Xreferat.com » Рефераты по краеведению и этнографии » Світоглядні уявлення та вірування, народні знання слов'ян

Світоглядні уявлення та вірування, народні знання слов'ян

"по полудню годину чи другу", "перед заходом Сонця", "опівночі" тощо.

Побутувало чимало способів дізнатися про пору дня, найчастіше орієнтувалися за тінню людини, або якогось предмета (будинку, дерева), розташуванням Сонця на горизонті. Більш точна регламентація часових вимірів здійснювалася у побуті, через зв"язок з природою у процесі господарської діяльності, через відтворення пам"ятних подій родинного чи громадського життя.

Своєрідною виявилась народна система лінійних мір, якою користувались в Україні з давніх-давен. Їх походження має антропометричний характер. Міри пов"язували з природним рухом (розведенням пальців, розмахом рук), з окремими частинами людського тіла (ліктем, п"ядею, пальцями, ступнею і навіть голосом) чи фізичною силою – "на відстань голосу", "на відстань кинутого каменя" тощо. Тому у різних народів вони були не однаковими, тісно пов"язувалися з традиційними особливостями ("локоть давнторимський", "локоть мадярський").

Основними мірами довжини ще з часів Київської Русі були "локоть", "ступня", "сажень" і навіть "крок". "Локоть" – відстань між локтьовим суглобом і кінцем стиснутого кулака ("п"ястуха") людини середнього зросту – становив 45 – 50 см. "Литовський локоть" дорівнював 61,1 см і був поширений на Поліссі. Меншими за величиною були такі міри, як "стопа" і "п"ядь". У Карпатах паралельно зі "стопою" вживався термін німецького походження "шух" (приблизно 30 см), який ділився на 12 "перстів" чи "пальців" (величина великого пальця). "Перст" у лісорубстві ототожнювався з "цалем", "цолом" (2,5 см).

В українців, як і в багатьох інших слов"янських народів, "п"ядь" розділялась на дві величини – "мала п"ядь" і "велика п"ядь". "Мала п"ядь", або ще "хрома п"ядь" – це відстань між розставленими великим і вказівним пальцями (19 см), а "велика п"ядь" – між великим пальцем і мізинцем (21-23 см).

Наведені міри застосовувались переважно у ткацтві, у різних народних промислах, а також у бджільництві; "сажень" стосувався міри землі. Витягнуті в обидва боки руки становили "сажень" ("сяг") – приблизно 177-186 см. "Коса сажень" дорівнювала 2,5 м і визначалась відстанню від підошви лівої ноги до кінця пальців витягнутої вгору правої руки. Відстань на землі ще міряли "кроком", що дорівнював 75см.

Щодо геометричних знань, то селяни були обізнані з простою і ламаною лініями, мали уявлення про особливості паралельних ліній, прямий (рівний) кут, будову кола, відношення довжини кола до діаметра тощо. Останне було особливо властиво бондарям, які обчислювали діаметр дна діжок. Широко побутували народні способи виміру земельних ділянок, в основу якого була покладена схема прямокутної десятини з розмірами 40 х 60 або 30 х 80 сажнів. При обчисленні площі трикутника перемножували довжину двох його сторін. Вимірюючи ділянки неправильної форми, їх розчленовували на прямокутні та трикутні частини, вимірювали по черзі кожну з них і складали підсумковий результат.

Народні міри, що з"явилися у процессі тих чи інших польових робіт, мали умовний характер, були приблизними. Найбільш поширеною була міра "день орати", чи "день землі", або "на один плуг", тобро величина поля, зорана впродовж дня.

Оскільки продуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки і тяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра "день орати" становила один морг (0,57 га) землі, а на переважній більшості етнічної території наближалась до одного гектара. На Поліссі побутувала міра "соха", тобто приблизно 0,40 га. Меншою за розміром була "упруга" – третя частина міри "день землі", поширена на Лівобережжі. "Упруги" були ранкові, обідні, вечірні.

Великі площі поля вимірювалися "ланами" (19 – 25 га), на Поліссі, Волині –"волоками" (21 га), що поділялися на "прути" (1,2 – 1,5 га). Це були дещо регламентовані міри поля, на відміну від тих, що визначались за виконаною роботою протягом одиниці часу. Існували міри площі за величиною скошеного поля ("день косити"), за кількістю висіяного зерна – "віко" (1,8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву). На Закарпатті селяни послуговувалися мірою, яка називалася "ділець" ("телека") – величина сільськогосподарських угідь, що забезпечувала прожитковий мінімум для господаря. Сюди належали: садиба, орне поле, луки, пасовисько.

