однієї місцевості в іншу. Побачив це один чоловік, схопив дрючок і вдарив ним жабу, яка вела перед і яка зветься маткою. Матка стрибнула на цього чоловіка і вп'ялась так міцно йому в щоку, що ніхто не міг відірвати її; так цей чоловік і помер, і похований був разом із жабою. Укус зеленухи, яка іноді ганяється за людиною, вважають невиліковним (Старобільський повіт).

Жаби дуже часто заводять бійку з вужем, який ними, як відомо, переважно й годується. Хто побачить жабу й вужа, які б'ються, повинен розняти їх палицею і тоді зберігати її, мов коштовний талісман: така палиця приносить у дім прибуток (Київський повіт), рятує людину від покарання (Старобільський повіт), розганяє градові хмари, які для цього треба перехрестити нею (Літинський повіт).

Амулетом є також і жаб'яча кісточка, яку здобувають в такий спосіб: кидають жабу в мурашник; коли мурашки об'їдять на ній м'ясо, тоді й беруть з кістяка приворотну загнуту кістку. Ця кістка вживається в присушках, коли хочуть пробудити в комусь кохання. Неабияку роль, як ми це вже бачили, відіграють жаби і в народній медицині.

Досить багато схожих повір'їв про жаб є також у західноєвропейських народів — у Франції, Австрії, Швейцарії, Шотландії. У класичну давнину їли жаб, щоб були діти.

Якщо жаба «перебіжить дорогу», то слід чекати чогось поганого (Чернігівський повіт).

В оповідях про черепах (прісноводна — Clemmus; європейська еміда — Emys, orbicularis, lutaria, europaea, meleag- ris, flava, hellenica, Terrapene europaea, Lutremys europaea) відчутний вплив оповідань «Римських діянь» про невдячних і нешанобливих дітей, а також апокрифічних сказань і давніх міфічних народних поглядів. У Канівському повіті кажуть, що черепаха створена Богом уже після загального створення світу. Одна скнара й хитра дівчина, бажаючи приховати від свого рідного батька приготоване для нього м'ясо, заховала його в глиняну миску й зверху накрила тарілкою. Щоб покарати за таку скнарість дівчину, Бог перетворив заховане нею м'ясо на черепаху. Ось чому черепаха й тепер покрита двома щитами, подібними до тарілок, причому задні й передні лапи і голова дуже нагадують собою руки, ноги й голову дівчини.

Вол. Менчицем записано таку легенду про походження черепахи. Пішла одного разу мати в гості до своєї заміжньої дочки. Підходить до хати, де жила дочка; а дочка, вгледівши матір, схопила мерщій миску, де була смажена курка, побігла й поставила її в коморі: вони якраз саме у цей час їли з чоловіком смажену курку. Входить мати до хати. її садовлять, приймають. Посиділа мати, збирається йти. Тільки-но мати за поріг, дочка з чоловіком до курки доїдати її. Вносять ту курку, а дочка та накрила її покришкою. До курки — коли там черепаха. Оскільки курку накрито було двома полумисками, то і в черепахи — череп'я (щити) згори і знизу.

За варіантом, записаним І. Манжурою, жила колись мати, в якої була заміжня дочка. Раз якось зварила дочка курку в борщі, а на той час та й прийшла до неї мати. Дочка схопила курку й мерщій ховати її. Коли мати пішла, вона до курки, відкрила, — коли вилазить черепаха. І тепер, коли черепаха виплодить череиашат, то — якщо прислухатися — вона мовби квокче.

Нарешті, за варіантом, записаним у Канівському повіті, на черепаху перетворилася сама заклята матір'ю дочка. До однієї молодиці, — розповідає легенда, — прийшла здалеку в гості її рідна мати. Спочатку молодиця пригощала її, чим Бог послав; а потім бачить, що мати довго не збирається додому, стала годувати її дедалі гірше й гірше, — вона була дуже скнарою: весь час, бувало, каже, ніби нема нічого, ніби в усьому терпить нестатки, а сама їсть собі, що ласіше, потайки від матері. Ось якось мати бачить, що дочка зварила собі курку і їсть її тайкома. Почала мати докоряти їй, а дочка й каже, що то вона не курку, а черепаху через нестатки свої зварила. Тоді мати закляла її, і дочка сама черепахою стала. Отак вона й лишилася черепахою донині. І тепер черепаху називають іноді куркою.

Дехто говорить, що черепахи дуже мстиві і надзвичайно живучі. Напоїв одного разу чумак волів, побачив черепаху, побив, потрощив її на м'ясо і погнав собі волів до возів. Черепаха за ним. Чумаки в дорогу — і вона за чумаками. Цілих три дні повзла: куди піде чумак, який убив її, туди й черепаха за ним. «Давай, — кажуть чумаки, — подивимось, що вона робитиме?» Поклали того чумака долі, накрили повстю. Черепаха видряпалась на нього, вимочилась, та як гукне! — і тоді поповзла собі геть. Зняли чумаки повсть з товариша, коли дивляться — він лежить мертвий.

Черепаху на Україні вважають дуже корисною для корів, і тому часто тримають черепах у ночвах з помиями, які дають пити коровам; дають також лизати черепаху корові, причому спостерігали, що після того молоко стає незрівнянно густішим і смачнішим, і корова дає його значно більше.

Між іншим, черепасі на Україні приписують надприродне відання — знання всякого зілля, і тому в Ушицькому повіті запевняють, наче вона походить з найхитрішого чорта. Злодії за допомогою черепахи намагаються роздобути собі розрив-траву, перед якою не може встояти жоден замок. Для цього треба відшукати гніздо черепахи, де вона поклала вже яйця, і пильнувати часу, коли вона піде за кормом. Тільки-но вона зникне з очей, одразу ж огороджують гніздо кілочками або невеликим тином. Черепаха, повернувшись і бачачи гніздо своє огородженим, негайно ж відшукує і приносить у роті розрив-траву, від доторку якої огорожа розлітається вмить, як пух од вітру. Тоді намагаються вирвати в черепахи з рота цю траву, вичавити з неї сік і хоч краплю його впустити за шкіру своєї долоні. Від одного доторку такої долоні до якого завгодно замка він миттю розлітається на найдрібніші шматочки.

Схожі повір'я в Галичині, а також у багатьох місцях Великороси та Білорусії, у чехів і німців є щодо дятла. Щоб дістати розрив-траву, потрібно відшукати гніздо дятла і затулити вхід до нього дерев'яним кілочком. Дятел випробує спочатку силу свого дзьоба, щоб проникнути в гніздо, а тоді вже принесе розрив-траву. Коли він полетить за розрив-травою, слід розстелити перед деревом, де гніздо, червону хустину. Дятел прийме її за вогонь і випустить розрив-траву. Всі подібні до цієї оповіді ґрунтуються на літературних джерелах, саме — на давніх «фізіологах», а також на апокрифічних сказаннях про Соломона. А що стосується власне щойно наведеного повір'я про дятла, то давність його засвідчена Плінієм, — ніби дятел може проникнути в будь-яке закрите приміщення, відчинивши замки за допомогою трави.

17