Своєрідним був засіб вимірювання відстаней до недоступних предметів. Для цього насовувався бриль на очі так, щоб край його знаходився в одній площині з очима і предметом, відстань до якого вимірювалась. Потім, не міняючи положення голови, поверталися і знаходили інший, доступний предмет, який теж знаходився в одній площині з очима і краєм бриля. Зафіксувавши цей предмет, вимірювали до нього відстань, що й дорівнювала відстані до недоступного предмета. Оригінальні методи вимірювання серед карпатських горян: лісоруби та обліковці на лісорозробках користувалися так званим равашем – дерев"яним предметом з карбованими позначками; у ткацькій справі використовувалися одиниці загальнослов"янського походження – чисниця (три нитки), пасмо – 10 чисниць, моток – 30 пасом; із давнім слов"янським звичаєм збирання толоки на косовицю пов"язана міра на одного кісця.

Споконвіку мірою для сипких продуктів – зерна, муки, круп – була не їх маса, а об"єм. Обмін здійснювали за правилом: однаковий товар вимірювався посудом однакової місткості. Так з"явилися "мірки". У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Меншими одиницями були "півлітра" (16 л) і "чвертка" (8 л). Ними могли міряти крупу або муку. Побутував й інший спеціальний посуд для мір – "міртук", а також "гелетка". Поширеною стала така міра, як "гарнець" ("горнець"), що містила 3,7 л і поділялась на чотири кварти. Сталою мірою був "корець" (96 кг). На Гуцульщині йому відповідав "кобельчи" ("кобель"), що поділявся на чотири "фердилі", а останній, у свою чергу, – на чотири "патральці" (8 л). Для муки ще з давньорусських часів існувала міра "мисль" ("мисель") – посуд, що мав вигляд дволітрової циліндричної бляшанки.

Сипкі міри, зокрема зерно, також міряли пудами, а в повсякденному вжитку – "міркою" (посудиною на пуд або півпуда ваги), іноді "лунтухами" (5 пудів). На Правобережжі зерно міряли "корчем", що вміщав 8 пудів. Іноді використовувалася давньослов"янська одиниця виміру зерна – "четверик" (24 – 26 л). Вагу м"ясних та рибних продуктів обчислювали на "фунти" (400 г) та "ока" (4 фунти). Урожай рахували "копами" (60 снопів) та "возами" або "хурами" (кількість снопів, яка вміщалась на возі чи хурі при їх транспортуванні на тік). Своєрідною мірою врожаю зернових також служили: "сани", "бабки", "кладні", "хрести". Велику кількість зерна зберігали у "кадовбах" (8 ц), різної місткості бочках (від 200 до 100 кг). Відповідно вони стали й мірою – "один кадовб", "одна бочка".

Рідину – воду, молоко, горілку тощо міряли "квартами" (дві пляшки), "гарнцями" (4 кварти), відрами ("коновцями" 10 – 12 л), "порціями" (100 г), "михайликами" (до 900 г), "кватирками" (до 250 г) тощо. Молоко у гуцулів міряли дерев"яним "міртухом" місткістю близько літра і дерев"яними діжками – "гелетами" (6 -12 л), на Закарпатті – "кубкою" (0,5 л) і "феллю" (2,5 л). З тієї доби залишилась у побуті українського населення Карпат міра "око" місткістю в одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію "ока" виконував камінь масою 12 ок ("камінь вовни"). Отже, усі запити щодо математики у своєму повсякденному житті селяни задовольняли самотужки.


д. Мораль, етика, народна педагогіка


Одним з найбільших надбань народу є його народне виховання або етнопедагогіка. Завдяки їй передаються і примножуються новими поколіннями здобутки матеріальної і духовної культури народу, утверджується його самобутність і самосвідомість. Основним осередком виховання була сім"я. Тут дитина пізнавала перші моральні норми: щирість, доброту, вірність у дружбі, любов до свого краю. В усній творчості відбито постійне прагнення народу до знань, освіти, школи.

Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов"янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини – дородового суспільства, в якому формувались традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка-мати; патріархального ладу, коли у вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім"єю.

Передусім шануваловя почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що відповідала Божій заповіді "Шануй вітця твого і матір твою", втілювалося в народних прислів"ях та приказках: "Хто мамку зневажає, того Бог карає"; "Хто не слухаєненьку, послухає біду"; "За мамині сльози – Бог долюзморози"; "За маму і тата – тяжка розплата". Моральним обов"язком дітей була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, вияв повсякчасної уваги, шани й турботи. "Якби я ся вирік тата-мами, – говорили в Карпатах, – то мене би ся Бог вирік". До батьків як правило зверталися на "Ви": до матері – "пані-матко", "мамо", "нене"; до батька – "неню", "дедю", "пане-батьку","батьку".

Суворо засуджувалась народною мораллю внутрісімейна ворожнеча; родинне життя мало ґрунтуватися на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.

Ще у Київській Русі княжої доби вже існували міцні традиції сімейного виховання. Головними вихователями були батько і мати. Вони несли відповідальність за трудову підготовку дітей, їх моральність і поведінку в суспільстві. Розподіл обов"язків батьків щодо своїх дітей здійснювався за цією ж традицією: батько відповідав за трудову підготовку синів, мати – дочок. Сімейне виховання орієнтувалось на громадчьку думку ("А що люди скажуть?").

З прийняттям християнства роль громадських вихователів і духовних наставників дітей і молоді виконували хресні батько й мати.

Дитина – дар божий, її слід оберігати й доглядати, дбати про її тендітну душу, не допускати надруги над нею. Найстрашніший гріх чекає жінку за дитозгубництво; засуджується народом і народження позашлюбних дітей, безбатченків, що позбавляє дитину гармонійності в розвитку, примушує її страждати. Цим обумовлені надзвичайно лагідні звернення до немовлят – колискові пісні, забавлянки й баєчки, пестушки й утішки.

Карати – слід лише тоді, коли дитина завинила свідомо.

У народу є своя система розумового, фізичного, трудового, морального, естетичного виховання. У розумовому вихованні головне – це послідовність і наступність ("Не все одразу дається: а потрохи та помалу, то буде користі чимало"). Учити треба лагідними, гуманними методами, уникати грубості ("Учи не страшкою, а ласкою", "Не бурчи, а навчи"). У фізичному вихованні на передні план виступає турбота про здоров"я дітей, їх загартування, гармонійний розвиток людського тіла, навчання вправності, спритності, умінню взаємодіяти зприродним середовищем, використовувати для свого зміцнення водну стихію і сонце, сніг і росу. "Мораль чиста краща від усякого намиста" – вчить народ. Моральність – це працьовитість і чесність, доброта і скромність, вірність у коханні і подружньому житті. Особливою довершенністю в народній системі виховання відзначається естетичне виховання, адже завдяки йому художня творчість в Україні була масовим явищем.

Для укаїнської народної моралі характерним було й специфічне розуміння поняття "честь" відповідно до віку, статі, соціального статусу особи. Якщо для дівчини честь співвідносилася з незайманістю, цнотливістю, то для парубка – з відвагою, спритністю, сміливістю. У свою чергу честь одруженого чоловіка зіставлялась з його відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошанування дружини. Честь заміжньої жінки полягала у збереженні подружньої вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народженні та вихованні дітей.

Необхідною умовою збереження честі вважалось у народній моралі пошанування правдивості. Батьки вчили своїх дітей змалечку: "Ніколи неправди не говорити, бо кого імуть на неправді, то вже хотяби й божився, не вірять". Парубків та дівчат, що полюбляли прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великим безчестям було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм "здобутком" ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів – із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом. Також великим безчестям вважалося пияцтво. Адже пияк ставав поганим робітником, втрачав свою моральну подобу, занепащував родину, робив сором громаді, бо, як казали в народі, "видав свою душу дияволові".

Дуже високо цінувалася честь трудової людини. В народній етиці важливого значення набувало співвідношення моральних рис людини з якісною характеристикою її праці. Існували, наприклад, повір"я що у нечесної людини не зародить земля, а в чабана, котрий щось поцупить, розбігатиметься худоба.

Праця – покликання людини і засіб її виховання. Народ залучає дітей до праці на землі, яка позначалася святістю й недоторканістю, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи то навіть бити лозиною, товкти ногою. Казали: "Не бий землі – не дасть хліба". Відповідно й хліб шанувався як святиня: якщо в часі обіду кусник хлібчика випадав з рук, його належало підняти й поцілувати.

Народність виховання – це виховання людини в дусі народних ідеалів, відповідно до його потреб і близькими йому психологічно засобами. Найважливіший засіб народного виховання – це рідна мова, рідне слово. Не випадково таке велике значення у народному вихованні приділяється народному фольклору, де народне слово доведене до найкращіх зразків майстерності. Народність включає також духовне виховання на основі рідної християнської релігії. У народній педагогіці нема поділу єдиного процесу виховання на освітній і виховний процеси. В народному розумінні "вчити" й "научати" – означає й "виховувати" ("А мати хоче научати, та соловейко не дає").

У добу Київської Русі сформувались народні виховні ідеали, головними серед яких були: сповнений власної людської гідності трудівник – селянин – орач і мужній захисник своєї Вітчизни, що зафіксовано в давньоруських билинах або старинах.

Загальнонаціональним ідеалом на довгі часи стає запорізький козак – лицар честі й мужній захисник незалежності нашої Батьківщини. У ньому народ втілив своє споконвічне прагнення до волі, своє розуміння національної гідності українця. Він є уособленням народного розуміння фізичної вправності, чоловічої вроди, а також високих моральних якостей – поваги до старших, співчуття до покривджених, почуття справедливості, товариськості, душевної щирості й тонкого гумору. Козацька система виховання, козацький вишкіл, що мали місце у Запорожській Січі, поширювались по Україні, ставали набутком усіх молодих поколінь нашого народу.

Поряд з цим ідеалом, що витворювався у результаті конкретних історичних подій, в українській етонпедагогіці є один сталий ідеал – господар. Сформований на ґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу; з ним пов"язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар – це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненність у завтрашньому дні, забезпечена старість і щаслива доля дітей.

Господиня – це затишок і охайність у хаті і ан подвір"ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано і доглянуто; гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть у народі.

Господарський син – це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.

Господарська донька – це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Господарська донька не ходить, а "звивається"; у неї в руках все "так і горить"; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне підготовка в сім"ї майбутнього господаря і господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.

Головними чинниками народної моралі споконвічно були ідеали добра, милосердя, людяності, такі категорії, як честь, гідність, працелюбність, повага і любов до вільної праці, знання свого роду, риси високого громадянства; з іншого боку, нещадно засуджувалися негативні якості – пияцтво, лінощі, нещирість, злодійство, жадобність, скупість.

У сфері дії народної педагогіки формувались перші навчально-виховні інституції слов"ян – гурти, громади, будинки молоді, в яких відбувалась підготовка молоді до виконання певних функцій у суспільстві, залежно від віку і статі.

Важливого етико-естетичного значення набував і характер стосунків з односельцями. "Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен – для ближнього" – ця християнська заповідь була надзвичайно шанованою в народі, щоденно виявлялась у милосерді, доброті, повсякчасній готовності прийти на допомогу ближньому. Це зумовлювало високу культуру сусідства, що ґрунтувалась на практичній взаємодопомозі, моральній підтримці, людяності, делікатності. Сусідська допомога здійснювалась завжди з охотою, радістю, урочистим піднесенням – чи то були землеробські, будівельні толоки, чи інші, порівняно малі за обсягом, колективні роботи.

Однією з найважливіших вимог народної моралі була діяльна любов до людей, що перш за все мала виявлятися у наданні допомоги ближньому.

Головним моральним обов"язком була, передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату. Приходили на допомогу і тоді, коли чоловік "підупав".

Виявом абсолютної відсутності внутрішньої культури вважалося не подарувати людині, яка виявила бажання помиритися. В народній моралі за ганебне визнавалося не дотримуватися християнської настанови: "Зо своїм супротивником швидко мирися, допоки з ним на дорозі ще ти (допоки з ним зустрічаєшся ще)". Аби усунути конфлікт, ініціатор перемир"я щиросердно промовляв: "Прости мені"; у відповідь йому казали: "Най Біг простить, я прощаю".

Надзвичайною зворушливістю в людських стосунках відзначалася турбота про вдову. Не залишали без допомоги і вдівця – до нього приходили доглянути за дітьми, зварити їм їсти. Особливо піклувалися про сиріт: носили їм гостинці, призначали "завітців" (опікунів); велика моральна відповідальність за їх виховання лягала на хресних батьків.

Велике значення надавалося привітанню. В селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, знайомий це чи ні. Молодший мав вітатися першим – інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Давніми загальноукраїнськими вітальними висловами були: "Добрий день", "Дай Боже, добрий день", "Дай Боже здоров"я". У відповідь належало сказати: "Доброго здоров"я", "Дай Боже, здоров"я", "Дай Боже", "Дай Боже, дяковать за слово добре, дай Боже, вам щастя!". У зв"язку з цим існувала приказка: "Яке добрий день", таке "дай боже здоровля". Вітальну функцію, особливо у західних областях України, виконували сакральні вислови: "Слава Ісусу Христу"; у відповідь – "Навіки слава (Богові)". Привітальними словами побажального змісту, особливо у гуцулів, були: "Мир Вам!", "Миром!". До людини, що була зайнята роботою, зверталися: "Бог на (в) поміч", "Боже поможи", "Помагай Бог", "Дай Боже, щастя". Відповісти належало: "Дякую красненько, дай Боже здоровля" і т.ін. Отже, в етичному вихованні важлива роль належала не лише сім"ї, але й громаді.

Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате; дівчата – любко, дівонько, сестро; жінки (у Карпатах) – ґаздинько.

Розмовляючи з людиною, не годилося її перебивати, належало спокійно вислухати до кінця й відповісти з певністю й невимушеною чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то зичив господарям: "Споживайте здорові". Його відповідно припрошували: "Просимо до обіду"; "Дай боже здоров"я, просимо і Вас", на що прибулий чемно мовив: "Зпаном Богом заживайте"; "Най Бог даст на пожиток"; "Їжте здорові" і т.ін.

Пригощаючи когось обов"язково належало застелити стіл скатертиною. Стіл, згідно з давньоукраїнським світоглядом, ототожнювався з престолом Божим, на котрому, вважалося, невидимо і потаємно пербуває сам Господь Бог з ангелами. Тому за столом не годилося сваритися, голосно розмовляти тощо. Великим гріхом вважалося сісти на стіл, покласти на нього шапку, ключі, гребінь чи який інший сторонній предмет. По столу не можна було гримати кулаком, стукотіти ложкою, встромляти в нього ніж. Загалом в хаті належало поводитися спокійно, культурно, з гідністю – не можна було заходити до помешкання із запаленою люлькою та не знявши шапку, заборонялося свистіти, гримати дверима, викидати у вікно недогризки тощо. Ці правила поведінки значною мірою зумовлювалися народним світоглядом, згідно з яким до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються ангели й приносять щастя.

Проте, незважаючи на вийняткову гостинність українців, не кожен запрошував до хати, а тим паче до столу. Щодо цього існувала приказка: "Я з нечесним за стіл не сяду". Такі чесноти, як честь і гідність, особливо плекалися в народній моралі. Перш за все шанувалося почуття національної гідності, відраза до духовного й фізічного рабства. Великим безчестям вважалася національна зрада та зречення рідної мови. "Я своєї не продам", – так говорили в часи найскрутніших випробувань. Бо відцуратися рідної мови – означало й позбутися закодованих у ній категорій добра, правди, честі, відвертості – усієї діалектики морального. Адже саме в ній "акумулювалася" соціальна, національна, загалом людська гідність, зрікаючись якої людина втрачала не лише кровні зв"язки з народом, ала й власний морально-психологічний стрижень.

Кращі принципи народної педагогіки широко використовував у своїй діяльності Григорій Сковорода, до традицій народного виховання неодноразово зверталися Ю.А.Федькович, І.Я.Франко.


є. Медицина, ветеринарія


Народна медицина українців має витоки з джерел сивої давнини і сягає корінням трипільської та черняховської культур. Вона не виступає застиглим каноном, а розвивається разом з суспільством, добою епохи; повнокровно живиться та абсорбує у свої різноманітні засоби досягнення як загальнонаукових, так і в першу чергу медичних знань.

У народній медицині праукраїнців та українців переплітаються найрізноманітніші гілки понять, дій, засобів, означень, методів впливу на серце, розум та недуги людини, на природу, яка оточує цю людину, чи, правдивіше, на її стихії: Сонце, Небо, Повітря, Воду, Вогонь, Землю, на її рослинний та тваринний світ, на її неповторну красу, ту, що створена природою, і ту, що виплекана людиною, з допомогою замовляння цілющого зела, предметів мистецтва, пісень, ритуалів, оберегів, житла, одягу, їжі, напоїв і всього, звеличує людина, живучи на благословенній землі. Звертаємо особливу увагу, що уже у ті далекі доісторичні часи набирають особливої ваги такі наріжні пластини впливу на людину і природу: слово, мова, замовляння і магія дій, речей, рослин, різноманітних оберегів, численні святково-виробничі ритуали з високомистецькими дійствами.

У прадавній українській медичній культурі домінує особа жінки над чоловіком. Це ставить її у коло найважливіших подій. Вона творець родинного вогнища, мати дітей. Жінка стоїть у центрі весняної, літньої календарної обрядовості та поезії. Вона продовжує рід людський, годує дітей материнським молоком, співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, формує духовний світ майбутнього покоління. Це вона купає дитину в настоях череди, материнки, квіток глоду, ромашки, трави м"яти, чебрецю, деревію, аби її дитина росла здорова і бадьора, повна сил та енергії.

Уже первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі, насамперед у світі рослин.

Деякі рослини увійшли до арсеналу лікарських на основі спостережень за тваринами, які при нездужанні споживали ту чи іншу рослину. Обробка сировини збагачувала знаннями про нові лікувальні властивості засобів рослинного й тваринного походження. При обробленні шкір, наприклад, дізнавалися про в"яжучі властивості дубової чи вербової кори.

Первісна емпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, спостережень над природою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління. З накопиченням цього досвіду утворилася певна група людей, для яких лікування стало фахом, основним заняттям і засобом існування. Такий "професійний" прошарок виникає у період Київської Русі; він представлений давньоруськими "волхвами", "відунами", у практиці яких широко використовувались лікарські рослини, мінерали, тваринні організми.

Аналізуючи письменні пам"ятки Київської Русі, довідуємося, що в арсеналі ченців, які займалися сціленням недужих, були сироватка, віск, мед, шипшина, звіробій, подорожник великий, горицвіт весняний, наперстянка, беладонна, полин звичайний (чорнобиль), золототисячник, ягоди ялівцю, капуста, льон, редька, гірчиця, ліщина, цибуля тощо.

З усіх раціональних методів найбільш поширеним було лікування засобами рослинного походження. Види рослинних ліків і технологія їх виготовлення були досить різноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжих рослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеної рослини або кореня), мазі, компреси.

Дуже поширеними були ліки рослинного походження (лише в Карпатах біля 350 видів диокростучих рослин мають лікувальні властивості). В Україні здавна добре знали лікувальну дію багатьох культурних (часник, цибуля, морква, кавун тощо) і дикоростучих (горицвіт, подорожник, полин, м"ята, материнка, валеріана, підбіл, конвалія, чебрець, кропива, лопух, чистотіл, оман, безсмертник, золототисячник) рослин, крім того – цвіту, бруньок, листя, коріння або плодів берези, липи, дуба, калини тощо. Збирання трав розпочиналося в день Семена Зілота (10 травня ст.ст.), коли вони зацвітали, і продовжувалося у червні, особливо на Іванів день (23 червня).

Протягом століть знавці народної медицини виявили лікувальні властивості багатьох рослин: горицвіту – при хворобах серця, сушені – при гіпертонії тощо; звіробій вживали як протибактеріальний засіб, капустяне листя – як жарознижуючий, липовий та бузиновий цвіт – як потогінний. При застудних захворюваннях пили відвар алтею, як ранозагоююче – листя деревію, подорожника, гірчака; настій кореня лопуха вважається ефективним навіть при лікуванні початкових форм раку.

Ягоди калини віддавна вважались перевіреним засобом від остуди, різкої зміни артеріального тиску, живицю використовували при лікуванні захворювань печінки.

При болях голови на чоло клали листя буряка, свіжої капусти чи кружельцями сиру картоплю. Терту картоплю вживали у вигляді компресів при наривах та опіках. Різноманітним був арсенал лікувальних засобів тваринного походження. Масло, особливо овече, споживали з гарячим молоком або горілкою при застуді, використовували для розтирання; козячий, їжаків, свинячий, ведмежий, собачий, гусячий, лисячий і, передусім, борсучий жири допомагали при кашлі, захворюванні бронхів. У народному лікуванні застосовували кров, жовч, серце, шкіру тварин.

Від ряду хвороб, особливо застуди, завжди вживали мед та кип"ячене молоко. При тих чи інших захворюваннях вдавалися до дієти, знаючи лікувальні властивості, наприклад, печінки та моркви – при курячій сліпоті, свинячог сала – при сухотах, квашеної капусти, цибулі, часнику, хріну – при цинзі, кавунів та петрушки – при кам"яній хворобі нирок тощо.

Значно рідше послуговувалися ліками мінерального походження (земля, пісок, сіль, нафта, синій камінь, бурштин) та металами (мідь, ртуть, залізо, золото). Пісок і сіль вважались добрими фізіотерапевтичними засобами; їх прикладали у

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: